Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
281
Лекція 12. Витоки української культури
среднем Поднепровье» (1901) виступив з твердженням про етнічну
тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності Серед
нього Наддніпров’я, зокрема носіїв трипільської культури. Його те
орію з різними інтерпретаціями і доповненнями прийняли такі дос
лідники праісторії та етногенезу українців, як В.М.Щербаківський,
Я.Пастернак, М.Д.Брайчевський, В.М.Петров.
Сучасна наука не встановила етногенетичного зв’язку три
пільських племен з наступними племенами на терені України. Пря
мого генетичного продовження трипільська культура не мала. Тому
оголошувати трипільців безпосередніми родоначальниками ук
раїнського народу, давніми українцями немає сьогодні достатніх
підстав. Український народ вийшов на історичну арену пізніше – в
середньовічні часи. Давні культури ще не носять національного ха
рактеру.
Але культура має свої закони розвитку. Культура любить спад
ковість. І якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то
цілий ряд елементів їхньої культури став органічною належністю
культури українського народу. Це – система господарства, декора
тивний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки.
В цьому плані можна говорити, що українська культура є оригіналь
ним синтезом автохтонних попередніх культур і зовнішніх культур
них взаємовпливів. Останнім сприяло те, що Україна розташована
на основних шляхах між Євразією та Азією. Вона одночасно нале
жить і Сходу, і Заходу.
Автохтонними джерелами української культури можна вважати
трипільську культуру IV–III тис. до н.е. і кіммерійськоскіфосар
матський культурний симбіоз II–І тис. до н.е. Автохтонні чинники
української культури дійшли і збереглися до XX ст., особливо у спо
собі життя, ментальності сільського українця. Але революції та війни,
колективізація та голодомори підірвали коріння цієї глибоко народ
ної культури.
Знаходячись на західному кінці великого євразійського степу
(Азія, за античними джерелами, починалася за Доном), Україна ча
сто ставала жертвою войовничих кочівників. Найдавнішим народом
на українському терені, ім’я якого зберегла історія, були кіммерійці.
Вони займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном),
а також Кримський і Таманський півострови. Історичні пам’ятки цих
племен відносяться до IX – першої половини VII ст. до н.е. Для
282
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
кіммерійців характерними були кочове скотарство, висока культура
бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Кіммерійські май
стри одними з перших на території України почали виплавляти за
лізо. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний
навалою скіфів – іраномовних кочівників. Найдавніші згадки про них
датовані серединою VII ст. до н.е., містяться в ассирійських кли
нописах. В середині – другій половині VI ст. до н.е. відбулося пере
несення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим. На
прикінці VI ст. до н.е. тут сформувалась скіфська держава. Свого
розквіту вона досягла в IV ст. до н.е. У V ст. до н.е. «батько історії»
грек Геродот відвідав Скіфію та описав її населення.
Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам’яток.
Їх знаходять на Півдні України у величезних курганах, де хоронили
скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, прикра
шена заглибленим геометричним узором, образотворче мистецтво, яке
мало зооморфний характер, так званий звіриний стиль. Його основою
були зображення оленя, барана, коня, кошачого хижака, фан
тастичного грифона, гірського козла. Відомий дослідник української
культури Мирослав Сейчишин вважає, що скіфське мистецтво було
одним із джерел слов’янської культурної спадщини. На думку іншо
го дослідника історії, Омеляна Пріцака, українці успадкували від
скіфів деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху ко
зацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач) запози
чили окремі слова (собака, топір та ін.).
Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати – інше мо
гутнє плем’я кочівників зі Сходу. Вони завоювали й асимілювали
більшу частину скіфів і панували у причорноморських степах майже
400 років – від II ст. до н.е. до II ст. н.е. Скіфи і сармати та на заході
фракійці послужили безпосереднім етнічним субстратом для ук
раїнців.
Іраномовні племена помітно вплинули на розвиток слов’янської
мови. Іранського походження слов’янські слова «віра», «світ», «бла
го», «чара», «віщати», «жерти» (в первісному значенні – відправля
ти релігійний обряд), «жрець», «вопити», «звати», «писати, «каяти
ся», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «зло», «ерам», «вина»,
«могила».
У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північно
го Причорномор’я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки
283
Лекція 12. Витоки української культури
заснували цілу низку містдержав: Тіру, Ольвію (у перекладі з грець
кої – щаслива), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Панті
капей (сучасний Керч), Феодосію. Вони існували тут протягом май
же тисячоліття. Їх занепад припадає на рубіж III–IV ст. н.е.
Грецькі містадержави стали прямим джерелом античних традицій
в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією на територію
Причорномор’я та Подніпров’я прийшло письмо. Звідси бере свій по
чаток писемний період української історії. Значну роль в культурно
му житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика,
живопис, скульптура. До нашого часу пам’ятки мистецтва дійшли у
формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних
рельєфів, мармурових різьблених саркофагів. В І ст. до н.е. – III ст.
н.е. грецькі містадержави підкорялися Риму, тому суттєво впливала
на розвиток української культури римська античність.
На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформува
лись слов’яни. Вперше про них – венедів чи венетів – згадують
римські автори І–II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з
VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Про
копій Кесарійський та Іоанн Ефеський. Тацит високо цінив венедів,
вважав їх культурним народом, який вмів будувати гарні будинки,
знав військовий порядок та дисципліну, був добре озброєним і хоро
бро воював з ворогами. Прокопій Кесарійський розповідає про куль
туру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав
склавінів і антів єдиним народом.
В III ст. до н.е. і до II ст. н.е. праслов’янам була характерна так звана
зарубинецька культура. Одне з поселень цього періоду виявлене біля
с. Зарубинців на Переяславщині. Це дало назву і всій культурі.
Зарубинецька культура склалася на місцевій основі, але вона
увібрала у себе ряд досягнень східних народів. Основними катего
ріями пам’яток зарубинецької культури є поселення та могильники.
Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови. Житла будувались
біля річки з дерев, а обмазувались глиною. Причому вони розташо
вувалися безсистемно, часто перебудовувались.
Носії зарубинецької культури були осілими землеробами, але зай
мались і скотарством. Населення володіло рядом добре розвинутих
ремесел, знало виплавку заліза, ковальську справу. Зарубинці вже
мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та коно
пель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.
284
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
У II ст. н.е. зарубинецька культура припинила своє існування.
На зміну їй у Лісостеповій зоні сучасної України у II ст. н.е. прий
шла так звана черняхівська культура (назва походить від назви с.
Черняхів, нині Кагарлицького рну Київської області). Пам’ятки цієї
культури відкрив археолог В.В.Хвойка у 1899 р. Культура черняхівців
у своїй основі сформувалася на ґрунті зарубинецької культури. Як і
зарубинці, черняхівці займалися в основному землеробством.
Поширеними були також скотарство, різні ремесла. Покійників пе
ред похованням спалювали. Проіснувала ця культура до V ст.
Землеробський характер економіки позначився і на побуті
слов’ян. Давній слов’янський календар відбиває цикл сільськогоспо
дарських робіт. На це вказують назви місяців: січень (місяць, коли
підсікають дерева, звільняючи під посіви ділянки лісу), березень або
березозол (місяць, коли дерева спалюють на золу, щоб удобрити зем
лю), квітень (місяць, коли цвітуть плодові дерева), травень (місяць
трави), серпень або жнивень (місяць збирання врожаю).
Одночасно з черняхівською культурою існувала київська
культура. Вона сформувалась як самостійна на базі зарубинецької
під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й
утвердилась на просторі від Середнього та Верхнього Подніпров’я
до курського Посейм’я. Люди жили окремими родами по 30 чоловік.
Декілька будівель мали подобу хутора. Для спільної боротьби з во
рогами ставили «город» (свого роду фортецю, укріплення). Пізніше
біля «города» виростали «остроги» – огороджені поселення купців.
У другій половині І тисячоліття у різних місцевостях України
існували лукарайковецька (VIII–IX ст.), волинцівська (VII–VIII ст.),
роменська (VII–VIII ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в
східнослов’янські союзи племен – дулібів, волинян, древлян, полян,
дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.
Стародавні слов’яни досить добре знали природу свого краю.
Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом,
початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність
правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до
фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії –
політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов’ян був Пе
рун – бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи
Дажбог – «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай,
Стрибог – бог вітру й негоди, Сварог – богковаль, Ладо – бог хатнього
285
Лекція 12. Витоки української культури
вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коля
да. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали
пори року, зміни в природі, свій взаємозв’язок з нею. Слов’яни дума
ли, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Іго
ревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».
Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як
джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язич
ницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися рука
ми землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров’я, сили і щед
рості природиматері, землігодувальниці. З дитинства виховувалося
чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і ко
машки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад,
бити палицею по землі.
Для світогляду стародавніх слов’ян був характерний антропо
теокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і
природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу – як вічно
живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.
Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвива
лася монументальна архітектура – будувались язичницькі рублені з
дерева храми – великі за площею та високі багатоглаві споруди.
У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві
кам’яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, прове
дені в 1981–1982 рр. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни пала
цу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями
з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.
Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності,
своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі
поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас
насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди
приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у
народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язич
ницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої
релігії сприйняло і християнство.
Отже, на Русі створювалась змішана віра – двовірство, а точніше,
не двовірство, оскільки людина не може належати до двох вір одно
часно, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства.
Християнство було своєрідно засвоєно руськими, як і все, що попа
дало зовні.
286
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Словник термінів та понять теми
Автохтон, абориген – корінний житель країни чи місцевості, який
мешкає в ній з давнини.
Автохтонність (від гр. аутос – сам, хтонес – земля) – належний за
походженням до даної території, місцевий.
Андрій Первозванний – перший поширювач у придніпровських кра
ях християнської віри. За легендою, апостол Андрій, про
повідуючи християнство, дійшов до місця, де тепер Київ, і по
ставив тут на одній із гір, де тепер Андріївська церква, хреста.
Археологія (від гр. архатос – стародавній, логос – слово) – наука, яка
вивчає історію людського суспільства на основі вивчення
пам’яток кам’яного, мідного (бронзового), залізного і почасти
пізніших віків. До пам’яток, що називаються археологічними,
належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь
праці, зброї, посуду, прикрас, предмети побуту, мистецтва.
Т.Шевченко називав археологію «матір’ю історії».
Велес – бог худоби, чередників та музик у слов’янській міфології.
Дайбожичі – від язичницького Дайбог або Дажбог.
Зернь – виріб з узорів із найменших зернят металу.
Ідол – в язичницьких релігіях – об’єкт культу, предмет, який начеб
то містить у собі божество або є ним.
Лада – богиня шлюбу, мати любові та добра у слов’янській міфо
логії.
Масляна – свято наступаючої весни.
Мокош – богиня родючості, мистецтва і води, заступниця вагітних
та породіль у слов’янській міфології.
Нявка – лісова русалка.
Орнамент – оздоблювальний візерунок, побудований на ритмічно
му повторенні геометричних, рослинних та ін. елементів (жи
вописний, графічний, скульптурний), розташованих симетрич
но один до одного.
Перун – головний бог у язичників.
Поганство (від лат. раqus – село) – стара дохристиянська язичниць
ка віра.
287
Лекція 12. Витоки української культури
Політеїзм – віра в багатьох богів.
Протомісто (від гр. рroto — перший, первісний) – зародок міста.
Скань (від давньорус. cкать – сукати, звивати) – художні вироби з
тонкого золотого, срібного або мідного дроту.
Таліон (від лат. таліо – відплата, рівна за силою злочину) – принцип
покарання, в основі якого було відшкодування заподіяного зла
відповідно до вчиненого, нанесення винуватцю такої ж шкоди,
яку вчинив він, відплата, рівна злочину («око за око», «зуб за
зуб»).
Требище – жертовник, місце принесення язичниками жертви богу.
Ужиткове мистецтво – металеві та ювелірні вироби.
Чернь – темносірі або чорні зображення на срібних і золотих виро
бах, один з видів ужиткового мистецтва.
Язичництво – система первісних дохристиянських релігійних віру
вань, поглядів і обрядів. У східних слов’ян набуло форми обо
жнення сил природи, тварин та рослин, а також людино
подібних істот: русалок, берегинь, породіль.
Питання до самоконтролю
1. Яке значення культурної спадковості, культурного генофонду
у формуванні та розвитку культури?
2. Яке походження трипільської культури?
3. Який був рівень соціальноекономічного розвитку племен три
пільської культури?
4. Які характерні особливості скіфської культури і культури на
родів Північного Причорномор’я та Криму?
5. Звідки бере свій початок писемний період української історії?
6. Що складало основу язичницької релігії?
7. Що таке антропотеокосмізм?
8. В чому суть першої релігійної реформи Володимира і її зна
чення?
9. Що збереглось від язичницької культури до наших днів?
10. В чому проявляється дуальність українського характеру?
288
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Завдання для тестової перевірки знань студентів
1. Грецький історик, який писав про населення стародавньої України:
а) Птолемей; г) Пліній Старший;
б) Геродот; д) Іордан.
в) Прокопій;
2. Головний бог у язичників:
а) Дажбог; г) Ярило;
б) Перун; д) Коляда;
в) Велес; е) Стрибог.
3. Бог Сонця у язичників:
а) Перун; г) Ярило;
б) Велес; д) Купала.
в) Коляда;
4. На місті Херсонеса стоїть сучасне місто:
а) Керч;
б) Севастополь;
в) Феодосія.
5. На місті Пантікапея знаходиться сучасне місто:
а) Керч;
б) Севастополь;
в) Євпаторія.
Теми рефератів
1. Трипільська культура.
2. Культура античних містдержав та колоній – Пантікапей, Хер
сонес, Фанагорія, Ольвія.
3. Скіфська культура та її особливості.
4. Ранні форми культури на східнослов’янських землях.
5. Язичницька культура та її значення для формування і розвит
ку культури України.
6. Міфологія східних слов’ян, обряди і свята.
7. Складники української культури.
8. Велесова книга.
289
Лекція 13. Культура Київської Русі
Лекція 13
КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
• Київська Русь – якісно новий етап у розвитку слов’янської
культури.
• Християнізація – рушій нового культурного процесу.
• Архітектура, живопис, прикладне мистецтво, музика.
• Література, літописання, писемність та освіта, фольклор.
Перша держава східних слов’ян, яку історики називають Київською
Руссю, існувала в IX–XIII ст. Це була одна з найбільш розвинутих і
економічно процвітаючих держав тогочасної Європи. Найбільшої
могутності Русь досягла в XI ст. при князюванні Ярослава Мудрого.
За різними підрахунками, Київська Русь мала від 3 до 12 млн. насе
лення і охоплювала територію близько 800 тис. км
2
(майже полови
на її – в межах сучасної України).
Київська Русь розвивалася не ізольовано. Вона входила в загаль
ноєвропейський історикокультурний ландшафт (простір). На це бу
ли причини як географічного, так і історичного характеру. Україна,
зокрема, займає серединне становище між центральною Європою та
Азією. Через її територію з давніх часів було прокладено великі водні
та сухопутні шляхи. Це давало можливість далеким одна від одної
культурам. На розквіт і розвиток культури давніх слов’ян впливали
і міграційні процеси.
Культура Київської Русі досягла високого рівня розвитку і не по
ступалася культурі більшості країн Європи. Причому культурна взає
модія її з ними була взаємною та рівноправною. Розвиток цієї куль
тури припинила монголотатарська навала.
До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі
належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм. Київ за часів
Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремес
ла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багато
людністю, величними спорудами. У період найвищого розквіту Київ
за кількістю населення та розмірами не тільки не поступався великим
290
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
західноєвропейським містам, а й перевершував їх. Коли Ярослав
утвердився на престолі (1019), Київ вже був величезним містом, і,
як свідчить німецький хроніст Тітмар (що писав зі слів очевидців),
мав 8 торжищ (ринкових площ) і 400 церков. В кінці XI ст. літопи
сець поставив Київ у ряд з такими світовими центрами, як Рим,
Антіохія, Олександрія.
Не дивно, що сучасникам він здавався «величеством сияющ», а
саксонець Адам Бременський, відомий мандрівник і географ XI ст.,
північнонімецький хроніст назвав Київ «суперником Константино
поля і кращою прикрасою грецького світу». До монголотатарської
навали чисельність його мешканців становила близько 50 тисяч. Лон
дон, в якому проживало 20 тисяч, досяг такої цифри лише через 100
років. У давньоруських містах Чернігові й Галичі населення було по
25 тисяч, а в Переяславі й Білоозері – по 10–12 тисяч. Для порівнян
ня: в Парижі в кінці XIII ст. жило 24 тисячі чоловік, у Тулузі, Мар
селі, Барселоні – по 12–15 тисяч.
Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі.
Головні причини хрещення Русі – соціальнополітичні. В кінці X ст.
виникла потреба в загальновизнаній ідеології. А в той час нею могла
бути лише релігія. Така ідеологія мала б сприяти об’єднанню та кон
солідації східних слов’янських племен у одній державі і розвитку її
політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими
державами.
Релігія є несучим елементом будьякої культури. Це не просто
віра в надприродне або система обрядів, це – спосіб життя, певна
система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі.
Дані про проповіді християнства в Подніпров’ї відносяться до І ст.
н.е. і в переказах зв’язані з іменем Андрія Первозванного. Апостол,
поставивши нібито хрест на місці майбутнього Києва, передбачив, що
тут виникне «град велик». Отже, проповідь християнства існувала
давно, хоча християнство ще і не стало пануючою релігією.
Язичницька релігія стала на перешкоді як внутрішній, так і зовнішній
політиці Київської Русі. Князь Володимир намагався реформувати
багатобожне язичництво, перетворити його в єдинобожне з культом
єдиного, верховного бога держави Перуна. Визначною подією в ду
ховному житті Русі стала побудова в Києві в 980 р. нового язичниць
кого храму, святилища. Це знайшло своє відображення в літопису:
«І почав княжити Володимир один, і поставив кумири на пагорбі за