Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
401
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
«заслужених для української науки і українознавства діячів». Він
впродовж десяти років (1897–1906) редагував журнал, а потім був і
його видавцем. Саме з його ініціативи в 1897 р. редакція одержала
дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою. Тоді ж при
редакції було засновано українську друкарню, а через два роки, в
1899 р., було відкрито ще один український осередок – книгарню
«Киевской старины». В 1907 р. «Киевскую старину» було перетворено
на громадськополітичний і літературний журнал «Україна», який
проіснував лише один рік, а потім самоліквідувався.
У 1992 р. естафету свого попередника прийняла редакція істо
ричного науковопопулярного та літературного часопису українською
мовою під назвою «Київська старовина».
Стара громада виступила ініціатором створення словника україн
ської мови і доручила це відомому письменнику, публіцисту, фольк
лористу і мовознавцю Борису Грінченку (1863–1910). Він став упо
рядником і редактором «Словаря української мови» в 4х томах (68
тисяч слів), за який йому присудили премію Російської академії наук.
Головним критерієм для Б.Грінченка як одного з найвизначніших
представників українського народництва було розуміння вислову
селянином. Б.Грінченко виступав за повсякденну культурницьку
роботу, за оволодіння народом культури, за подолання роз’єднаності
між народом – селянством та інтелігенцією.
У XIX – на початку XX ст. діяла і давала плоди священна тра
диція українського меценатства. В цей час знайшлися люди – ук
раїнські патріоти, які, власне, відродили, продовжили ті традиції,
що започаткували К.Острозький, Г.Гулевичівна, П.Сагайдачний,
П.Могила, І.Мазепа. Одним з перших українських цукрозаводчиків
і меценатів був Федір Симиренко (1791–1867). Багатьма добро
дійними, доброчинними справами уславилися вже згадувані В.Тар
новський і Г.Ґалаґан, Микола Терещенко (1819–1903), київський
цукрозаводчик Василь Симиренко (1831–1915), Євген Чикаленко
(1861–1929), Микола Аркас (1853–1909), Богдан Ханенко (1848–
1917). Матеріальна підтримка ними діячів української культури,
багатьох культурницьких починань є яскравим виявом їхніх па
тріотичних почуттів, найщирішого ставлення до справ
національного відродження України, української культури.
В.Тарновський (Старший) ще в 1840 р. фінансував перший випуск
«Кобзаря» Т.Шевченка.
402
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Родина Терещенків на меценатство витратила близько 5 млн. крб.,
підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – «Праг
нути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в
основу Київського музею російського мистецтва. Ця родина фінансо
во утримувала Київську малювальну школу. Дочка М.Терещенка
Варвара була одружена з Б.Ханенком. Виконуючи заповіт чоловіка,
вона передала в дарунок Києву свій особняк і величезну колекцію
творів живопису. Зараз це – Музей західного і східного мистецтва.
Григорій Ґалаґан (15.08.1819–25.09.1888) в пам’ять про померлого
єдиного сина Павла заснував колегію Павла Ґалаґана в Києві (1871),
закриту російським урядом в 1916 р., пожертвував свій маєток у
с. Дігтярі для ремісничого училища (1876). Завдяки йому в Прилуках
було відкрито чоловічу й жіночу гімназії. Працюючи головою Півден
ноЗахідного відділу імператорського Російського географічного това
риства і співробітником Київської археографічної комісії, надавав до
помогу цим організаціям. Разом з В.Симиренком, В.Тарновським
(Молодшим) матеріально підтримував журнал «Киевская старина». За
згадками і записами відомого громадського і культурного діяча, редак
тора «Киевской старины» В.П.Науменка, В.Симиренко був постійним
жертводавцем журналу, щорічно перераховував на його потреби
1000 крб. В.Тарновський (Молодший) зібрав багато рукописів та ма
люнків Т.Шевченка і 1897 р. подарував їх Чернігівському земству.
Переймаючись українським національним рухом, Є.Чикаленко
захопився, як він сам висловився в одному з листів до М.Грушевсь
кого, «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Коли у
Є.Чикаленка в 1895 р. померла восьмирічна донька Євгенія, він ви
рішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські
цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. Спочатку Є.Чикаленко вніс
у редакцію журналу «Киевская старина» одну тисячу карбованців
як премію за найкраще написану популярну історію України.
Він весь час підтримував літературні таланти України. У 1902 р.
Є.Чикаленко став літературним «хрещеним батьком» В.Винниченка,
який тільки починав свою письменницьку діяльність, всебічно спри
яючи виданню його творів. Серед тих, хто отримував Чикаленкову
допомогу, були: А.Тесленко, М.Коцюбинський, О.Олесь, С.Василь
ченко, М.Вороний та інші. Є.Чикаленко взяв на себе оплату авторсь
ких гонорарів у журналі «Киевская старина», підтримуючи таким чи
ном Б.Грінченка, Д.Яворницького, М.Коцюбинського.
403
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
Матеріали особистого архіву Миколи Аркаса свідчать про його
велику й безкорисливу матеріальну підтримку багатьох діячів ук
раїнської культури, і насамперед М.Лисенка, В.Доманицького, Ф.Ма
тушевського, В.Винниченка, Б.Грінченка та багатьох інших. Листувався
М.Аркас з Гнатом Хоткевичем, матеріально підтримував видання його
школи гри на бандурі. Прохань про допомогу було так багато, що в
одному із своїх листів М.Аркас скаржився: «Велике лихо уславитись
заможним чоловіком, а в дійсності не мати зайвої копійки».
Відомою українською меценаткою та громадською діячкою була
Єлизавета Іванівна Скоропадська (1832–1890) – тітка гетьмана Пав
ла Скоропадського і дружина Лева Милорадовича – сина відомого
українського історика Г.Милорадовича. Своїми пожертвами вона
підгримувала українські видання та недільні школи, жіночу гімна
зію в Полтаві. На свої кошти Є.Скоропадська заснувала школу в
с. Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мо
вою у Російській імперії меценатка пожертвувала гроші на розвиток
українського руху в Галичині, зокрема на товариство «Просвіта» та
журнал «Правда». З 1878 р. вона очолювала Полтавське філант
ропічне товариство.
В Галичині, яка продовжувала знаходитись в імперії Габсбургів,
в 60х роках почався новий виток народного руху. Але він проходив
уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австроугорсь
кого дуалізму. В ряди українського національного руху вступило
молоде покоління інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти,
юристи, студенти. Вони започаткували новий, так званий народовсь
кий напрям національного руху, який орієнтувався на народ і стояв
на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної
єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.
В 1861 р. у Львові, а в 1869 р. в Чернівцях було створене культур
нопросвітнє товариство «Руська бесіда». У Львові це зробив
український культурний діяч Юліан Григорович Лавровський (1821–
1873). Товариство організовувало переважно по селах бібліотеки,
читальні, клуби, хори, театральні аматорські гуртки, видавало науко
вопопулярну та художню літературу, народні календарі, часописи.
Так, в 1862 р. у Львові почав виходити перший в Галичині українсь
кий громадськополітичний часопис – тижневик «Вечорниці».
В XIX ст. в Галичині виникають просвіти. Основна їхня мета –
масове поширення освіти і національної свідомості серед українського
404
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
народу. Просвіти сприяли, боролись, виступали за соборність та дер
жавність України. Вони організовувати бібліотеки, народні музеї,
читальні, самодіяльні хори, театри, видавали газети, підручники, по
пуляризували твори Т.Шевченка та інших письменників, відкривали
школи, курси для неграмотних.
Найбільш значною стала львівська просвіта, заснована 8 грудня
1868 р. заходами народовців на чолі з одним із своїх лідерів
композитором, музичним діячем, літератором Анатолем Клименто
вичем Вахнянином, який до 1870 р. був її першим головою. Це –
перша просвіта в Україні. Звідси бере свій початок просвітянський
рух. У творенні та діяльності просвіт брали участь Юрій Федькович,
Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа,
Микола Аркас, Іван Огієнко, Микола Лисенко, Леся Українка, мит
рополит Андрій Шептицький. Почесними членами просвіти, крім
А.Вахнянина, Б.Грінченка, М.Лисенка, І.Франка, Ю.Федьковича,
були Володимир Антонович, Павло Житецький, Олександр
Кониський, Іван НечуйЛевицький, Іван Пулюй, Михайло
Старицький, Василь Тарновський, Володимир Гнатюк, Євген
Чикаленко, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Софія Русова,
Степан СмальСтоцький, Василь Стефаник. У просвітянських
виданнях друкуватися І.НечуйЛевицький, Б.Грінченко, Дмитро До
рошенко (1882–1915). А.Вахнянин був організатором першого в Га
личині концерту, присвяченого пам’яті Т.Шевченка (1864).
В 1905 р. українська інтелігенція почата створювати просвіти у
Східній Україні на зразок західноукраїнських. Перші просвітні орга
нізації виникли у Катеринославі, Одесі, потім – у Києві. Житомирі,
Кам’янціПодільському. Житомирська просвіта була тісно зв’язана з
волинським товариством боротьби з неписьменністю, яке існувало з
1901 р. У Житомирі просвіта вимагала для українського народу про
грам у галузі української мови.
Заходами Михайла Коцюбинського та Іллі Шрага в 1908 р. засно
вано просвіту у Чернігові, заходами Миколи Аркаса – у Миколаєві.
Просвітянський рух ширився і по інших територіях Російської
імперії, заселених українцями: на Кубані, в Новочеркаську, в Баку й
Владивостоці. Але після 1907 р. царський уряд заборонив діяльність
майже всіх українських просвіт.
В Галичині ж просвіти продовжували діяти. Вони там проіснува
ли аж до 1939 р. На початок війни 1914 р. 75% українських населених
405
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
пунктів Галичини мали свої читальні (не було їх тільки у невелич
ких селах і хуторах), 15% з них мали власні будинки (Народні доми),
працювали аматорські драматичні театри, хори, читальнібібліотеки.
Завдяки підтримці митрополита уніатської церкви Андрія Шептиць
кого у Львові засновано український національний музей (1913).
Здійснювались також спроби організувати сільську молодь. На
зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастичні това
риства під назвою «Сокіл» і «Січ».
У Галичині стали традиційними щорічні відзначення шев
ченківських днів, які перетворилися у національне свято українців.
Особливо широко були відзначені 50річчя від дня смерті у 1911 р.
і 100річчя від дня народження Кобзаря у 1914 р. У Галичині було
споруджено кілька десятків пам’ятників Т.Шевченкові. Представни
ки галицьких українців взяли участь в урочистостях в 1903 р. у Пол
таві з нагоди відкриття пам’ятника класику української літератури
І.П.Котляревському. Відбулося справжнє єднання українців, яких
розмежовував російськоавстрійський кордон.
В Галичині, яка була підвладна АвстроУгорщині, де у 60х ро
ках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в
конституційну монархію, чинилося менше перешкод для розвитку
української культури, ніж в Наддніпрянській Україні. Галичина, за
словами М.Грушевського, незважаючи на тяжкі умови власного на
ціонального життя, прийняла на себе роль центру українського ру
ху, духовного П’ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де ство
рювались і удосконалювались засоби національного, культурного і
політикосуспільного відродження українського народу». Над
дніпрянці позбавлені можливості друкувати свої літературні твори
рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.
Тут побачили світ твори П.Куліша, Марка Вовчка, В.Антонови
ча, О.Кониського, І.НечуяЛевицького, Панаса Мирного. У Львові в
1893 р. свою першу поетичну збірку «На крилах пісень» видала Леся
Українка. «Перший, – писав М. Грушевський, – оце раз за стільки
віків, починається поворотний культурний рух зі східної України на
західну, тим часом як перед тим, під натиском польського пануван
ня, живіші елементи з західної України відпливали на схід».
На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило
Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в 1873 р. у Львові
за фінансової допомоги меценатів – уже згадуваних полтавської
406
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
поміщиці Єлизавети Скоропадської та цукрового барона Василя Си
миренка. Є.Скоропадська, зокрема, на потреби товариства внесла 20
тисяч австрійських крон. Заснована організація ставила перед собою
мету «вспомагати розвій руської словесності» шляхом видання нау
кових і літературних книг, журналів та вручення премій за найкращі
твори. За дорученням Є.Скоропадської перший статут товариства
склали колишній кириломефодіївець Дмитро Пильчиков і М.Дра
гоманов. У 1892 р. товариство набуло статусу наукової організації і
відоме далі як Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Воно було, по
суті, першою національною академією української науки. У това
ристві працювали секції: історикофілософська, філологічна та ма
тематикоприродничомедична. До секцій входило кілька комісій.
Товариство мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науководосл
ідницькою займалось культурнопросвітницькою роботою серед насе
лення. Товариство об’єднувало фахівців з різних галузей знань: пись
менників, культурних та державних діячів як Західної України, так і
УРСР, Берліна, Будапешта, Відня, Ленінграда, Москви, Праги та інших
наукових центрів світу. В різні роки членами товариства були В.Бех
терєв, М.Бойчук, В.Вернадський, О.Грущевський, Д.Дорошенко,
С.Єфремов, О.Колесса, Ф.Колесса, А.Кримський, А.Крушельницький,
Т.Масарик, І.НечуйЛевицький, М.Павлик, В.Перетц, М.Панчишин,
В.Різниченко, С.СмальСтоцький, К.Студинський, М.Сумцов, П.Тут
ковський, І. Франко, М.Шаповал, А.Шептицький та багато інших.
Наприкінці 30х років товариство налічувало понад 300 членів.
За час свого існування товариство видало більше як 120 томів
«Записок наукового товариства імені Тараса Шевченка» і більше
як 100 томів інших видань, серед яких і «Пам’ятки українсько
руської мови і літератури». Товариство значно активізувало свою
роботу, коли в 1897 р. його головою обрали Михайла Сергійовича
Грушевського (1866–1934), який у 28 років в 1894 р. після
закінчення історикофілологічного факультету Київського
університету і роботи в ньому протягом чотирьох років над
магістерською дисертацією переїхав до Львова і за рекомендацією
свого наукового керівника по Київському університету, професора
В.Б.Антоновича очолив кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним
оглядом на історію Східної Європи» у Львівському університеті,
фактично кафедру української історії. Відтоді протягом 19 років (до
1913 р.) діяльність М.Грушевського пов’язана з Львівським
407
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
університетом, науковим і суспільнополітичним життям Галичини,
організацією української національної науки. «Золотою трійцею»
товариства називали М.Грушевського, І.Франка та В.Гнатюка, які
тривалий час очолювали відповідні напрямки українознавства:
історію, мову та літературознавство, фольклор та етнографію.
Товариство, в якому М.Грушевський головував до 1913 р., засну
вало у Львові «Літературнонауковий вісник» (1898–1907). У жур
налі працювали І. Франко, письменники В.Гнатюк і О.Маковей. Він
став всеукраїнським літературним органом. На його сторінках друку
валися найкращі літературні сили України: М.Вороний, М.Коцю
бинський, Леся Українка, В.Винниченко, П.Грабовський, Б.Грінчен
ко, А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська, О.Кониський,
Б.Лепкий, О.Маковей, І.НечуйЛевицький, О.Олесь, В.Самійленко,
В.Стефаник, М.Старицький, І.Тобілевич. У 1907 р. вісник було пере
ведено зі Львова до Києва. Редколегію очолив М.Грушевський, а до
цього, за словами І. Франка, він майже 10 років був «головним співро
бітником, а потім головним редактором цього журналу».
Серед інших наукових видань товариства виділяються «Джерела
до історії УкраїниРусі», «Етнографічний збірник», «Матеріали до
української етнології», «Студії з поля суспільних наук та статисти
ки», «Часопись правнича». У 1897 р. вперше в історії українського
народу почало виходити україномовне видання в галузі природни
чих наук — «Збірник математичноприродничолікарської секції».
Для інформування світової громадськості про діяльність товариства
з 1890 р. регулярно виходила «Хроніка НТПГ» водночас українсь
кою та німецькою мовами.
Товариство проіснувало до січня 1940 р., коли інтегрувалося в
наукові структури АН УРСР. Діяльність його продовжувалася після
Другої світової війни на еміграції. Відновлене, поновило свою робо
ту у Львові в жовтні 1989 р.
В 1900 р. в Житомирі було створено Товариство дослідників Во
лині. Його очолив відомий геолог і мінералог, професор, а пізніше
академік П.А.Тутковський. Товариство вивчало природні багатства
краю, його економіку, історію, етнографію, геологію.
Велику роль у відродженні інтересу до наукових знань відігра
ло створене у 1907 р. у Києві на гребені національнокультурного
руху Українське наукове товариство, що, за словами його голови
М.Грушевського, «своєю метою ставило допомагати розробленню
408
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
й популяризації українською мовою різних галузей науки...»
1
. На
вколо товариства згуртувалися значні наукові сили та визначні вчені:
М.Грушевський, В.Перетц, Б.Грінченко, Г.Павлуцький, О.Левицький,
О.Грушевський, М.Сумцов, І.Каманін, В.Модзалевський. Саме за
вдяки їм були закладені міцні підвалини для утворення осередку на
ціональної науки – Української Академії наук.
Створене на зразок Наукового товариства ім. Т.Шевченка Українське
наукове товариство почало видавати свої записки та збірники. Та з
початком Першої світової війни ці видання припинилися. З друку вий
шли лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою
«Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914–1915).
Важливими чинниками українського національного відродження
стали узагальнюючі праці з історії України М.Грушевського. М.Гру
шевський повернув Україні її історію. Він здійснив головне завдан
ня української історіографії — створив синтез українського історич
ного процесу, зробив систематичний виклад історії України, до нього
писали фрагментарно. Завдяки М.Грушевському наявність окремої
національної української історії не можна було заперечувати так са
мо, як завдяки Т.Шевченкові — наявність окремої української мови
і літератури.
Світову славу вчений здобув завдяки своїй фундаментальній дос
лідницькій праці «Історія УкраїниРуси» у 10 томах і 13 книгах
(1898–1936). Це — найголовніше, що є в його творчому доробку, який
нараховує близько двох тисяч назв. В «Історії УкраїниРуси» – най
видатнішому творі української наукової історіографії, взагалі, своє
рідному паспорті українського народу — М.Грушевський написав си
стематизовану історію нації, дав історичне обґрунтування української
державності й значно вплинув на державницьке виховання цілих по
колінь.
Велику популярність здобули також 5томна «Історія української
літератури» (1923–1927), «Нарис історії українського народу» (1904),
«Ілюстрована історія України» (1911). «Початки громадянства» (1921).
У своїх творах М.Грушевський переконливо показав, що український
народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях, вистраждав пра
во на свою мову, національну культуру, власну державність.
1
Дорощук Ніна. Культурницька діяльність українства між двома рево
люціями (1907–1917 рр.) // Київська старовина. — 2000. — № 2. — С. 163.
409
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
Своєю історичною концепцією він відкидав класову боротьбу як
рушія історії, підкреслюючи, що над усе є національні інтереси, які він
ставив вище за будьякі інші мотиви політичної діяльності. М.Грушевсь
кий піднявся до розуміння ролі держави як гаранта розвитку нації.
За Грушевським, Київська держава, її право, культура були ство
рені однією народністю – українською. М.Грушевський стверджував,
що Київська Русь належить тільки історії України і аж ніяк не мог
ла бути «колискою» українського, російського і білоруського народів.
Він писав: «Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними
шляхами, які виявляли більше відмінностей, ніж подібностей. В на
слідку утворилося народне самопочуття, яке відрізняє тепер, навіть
цілком інстинктивно, українця від великороса, «хохла» від «кацапа»,
і дає себе відчувати вже на перших сторінках історії».
У діяльності М.Грушевського та його послідовників простежу
вався дуже важливий у всі часи постулат – чим тісніші зв’язки Над
дніпрянської та Галицької України, тим ширший і активніший їх
загальний розвиток.
Український культурний рух набув швидкого поширення в
Наддніпрянській Україні під час першої російської революції
1905–1907 рр. Саме тоді царській уряд був змушений скасувати на
решті драконівські закони щодо українського друкованого слова. Ра
зом з просвітами з’являється українська демократична преса. 25 ли
стопада 1905 р. в м. Лубнах явочним порядком, не чекаючи дозволу,
вийшла перша україномовна газета в царській Росії – «Хлібороб».
Це була перша українська газета в Україні після заборони українсь
кої преси в 1876 р. Емським указом Олександра II. Її видавав М.Ше
мет на кошти місцевої громади. Газета виходила тиражем 5 тисяч
примірників і швидко набула популярності, але розпорядженням
полтавського губернатора 20 грудня 1905 р. була заборонена.
3 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити перша українська
щоденна газета «Громадська думка», згодом – «Рада», а з 5 січня
1906 р. в Полтаві – щотижневик «Рідний край».
В 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах
України, а також у Петербурзі та Москві з’явилося 18 українських
газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той
час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися, як
вже згадувалося, під назвою «Україна», проте проіснував недовго –
лише до кінця 1907 р.
410
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Україна довго перебувала осторонь світового поступу в книжковій
справі, й український читач змушений був орієнтуватися на російсь
ку, польську чи австрійську книгу. Це продовжувалось доти, доки в
другій половині XIX ст. спочатку на Галичині, а з перших років
XX ст. й у Наддніпрянській Україні знову почалось відродження ук
раїнської книги, яка під пресом, забороною Емського акту – цього
небувалого в історії світової культури закону – перебувала цілих
тридцять років (1876–1906). Як свідчать дослідження, за 1906 рік в
Україні було видано 116 українських книжок, а у 1907 р. по всій Росії
вийшло у світ 156 українських книжок.
Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. наступила хвиля ре
акції та нових утисків українського культурного життя. Знову зак
рито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу.
В 1913 р. з 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були
українськими, а з 1914 р., початку війни, було заборонено взагалі всі
україномовні видання. Багато визначних українських діячів зазнали
репресій. Так і не дійшло до створення шкіл та кафедр українознавст
ва у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання
лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього.
Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку
роботу педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «сепаратизмі».
Закривалися просвіти, заборонялися українські клуби і бібліотеки.
У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати соті роковини з дня
народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю обурення по всій
Російській імперії.
Циркуляром П.Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український
народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські
права, зокрема право мати національні культурноосвітні організації.
У згадуваному розпорядженні Столипін вказував на «невідповідність
російським державним завданням створення товариств, які ставлять
перед собою вузькі національнополітичні цілі, бо об’єднання на
ґрунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ на
ціональної відокремленості та роз’єднання і може спричинити на
слідки, які загрожують спокоєві і безпеці». З огляду на це наказано
не дозволяти товариств «инородческих». в тому числі українських і
єврейських, незалежно від цілей, які вони перед собою ставлять.
Столипін витлумачив політику царського уряду щодо українсь
кої культури також у поясненні до заборони товариства «Українська