Конспект лекцій з дисципліни Термінознавство
Подождите немного. Документ загружается.
Термінів, що стали нормою, у сучасній мові, у нього було небагато:
займенник, давальний, орудний, місцевий (падіж), умовний спосіб,
теперішній час, просте речення. Окремі терміни вжиті не в тому значенні:
прислівник, дієприкметник (у значенні дієприслівник). Багато термінів
створено автором: йменний, частотний, кликальний, число: поодиноке і
множественне, частки мови: ймення предметне, ймення числове, причасник,
складчасте речення, діяльник (підмет). Чимало термінів без змін або ж в
українській транслітерації перенесено з російських граматик: предлог, падіж,
союз, склоніння, спряжіння, сказуєме тощо.
Як бачимо, невпорядкованість термінів та їх розбіжність — характерна
ознака граматик XIX — початку XX ст. Це відзначив ще Г. Шестюк: «Мені
здається, що цю не одностайність у вживанні тієї чи іншої термінології не
можна вважати за щось лихе, бо кожний автор бере ту термінологію, що йому
здається кращою, а іноді ще й сам витворює терміни, і тим всім дає
матеріал до майбутнього вироблення одностайної найкращої термінології».
У березні 1917 р. за видання шкільних підручників узялося приватне
Товариство шкільної освіти. У період гетьманату разюче збільшується кількість
українських шкіл — початкових, середніх вищих, а також гімназій. Усе це
потребувало навчальних книжок. Першість у цій справі належить
Наддніпрянській Україні. У 1914 р. з'являється «Початковий курс української
мови» О. Курило (Київ), «Короткий нарис української мови» О. Синявського
(Київ), у 1918 р. — «Практический курс украинского языка» М. Гладкого,
«Коротка граматика української мови» В. Мурського (Одеса). Паралельно
функціонують граматики А. Кримського, Є. Тимченка, I. Нечуя-Левицького.
У західному регіоні видаються «Методична граматика руської мови»
В. Коцовського та I. Огоновського, «Граматика української мови»
В. Сімовича, «Основи науки про мову українську» I. Свенціцького. Деякі з
цих граматик існують упродовж десятків років, перевидаючись час від
часу та вдосконалюючи свою граматичну термінологію. Так, у граматиці
О. Курило ми знаходимо власне авторські новотвори: сполучники — злучні
слова, однорідні члени речення —рівнорядні слова, складносурядні речення —
рівнорядні речення, називний відмінок — іменовий відмінок тощо. В. Мурський
поділяє імена на власні і ґатункові, животні і неживотні, а чоловічий рід іменує
му-жеським, неповні, речення — випадальними, кому — запинкою, відносні
займенники — стосунковими, знахідний відмінок — винувальним.
Особливу увагу привертає до себе граматика В. Сімовича. Є. Тимченко
назвав її «зовсім новим типом підручника», а В. Дорошенко розцінював працю
В. Сімовича як «достойний образ нашої прегарної мови, — не якоїсь калічі й
покручу, а запашного цвіту Наддніпрянщини. Як у чистім дзеркалі, так у
граматиці д-ра Сімовича відбивається наш яскравий, променистий світ!».
Розглядаючи мову Наддніпрянської України як основу української
літературної мови, В. Сімович будує свій опис граматичної системи на
східноукраїнських формах. Водночас він поступово відзначає і факти
збагачення літературної мови західноукраїнськими формами. У цьому плані
«Граматика» В. Сімовича вигідно вирізняється від існуючих галицьких
граматик. Синтезуючи мовні течії Наддніпрянської і Наддністрянської
України, вона відіграла значку роль у стандартизації літературної мови,
формуванні національної граматичної термінології.
В. Сімович вперше вводить в українську граматику поняття періоду (у
нього — періода), склади поділяє на зачинені і відчинені.
На початку тридцятих років з'являється «Українська мова» I. Сулими,
«Украинский язык» М. Йогансена, «Практично-теоретичний курс української
мови» П. Горецького та I. Шаля, «Граматика руського язика»
I. Панькевича тощо. Вони також містили різну термінологію беручи за
вихідну російську або якусь іншу європейську мову: приложники,
числовники, подмет, присловники, склоненє, окончанє, правопись тощо.
Шлях формування української граматичної термінології показує, що
навіть ставши на народне підґрунтя, вона розвивається у контакті з сусідніми
мовами. Відчувався вплив російських мовознавців (терміни називний,
давальний належать російському вченому Романові Брандту), з польської мови
увійшли в українську терміни підмет, кройка (пізніше крапка), уживаний
тривалий, час термін складня. 3 німецької засвоїлися терміни форма (die
Form), колишні терміни визвук (Auslaut), речення наге (nackter Satz), заключки
(Einshlusseichen) тощо. Із сербської засвоїлися терміни однина і множина.
Та провідним моментом термінотворення була орієнтація на внутрішню
структуру української мови. Дублетність, наявна у граматичній термінології,
мала на різні новотворів переважно авторський характер, про що свідчить, до
речі, і дублетна акцентологія термінів: однина (Смаль-Стоцький),
однина (В. Коцовський), однина (А. Кримський). Якщо ж говорити про
паралельне вживання власного терміна та інтернаціоналізма, то така
дублетність наявна майже в усіх українських граматиках. Закріплені
традицією, зокрема, дублетні пари: деклінація — відмінювання, генетив —
родовий відмінок, кон'югація — дієвідмінювання тощо.
Сучасна українська лінгвістична термінологія здебільшого усталена,
закріплена традицією. Говорити в даний час про серйозне й ґрунтовне її
перероблення, очевидно, не можна, хоч заміна окремих невдалих термінів
вкрай необхідна. Не виключаємо, зокрема, шлях повернення старого терміна,
який найбільш точно передає зміст позначуваного ним поняття і певний час
був у функціональному вжитку. Основне, щоб термін відповідав вимозі
найповніше і найточніше відбивати суть лінгвістичного явища, граматичної
категорії і сприяв систематизації лінгвістичних понять.
Утворені в різні часи і різними авторами українські граматичні терміни
побудовані за різними принципами. Однак є і певна єдність їх структури
(прикметник, числівник, займенник; суфікс, префікс; уподібнення,
розподібнення тощо). Не зовсім вдалі, а може і невдалі терміни, якими ми
користуємося, закріплені багатьма роками вживання спрацьовують і
теоретичні настанови О. Потебні: «Правильне розуміння робить неточність
виразу нешкідливою, а нескінченну ломку термінології непотрібною». Хоч
не можна не погодитися і з думкою, що деякі терміни «варто було б замінити
іншими».
Глибоке вивчення тернистого шляху української граматичної науки з
аналізом термінологічних систем усіх наявних граматик та з перспективним
баченням майбутнього української лінгвістики дасть змогу розв'язати питання
про доцільність заміни одних термінів новими чи тими, що вживалися раніше,
створити нові, власне українські номінації для проникнення у суть
лінгвістичних процесів та їхнього всебічного висвітлення.
Література
1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство –
Львів, 1994 р. – 216 с.
2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і статус.
Торонто 1987 р.
3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.
4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології. К.,
1959 р.
5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-126.
6. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми упорядкування
наукової термінології. К., 1987 р.
7. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.
Питання для самоперевірки
1. З якого періоду починається розвиток власне української мовознавчої
термінології?
2. Охарактеризуйте граматику М. Смотрицького.
3. На який час припадає формування й становлення сучасної мовознавчої
термінології?
4. Хто був одним із перших дослідників української граматичної
термінології?
5. Хто вважається творцем сучасної української граматичної термінології?
6. Яку роль відіграв журнал «Основа» у розбудові сучасної української
лінгвістичної термінології?
Лекція № 9
Друкарська термінологія
Книгодрукування — галузь із досить довгою історією розвитку. Це
«друге епохальне відкриття в історії людської цивілізації» (I. Франко) відбито
у терміносистемі, яка своїми витоками сягає в XV ст.
Друкарство на початкових стадіях — галузь виробництва, а пізніше —
промислового виробництва — постійно еволюціонувала, неодноразово зазнаючи
и революційних перетворень технологи, обладнання, продукту виробництва,
що відбито і в його термінолексиці. Основу її становлять наукові та
професійні лексеми, які походять ще з часів рукописної книги й
середньовічних ремесел. Немало у ній і термінів, котрі прийшли в
поліграфію з хімії, інформатики, автоматизації тощо. Невеликий
конгломерат лексики, яка зародилася ще в середні віки, в часи манускриптів
та інкунабул, репрезентують назви, пов'язані з книгою, її зовнішніми и
внутрішніми елементами, загальною функціональною структурою,
різновидами друкованої продукції тощо. Оця ядрова друкарська термінолексика
була й залишається спільною як для видавництв, так і для поліграфістів.
Вона рівноправно функціонує в обох сферах.
Мова українських стародруків, різноманітних історичних актів,
документів, пов'язаних із діяльністю друкарень в Україні у другій половині XVI
— початку XVII ст., показує, що українці вже на початку друкарства мали
власні лексеми на позначення найзагальніших понять, пов'язаних із
книгодрукуванням. Апріорно вони були знайомі з продуктом книгодрукування
— книгою — задовго до виходу першої, що збереглася, друкованої книги в
Україні («Апостол» 1574 р.), знали можливості друкованого слова, певною
мірою були обізнані в тому, як книжки виробляються.
Українська друкарська лексика пізніше потрапляла і в російську мову,
функціонувала в ній деякий час нарівні з російськими еквівалентами.
Широко використовувалося в Москві, зокрема, слово типографія, котре
з'явилося в українців на самому початку XVII ст. Потік «київських слів»,
їхній авторитет у XVII ст. (після 1640 р.) у Росії був настільки великим, що в
першому московському словнику «Лексиконе треязычном»
Ф. Орлова-Полікарпова знаходимо характерні посилання: «Печатникь зри
друкарь», «Печатный дворь зри друкарня», що висували українські варіанти на
перше місце.
Починаючи з 1720 р., за відомих політичних причин сталося так, що
власна основа (з певними «здоровими» запозиченнями) друкарської
лексики майже повністю була витіснена з ужитку. Відбувся парадокс,
зумовлений дією історично-політичного чинника, котрий у мові українських
друкарів виявив себе особливо яскраво: з одного боку — природний
розвиток друкарської термінолексики на власній та міжнаціональній основі, з
іншого, — примусовий, штучний напрям її формування, що вилився у вимушену
полонізацію чи русифікацію.
Якщо появу першої видрукуваної в Україні книжки відносять до
1574 р. І пов'язують з ім'ям I. Федорова, то початок книгодрукування
українською мовою можна повністю пов'язати з іменем Швайпольта Фіоля та
з1491 р. йдеться про тексти колофонів (післямов) до краківських видань німця-
друкаря — Часослова, Октоїха, двох недатованих Тріодей.
«Доля судила, щоби перші книжки, надруковані кирилицею, серед цілого
слов'янства були українські. Перший друкар українських книжок був родом
німець — Швайпольт Фіоль... Через те, що книжки ці — це найперші друковані
книжки серед цілого слов'янського світу честь їх належності нам, українцям,
різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих
друків. Там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним церковнослов’янським
текстом, там мова його видань має багато відзнак живої української мови»,
— констатує I. Огієнко, припускаючи, що складачами у Фіоля були українці,
котрих на той час у Кракові мешкало немало. У 1720 р. 5 жовтня вийшов
Указ Петра I, за яким Лаврівській друкарні заборонялося випускати
книжки українською мовою. Ті утиски, яких зазнало друковане слово
при Петрі I, спричинили занепад власних українських слів у друкарській
лексиці. Вступило в дію розпорядження Синоду від 30 серпня 1721 р.: «Во оньіх
Кієвской и Черниговской типографіях книг никаких без ведома Святейшего
Правительствующего Синода отнюдь не печатать, кроме церковных прежних
изданий... Чтобы разницы и особаго наречія никакого не было»...
3 другої половини XVIII ст. в Україні постає чимало друкарень, та всі вони
(за винятком друкарень у галицьких землях) були вже мовою друків
російськими. Цей русифікаційний тиск на мову не мав нічого спільного з
тими «здоровими» запозиченнями, і кальками, що були у перші сторіччя
українського книгодрукування внаслідок більш чи менш широких культурних
зв'язків українців, зокрема книгодрукарів, з іншими народами. Як засвідчує
«Словарь російсько-український» М. Уманця та Спілки (1886), «Малоруско-
німецький словарь» Є. Желехівського та С. Недільського (1885 — 1886),
«Словарь русско-галицький» П. Гурта (1896), «Польсько-Український словник»
Є. Грицика (1931) та інші, Галичина зберегла дещо зі староукраїнських слів, що
подекуди навіть конкурували з німецько-польськими запозиченнями.
Серед власних українських друкарських лексем з найдавнішого часу
дійшли до нас слова, пов'язані з коренями «бити» і «тиснути». В «Історичному
словнику українського язика» Є. Тимченка знаходимо приклад їх уживання,
датований 1547 р.: «Абы исправен не писанным писмом, але выбиванным».
Очевидно, лексеми «відбивати» і «вибивати» у значенні «виготовляти книжку
друкарським способом» існували в Україні ще до появи тут друкарства як
технологічного процесу.
Українці чули, можливо, й бачили китайські друковані (але не
складені) книжки, отримані відбиттям суцільної форми. Коли до них
потрапляли друковані вже за технологією Гуттенберга книжки, вони, не знаючи
процесу виготовлення, по-старому називали їх вибитими», «відбитими», «битим
писмом». Доказом тому є наведений з «Лексикону» Памви Беринди приклад,
де автор пояснює спеціальне слово «друкувати» зрозумілим кожному
читачеві «вибивати». На користь цієї ж думки свідчить приклад Є.
Тимченка, якщо брати його в широкому контексті. Йдеться про лист
українських «синів» королю Литовському, в якому вони просять видати Статут
про їхні права «писмом вибиваним». Зрозуміло, люди, котрі не знали і не
бачили самого процесу друкування, але добре знали його результат і
можливості, називали надруковане «вибитим».
Термін друкувати засвоюється в українській мові з німецької (від drucken)
разом з приходом нового технологічного процесу отримання книги і
узвичаюється шляхом породження цілого дериватологічного гнізда
(друкований, друкування, друкарство тощо).
Живучість староукраїнських коренів проходила випробування впродовж
віків. Ще в 30-ті роки XX ст. у Галичині поруч зі словом «друкувати»
вживалося й «вибивати». У сучасній друкарській лексиці; успішно
функціонують похідні від цього слова-терміна — відбити, відбиток.
Продуктивними на перших порах для творення друкарських термінів були й
староукраїнські кореневі слова: рити, лиши. Це пов'язано з ремеслами, без яких
запровадження друкарства було б неможливим, — ливарництвом, різьбярством.
Звідси «дереворит», «ритодруки», «ритини», «ритовництво» {мистецтво
гравірування). Усі ці лексеми широко функціонували ще на початку XX ст.,
та вже паралельно з інтернаціональним терміном «гравюра» і похідними
від нього гравірування, гравер.
Поруч із власними словами вже на початку XVI ст. широко
використовувалися грецькі корені. Зокрема, способи друкування
позначалися за моделлю, що склалася з грецької назви матеріалу друкованої
форми та грецького слова graphia (писання); типографія, літографія,
пізніше — хемеографія, цинкографія, металографія, люмінографія.
Немало у системі друкарської термінолексики запозичень з німецької
мови: зицер, прасмайстер, верстат, форзац, шмуцтитул, авантитул.
Класичні елементи, або запозичення з касичних мов, у друкарській
термінології виявляють чітку функціонально-стильову приуроченість. Залежно
від ступеня використання класичних елементів у мовленні освічених людей
(споживачів книги) вони проникали у певні тематичні: групи лексики —