Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
351
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
часто називали Тупталенко. У 1668 р. він постригся в ченці Кирилівсь
кого монастиря в Києві, прийнявши ім’я Димитрія. З кінця 1683 р.
проживав у КиєвоПечерській лаврі, де виступав як проповідник.
Д.Туптало до 1702 р. жив в Україні, потім його було призначено
митрополитом у Ростові Ярославському. Тут він розвинув велику
релігійноосвітню діяльність. Д.Туптало виявив себе палким пропо
відником високої політичної моралі, необхідності втілення у
свідомість політичних діячів чеснот, скромності, лагідності, добро
зичливості, безсрібництва. Як проповідник він таврував вади того
часного суспільства, співчував гнобленим.
Д.Туптало є автором понад 20 богословських та історичних праць.
Його найвизначнішим твором, головною капітальною працею є
«Четьї Мінеї» або «Житія святих» – підсумок більш ніж двадця
тирічної праці автора (1684–1705). Ця чотиритомна збірка вперше
була видана у 1689–1705 рр., а в XVIII ст. видавалася 10 разів. Мова
твору – церковнослов’янська з українізмами – являє собою яскравий
приклад барокового стилю.
Це знамените зібрання оповідей про діяльність святих, історію
України на два століття стало улюбленим читанням простого ук
раїнського люду. На цьому творі виховувалося не одне покоління
українських культурних діячів, а поміж них і Т.Шевченко, якому
читав цю книгу його дід.
Українці заснували в Москві у 1687 р. першу вищу школу в Росії –
слов’яногреколатинську академію «на зразок своєї в Києві, і вчи
телів в цю московську академію набирали за весь XVIII вік сливе з
самих тільки українців»
1
. У Київській академії здобули освіту 21 із
23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів
2
. За час з
1721 по 1750 рр. не менше як 200 вихованців академії займали ви
датні місця в Росії. Так, Григорій Полетика, який закінчив академію
в 1745 р., працював перекладачем з латинської та німецької мов в
Академії наук у Петербурзі, а в 1764–1773 рр. – головним інспекто
ром шляхетного корпусу. Олександр Безбородько, будучи російсь
ким державним діячем, дипломатом, з 1783 р. фактично очолював
Колегію закордонних справ.
1
Огієнко Іван. Українська культура. – К., 1991. – С. 92.
2
Ісаєвич Ярослав. Перші українські академії // Київська старовина. – 1998. –
№ 6. – С. 9.
352
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Отже, особливістю України було її ослаблення в кадровому відно
шенні. Певною мірою навіть можна говорити про деяку «ук
раїнізацію» російської культури. Україна служила своєрідним доно
ром для російської культури, знекровлюючи свій власний організм.
Про значення КиєвоМогилянської академії для Росії свідчить і
висловлювання Петра І у розмові з патріархом у 1698 р.: «Священи
ки у нас грамоти мало знають... якби їх... у науку послати до Києва
у школи...». А Синод висловився так: «Вь славенолатинских Мос
ковских школах мало учителей, а ко ученію філософій весма никого
неть; а сльшшо де, что в Кіеве обретаются ко ученію философіи, ри
торики й пиитики способные мужи...».
Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв
гетьман України І.Мазепа. Його тісний зв’язок з академією позна
чився в тих «панегіриках», які відмічали роль Мазепи як вождя Ук
раїни. Мазепа дійсно був меценатом, добродійником і опікуном ака
демії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня
1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично ви
щим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне за
безпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукопи
сами, збудував для неї новий будинок. І.Мазепа сам часто відвідував
академію, бував на її диспутах та виставах. У студентів виховували
патріотизм, духовність, демократичні ідеали. В добу піднесення ук
раїнської культури часів Мазепи академії належало центральне
місце.
За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну. Протягом
майже тридцяти років вона не могла цілком відійти від репресій Пе
тра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в ака
демії «чужинцям», тобто підданим Польщі. В лютому 1709 р. замість
2000 студентів було тільки 161. Лише за правління цариці Єлисаве
ти кількість студентів знову зростає: в 1742 р. їх вчилося 1243 чоло
віки, в 1744 р. їх було 1160, в 1751 р. – 1193
Г
в 1765 р. — 1059.
Характерна для тієї доби еволюція Ф.Прокоповича. В 1705 р. він
присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», славив його як гідно
го спадкоємця Володимира Великого, називав Київ «Другим
Єрусалимом» – як антитезу „Третього Риму» – Москві. А в 1709 р.,
після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став
неофітом, новим прибічником, прихильником «Третього Риму –
Петербургу».
353
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
У КиєвоМогилянській академії навчався Рафаїл (світське ім’я –
Михайло) Заборовський (?–1747). Після закінчення провідного
навчального закладу України його відправили до Москви, де в
Слов’яногреколатинській академії викладав риторику. В 1723 р. він
був призначений оберієромонахом російського флоту, потім став ар
хімандритом монастиря у Твері, працював у Синоді, а в 1725 р. був
висвячений на єпископа псковського та нарвського.
Талант Р.Заборовського як видатного церковного діяча, просвіти
теля і мецената сповна проявився після 1731 р., коди він повернувся
в Україну і обійняв посаду київського архієпископа. У 1743 р. він
добився поновлення Київської митрополії і став митрополитом. Це
був останній київський митрополит, який протистояв натиску
російського царизму на українську культуру, дбав про розвиток ос
віти в Україні та церковне зодчество.
Особливим об’єктом його уваги стала КиєвоМогилянська ака
демія, котру вдячні сучасники називали КиєвоМогиляноЗаборовсь
кою. Він прагнув повернути їй славу і велич, які вона мала за часів
І.Мазепи. За його ініціативи почали вводитись нові навчальні курси,
викладати які запросили провідних вчених. На потреби академії, її
розвиток Р.Заборовський виділяв значні церковні та власні кошти,
які йшли на утримання професорів та здібних, але бідних студентів,
на купівлю книг для бібліотеки. Було добудовано другий поверх ака
демії, зведено багато допоміжних приміщень. Наприкінці свого жит
тя Р.Заборовський розробив новий статут КиєвоМогилянської ака
демії, за яким вона діяла аж до свого закриття.
Піклувався Р.Заборовський і про кращу підготовку професорів.
Талановитих молодих викладачів відправляв до німецьких універси
тетів, де вони опановували нові методи й напрями в навчанні та на
уці. Зокрема серед них були Симон Тодорський, Георгій Щербаць
кий, Давид Нащинський, Варлаам Лящевський та інші.
Але повернути Києву і академії блиск і славу часів І.Мазепи не
міг уже ніхто. Було чимало спроб заснувати в Україні університети.
І.Мазепа планував закласти університет в Батурині і перетворити на
університет КиєвоМогилянську академію. Спроби такі мали місце і
пізніше. До 1760 р. відноситься проект заснування Тепловим універ
ситету в Батурині. В 1764 р. у «Проханні малоросійського шляхетст
ва і старшин разом з гетьманом про відновлення старовинних прав
Малоросії», поданому Катерині II, ставилось питання про створення
354
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
в Україні двох університетів: одного – в Києві, «на тому місці, де
нині КиєвоБратський училищний монастир», а іншого – в Батурині.
Але це прохання залишилося без відповіді. У 1765 р. граф Румянцев
у доповідній записці Катерині II про поїздку в Україну знову пору
шує питання про університети у Києві та Чернігові, але цариця на
це не погодилася. Про відкриття університету у Києві говорилось і в
шляхетських наказах 1767 р. Проте це було марно. Російський уряд
не дозволяв Україні мати університети. Лише у 1803 р. вийшов указ
про заснування навчальних закладів, де серед міст, в яких варто
відкрити університети, названо і Київ.
КиєвоМогилянська академія користувалася заслуженою славою.
Але поступово становище змінилось. Вона поступово перетворюва
лась в духовний навчальний заклад. У середині XVIII ст. помічаєть
ся охолодження світської молоді до академії. В загальній кількості
«спудеїв» починають переважати діти духовенства. У 1799 р., наприк
лад, студентів духовного стану було 554, світських – 344, в 1800 р. –
відповідно 500 і 217, у 1811 р. – 1029 і 129.
Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення,
академія почала все більше відставати від запитів свого часу, втрача
ти роль провідного культурноосвітнього центру. Зникли академічні
традиції театру, публічних диспутів, вже не писалися оригінальні по
етичні чи філософські курси – було запроваджено єдині підручни
ки. Академія перестала задовольняти суспільство і щораз більше
молоді переходить до інших навчальних закладів: Московського уні
верситету і МедикоХірургічної академії, заснованих відповідно в
1755 і 1798 рр.
Крім того, в 1786 р. маєтки Братського монастиря, з яких ака
демія утримувалася, були секуляризовані. Це позбавило її матеріаль
ної основи й поставило в залежність від щорічних урядових асигну
вань, які зменшувалися.
Царський уряд, здійснюючи уніфікацію освітньої справи в дер
жаві, в 1798 р. поширив єдиний статут духовних навчальних закладів
і на КиєвоМогилянську академію. Вона перетворилася на головний
вищий духовний заклад для цілої округи з підпорядкуванням їй вось
ми духовних семінарій в Україні. Тадеуш Чацький, тодішній візита
тор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній
у листі до Г.Коллонтая від 4 лютого 1804 р. писав: «Ревізував Київсь
ку академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за
355
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
приклад, що буде, коли науку віддати монахам». В 1817 р. вийшов
царський указ про ліквідацію академії. «Сонцесяйний Гелікон», як
називали її вихованці, перестав існувати. Функції КиєвоМогилянсь
кої академії перебрали Київська духовна академія (1819) та Київсь
кий університет (1834). Це була боротьба з українським, національ
ним.
Через 175 років вимушеної перерви, 24 серпня 1992 р. академія
відродилась, почала нове, друге життя під назвою міжнародний уні
верситет «КиєвоМогилянська академія». Це – перша недержавна
вища школа в Україні. В навчальному процесі орієнтуються на світо
вий рівень.
У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми –
середні навчальні заклади. Колегіумів в Україні було три: Чернігівсь
кий, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721,
1738 рр. Вони здійснювали підготовку служителів релігійного культу,
службовців державних установ та учителів початкових класів. У
колегіумах навчалися переважно діти старшини, духовенства, замож
них міщан і козаків.
З цими колегіумами, а також з КиєвоМогилянською академією
підтримував зв’язок Львівський університет. Він був відкритий 20
січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою
Львівській єзуїтській школіколегії надавались «гідність академії і
титул університету». В університеті, який став важливим осередком
освіти і науки в Галичині, діяли чотири факультети: філософський,
теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинсь
кою мовою, а після входження Галичини в 1772 р. до складу Австрії –
німецькою або польською мовою. В 1773 р. папа римський прийняв
рішення про ліквідацію ордена єзуїтів і керованих ним інституцій.
Це стосувалось і Львівського університету, робота якого була віднов
лена в 1784 р. за указом австрійського імператора Йосипа II. Багато
вихованців університету навчалися в КиєвоМогилянській академії,
інші після навчання в Києві йшли до Львова.
Значну роль у підготовці національних, релігійних і культурних
діячів на західних землях України відіграв Перемишльський колегіум,
заснований в 1738 р.
Меценатська, культурницька діяльність І.Мазепи як гетьмана Ук
раїни не обмежувалась КиєвоМогилянською академією. Величезний
і досі не оцінений вклад гетьмана у розбудову культури всієї України.
356
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Відомий український історик мистецтв Д.В.Антонович (1877–1945)
назвав часи його гетьманування, а це трохи більше двадцяти років
(1687–1709), «другою золотою добою українського мистецтва» після
великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Культурна діяльність І.Мазепи залишила в Україні помітний слід.
Він чимало зробив для розвитку, розвою української культури,
зодчества. Значну частину своїх незліченних багатств І.Мазепа вит
рачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів,
монастирів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу господньому
в Єрусалимі – пишно орнаментовану рельєфну срібну дошку. Вона
зберігалася в Єрусалимі ще на початку XX ст. Ця чудова робота
українських ювелірів з іменем гетьмана та його гербом
репродукувалася на листівці видавництва Якова Оренштайна
(Коломия).
У актах Бендерської комісії 1709 р., яка працювала після кончи
ни гетьмана, наводяться такі дані: «... на оновлення монастиря свято
го Сави дав у Батурині архімандритові, пізніше – патріархові (мається
на увазі патріарх Єрусалимський Хрисанф (1707–1731), який в 1701 р.,
ще архімандритом, побував у Батурині) 50000 золотих, а на закін
чення будівництва згаданого монастиря та для інших місць Палес
тини переслав тому ж патріархові 3000 дукатів, чашу з чистого золо
та, люстру й срібний олтар для Гроба Господнього, 20000 золотих,
багато іншого...».
І.Мазепа – меценат і засновник низки пишних храмів. При його
добі кульмінаційного розвитку досягло українське бароко – стиль
пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів
у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Свя
тих у КиєвоПечерській лаврі, там же збудував Економічну браму з
церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих в 1690–1705
роках І.Мазепою та закінчених після його смерті храмів.
До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І.Мазепою.
Це – Софія Київська, МихайлівськоЗолотоверхий монастир, Ус
пенський собор і Троїцька надбрамна церква в КиєвоПечерській
лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї,
Мгарський монастир.
Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будів
ництва. Його заслуги тут були загальновизнані. Підкреслюючи це,
Петро І казав, що І.Мазепа «великий строитель святым церквам».
357
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
Не треба доводити, що література «високого стилю», з такими
представниками, як Єпифаній Славинецький (?–1675), Симеон По
лоцький, Дмитро Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Фео
фан Прокопович, розвивалася завдяки відповідним умовам, створе
ним І.Мазепою.
Сам І.Мазепа був освіченою людиною, людиною високого розу
му, вихованою в європейському дусі. Відомо, що жоден із гетьманів
України не володів так добре пером, як він. Він мав неабиякий літе
ратурний хист, був талановитим поетом, автором популярної пісні
«Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Не доведе
но його авторство іншої пісні: «Ой горе тій чайці небозі...».
Художній талант І.Мазепи проявився і в тому, що він був музи
кантом, чудово грав на улюбленому козацькому інструменті – бан
дурі та співав козацькі думи і пісні, а також свої власні твори.
Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчить наявність у
нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки. Книжки в ній
були на різних мовах. І.Мазепа славився як знавець іноземних мов.
Крім української, добре володів польською, латинською, італійською,
німецькою, більшменш французькою та, як свідчить сподвижник
І.Мазепи Пилип Орлик (1672–1742), «досить міцно» татарською.
Добре відомо, що І.Мазепа міг говорити з кожним мовою свого
співрозмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон вва
жав ще в XVII ст. за першу прикмету великої людини.
Про високу освіченість І.Мазепи та його знання іноземних мов є
багато відомостей. Ось слова про нього визначних сучасників: «Лю
дина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою» (фран
цузький дипломат Де Ля Невіль, 1689 р.); «Мова його взагалі добі
рна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та
слухати інших... Він показував мені свою збірку зброї, одну з найк
ращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожно
му кроці видно латинські книжки» (французький дипломат Жан
Балюз, який був у Батурині в 1704 р.); «Учений в латинській, польській
і руській мові» (Данієль Крман – словак, посол від лютеран при
шведському королі, бачив гетьмана під Полтавою у 1709 р.).
Повна драматизму постать гетьмана І.Мазепи відтворена в ро
сійській, польській, англійській, французькій, американській, іта
лійській, іспанській, шведській, канадській та багатьох інших літера
турах світу). За твердженням історика і літературознавця Сергія
358
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Білоконя, в зарубіжній літературі про нього написано 67 художніх
творів. Про І.Мазепу писали росіяни О.Пушкін, К.Рилєєв, Ф.Бул
гарін, поляки Ф.Гавронський, Б.Залеський, В. Богданко, Ю.Словаць
кий, англієць Дж. Н.Г.Байрон, французи Вольтер і Гюго, американці
Д.Сміт, К.Байт, Джорж Говард Пейн.
Невдача І.Мазепи в боротьбі за Україну як незалежну державу
мала трагічні наслідки для української культури. Послабились захі
дноєвропейські культурні впливи, посилилась русифікація України,
яка почала втрачати свою духовну еліту. Це відсувало українську
культуру на другий план, в тінь російської, принижувало, спричиня
ло появу рис вторинності, провінційності.
З другої половини XVII ст. починається період піднесення літера
турної творчості. В літературному житті вагому роль відігравали по
лемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед
їх творців були церковні діячі, письменники, вчені. Одночасно з по
лемічною літературою розвивалась ораторськопроповідницька про
за, за допомогою якої роз’яснювалась християнська догматика і мо
раль.
Помітний слід в українській культурі залишили відомі політичні
та церковні діячі, письменникиполемісти XVII ст. Інокентій Гізель
(близько 1600–1683 рр.), Лазар Баранович (близько 1620–1693 рр.)
та Іоаникій Галятовський (?–12.01.1688 р.).
І.Гізель, німець за походженням, в 1656–1683 рр. був архіманд
ритом КиєвоПечерської лаври і управителем лаврської друкарні. До
прийняття православної віри був протестантом. Він є автором бого
словських праць «Твір про всю філософію» (1645–1647), «Мир з
Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра»
(1668).
«Мир з Богом людині» містить багато відомостей з історії Ук
раїни XVII ст. У ньому автор ставив вимоги до російського царя про
надання політичних прав і свобод пригніченому люду, церковної ав
тономії Україні. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз
дійсності цей твір був заборонений синодом.
І.Гізелю приписується авторство одного з найпопулярніших лав
рських видань «Синопсису», що в перекладі з грецької мови означає
огляд. Це був перший короткий нарис історії України та Росії з давніх
часів до останньої чверті XVII ст. Він був створений для братчиків
КиєвоМогилянської академії і використовувався до початку XIX ст.
359
Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.
як офіційний підручник з вітчизняної історії. Мав численну кількість
видань. Вперше виданий у 1674 р., перевидавався до 1836 р. – 150
років, щоразу поповнюючись новими подіями.
Книга розповсюджувалась не лише в Україні, а й у Росії та в
інших країнах, зокрема в грецькому та латинському перекладах. «Си
нопсис» мав величезний вплив на російську історичну науку XVII
та XVIII ст. і був у Росії підручником аж до XIX ст.
Л.Баранович опублікував збірки проповідей «Меч духовний»
(1666 р., 1668 р.). «Труби словес проповідних» (1674 р., 1679 р.). Він
став одним із організаторів боротьби проти уніата Павла Бойми.
У відповідь на працю Бойми «Стара віра». Л.Баранович видав у 1676 р.
релігійнополемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав
критиці католицькі догмати.
У деяких епіграмах своєї книжки «Лютня Аполлонова» (1671)
висловлював прагнення до миру і спокою, закликав до припинення
міжусобних чвар, до об’єднання сил у боротьбі проти турецькота
тарських загарбників, нагадував про муки, що їх зазнають христи
янські невільники у турецькотатарському полоні.
Будучи з 1657 р. архієпископом чернігівським і новгородсіверсь
ким, а потім митрополитом Лівобережної України, Л.Баранович відс
тоював незалежність української церкви від московського патріарха.
Велику увагу приділяв розвиткові шкільної справи і книгодрукуван
ня. У НовгородіСіверському заснував друкарню, яка діяла протя
гом 1674–1679 рр. В 1679 р. цю друкарню перевезено до Чернігова.
Л.Баранович був музично обдарованою людиною, створював кан
ти і духовні пісні («Херувимська пісня»). При своєму дворі мав хо
рову капелу. Похований в 1693 р. у Борисоглібському соборі в Чер
нігові.
Твори І.Галятовського «Розмова білоцерківська» (1676), трактат
«Фундаменти» (1683) великою мірою сприяли обмеженню впливу
єзуїтів. Взірцем для наслідування полеміст виставляв людину, що
твердо трималася своєї віри, боролася «за отчизну», визволяла з не
волі бранців. І.Галятовський є автором збірок релігійних оповідань
легенд «Небо новое» (1665 р., 1666 р.) та «Скарбница потребная»
(1676).
На другу половину XVII – першу половину XVIII ст. припадає
розквіт жанру історичномемуарної прози. Серед історичних творів
XVIII ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи:
360
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
«Літопис Самовидця», як назвав це цінне історичне джерело й виз
начний памятник української літератури П.Куліш, літописи гадяць
кого полковника Григорія Грабянки (? – близько 1737 р.) та кан
целяриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670–1728).
Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. Серед
істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина,
генеральний підскарбій при гетьмані І.Брюховецькому, Роман Ракуш
каРомановський (близько 1623–1703 рр.). Всі три літописи охо
плюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст.
В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтво
рюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за
їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: «Власне в козацьких літо
писах Самовидця, Грабянки, Величка та їх наступників і компіляторів
таких, як Боболинський, Лукомський. Рігельман і т.п., було б інтерес
но прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі
заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се
було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу:
аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод
ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон
струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж істо
рична, була... головною заслугою козацьких літописів».
Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного істо
ричного та літературного твору – «Історії Русів». Виступаючи з
моральноемоційним осудом самодержавної політики, доводячи
«давність прав і вільностей козацького народу», виявляючи відчуття
руху історії, анонімний автор «Історії Русів» виступив з позицій
політичного автономізму та республіканського демократизму, спря
мованих проти абсолютизму російського самодержавства. За слова
ми І.Франка, цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім вирос
тала новіша українська література»
1
.
Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст.
є творчість Григорія Савича Сковороди (1722–1794) Це була все
бічно обдарована людина: філософ, мислительгуманіст, просвітитель,
педагог, поет, музикант. Він народився у сім’ї малоземельного козака
в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у КиєвоМоги
лянській академії, де навчався з перервами в 1734–1753 рр. Майже
1
Франко І. Твори: В 50ти томах. – К. 1984. – Т. 41. – С. 61.