Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

251

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

(1810–1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським

Моцартом». В його творчості використовуються картини народного

побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота

і складність внутрішнього життя людини – від ліричних роздумів до

буремної пристрасті.

«Новоромантичною трійцею» називають французького компози

тора Гектора Берліоза (1803–1869), угорського композитора й піані

ста Ференца Ліста (1811–1886) і німецького композитора та музично

го теоретика Ріхарда Вагнера (1813–1883). Берліоз у музичному

відношенні був спадкоємцем Бетховена та іншого німецького ком

позитора Карла Вебера (1786–1826) – основоположника німецької

романтичної опери. Берліоз прагнув зробити музику виразником

літературних ідей і образів. З цією метою він вивчав твори Вергілія,

Шекспіра, Гете, Байрона. Такий же ілюстративний характер має

музика Ліста. В січні 1847 р. відбулися його гастролі у Києві. Ідею

поєднання музики та літератури сприйняв і Вагнер.

До романтиків відноситься і німецький композитор, піаніст, ди

ригент Йоганнес Брамс (7.05.1833–3.04.1897). Він з 60х років XIX ст.

жив у Відні, де розвивав традиції віденського класичного симфоніз

му, збагативши їх новим романтичним змістом. Композитора було

обрано почесним членом Галицького музичного товариства.

В другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мис

тецтві оформляється реалізм (від лат. realis – речовинний, дійсний).

Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати

дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти

враховувати об’єктивні умови, можливості, співвідношення сил.

Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо

цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії,

німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797–17.02.1856),

про якого Ф.Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей

Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і пер

шим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком рево

люції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій

він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово ро

мантичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою

мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою дво

юрідну сестру Амалію. Багато віршів із «Книги пісень» покладено

252

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

на музику такими видатними композиторами, як Шуман, Шуберт,

Шопен, Ліст, Чайковський, Лисенко, Ревуцький, Людкевич, Лято

шинський.

Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних

проблем. Етапною в цьому відношенні є збірка «Сучасні вірші».

В ній поет стверджує реалізм у німецькій поезії. Драматизм XIX ст.

Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце».

Гейне належить вислів: «Молодість – це не вік, а стан душі».

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості видатно

го французького письменника Оноре де Бальзака (20.05.1799–

18.08.1850). Він кілька років жив на Житомирщині, а в 1850 р., неза

довго до смерті, в Бердичеві, у костьолі святої Варвари, обвінчався з

Евеліною Ганською, яку письменник любив багато років. Бальзака

справедливо порівнюють з Прометеєм, але прикутим не до скелі, а

до письмового столу. Гюго казав, що у бальзаківському житті було

більше праці, ніж днів.

Практично все життя видатний романіст працював над створен

ням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під на

звою «Людська комедія». Ця епопея становить майже сто пов’яза

них між собою творів, понад дві тисячі персонажів – такий масштаб

цього грандіозного творіння. Герої творів – банкіри, купці, лихварі.

Вони примножують свої багатства злочинами, жорстокістю,

насильством над залежними від них людьми. Письменник хотів ство

рити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного

життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Баль

зак і Данте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм

вдаюся. Формулюючи ідею «Людської комедії», Бальзак у передмові

до неї зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяс

кравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи го

ловні події з життя суспільства... мені, можливо, вдасться написати

історію... звичаїв». Письменник називав себе «секретарем французь

кого суспільства», «доктором соціальних наук».

Риси реалізму знайшли відображення в музиці. Одним з найбіль

ших оперних композиторівреалістів був італійський композитор

Джузеппе Верді (10.10.1813–27.01.1901). Його творчість – вершина

реалізму в музичному оперному мистецтві XIX ст. Шедеврами

оперного реалізму є опери композитора «Аїда» (1870), «Отелло»

(1886), «Фальстаф» (1892). Проблеми соціальної нерівності – зміст

253

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

опер Верді «Ріголетто» (1851). «Трубадур» (1853), «Травіата» (1853).

Героїкоісторична тема реалістично втілена в операх «Балмаскарад»

(1859), «Сила долі» (1861), «Дон Карлос» (1867).

Демократизм, глибока людяність творчості Верді принесли йому

світову славу. Його опери користуються великою популярністю. Во

ни не сходять зі сцен оперних театрів світу. З 1961 р. в Буссето (Іта

лія) проводиться конкурс вокалістів «Вердієвські голоси».

Вершиною реалізму в оперному мистецтві Франції визнана опе

ра «Кармен» (1874), яка стала однією з найпопулярніших у світо

вому оперному мистецтві. П.І.Чайковський визнавав її «в повному

розумінні слова шедевром». Автором цієї опери є всесвітньо відо

мий французький композитор Жорж Бізе (25.10.1838–3.06.1875).

Вирішальний вплив на формування його таланту мав видатний фран

цузький композитор і диригент Шарль Франсуа Гуно (17.06.1818

18.10.1893), який створив відому оперу «Фауст» (1859). За одной

менним романом В.Скотта Бізе написав оперу «Перська красуня»

(1866).

Середина XIX ст. стала часом народження нового музичного жан

ру – оперети – легкої опери, яка включала і танець, і діалог. Батьків

щина оперети – Франція. В останній третині XIX ст. отримала роз

виток віденська оперета в Австрії. Одним з її основоположників став

Йоганн Штраус (син: 25.10.1825–03.06.1899) – австрійський компо

зитор, скрипаль і диригент. Кращими його творами є оперети Летю

ча миша» (1874), «Циганський барон

» (1885). Всесвітню славу Штра

усу принесли також віденські вальси («Голубий Дунай», «Казки

віденського лісу»). Завдяки їм від здобув ім’я «король вальсів».

В літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. склалася така

течія, як натуралізм (фр. naturalisme від лат. nature – природа). Він

прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об’єктивного

відтворення дійсності та людських стосунків. Митцінатуралісти

ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як

учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом

людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися

«писати під диктовку життя». Теорія натуралізму була розроблена

видатним французьким письменником Емілем Золя (02.04.1840–

29.09.1902). Він сформулював теорію «наукового роману». Вона

вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх

відбору і типізації. В 70–80і рр. натуралізм піднімав дуже важливі

254

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

теми: детально показуючи життя знедолених і пригноблених,

досліджуючи механізми взаємодії людини і середовища з метою його

розумної організації, активізуючи увагу на ролі несвідомих моментів

у людській психіці.

Такий підхід привів врештірешт до кризи натуралізму. На це

звернув увагу відомий російський філософ XX ст. Микола Бердяєв

(1874–1948). Характеризуючи літературний процес у XIX ст., він,

зокрема, писав: «В літературі найскладнішою, але й найчистішою

формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не

стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком.

Та це ж призвело до того, що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво

почало цуратися краси... Це породжує глибоку кризу мистецтва».

В XIX ст. у мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох

його діячів реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і в прин

ципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники сто

мились від вимог об’єктивності та типізації. Народжується нова,

суб’єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а

те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. До всякого образотворчого

мистецтва абсолютно застосовне таке судження про живопис видат

ного німецького художника XIX ст. Каспара Давида Фрідріха (1774–

1840): «Художник повинен писати не тільки те, що він бачить перед

собою, але і те, що бачить в собі. А якщо в собі він нічого не бачить,

то нехай кине живопис».

На цій хвилі і формується імпресіонізм. Сам термін походить від

назви картини французького художника Клода Моне (14.02.1840–

06.12.1926) «Враження. Сонце, що сходить» («Impression. Levant

soleil»). Іноді виникнення терміна «імпресіонізм пов’язують з нова

торськими пошуками іншого французького художника – Едуара

Мане (1832–1883). У передмові до каталогу своїх картин він так

висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб

передати свої враження (impression)».

Теоретично обґрунтовуючи імпресіонізм, Еміль Золя після дов

гих дискусій з Полем Сезанном (1839–1906) прийшов до висновку:

предмет або людина, яких зображають, є лише приводом. Геніальність

полягає в тому, щоб показати цей предмет або людину в новому виг

ляді, більш правдивому або більш величному. «Мене, – писав він, –

зачіпають не дерево, не обличчя, а художник, якого я бачу в цьому

творі, могутній індивідуум, який опинився в стані створення поряд

255

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

з божим світом свого власного Світу, який очі мої не зможуть

забути»

. Так було підтримано пріоритет суб’єктивного над

об’єктивним, значущого над видимим.

Крім Моне і Мане, імпресіоністський рух висунув таких великих

майстрів, також представників Франції, як П’єр Огюст Ренуар (1841–

1919), Едгар Дега (1834–1917). Каміль Піссарро (1830–1903), Альф

ред Сіслей (1839–1899), Анрі ТулузЛотрек (1864–1901). Історія

імпресіонізму порівняно короткочасна – всього 12 років (від першої

виставки картин 1874 р. до восьмої в 1886 р.).

Імпресіонізм прагнув відтворити найточніші суб’єктивні відчут

тя та переживання, настрій та швидкоплинні враження автора від

реального світу в його русі та мінливості. Важливим принципом

імпресіонізму був відхід від типовості. В мистецтво ввійшли

миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, неспо

дівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність сприйняття.

Це яскраво помітно в творчості Ренуара. Створюється враження, що

його полотна написані простим перехожим, який гуляє (або, як ска

зали б французи, фланірує) по бульварах і насолоджується життям.

Головні риси імпресіонізму дістали свій розвиток в постімпре

сіонізмі. Яскравими представниками цього напрямку були французькі

художники Поль Сезанн, Поль Гоген (1848–1903) і голландський

художник Вінсент Ван Гог (1853–1890). Вони великою мірою є ро

доначальниками мистецтва XX ст. Ван Гог посилював експресивні

якості художньої форми, прагнув висловити своє захоплення кра

сою природи, співчуття людині, яка страждає. Картини художника,

які при його житті не знаходили покупців, в наші дні коштують багато

мільйонів доларів і продаються на всесвітньо знаменитих аукціонах.

Французькі митці виступили законодавцями такого мистецького

напрямку кінця XIX – початку XX ст., як символізм (від фр. symbole

– знак, символ). У творчості його представників основним засобом

вираження був символ, концентроване відбиття певної ідеї, явища,

образу. Символом може бути вчинок, квітка, порух. Об’єктом

зображення стає ірреальний світ, світ мрії, таємності. Символісти

стверджували, що тільки ідеї являють ту вищу реальність, яку і по

винно зафіксувати мистецтво. Вони спирались на тезу німецького

філософаідеаліста Артура Шопенгауера (1788–1860) про те, що існує

Мартынов В.Ф. Мировая художественная культура. – С. 203.

256

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«стільки різних світів, скільки є мислителів». Крім живопису, сим

волізм охоплював літературу, театральне мистецтво, музику. Харак

терною рисою символізму була ставка на інтуїтивне, безсвідоме.

Символісти відстоювали ідею незалежності мистецтва від соціаль

них завдань та проблем. Вони вірили, що одвічні культурні цінності

можуть об’єднати людей. Близький своєю поезією до французьких

символістів англійський письменник Оскар Уайльд (15.10.1854–

30.11.1900) вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе,

що мистецтво вище від життя.

Сила абстрагуючої свідомості, спрямованість до безпредметно

го мистецтва, відмова від наслідування видимому світу найбільш

зримо втілились в культурі XX ст. Розуміння її сутності неможливе

без такого феномену, як модернізм, який виник як реакція на не

здійсненність естетичних ідеалів, що пропонувалися реалістичним

мистецтвом. Це був принцип «навпаки» щодо реалізму. Поняття «мо

дернізм» походить від французького слова «moderne» і означає

новітній, сучасний. Це поняття має той же корінь, що і слово «мода»,

і нерідко вживається в значенні «нове мистецтво», «сучасне мистецт

во». Модернізм охоплює період від початку століття до кінця 1960х

років (за деякими оцінками). Для нього характерна безліч відносно

самостійних художніх напрямів та течій, загальною ознакою яких є

рішучий відхід від традицій класичного мистецтва.

Крім модернізму, в мистецтві XX ст. виникло таке поняття, як

авангард (від фр. avantgarde – передовий загін). Воно об’єднало на

принципах корінного оновлення художньої практики різні школи і

напрямки європейського мистецтва 10–20х рр. ХХ ст. Авангардис

ти (найрадикальніші кола модерністів) порвали з усталеними прин

ципами, традиціями і шукали нові засоби художнього вираження.

Особливістю авангардизму є не лише розрив з художньою традицією

минулого, її образною системою та виражальними засобами, а й ак

тивний, революціонізуючий суспільство протест, який потребує пе

реоцінки духовних цінностей та нового сприйняття світу. У 1913 р.

сформувалася течія російського авангарду, до якого належали такі

відомі художники, як Казимир Малевич (1878–1935), Василь Кан

динський (1866–1944), Кузьма ПетровВодкін (1878–1939).

Модернізм зачепив літературний процес. Біля джерел модерністської

прози стоїть творчість австрійського письменника Франца Кафки

(3.07.1883–3.06.1924). Вся творчість цього видатного письменника є

257

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

здебільшого наслідком його конфлікту з середовищем, насамперед з

батьками, які були чужі йому духовно, а це він переживав як гріх і

прокляття. У творчості Кафки людина самотня, беззахисна, ніщо її

ні до кого і ні до чого не прив’язує. В модерністській поезії деякі її

представники стали на шлях по можливості більш повного розриву

з поетичною традицією, бунту проти звичних норм віршованої мови,

на шлях бурхливого словотворення, яке інколи доходило до край

нощів. Модерністи дали культурі великих поетів – французів Гійо

ма Аполлінера (1880–1918), Луї Арагона (1897–1982), Поля Елюара

(1895–1952), німця Йоганнеса Роберта Бехера (1891–1958), росіянина

Володимира Маяковського (1893–1930), іспанця Гарсіа Лорку

(5.06.1898–19.08.1936).

Перша світова війна викликала природний відгук письменників.

Видатний чеський письменник Ярослав Гашек (30.04.1883–03.01.1923)

написав романепопею «Пригоди бравого солдата Швейка під час світо

вої війни». Швейк – людина з народу, в зіткненнях з начальством він

удає простачка, а часом і дурника. Свої думки він завжди висловлює

з невинним і наївним виглядом. Швейка називають серед таких все

світньо відомих літературних героїв, як ДонКіхот і Санчо Панса, Гул

лівер і барон Мюнгаузен. Фашистські власті в Німеччині оголосили

цей твір Я.Гашека «біблією саботажу» і спалили.

Учасником Першої світової війни був німецький письменник Еріх

Марія Ремарк (22.06.1898–25.09.1970). Її страхіття він описав у ро

мані «На західному фронті без перемін». Проти війни був спрямова

ний роман французького письменника Анрі Барбюса (1873–1935)

«Вогонь» – перший твір соціалістичного реалізму в зарубіжній літе

ратурі.

Друга світова війна примушує письменників знову нагадати лю

дям про їх відповідальність за майбутнє людства – «Кожний відпо

відає за свою планету», – заявляє в романтичній казці «Маленький

принц» французький письменник Антуан де СентЕкзюпері (29.06.

1900–31.07.1944).

В літературі та мистецтві післявоєнної Європи переважали ідеї

наймоднішої філософської системи того часу – екзистенціалізму,

різновиду ірраціоналістичної філософії. Єдиним сенсом діяльності

людини за цією течією є самовираження особистості, вибір правиль

ної лінії поведінки, стоїчне виконання свого обов’язку, навіть в екст

ремальній ситуації.

258

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Щоб робити життя, стверджують екзистенціалісти, потрібно, на

самперед, його бачити. Бачити, що в світі немає і не може бути нія

кої надії. Людина повинна усвідомити, що вона живе тільки сьогодні

і ніякого завтра, ніякого майбутнього у неї немає. Якщо воно і буде,

то уже не в неї, а у тих, хто прийде після неї, але для них це майбутнє

стане лише теперішнім. Тому потрібно жити в теперішньому, жити

теперішнім, діяти в теперішньому. Всі розмови про «прекрасне май

бутнє» – це химера.

Яскравими представниками екзистенціалізму були Жан Поль

Сартр (1905–1980), Карл Ясперс (1883–1969), Мартін Хайдеггер

(1889–1976). Провідну роль у модерністській літературі відіграли

саме твори Сартра («Дороги свободи»), а також Альбера Камю (1913–

1960) («Чума»). Останній в 1957 р. отримав Нобелівську премію в

галузі літератури. Розвінчання фашизму і захист гуманістичних

цінностей були в центрі уваги німецьких письменників Томаса Ман

на (1875–1955) («Доктор Фауст», 1947 р.) і Ремарка («Час жити і

час помирати», 1954 р.).

Американський письменник Ернест Хемінгуей (21.07.1899–

02.07.1961) у повісті «Старий і море» розвинув традиційну для ньо

го тему мужності людини перед обличчям смерті. В 1954 р. йому

також була присвоєна Нобелівська премія.

Модернізм охоплював і світовий театр. В 1953 р. ірландський

драматург Семюел Беккет поставив у Парижі п’єсу «Очікуючи Годо»

(1952), яка утвердила так званий «театр абсурду». Вистава сим

волізувала абсурдність людського життя, мала величезний успіх, а

Беккет у 1969 р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури.

Поява кінематографа, а потім і телебачення (від гр. бачення

вдалину, далеко – про передачу зображення на відстань) підірвали

монопольне панування театру як провідного видовищного мистецтва.

Але театр успішно витримав конкуренцію.

Шляхи розвитку театру в XX ст. були визначені драматургією

норвезького драматурга Генріка Ібсена (1828–1906), новаторськими

п’єсами Антона Павловича Чехова (1860–1904) та англійського пись

менника Бсрнарда Шоу, а також системою російського режисера,

актора, педагога, теоретика театру Костянтина Сергійовича Станіс

лавського (1863–1938). Театральні експерименти продовжив німець

кий письменник і режисер Бертольт Брехт (1898–1956). Він вису

нув теорію епічного театру. Згідно з цією теорією, спектакль повинен

259

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

впливати не на почуття, а на розум глядача, бути публіцистичним і

соціально гострим. Експерименти Б.Брехта збагатили театральне

мистецтво.

Чітко намітились тенденції до абстрагування краси в живописі.

Це стосується, насамперед, роботи французького художника Анрі

Матісса (1869–1954) «Радість життя», яка в 1905 р. з’явилась на ви

ставці в Парижі. Нове світосприйняття закріпилося в назві «фовізм»

(від фр. fauves – дикі). Фовісти стверджували свого роду живопис

«без правил», за що й отримали від критиків іронічну назву.

Головним засобом душевного самовираження, способом прояву

симпатії до предметів оточуючого світу ставав колір. Для фовізму

характерне прагнення до яскравого відкритого кольору, який вони

широко використовувати в жанрі пейзажу. Максимальна виразність

кольору, організація з його допомогою художнього простору, актив

ний вплив кольорової гами на композиційне співвідношення частин

художнього твору – все це і є характерними ознаками фовізму.

Фовісти відмовлялись зображати конкретні образи.

Ще одним художнім напрямком, який мав довготривалі наслідки

та значно вплинув на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм

(від фр. cube – куб). Зародження кубізму дослідники пов’язують з

іменем іспанського художника Пабло Пікассо (25.10.1881–8.04.1973),

який від 1904 р. працював у Франції. Пікассо – один з тих, хто самою

природою був створений для мистецтва. Його не можна уявити поза

живописом, про який він говорив так: «Живопис сильніший за мене.

Він примушує мене робити те, що він хоче». Талант Пікассо

проявився дуже рано. За словами самого художника, він почав

малювати «задовго до того, як став говорити, але ніколи не малював

як дитина». Якось Пікассо сказав: «Моїй роботі присвячую все... тому

що звичайна людина тратить свою енергію на тисячі дрібниць. Я ж

витрачаю її виключно на одне – на мій живопис...».

Пікассо став родоначальником багатьох художніх течій XX ст.,

хоча не входив в жодне з творчих угруповань. В 1907 р. художник

пише свій програмний твір «Авіньйонські дівчата». Якраз з цієї карти

ни починається історія кубізму, утвердження іншої естетики, іншого

світорозуміння. За це Пікассо називали «крайнім революціонером»

у мистецтві.

Зображаючи п’ять оголених фігур, художник пропонує глядачеві

небачене досі трактування людського тіла. Фігури складаються з

260

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

окремих площин, мають викривлені пропорції. Обличчя схожі на мас

ки, носи є неправдоподібно тонкими, вуха – непропорційно велики

ми. «Авіньйонські дівчата» позбавлені не лише жіночої привабли

вості, а навіть об’ємності. Вони настільки геометризовані, що

перетворилися на безплотні схеми.

Образно кажучи, якщо раніше приміщення будувалось за допо

могою риштовання, то Пікассо та його однодумці стали доводити,

що художник може залишити риштовання – та зібрати саме

приміщення таким чином, що при цьому в риштованні збережеться

вся архітектура. «Змучити» красу, щоб вона не була досконалістю,

за якою можна лише вічно встигати, так ніколи її і не досягнути –

такий був естетичний принцип кубістів. Подібна естетика залишає

простір здогадкам і уяві глядача.

Одним з перших теоретиків і практиків кубізму був французь

кий художник Жорж Брак (1882–1963). Саме в його творах, поруч з

Пікассо, експерименти кубізму набули найдосконаліших форм. За ле

гендою, А.Матісс, побачивши картину Брака «Будинки в Естаці» –

міський пейзаж, де будинки були зображені у вигляді кубів, вигук

нув: «Надто багато кубізму!» З легкого жарту Матісса вийшла назва

художнього напрямку – кубізм.

Джерелом зла в культурі кубісти вважали принцип відбиття зов

нішнього світу людським оком. Вони намагалися звільнитися від

влади речей. Ж.Брак вважав картину філософським твором, викладе

ним за допомогою барв і ліній. Тому своє бачення світу художники

зображували геометричними фігурками у коричневих, сірих та чор

них тонах у вигляді куба, кулі, циліндра, конуса. Один з теоретиків

кубізму – французький поет Гійом Аполлінер – близький друг Пікас

со, заперечував зв’язок між художнім образом і дійсністю. Мистецтво

має виражати індивідуальність художника.

Так само, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій

внутрішній світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнен

ня. Мистецькі засоби кубізму були настільки несподіваними, що

М.Бердяєв оцінив цей напрям як найбільш повну і радикальну ху

дожню революцію з часів епохи Відродження. При цьому він наголо

шував, що кубізм змінив характер і суть образотворчого мистецтва

Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М.Клапчука,

В.Ф.Остафійчука. – К., 1999. – С. 177.