Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
361
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
три роки був співаком придворної хорової капели цариці Єлисавети
Петрівни в Петербурзі.
У серпні 1744 р., коли цариця Єлисавета з цією капелою приїха
ла до Києва, Г.Сковорода не захотів повертатись до Петербурга, дістав
звільнення з придворного хору і продовжив вчитись в академії.
Пізніше в листі до свого друга він писав такі слова: «Втрачений той
час, який ти не використав на навчання».
Але навчання в академії тривало недовго. В серпні 1745 р. Г.Ско
ворода знову вирушив у світ. Цього разу на Захід, до Угорщини, в
місто Токай, як член російської місії. Під час цієї місії він побував у
багатьох містах Європи. Знання мов дало йому можливість спілкува
тися з багатьма видатними людьми того часу.
Повернувшись восени 1750 р. в Україну, Г.Сковорода працював
домашнім вчителем, викладачем у Переяславському та Харківсько
му колегіумах. Проте світська і церковна влада переслідувала
мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційни
ми концепціями православної церкви. Тому він змушений у 1769 р.
остаточно залишити педагогічну роботу і вже більше не займав
жодної офіційної посади. Останні 25 років життя Г.Сковорода манд
рував по Слобідській Україні, навчаючи людей. Помер він в с. Іванівці
у дідича Ковалівського 29 жовтня 1794 р., де і похований. На його
могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав».
Г.Сковорода вважається найсамобутнішим українським мислите
лем XVIII ст.. Його найбільше цікавило те, що стосується виключно
вдосконалення душі. Найвидатнішими творами з філософської спад
щини Г.Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронра
вию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе»,
«Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші.
В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про
три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так зва
ний символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу:
внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім
у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія),
то внутрішнім – невидима натура або бог (макросвіт), людський дух
(мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людсь
ких відносин (Біблія).
Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: мате
ріалістичного – безвартісного, і вищого – духовного, цінного. Мета
362
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
життя – щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те,
яке дається свідомістю, що людина виконує волю божу. У своєму
розумінні світу філософ спирався на моральноетичні засади одвіч
ної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до
збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю «зла» є «доб
ро», яке символізує високі духовні інтереси людини. На думку філо
софа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання.
Його девіз був: «Пізнай самого себе». Теорія самопізнання пов’язу
валася з ідеєю суспільно корисної «сродної» праці, яка полягала в
утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до при
родних здібностей. Концепція «сродної» праці, праці за покликанням,
за якої усе потрібне – не важке, а все важке – не потрібне, проголо
шує працю великим сенсом життя, джерелом духовної насолоди,
«радости душевної», щастя.
За Г.Сковородою, людське щастя має бути можливе не десь і ко
лись, а в кожну мить, тут і тепер. А якщо щастя не залежить від місця
і часу, звання і чину, віку й статі, то воно належить до вічних і
безплотних сутностей. Ця ідея Г.Сковороди спрямована проти вся
кого месіанізму, в тому числі й комуністичного. Перебуваючи на
позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною
умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне
звільнення людини.
Г.Сковорода прагнув до утвердження в світі справжньої христи
янської держави, яка б шанувала свою суспільність.
«Бог, – казав він, – дає народам науку та мистецтво, які зміц
нюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благо
получним. Держава, збудована на цьому, є дім Божий, окрема люди
на, будуючи життя своє на цьому, стає благочестивою».
Г.Сковорода стояв вище від усіх принад життя. Він не мав нічо
го, не прагнув посад, життєвих благ, суворо ставився до сучасної
церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Г.Сковорода відмов
лявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста
вився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне жит
тя, прагнення свободи викликали порівняння з Сократом.
Його уявлення про одвічне протистояння добра і зла, про єдність
людини і природи, про самопізнання людини ввели Г.Сковороду в
коло мислителів світового рівня і значення. Його філософська етика
була етикою нового суспільства, а не того, в якому він жив.
363
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
Філософські погляди Г.Сковороди – уславлення ідей гуманізму,
правди, кращих душевних поривів людини – відображаються в його
літературних творах. Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш
відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень» (1756), «Бай
ки Харківські» (1774). В них поет виступав і як співець волі, краси
рідної природи, і як критик вад суспільства («Всякому городу нрав
і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїть явір над водою»).
«Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в ук
раїнському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки дав
нього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст.
За визначенням І.Франка, Г.Сковорода був предтечею І.Крилова та
Є.Гребінки. До речі, жоден твір Г.Сковороди не друкувався за його
життя, більшість їх розповсюджувалась в Україні в рукописних спи
сках. Павло Тичина сказав про Г.Сковороду: «Великий наш філософ
щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовні
стю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну...».
Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попе
редником нової української літератури, зачинателем якої став Іван
Петрович Котляревський (1769–1838). Освіту він дістав у 1780–
1789 рр. у Полтавській духовній семінарії. Серед її випускників були
також російський письменник, перший перекладач «Іліади» Микола
Гнєдич і батько Миколи Гоголя, український письменник Василь
Гоголь. Говорячи про Г.Сковороду і І.Котляревського, академік
С.Єфремов відзначав, що вони «задля вільного вчителювання та
пропаганди своїх ідей» зреклися духовної кар’єри.
Перший біограф І.Котляревського С.СтеблінКамінський зазна
чав: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і
вмів до будьякого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за
що товариші його по семінарії прозвали «римачем».
В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого
поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича
Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котля
ревського «Енеїда» (повністю видання здійснено 1842 р.). Перелицю
вавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський ши
роко використав традиції української літератури.
Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петер
бурзі. Великий промисловий і культурний центр Харків видав першу
українську книжку лише в 1819 р. Це було окреме видання казки
364
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
П.ГулакаАртемовського «Солопій та Хівря». Київ внаслідок російсь
кої політики був знижений до стану провінційного міста і зміг вида
ти першу українську книжку аж у 1837 р.
«Енеїда» – вісник весни українського літературного відроджен
ня, один з найкращих європейських бурлескнотравестійних творів.
Поема сповнена яскравого народного гумору, реаліями українського
побуту, звичаїв, повір’їв, релігійних обрядів, ігрищ. В образах Енея і
троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан,
українських панів, поміщиків, старшин, чиновників.
«Енеїда» стала першим великим твором нової української
літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір запо
чаткував перехід від старої української літературної мови до нової
літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої
української літературної мови була мова старослов’янська або старо
болгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християн
ства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до XIX ст.
Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане
«Слово о полку Ігоревім». Поява «Енеїди» у період розгорнутої ру
сифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше
існування української мови, довела її самобутність та перспективність
літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу ду
мок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу «Енеї
да» була прийнята як визначна подія в розвитку української літера
тури. І.П.Котляревський завоював епітет «батька сучасної української
літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а
тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного ґатунку.
Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури
«національного відродження», нової доби національного культурно
го життя.
Шведський дослідник А.Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд
травестійнопародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії
європейської літератури, зазначав, що творіння І.П.Котляревського
не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю»,
а й перевищує «і культурноісторично, і мовно, та й естетично» всіх
своїх попередників. Перевищує, бо в ній висвітлено «багатосторонній
образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин», бо ук
раїнське народне життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистич
но» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, національний
365
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
гумор і народну мову». Т.Г.Шевченко у вірші «На вічну пам’ять
Котляревському» так оцінив його творчість:
Будеш, батьку, панувати,
поки живуть люди,
поки сонце з неба сяє,
тебе не забудуть.
Вагомий внесок у розвиток української культури зробив Василь
Васильович Капніст (1758–1823) – просвітитель, письменник, гро
мадський діяч. Він належав до просвітницького гуртка О.Паліцина –
«Попівської академії» (с. Попівка Харківської губернії).
В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення
селян України (1783). У ній висловлюється протест проти централі
заторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое дер
жави». «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як
літературний виступ за «восстановление гетманского правлення», а
самого автора вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем
своим именем для благополучия Малороссии».
Перу В.Капніста належить проект «Положення, за яким може бу
ти набране й утримане військо охочих козаків» (1788), де висунув
ідею відродження українського козацтва.
Авторкою популярних українських пісень була легендарна народ
на поетесапіснярка Маруся Чурай (близько 1625–1653 рр.). Її жит
тя випало на період середини XVII ст., коли український народ
піднявся на боротьбу за свою волю та незалежність. До війська геть
мана України Б.Хмельницького належав і Полтавський полк, у яко
му служив Григорій Бобренко – наречений Марусі Чурай. Очевид
но, під враженням розлуки з коханим і народилася пісня «За світ
встали козаченьки», яка стала улюбленою козацькою похідною
піснею.
Композитор Микола Лисенко ввів пісню «За світ встали козачень
ки» до своєї опери «Чорноморці». В 1937 р. композитори Левко
Ревуцький та Борис Лятошинський, здійснюючи нову музичну ре
дакцію опери М.Лисенка «Тарас Бульба», ввели пісню до цього зна
ного в світі твору оперної класики.
Марусю Чурай вважають автором також таких пісень, як «Віють
вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Летить галка через бал
ку», «Котилися вози з гори», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».
366
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
В цей період дальшого розвитку набула народна поезія, насампе
ред історичні пісні та думи. Вони пройняті героїкою, патріотизмом,
прагненням до волі. Саме такими є народні твори «Зажурилася Ук
раїна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережеч
ки», «Ой зза лісу, ізза темного». Відтворені образи Б.Хмельниць
кого («Чи не той то Хміль»), Нестора Морозенка («Ой Морозе,
Морозенку, ти славний козаче»), Івана Сірка («Та ой як крикнув же
та козак Сірко»). Багато пісень, переказів і легенд склали народні
поети про Максима Залізняка, Івана Гонгу, Олексу Довбуша, Івана
Бондаренка. Варіант думи «Козак Голота» ввійшов у рукописний
збірник 1684 р. – найраніший запис українських дум взагалі.
Величезної популярності набула пісня «Їхав козак за Дунай». На
початку XVIII ст. її склав харківський поет і філософ, козаквіршу
вальник Семен Климовський. Вона має безпрецедентне поширення
в світі. Вперше пісня була опублікована у 1796 р. Протягом XIX ст.
пісня друкувалася у багатьох пісенниках. Уже в 1806 р. її переклали
на німецьку мову і вона ввійшла в побут німецького населення як
німецька пісня. Її співали солдати, які воювали проти Наполеона.
В 1815 р. цю пісню виконували вже у Сполучених Штатах Америки.
Серед тих, хто обробляв «їхав козак за Дунай», був великий німець
кий композитор Людвіг Ван Бетховен (1770–1827) та інший німець
кий композитор – основоположник німецької романтичної опери
КарлМарія Вебер.
Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп – ляль
ковий народний театр. Перша документальна згадка про нього да
тується 1667 р. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Хри
стос. Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді
двоповерхового будиночка. Ляльки приводились у рух за допомо
гою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися
сцени на біблійні сюжети, у нижній – народнопобутові. Вертепні
вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин,
заможних козаків і міщан.
У другій половині XVII ст. дальшого розвитку в Україні набуло
книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігра
вати друкарня КиєвоПечерської лаври. За цей період тут було надру
ковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторі
нок. В 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу
продовжувала їх друкувати близько 200 років. Лаврські видання
367
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, а й у
Молдавії, Сербії та інших країнах.
Виникали нові друкарні. Всього в другій половині ХVІІ–ХVIII ст.
в Україні функціонувало 13 друкарень. В 1783 р. було відкрито дру
карню Житомирського суду, а через 10 років – в 1793 р. в Житомирі
видрукувано першу науковопопулярну книжку.
У XVIII ст. в Україні почали виникати книжкові крамниці. Пер
ша така крамниця з’явилася у 1781 р. у Глухові – останній геть
манській столиці України. Тут реалізовувались книги вітчизняних і
зарубіжних видавництв. Ініціатором відкриття цієї крамниці висту
пив членкореспондент Петербурзької академії наук, редактор петер
бурзького журналу «Российский магазин» Ф.В.Туманський. В 1720 р.
в Глухові було відкрито першу міську бібліотеку
1
.
Важливою подією в історії видавничої справи стало запровад
ження гражданського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій
офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з
таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні
з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві. Харкові,
Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, КамянціПодільсько
му, Бердичеві.
Запровадження гражданського шрифту в книгодрукуванні різко
розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначала
ся для друкування лише церковних книг, а «гражданка» – для
світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу
зпід впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови.
Але в цілому у XVIII ст. становище з книгодрукуванням в Ук
раїні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення
із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні
будьякі книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після
звірки з російськими з метою уніфікації, «дабы нікакой розні і осо
баго нарєчія в ніх нє било». Українські друкарні перевозилися до
російських міст, зменшувався обсяг друкованих книг в Україні.
У 1721 р. при московському синоді було засновано спеціальну
Друкарську контору на чолі з Гаврилом Бужинським. Вона послідовно
обмежувала й переслідувала українську книгу та українське слово.
1
Сарбей В.Г. Праця Я.Маркевича «Записки о Малороссии, ее жителях й
произведениях» // Український історичний журнал. – 1999. – № 1. – С. 59.
368
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
У тому ж таки 1721 р. синод послав в Україну наказ, у якому го
ворилось: «КиевоПечерскому и Черниговскому монастирям став
ропичиями константинопольського патриарха впредь не писаться, а
писаться ставропичиями Святешного Всероссийского Правительству
ющего Синода, от которого и о печатании книг повеления требовать,
а без повеления того Духовного Синода никаких книг не печатать».
Тоді ж з’являються книги з печаткою російського цензора.
Після повної ліквідації решток автономії України російські цензо
ри з особливою увагою наглядали за тим, щоб у надрукованих тут
книгах не було нічого такого, що б відрізняло їх від російських ви
дань. У 1755 р. синод видає наказ митрополитові Т.Кременецькому:
«Чтобы несходных выходящим из Московской типографии книгам
в народ відпускаємо не было... и ни в чем ни малейшей разности не
было... Что же касается до издаваемых вновь книг, то оные исправя,
не печатая, прежде присылать непременно». Цим було покладено
край важливій ділянці національної культури – українському кни
годрукуванню.
Одночасно з цим проходив процес витіснення української мови з
державних установ і з освіти. Вже з середини XVIII ст. російська
канцелярська мова панує в діловодстві установ в Україні. Як
зазначалося, в 1753 р. українською мовою було заборонено викла
дання в КиєвоМогилянській академії. В 1769 р. за розпорядженням
синоду були вилучені українські букварі, а в останній чверті XVIII ст.
було закрито українські школи при полкових козацьких канцелярі
ях. Народна мова визнається «зникаючим наріччям», яке часто вво
диться хіба що у вистави для надання їм комедійності.
Це було складовою частиною загальної політики царського уря
ду по відношенню до України. Про це І.Франко згодом писав так:
«Преславне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі,
над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки
проникало в Україну».
Високого розвитку досягло в другій половині XVII – першій по
ловині XVIII ст. українське мистецтво. Відбувався процес становлен
ня, формування української музики. Важлива роль в цьому належа
ла сольній пісні з інструментальним супроводом. Найвідомішим
композитором кінця XVII – початку XVIII ст. був Микола Дилець
кий (близько 1650 – після 1723 рр.).Крім того, він уславився як
музичний теоретик, хоровий диригент і педагог. Основна його праця –
369
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
«Граматика музикальна» – містить теоретичні засади партесного
співу. В цьому співі співставлялося звучання всього хору і груп го
лосів, був відсутній супровід.
«Граматика музикальна» М.Дилецького стала першою ґрунтов
ною музичнотеоретичною працею, посібником для композиторів,
теоретиків музики та вчителів співу. Не випадково в останній чверті
ХVІІ–ХVIII ст. вона стала основним підручником з теорії музики,
контрапункту (рід багатоголосся), композиції для багатьох поколінь
українських і російських музикантів.
Практичну підготовку композиторів, музикантіввиконавців, ре
гентів, педагогівтеоретиків здійснювала КиєвоМогилянська акаде
мія, де існували хор і оркестр, які відзначалися високою професій
ністю. Для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків
для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в
1738 р. в Глухові, який став центром культурного життя Лівобереж
ної України. Ця школа діяла до 60х років XVIII ст. і стала відомим
осередком музичної освіти. В ній навчали партесному співу, грі з нот
на скрипці, гуслях, бандурі. В Глухові існувала і найбільша в Європі
нотна бібліотека. При Харківському колегіумі з 1773 р. існували
спеціальні музичні класи – вокальний та інструментальний.
У XVIII ст. Глухів славився не тільки відомою співацькою шко
лою. Тут у 1751 р. гетьман Кирило Розумовський створив театр.
В ньому виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії.
Театральними мовами були російська, французька та італійська.
Зокрема, французькою мовою відбувалася постановка комічної опе
ри невідомого автора «Ізюмський ярмарок».
До XVIII ст. відноситься творчість таких українських композито
рів, як Максим Созонтович Березовський (27.10.1745–2.04.1777),
Дмитро Степанович Бортнянський (1751–10.10.1825), Артем Лук’я
нович Ведель (1767–14.07.1808). Всі троє народилися в Україні: М.Бе
резовський і Д.Бортнянський – у Глухові, А.Ведель – у Києві. В
Україні почалася їхня музична освіта. М.Березовський вчився в
глухівській співацькій школі. Є припущення, що в ній же в 1758 р.
вчився і семирічний Д.Бортнянський. Крім того, М.Березовський і
А.Ведель навчалися музики в КиєвоМогилянській академії. Як обда
рованих співаків їх забрали в Росію: М.Березовського і Д.Бортнянсько
го до Петербурга півчими придворної співацької капели, а А.Веделя –
до Москви, де він керував хорами. В Петербурзі М.Березовський і
370
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Д.Бортнянський вивчали теорію музики під керівництвом італійсь
ких композиторів відповідно Ф.Цоппіса і Б.Галуппі. Для завершен
ня навчання, вдосконалення музичної майстерності вони були
відправлені за кордон, до Італії.
Перебуваючи в Італії (1769–1773), М.Березовський брав уроки
композиції у видатного теоретика музики Д.Мартіні. У 1771 р. він
витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання ака
демікакомпозитора і став членом Болонського філармонічного това
риства. Своє навчання в академії він завершив написанням опери
«Демофонт» на лібретто італійського поета Метастазіо.
Цікаво, що одночасно з М.Березовським в Болонській філармо
нічній академії закінчував свою освіту В.А.Моцарт (1756–1791).
В академії був звичай ім’я одного найздібнішого майстра музики, що
закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову
дошку. Так от конкурентами тут були В.А.Моцарт та М.Березовсь
кий. У цьому конкурсі переміг композитор українець і на мармурову
дошку вписали його ім’я.
М.Березовський є автором опери «Іфігенія», багатьох духовних
концертів («Не отвержи мене во время старости...», «Отче наш»,
«Вірую»). В них відчутні впливи українських народних пісень і киї
вських церковних співів.
Структурні принципи хорових концертів М.Березовського розви
нули А.Ведель та Д.Бортнянський. Повернувшись з Москви в Ук
раїну, А.Ведель став керівником хору КиєвоМогилянської академії.
губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського коле
гіуму. Він – автор 29 церковних концертів, на яких позначився вплив
української народної пісенності. Серед них такі: «Літургія для чоти
риголосного хору». «Херувимська», «Достойно єсть». Д.Бортнянський
називав А.Веделя «Моцартом духовної музики». Композиторська
творчість А.Веделя була органічно пов’язана з його виконавською
діяльністю. Він був першим виконавцем власних творів як диригент
і співак (сольні епізоди в хорах).
Доля М.Березовського і А.Веделя склалася трагічно. Їх талант не
знайшов належного визнання. Після повернення в 1773 р. М.Бе
резовського з Італії до Росії придворні кола в Петербурзі байдуже і
недоброзичливо поставились до нього і його творчих досягнень. До
кінця життя він не мав посади, відповідної до набутої освіти. Дове
дений до відчаю кризовим матеріальним становищем і принизливим