Конспект лекцій з дисципліни Термінознавство

Подождите немного. Документ загружается.

кількох видах похідних наи-шщувань, обмежених фактично суфіксами -енн (я),

-анн(я), -ість, -ство і префіксом над-.

Поповнення суспільно-політичної термінології української мови

найактивніше відбувалося внаслідок створення складених номінацій, які

виконують першочергову роль у її структурно-семантичній організації.

Одним із шляхів якісного оновлення суспільно-політичної термінології

української мови є ідеологічне переосмислення наявного в ній словесного

матеріалу. У політичному словнику української мови спостерігаються

найнесподіваніші семантичні зрушення, саме він найактивніше реагує. на

різноманітні емотивно-оцінні характеристики подій, явищ, ознак.

Об'єктивний розвиток політичних термінів зумовлений переосмисленням тих

чи інших подій, а відповідно й висуненням на перший план у семантичній

структурі слів соціально важливих (маркованих) значень.

Неоднозначність термінів мови політики визначається існуванням

різних ідеологій. Так, політика демократичних перебудов в радянському

суспільстві, яку проводив М. Горбачов, на початкових етапах загалом

позитивно сприймалася в Україні, а відповідно й терміни перебудова,

гласність, демократизація мали певний позитивний емоційний заряд.

Характерною особливістю політичної термінології є те, що вона

виражає поняття й категорії, які формує ідеологія. А остання вміло

підпорядковує собі ті терміни, що існували раніше, однак вкладає в них

новий зміст. Так, термін демократія функціонував і в рабовласницькому

суспільстві, і функціонує в найбільш правовій цивілізованій державі. Якщо ж на

мовленнєвому рівні в ту саму ідеологему різні суспільні групи вкладають

різний (часто протилежний) зміст, то в ній і на мовному рівні (в

термінологічній мікросистемі) передбачаємо відповідне енантіосемічне

протистояння: духовність (загальнолюдська, світська, релігійна), Бог, (у

людському єстві і над людиною).

Процеси, які відбуваються в сучасному світі, поступове припинення

конфронтації на рівні політичних систем, нові політичні підходи до

розв'язання тих чи інших питань на компромісних засадах — усе це зумовлює

кардинальні зміни в терміносистемах. По-перше, творяться нові або семантично

оновлюються старі слова-чи словосполучення телеміст, ваучер, спільний

європейський дім, регульований ринок. Переосмислюється або відмирає

усталена політична термінологія, як наприклад: країни народної демократії,

соціалістична інтеграція, інтернаціональний обов'язок, холодна війна.

Перегруповуються масиви суспільно-політичної лексики. Так, відходять на

периферію ідеологічні штампи-одноденки та революційні заклики, що

номінували скомпрометовані поняття. Маємо на увазі вислови бійці

ідеологічного фронту (політпрацівники, пропагандиста, агітатори), ударники

соціалістичної (комуністичної) праці, правофлангові п'ятирічки, трудова вахта,

соціалістичне змагання, передовики виробництва.

Терміни реприватизація, партизація, які лише передбачали свою вихідну

антонімічну пару через відсутність у термінологічних системах української

мови компонентів приватизація, департизація, набули антонімічності шляхом

активізації останніх.

Активізуються окремі слова та вислови: доброчинність, добродійність,

милосердя, багатопартійність, деідеологізація, духовність нації, гуманітарна

допомога, загальнолюдські цінності. З'являються нові ідеологеми — партократ

- (партократія), департизація.

Зникають або відходять у пасив ще недавно широковживані ідеологеми, як

от: розвинений соціалізм, реальний соціалізм, соціалістичне, змагання, світле

майбутнє, дисидент, партквиток.

Звертаємо увагу ще на один момент в уживанні суспільно-

політичної термінолексики: умисну цілеспрямовану ідеологізацію мовних

одиниць. Високий рівень абстракції, властивий термінолексиці, наявність

термінів-конструктів підвищує можливість нав'язування ідеологічних догм, а

водночас, і впливу на масову свідомість. Додамо до цього, що в українську

мову цілеспрямовано вводилися своєрідні псевдотерміни — хибно

орієнтовані мовні знаки з відсутнім або деформованим онтологічним змістом:

реальний соціалізм, соціалістичний вибір, злиття націй, інтернаціональний

обов'язок, розвинений соціалізм. I вже зовсім потворний псевдотермін 80-х років

— соціалізм із людським обличчям.

Таким чином, розвиток термінологічних систем — це явище перманентне,

відбувається він і за рахунок створення нових номінацій, і шляхом

переосмислення старих. Що ж до суспільно-політичної термінології, то

ідеологемний фактор у ній відчутний на кожному етапі її функціонування і тому

одним з найважливіших завдань стандартизації» суспільствознавчої термінології

є верифікація (перевірка істинності) змісту термінів, передусім виявлення

термінів із деформованим (або відсутнім) онтологічним змістом, їх

деідеол9гізація та виведення із сфери функціонування.

Література

1. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і статус.

Торонто 1987 р.

2. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.

3. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології. К.,

1959 р.

5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у

слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-126.

6. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми упорядкування

наукової термінології. К., 1987 р.

7. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //

Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

8. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології. К.,

1989 р.

9. Киян Т. Н. Лингвистические аспекты терминоведения. К., 1989 р.

10. Склад і структура термінологічної лексики української мови. К.,1984 р.

Питання для самоперевірки

1. Що розуміють під суспільно-політичною термінологією?

2. З якого часу бере свій початок суспільно-політична термінологія?

3. Яку роль відіграв Павло-Йозеф Шафарик у розбудові суспільно-

політичної термінології?

4. Яким було становлення суспільно-політичної термінології нової

української мови?

5. Які умови формування суспільно-політичної термінології були на

західноукраїнських землях у ХІХ ст.?

6. Чи впливала російська та польська мови на розбудову української

суспільно-політичної термінолексики?

7. Яким чином відбувається поновлення словникового складу суспільно-

політичної лексики?

Лекція № 8

Лінгвістична термінологія

Словниковий склад української мови створює складну систему лексичних

зв'язків, і кожне нове поняття, зближуючись за однією зі своїх основних ознак з

іншими поняттями, знаходить таким чином і своє словесне оформлення. I все ж

у ролі термінів нерідко виступають слова, що не зустрічаються у звичайній

побутовій мові. У системі граматичної термінології таких слів немало: дієслово,

іменник, числівник, підмет, п рису док та ін. Якщо ж говорити про

загальну картину граматичної термінолексики, то її визначають

терміни, утворені на основі відповідних правил українського словотворення

(сюди ж зараховуємо ті національні компоненти, що виникли як результат

структурного калькування термінів інших мов: звук, мова, сполучник та

інтернаціоналізми переважно грецького і латинського походження: фонема,

суфікс.

Поєднання власних і міжнародних елементів у термінологічній лексиці

зумовлене її суспільно-комунікативними функціями. Вона передусім має

обслуговувати спеціальну літературу і різні сфери науково-навчально-

професійної діяльності тією мовою, в якій вона вживається, га водночас її

комунікативні функції проектуються і на контакти зовнішні, міжнародні.

Розвиток власне української мовознавчої термінології починається з

появою різного роду граматик XVI ст. У 1586 р. була надрукована граматика у

Вільно, 1591 р. у Львові вийшла граматика, складена студентами Львівської

школи, під назвою «Адельфотес». у 1596 р. з'явилася граматика Лаврентія

Зизанія, а 1619 р. у м. Євю біля Вільно вийшла праця М. Смотрицького

«Граматика словенскія правильное синтагма». П. Житецький дав високу оцінку

цим граматикам, вважаючи, що «звідси веде свій початок так звана

грамотність руська взагалі і українська зокрема».

Граматика М. Смотрицького укладена на основі тривалої попередньої

граматичної традиції. Автор розрізняє вісім частин мови. Вперше як

окрему частину мови він вводить вигук (хоч не виділяє прикметника),

розрізняє сім відмінків, вводить поняття «звательного» (кличного) відмінка. У

цій граматиці, а згодом і в «Лексиконі» Памви Беринди (1627) знаходимо спроби

аналізу граматичної будови, а також лексичного складу мови.

Формування і становлення сучасної мовознавчої термінології припадає на

XIX ст. У граматиках Й. Лозинського, И. Левицького, Я. Головацького постало

питання про характер розвитку української літературної мови на народній

основі. Зокрема, Й. Лозинський у передмові до своєї граматики заглиблювався у

філософію мови, розглядав, останню не просто як умову життя суспільства, а

й, за словами I. Огієнка, «умовою з ясною свідомістю одержаного думання й

розуму». «Будь-яка мова робить людину здатною до передачі своїх думок іншим,

забезпечує співжиття в суспільстві, зумовлює-формування її духовної сутності.

Через те кожну мову не тільки можна, а й треба розвивати, бо інакше ті народи,

чиї мови залишаться на стадії закостеніння, без письма, навряд чи

наближатимуться до цивілізації».

Такі думки вченого породжували прагнення творити й свою лінгвістичну

термінологію, а не користуватися запозиченою (грецькою і латинською у

своїй основі), як це було в попередніх століттях.

Перегукувалися вони з роздумами автора однієї зі статей журналу

«Основа» М. Левченка, котрий писав, що запозичена термінологія

виправдовувала себе лише тоді, коли наука була не загальним надбанням, а

«особливою приналежністю... людей, що становили замкнуту корпорацію» і

користувалися мовою, «зрозумілою тільки спеціалістам, адептам науки», коли ж

наука стала загальнодоступною, така термінологія вже не відповідає її

завданням таким чином виникла потреба в створенні загальнозрозумілих слів-

термінів».

Розвиток української лінгвістичної термінології відбувався й відбувається у

безпосередньому зв'язку з розвитком науки про мову. Лінгвістична

термінологія вироблялася поступово з пізнанням фонетичної й граматичної

структури мови. На початкових етапах розвитку української граматичної

науки процес творення лінгвістичних термінів проходив досить стихійно.

Граматичні терміни з латинської і грецької мови нерідко механічно

переносилися на український грунт без урахування особливостей її граматичної

будови, а новостворені терміни не завжди відбивали суть названого поняття.

Такий стан з лінгвістичною термінологією не міг не гальмувати теоретичної

розробки структури рідної мови, її специфіки.

Поштовхом для укладання граматик української мови стало вивчення історії

українського народу, яке активізувалося водночас із зростанням національного

самопізнання.

Одним із перших дослідників становлення и розвитку української

граматичної термінології був I. Огієнко. Його теоретичне кредо щодо зв'язку

термінології й інтелектуального життя нації зводиться до таких моментів: 1. У

кожного народу, який має свою історію, який має право на існування, та чи

інша виробленість наукової термінології свідчить про його культурний зріст,

його культурне становище. 2. Не може бути науки, «раз на вислів її недостає

термінів».

Відстоюючи принцип усталеності і єдності граматичної термінології,

учений намагається з'ясувати, чому ж існує така термінологічна розбіжність в

українських граматиках. Починає він з того, що Україна в умовах

бездержавності не мала ґрунту для розвитку граматичної літератури, хоч ще

у XVI та XVII ст. в Україні «пишним цвітом... зацвіла наука, а разом з нею і

граматична література».

Учений вивчає ті засади, на яких формувалася українська мовознавча

термінологія: чітка й прозора структура термінів, відповідність специфіці

національної мови, розумна пропорційність свого й запозиченого.

Пріоритет у виробленні граматичної терміносистеми I. Огієнко віддає

Галичині, де вивчення рідної мови почалося в 30-х роках XIX ст. Перша

галицька граматика вийшла у 1830 р. — «Gramatika slavo-ruthena»

М. Лучкая. Книжка створена як підручник для закарпатських «питом-ців

богословія». У передмові автор подає свої погляди на відношення народних

говорів до книжної церковнослов'янської мови, якою користувався освічений

прошарок (власне духовенство). Лучкай вважав, що діалекти добрі для

словників, а не для шкіл і науки.

Книжка мала велике пізнавальне значення, бо служила одним з перших

джерел ознайомлення з народною культурою закарпатських українців,

засвідчувала пробудження інтересу до неї місцевої інтелігенції. Лучкай

привертає увагу у своїй граматиці до букви Г. Пропонує вимовляти її то як

[х]: [лехкий], то як [п]: [гриб], [гаврило], то як [g]: [нігди).

Після граматики М. Лучкая побачила світ граматика Осипа Левицького

«Gramatika ruyhenischen und der Kleinruthenischen Sprache in Galizien» (1834).

Цю граматику не сприйняли члени Руської трійці через непослідовність і

клерикально-консервативну обмеженість поглядів автора на питання розвитку

літературної мови галицьких українців. М. Возняк вбачав заслугу М. Лучкая в

тому, що він «перший в австрійській Україні, на скілько позволяло на се йому

його знання і погляди на справу, дав граматичне оброблення української,

спеціально угро-руської мови».

У 40-х роках з'являються граматики Г. Вагилевича, И. Лозинського,

Я. Головацького, у 60-х — М. Осадці, П. Дячана, Г. Шашкевича, у 70-х —

О. Партицького. Потім виходять граматики О. Огоновського,

С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, В. Коцовського та I. Огоновського. Позитивним

у термінології цих граматик є прагнення до структурної систематизації

термінів, відході від традиційної старослов'янської термінології, намагання

створити терміни для назв лінгвістичних понять на основі української мови.

П. Дячан закріпив у своїй граматиці вдалі терміни числовиикь, дієслово із

ряду номінацій, що він уживає як назви частин мови: предмЬтовиикь,

свЖзникь, приложишь, містоименникь (але глагол — дієслово виходять із

даного структурного ряду).

О. Партацький вперше вводить у загальне користування терміни

именникь, прийменникь, присловникь, займенникь.

О. Огоновський інколи вживає термін сполучникь, хоч перевагу надає

узвичаєному на той час терміну союз. С Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер у

своїй граматиці (1893) зберегли вдалі терміни П. Дячана,

О. Партацького. Вони послідовно вживали запропоновані попередниками

назви частин мови: іменники, займенники, числівники, дієслова, прислівники,

прийменники, оклики. Одночасно автори створили і нові терміни, замість

старослов'янських (прикметники, злучники), повернули у лінгвістичну

літературу термін П. Дячана дієслово, який не вживався в граматиках

О. Партицького та О. Огоновського.

Однак ще відбувається вагання та нерішучість авторів при виборі між

традиційними термінами й новими. Наприклад: предметовникь, сущникь — имЖ

существительне, связник — союз, глагол — дієслово, синтакса —

складня, фонетика — звучня тощо.

Підґрунтям граматик М. Лучкая, Й. Левицького, I. Вагилевича,

Й. Лозинського були російські граматики. Та й написані вони не рідною мовою.

М. Лучкай писав латинською, й Левицький — німецькою, I. Вагилевич та

Й. Лозинський — польською. Починаючи з 50-х років, спостерігаємо

намагання галицьких філологів перевести видання українських граматик на

національну основу. Особливе значення у цьому процесі належить

О. Огоновському, зокрема його «ГрамматицЬ русского языка для школь

середнихь» (Львів, 1889). Ця граматика, за оцінкою М. Возняка, була

найкращою граматикою другого періоду, найповнішою з усіх історичних

граматик, що виходили на західноукраїнських землях упродовж XIX ст.

Українська лінгвістична термінологія вироблялася повільно. Між її

творенням і формуванням термінологічних систем, що ґрунтуються на відомих у

народній мові словах, є суттєва відмінність, — вона приховується в абстрактності

граматичної науки. «Коли терміни лікарські або ботанічні, — писав I. Огієнко,

— ми сливе ще цілком маємо в народі,— їх треба там пильніше пошукати, —то

граматичної термінології, через абстрактність самої науки у народі не маємо. В

народній мові ми знайдемо терміни горлянка, бишиха, півоня, але термінів

для subjectum або назв відмінків ми не знайдемо. Виходить, що автор граматик

повинен сам витворити граматичні терміни». Якщо ж так, то закономірною