Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
391
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
стику, праці на педагогічні, мовні, музикознавчі, суспільні теми, спо
гади, щоденники. В «Основі» було надруковано понад 70 творів
Т.Шевченка. Серед авторів журналу були П.Куліш, Марко Вовчок,
С.Руданський, Л.Глібов, А.Свидницький та інші українські пись
менники. На його сторінках друкували свої твори М.Костомаров,
Володимир Антонович (1834–1908), Тадей Рильський (2.01.1841–
1902), Павло Житецький (1836–1911), Павло Чубинський (1839–
1884). Не одержавши від властей офіційного дозволу на продовження
свого існування, журнал «Основа» – цей перший друкований орган
українського національнокультурного руху – перестав виходити у
світ, але в історії українського національного відродження він
залишив помітний слід.
Крім «Основи», петербурзька громада видавала так звані «мете
лики» – маленькі книжечки з творами найбільших тодішніх та дото
гочасннх українських письменників. У цій справі найбільше зробив
П.Куліш. Він протягом трьох років видав 40 книжечок«метеликів»
під загальною назвою «Сільська бібліотека». В них були надруко
вані твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, КвіткиОснов’яненка,
Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін.
В 1861 р. виникла громада в Києві. Вона складалася із студентів
українців. Серед них – П.Чубинський, П.Житецький, В.Антонович,
Т.Рильський – батько видатного українського поета. Громадівці ви
давали підручники і твори українських письменників, організовували
українські концерти і вистави, поширювали освіту, засновували і
працювали в недільних школах.
Одну з перших в Росії недільних шкіл було відкрито 11 жовтня
1859 р. в Києві на Подолі. Дозвіл на це дав попечитель, куратор Київ
ського учбового округу (1858–1861) М.І.Пирогов (1810–1881). Вче
ний і гуманіст, великий хірург, що в роки Кримської війни вперше
здійснив операції з анестезією, він сприяв розвитку освітянського ру
ху в Україні, підтримував гуманні та прогресивні починання в педа
гогічній справі. За це царський уряд звільнив М.Пирогова з посади
і відсторонив його від педагогічної роботи. Похований М.Пирогов у
Вінниці, де знаходяться його музейсадиба і мавзолей.
Пізніше школи на зразок київської почали створюватись в бага
тьох містах і селах України. Про масштаби цієї діяльності свідчить
хоча б той факт, що вже на початку 1860 р. тільки в Печорській,
Подільській та Новостроєнській чоловічих недільних школах Києва,
392
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
в яких учителювали київські громадівці, навчалося близько 1500 учнів.
З 1859 р. популярність цих навчальних закладів стрімко зростала.
Навчання в недільних школах проводилось по неділях та у свят
кові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали
благодійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні
витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання в цих школах
здебільшого велося українською мовою.
У лютому 1861 р. київські студенти заснували щоденну школу
для дорослих. Заняття в ній проводилися в аудиторіях університету
св. Володимира. Активну викладацьку діяльність тут проводив сту
дент історикофілологічного факультету О.С.Лашкевич. Крім того,
він і гурт його однодумців утримували також недільну школу, де на
повне забезпечення приймалися селянські хлопчики, яких готували
до вчителювання на селі.
Т.Шевченко восени 1860 р. написав у Петербурзі для народних
шкіл «Букварь южнорусский» і мав намір створити серію підруч
ників – «Лічбу», «Етнографію», «Географію», «Історію», але це він
не встиг здійснити.
В Києві у 60х роках XIX ст. почався рух хлопоманів. Таку назву
з боку польських аристократів і московських публіцистів одержали
студенти Київського університету, в основному польського поход
ження, яких мучило сумління усвідомленням того, що польські пани
століттями гнобили селян. Сам термін «хлопомани» означає бажання
зблизитися з простим людом – хлопами. Хлопомани розмовляли ви
ключно українською мовою, носили національний одяг і дотримува
лися українських звичаїв.
Свою кінцеву, стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації
царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій
вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати
здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед
українських селян, піднесення їх національної та суспільнополітич
ної свідомості.
Хлопомани дійшли висновку, що «соромно жити в краї і не зна
ти ні самого краю, ні його людності». Вони вирішили пізнати народ,
його психологію, світогляд, традиції шляхом особистих спостережень
і з цією метою, переодягшись у селянське вбрання, вирушили під
час літніх вакацій у подорож по українських селах. За три такі походи
вони обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, значну частину
393
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
Катеринославщини та Херсонщини. Безперечний лідер хлопоманів
В.Антонович вбачав позитивний результат цих подорожей в тому,
що вони дали їм змогу познайомитися доволі добре з народним світог
лядом.
Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували маніфес
тації на честь Т.Шевченка, різні зібрання, готували й зачитували ре
ферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р.
підпільну семирічну школу, де зібрали 15 бідних юнаків, котрих «вчи
ли в національному напрямі».
Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито
порвали з польським суспільством, проголосили себе українцями і
вступили до київської громади, поринувши у справу просвіти селян
ства, їхні почуття обов’язку перед народом відображав відкритий лист,
надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються
благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на
тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту,
усвідомити його власні потреби й стати здатним задовольнити їх...
Народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».
У відповідь на звинувачення поляків у зраді В.Антонович, наща
док давньої родини української шляхти, опублікував в журналі
«Основа» свою знамениту «Оповідь». У ній він доводив, що дворя
ни Правобережжя мали дві можливості: або повернутися до украї
нського народу й самовіддано працювати на його благо, намагатися
компенсувати йому кривди столітнього гноблення, або ж лишитися
незмінними паразитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до
Польщі. Обравши першу можливість, В.Антонович став славетним
істориком України, довічнимнародовцем, визначним провідником
українського руху.
Такий підйом національнокультурного відродження йшов врозріз
з русифікаторською політикою царського уряду. Царські чиновники
доводили, що недільні школи – це, по суті, зловісна змова з метою
пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Військовий
міністр Дмитро Мілютін попереджав царя про наміри хлопоманів
нібито утворити самостійну українську державу. Тому реакція ца
ризму не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії
Петро Валуєв видав циркуляр – таємне розпорядження царського
уряду, схвалене російським імператором, – про заборону української
мови. Поза законом фактично була поставлена українська література.
394
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
«Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість існу
вання самостійної малоруської літератури...», – писав міністр внутрішніх
справ і, лицемірно посилаючись на якусь міфічну «більшість мало
росіян», категорично стверджував: «Вони досить ґрунтовно доводять,
що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і бути не може...».
Свою жандармську категоричність він обґрунтував так: «Наріччя їх, яке
вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впли
вом на неї Польщі; що загальноросійська мова також зрозуміла для ма
лоросів, як і для великоросів, і навіть більш зрозуміліша...».
Противники підходу до української мови як до «південнорусько
го наріччя» звинувачувалися в «сепаратистських задумах, ворожих
Росії і згубних для Малоросії». Щодо друкування книг українською
мовою цим циркуляром цензурному відомству було дано розпоряд
ження, «щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією мовою,
які належать до красного письменства; пропускання ж книг малорусь
кою мовою як духовного змісту, так і навчальних, і взагалі призначе
них для початкового читання народу, припинити».
Проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала
також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання
книжок українського мовою в межах Російської імперії майже припи
нилося. У 1864 р. вийшло 12 назв, у 1865 – п’ять, у 1867–1869 рр. –
по дві назви на рік.
Поява циркуляру Валуєва відбивала страх царського уряду пе
ред зростанням національної свідомості серед інтелігенції, згуртова
ної у громадах, перед поширенням визвольних ідей. Цим циркуля
ром, за висловом видатного діяча та історика культури України Івана
Огієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі
пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй
промовляти до нього рідною мовою. Офіційна заборона циркуляром
української мови в школі призвела до того, що недільні школи було
всюди закрито.
Доречно пригадати в цьому зв’язку слова великого німецького
філософа Гегеля (1770–1831): «Один із вищих факторів освіти –
говорити своєю мовою». А французький просвітитель Монтеск’є
(1689–1755) писав, що доти, доки підкорений народ не втратив своєї
мови, – ще є надія.
Максим Рильський в одній із своїх поезій так писав про долю
української мови за часів царизму:
395
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів, гарячу,
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу.
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний, —
Але свій дух велично гідний
Як житнє зерно берегла.
Ще до появи циркуляра Валуєва припинили свою діяльність гро
мади. Громадівців звинуватили в антидержавній діяльності. За цим
послідували адміністративні заслання. Павла Чубинського, напри
клад, в 1862 р. вислали з Києва до Архангельської губернії.
Діяльність громад відновилася на початку 70х років. Центром
національнокультурної роботи у 70–90х роках стала київська –
пізніше так звана Стара – громада. До її складу входили визначні
наукові й культурні діячі: В.Антонович, який очолював громаду, Ми
хайло Драгоманов (1841–1895), Микола Зібер (1844–1888), Федір
Вовк (1847–1918), П.Чубинський, Олександр Кониський (1836–
1900), Сергій Подолинський (1850–1891), Олександр Русов (1847–
1915), І.НечуйЛевицький.
Стара громада дістала таку назву, аби відрізнити її старших і
досвідчених членів, яких налічувалося близько 70, від нових громад,
що також з’являлися й складалися переважно із студентів. Громадівці
знову зосередилися на неполітичній діяльності.
З ініціативи членів громади в 1873 р. був заснований осередок
української думки і науки – ПівденноЗахідний відділ імператорсько
го Російського географічного товариства. Це була перша легальна
396
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
організація в галузі українознавства. Її головою обрали Г.Ґалаґана, а
секретарем – П.Чубинського, який відбувши за «українофільство»
семирічне архангельське заслання, повернувся в Україну. За кілька
років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, прове
дено археологічний з’їзд, одноденний перепис населення Києва, ство
рено наукову бібліотеку, етнографічний музей.
На початку 70х років П.Чубинський очолив науководослідну
експедицію для збирання етнографічностатистичних відомостей на
території Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу ви
даного у 1872–1873 рр. у Петербурзі за редакцією П.Чубинського се
митомника праць експедиції «Труды этнографическостатистической
зкепедиции в ЗападноРусский край». За оцінкою І.Франка, це –
«жива картина життя і побуту українського народу з його звичаями,
характером, світоглядом, з його радістю і безмірною тугою, в них пе
редана жива мова, якою народ краще всього сам за себе говорить».
«Труди» здобули міжнародне визнання – були відзначені Золотою
медаллю у 1875 р. на міжнародному конгресі в Парижі, Золотою ме
даллю Російського Географічного товариства, премією Російської
Академії наук. За працю «Исторические песни малороссийского на
рода» академія присудила премію В.Антоновичу і М.Драгоманову.
У Києві склався сильний науковий центр з українознавства, про
водились археологічні конгреси, видавались праці світового значення.
Але в 1876 р., за влучним висловом історика, на культурному полі
України знову «запахло порохом». Репресії, які почалися в 1875 р.,
особливо посилилися після Емського акту 1876 р.. Таку назву дістав
таємний указ, який підписав російський імператор Олександр II 18
(30) травня 1876 р. в м. Емс, у Німеччині, поблизу Вісбадена. Емсь
кий акт був витриманий в дусі циркуляра Валуєва. Він став подаль
шим кроком політики національного гноблення українського наро
ду, переслідування його культури.
Емський акт забороняв ввіз у межі Російської імперії без дозво
лу «будьяких книг і брошур, що видаються за кордоном на
малоруському наріччі», друкування та видання в імперії «оригіналь
них творів і перекладів на тому ж наріччі», крім історичних документів,
пам’яток, із додержанням правопису оригіналів, творів красного пись
менства з користуванням тільки загальноприйнятим російським пра
вописом. Емським актом заборонялися також «різні сценічні вистави
й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому
397
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
текстів до музичних нот». На інші мови почали перекладати навіть
слова українських пісень, які виконувалися в театрах.
На підставі Емського акту було розпущено громади, припинив
діяльність ПівденноЗахідний відділ імператорського Російського ге
ографічного товариства в Києві, припинилося видання прихильної
до українців газети «Киевский телеграф», яка фактично була друко
ваним органом київської громади в 1874–1875 рр. Наслідком Емсь
кого акту було й те, що в 1877 р. не було надруковано жодної украї
нської книжки.
Окремий пункт Емського акту стосувався персонально М.Драго
манова й П.Чубинського. Їм було заборонено жити в Україні.
М.Драгоманова й М.Зібера було усунуто з Київського університету
і в 1876 р. вони, а також Ф.Вовк й С.Подолинський, виїхали за кор
дон. П.Чубинського було вдруге вислано і він працював у адмірала
Посьета в міністерстві шляхів сполучення в Петербурзі.
Ставши одним з проявів русифікаторської політики російського
царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток українсь
кої культури та національновизвольного руху, хоча повністю його
припинити не міг.
В історії української культури XIX ст. чільне місце посідає
М.П.Драгоманов – один з лідерів Старої громади, її провідний діяч.
Це – великий мислитель, будитель свободи, постать світового
масштабу. Він – великою мірою предтеча, духовний попередник сьо
годнішньої незалежної та демократичної України. Багато що в нин
ішньому розвитку України він передбачив ще понад 100 років тому.
М.Драгоманов є започатковувачем українського соціалістичного руху,
але його погляди великою мірою відрізнялися від марксистських.
Тому ім’я його або замовчувалось, або піддавалось незаслуженій
критиці.
Перу М.Драгоманова належить чимало творів: «Про українських
козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чу
дацькі думки про українську національну справу», «Листи на Над
дніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демо
кратія», «Лібералізм і земство в Росії».
Народився майбутній вчений у місті Гадячі під Полтавою в неба
гатій дворянській сім’ї. Батько М.Драгоманова вів свій рід від ко
зацького старшини часів Гетьманщини. Національні традиції в сім’ї
дотримувались, однак вони все ж були в тіні космополітичного
398
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
лібералізму батька – людини виключно освіченої та ерудованої. Після
навчання в Галицькому повітовому училищі та Полтавській гімназії
М.Драгоманов закінчує в 1863 р. історикофілологічний факультет
Київського університету, де одержує в 1864 р. право викладати після
захисту дисертації на тему «Імператор Тиберій». Тут він спочатку
працює приватдоцентом, а з 1870 р. – доцентом кафедри всесвітньої
історії, читаючи курс стародавньої історії Сходу, Греції та Риму.
В 1870–1873 рр. проходив стажування у Львові, Празі, Гейдельберзі,
Цюріху, Відні, Флоренції.
Талановитий педагогшестидесятник, просвітитель М.Драгоманов
в умовах русифікації послідовно утверджував, відстоював права ук
раїнців на освіту рідною мовою. З цією думкою він виступив ще буду
чи студентом Київського університету, коли став одним з організа
торів та громадських учителів безплатних недільних шкіл. За
М.Драгомановим, освіту в народних школах слід розпочинати зрозу
мілою материнською мовою і лише потім переходити до вивчення
мови російської. Зацікавленість українськими справами привела
М.Драгоманова до Старої громади. Разом з іншими громадівцями він
проводить активну наукову та культурну діяльність, займається ет
нографічними та фольклористичними дослідженнями. Водночас в
російській періодиці він здобуває популярність завдяки серії статей,
де з’ясовується ставлення представників української прогресивної
громадськості до зовнішньої та внутрішньої політики Російської
імперії.
М.Драгоманов виступив на захист української культури від
політики самодержавного уряду, а також російського і польського
шовінізму. Разом з тим він прагнув очистити цю культуру від націо
нальної обмеженості, а головне – відірваності від інтересів і потреб
народу.
М.Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти
українського руху, що знайшла завершення в Емському акті 1876 р.
За любов до України за особистим наказом Олександра II в 1875 р.
його звільнили з Київського університету і він змушений був у
1876 р. назавжди виїхати за кордон.
Перед тим, як залишити Київ, М.Драгоманов домовився зі Ста
рою громадою про видання за її фінансової підтримки за кордоном
журналу, присвяченого українським проблемам. З цією метою у Же
неві він організував вільну українську друкарню і почав випускати
399
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
перший український політичний журнал «Громада» (1878–1882),
тобто дав українству вільну демократичну пресу. Вона публікувала
те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Російською імперією
Україні. В цьому йому допомагали соціолог С.Подолинський і ук
раїнський письменник з Галичини Михайло Павлик.
Завдяки М.Драгоманову Європа дізнавалася про Україну. В 1878 р.
на Паризькому світовому літературному конгресі він зробив доповідь
про заборонену царським урядом українську літературу, різко засу
дивши Емський акт. Цю доповідь М.Драгоманов вручив президен
тові та віцепрезидентові конгресу – Віктору Гюго та І.С.Тургенєву,
одержав підтримку найавторитетніших діячів світової літератури. У своїх
виданнях про Україну він писав різними європейськими мовами.
Успадкувавши кращі традиції КирилоМефодіївського товарист
ва, М.Драгоманов виступав за надання автономії та самоврядування
всім слов’янським народам, у тому числі й українському. Він писав,
що необхідно передусім проголосити й забезпечити громадянські
свободи – особи, друку, зібрань, совісті, науки, освіти, театру, рівно
правності та недоторканності національностей, національної мови.
Погляди М.Драгоманова у розв’язанні національного питання
ґрунтувались на федералістичних позиціях. Він не виступав за відо
кремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати
Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Од
ночасно у статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці
під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На його
думку, українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насампе
ред Україні: «Освічені українці, – писав він, – як правило, трудяться
для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися
собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кож
на людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається
не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не украї
нською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за
даних обставин кожна втрата є безповоротною».
М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій
науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем дер
жави, суспільства, особистості дає підстави назвати М.Драгоманова
першим українським політологом.
За визначенням І.Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов:
«два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня.
400
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка
М.Драгоманова – могутньою силою, що гуртувала навколо себе
найсвітліші уми і найчесніші серця. Як свого часу Т.Шевченко зробив
українську культуру європейською за глибиною і новизною
вираження естетичного ідеалу українського народу, так і М.Драго
манов підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за
методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною
теоретичних узагальнень.
Поряд з національними проблемами на сторінках «Громади»
М.Драгоманов все частіше пропагував й радикальні соціалістичні
ідеї. Це призвело в 1885 р. до розриву між ним і більш консерватив
ними київськими українофілами. Журнал припинив своє існуван
ня. З 1889 р. й до смерті М.Драгоманов працював професором ка
федри загальної історії Софійського університету – першого вищого
навчального закладу молодої Болгарської держави. Помер і похо
ваний у Софії на католицькому кладовищі.
Важливим здобутком Старої громади, яка продовжувала існува
ти підпільно, нелегально, стала наукова українознавча праця, очоле
на В.Антоновичем і зосереджена переважно навколо журналу «Ки
евская старина» – історикоетнографічного і белетристичного
щомісячника, який видавався у Києві майже чверть століття (з 1882 р.
до 1907 р.). Це був перший в Україні науковий історичний часопис,
який виходив російською мовою. Михайло Грушевський назвав його
справжньою енциклопедією українознавства. На сторінках журналу
друкувалися відомі історики: Володимир Антонович, Михайло Гру
шевський, Михайло Драгоманов, Дмитро Яворницький, Олександр
Лазаревський, Дмитро Баталій, Олександра Єфименко, Микола Ва
силенко; літературознавці: Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Воло
димир Науменко, Василь Горленко; мовознавці: Кость Михальчук,
Агатангел Кримський, Олександр Потебня, Микола Сумцов; пись
менники: Іван Франко, Панас Мирний, Борис Грінченко, Іван Не
чуйЛевицький, Михайло Коцюбинський та багато інших.
Автори журналу в умовах жорстокої русифікаційної політики
висловлювали свої погляди мовою науки, доводячи історичними
фактами закономірність існування і розвитку українського народу з
самобутньою культурою і традиціями.
Розквіт «Киевской старини» пов’язаний з діяльністю Володими
ра Науменка (1852–1919), якого М.Грушевський назвав серед