Конспект лекцій з дисципліни Термінознавство
Подождите немного. Документ загружается.
є розбіжність у фіксації граматичних понять на початкових етапах становлення
мовознавчої науки і водночас можливість простежити еволюційний розвиток
граматичної термінології з урахуванням ролі конкретних індивідуумів у її
розбудові.
Переклад грецьких граматик, починаючи з перекладу граматики Дамаскіна,
який здійснив Іоан, екзарх Болгарський, дуже вплинув на те, що саме грецькі
терміни та їх переклади стали підґрунтям граматичної термінології у
слов'янських мовах. Та поступово українські мовознавці від простого
запозичення термінів переходили до їх творення на наукових засадах.
Уже в «ГраматицЬ русского языка» Я. Головацького (1849)
загальнослов'янські и російські терміни інколи подаються в українській
конструкції: законченіє, азбука, букви плавни, язьгчнй тощо. Знаходимо в
нього й терміни, утворені на ґрунті народної української мови: середній родь,
мова, якость, зубовй буквы. Кроком уперед в розвитку української граматичної
термінології була граматика М. Осадці. 3 одного боку, тут хоч і переважає
російська термінологія, однак вона нерідко має українську вимову, з іншого -
у цій граматиці, є вже значна частина лексем, що стали надбанням сучасної
української терміносистеми: власнй, особовй, запереченья, присудокь, подметь,
подврєньє тощо.
Окремі українські граматичні терміни вперше зафіксовані у
«Практичній граматиці немецкого языка» (Відень, 1862, 1863. Ч. 1-2): буква
велика, части мови, дієслово, числавникь. Цікаво простежити термінологію,
вміщену в додатку до підручника «Руска языкоучебна читанка для школ
народныхь» (Відень, 1863, Ч. 1— 2), що має назву «Упражненія цраматичньї'Ь»
(авторство цих граматик не вказується). Назвемо тільки окремі терміни, які тут
уживаються: займенник, стволь (пень), пред меть, единочисло, многочисло і т. д.
У 1865 р. у Львові вийшла граматика Пилипа Дячана, призначена для
середньої школи. Практичний характер граматики зумовив і прозору етимологію
її термінів, побудованих на народній основі: приростокь (суфікс),
самозвуки (голосні), перезвукь (перехід звуків), крапка, двокрапка, знак
питанья та ін. Значення граматики П. Дячана не тільки у вдало створених
термінах, а й у тих методологічних засадах, яких дотримувався автор при
термінотворенні, у тій провідній думці, що рідній мові повинна відповідати
рідна термінологія. Зустрічаємо граматичні терміни народного походження і в
тогочасній періодиці. Так, у філологічних статтях П. Павлусевича,
надрукованих у журналі «Мета» за 1865 р., зустрічаємо терміни кінцівка,
часівчик, милозвучність, словник, голосна, само-голосна тощо.
3 національних номінацій маємо у його творах терміни здвоеннє,
уподобление, повноголось, сполучникь. Взагалі тогочасні журнали
відбивають поступове утвердження національних лінгвістичних термінів, їх
сумісність із запозиченими номінаціями. Так, поруч із терміном
доброзвучність знаходимо термін евфонія. (Мета. 1865. № 6. С. 178),
словосполучення форми мови («уживати форми живой мовы» (Вечерниці.
1862. С. 11, 86) чергуються із словосполученням формы язика («форми
Шевченкового язика» (Правда. 1867. С. 1, 8). Прикметник лінгвістичний
уживається паралельно з язикословний — («лінгвістичний хаось» — Мета.
1865. С 10).
У мовознавчій літературі другої половини XIX ст. поступово утверджуються
фонетичні терміни звук, буква, склад, уподібнення. 3 українських коренів
творяться фонетичні терміни двозвук, проривний, протиснення, голосний,
приголосний. Поступово спільні з російською мовою терміни, набувають
українських форм: губни, язична, замість губньге, язычные тощо.
Те, що лінгвістична термінологія стала на міцний живомовний грунт,
забезпечило перспективу її нормального зростання.
Чимало термінів увійшло в подальше вживання з граматики О. Партицького
(«Граматика русского язика для ужитку в школахь народныхь», Львів, 1873):
прислбв-никь, речене, спозвуки, звязка, водміна именниковь, знакь вьікльіку,
речене (вставлене, складня) і т. п. До названих термінів можемо додати і
термін fiа-голось, який фіксує «Немецко-русскій словарь» О. Партицького
(Львів, 1867).
Практика використання інтернаціональних термінів була типовою
для граматичних праць 40—60-х років, причому сфера їх розширюється
разом із заглибленням у поняття лінгвістичної науки. Так, у працях
О. Огоновського («Хрестоматія стороруска», «Граматика латинска») знаходимо
терміни редупликация, компаративь, суперлятивь, коньюгація. Звідси
висновок: у 50—60-х роках XIX ст. починають вироблятися принципи
творення української граматичної термінології на національних і міжнародних
засадах; стала граматична термінологія — це вже надбання пізніших часів;
відбувається пошук вдалих відповідників для номінації граматичних понять;
серед індивідуальних новотворень викристалізовуються ті, які відповідають
логічним принципам термінотворення на внутрішній структурі
української мови.
Фонетичне оформлення вживаних на той час термінів змінювалося водночас
із загальними змінами у граматичній системі української мови. Це ж саме
можемо сказати про розвиток морфемної структури граматичних термінів.
Творцями сучасної української граматичної термінології вважаються
С. Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер. По-перше, вони розробили теорію терміна, в
основу якої поклали внутрішню форму слова й наукове визначення
(дефініцію), що закріплюється у відповідній номінації, по-друге, вони
творчо використали термінологію П. Дячана та О. Огоновського, закріпили
традицію вживання власних термінів і запозичених, що узвичаїлися
українською мовою, і, по-третє, ввели у практику граматичної термінології
десятки термінів, які з відповідними змінами (або й без змін) стали
надбанням української граматичної науки: відмінок, прикметник,
дієприслівник, дієіменник, оклик, спосіб, уподібненє, звукові зміни, питайник,
окличник, прикладка, теперішність, минувшість, будучність, однина, множина.
«Взагалі про термінологію С. Смаль-Стоцького, — писав I. Огієнко, — треба
сказати, що се одна з найкращих спроб дати більш наукову, вироблену на
підставі народної мови Термінологію».
На Наддніпрянській Україні у 1818 р. вийшла книга О. Павловського
«Граматика малороссийского наречия, или грамматическое показание
существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого
российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями і
сочинениями», яка становить цілий етап у створенні дійсно наукової
характеристики граматичної будови української мови. В науці на час появи цієї
книги існувало два напрями у вивченні мовних явищ: так звана раціональна, або
загальна граматика, з одного боку, і філологічна граматика — з іншого.
Представники цих напрямів не розмежовували логічних, і граматичних
категорій, а ототожнювали їх. Однією з характерних рис
загальнограматичної концепції було визнання єдиної граматичної систем для
всіх мов.
Впливу цих поглядів зазнав і О. Павловський. Прихильники
філологічної граматики відносили її до сфери мистецтва. Граматика, на їх
погляд, є мистецтво писати і говорити. Ці позиці також властиві граматиці
О. Павловського. Характерно, що він не стільки розв'язує суто граматичні
питання, скільки, хоче з'ясувати особливості малоросійської мови порівняно з
російською. Так, у фонетичному розділі аналізуються лише звуки, відмінні від
російських. При морфологічному аналізі автор систематично і досить детально
зупиняється на тих частинах мови, які в українській мають суттєву
відмінність від російської. Праця О. Павловського описова. Ми не
знаходимо у ній історичного коментування граматичної системи. Значення її в
тому, що вона вперше визначила саме ті норми, які, за винятком
небагатьох, лягли в основу української літературної мови.
Наступні граматики — П. Куліша, Т. Шевченка, Л. Ященка,
I. Деркача — за характером були букварями та читанками, а справжньої
граматики на Східній Україні не видавали упродовж названих працях
немало термінів народного характеру, однак тільки деякі з них
узвичаїлися українською мовою: маленька (стрічна) буква, прописна,
склада, приголосні, голосні, півголосні, односкладне (слово), двоскладне
(слово).
На увагу в розбудові української термінології заслуговує діяльність
журналу «Основа». Маємо на увазі передусім статтю М. Левченка «Замітки о
русинской термінологія» (Основа, I 861), рецензію П. Єфименка «По
поводу замітки г. Левченка» (Основа, 1862) та статтю «Наські граматики»
(Основа, 1962). У всіх статтях висувалося питання про народне угрунтування
української граматичної термінології, читачі запрошуються до термінологічної
роботи. Що ж до конкретних термінів зазначених статей, то більшість з них не
витримало випробування часом, адже були надто громіздкі й надто побутові
(за-місцьймення, приглаголля, передслів'я, нарост). Деякі тривалий час
уживалися в наших подальших граматиках (писовня — орфографія, мовниця
— граматика), а окремі стабільно увійшли в нашу мову (правопис,
голосна (ий) приголосна (ий) тощо).
«Основа» вперше відповідально висунула питання про створення
наукового стилю української мови на народно-розмовному ґрунті. «Мова
науки, — писав у журналі П. Житецький, — не відразу створюється,
цілком так само, як і мова літератури; але остання випереджає своєю
появою першу». Мова лінгвістики при відсутності будь-яких кардинальних
центрів вироблялася повільно. Між авторами граматик не було ніякої
домовленості про принципи побудови граматичних термінів, що породжувало
стихійність і безплановість у розбудові номінацій мовознавчих понять. Та все
ж завдяки різним граматикам української мови, статтям, присвяченим
лінгвістичним проблемам, що публікувалися в українській періодичній пресі,
у виданнях Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові та Українського
наукового товариства у Києві, підготовлялася та фактична основа, яка
створювала умови для формування української лінгвістичної термінології.
Над питаннями термінології в царині мовознавства працювали не
лише граматисти. Так, відомий етнограф М. Номис у рецензії на словник
К. Шейковського вживає вдалі терміни, як ось: слововивід (етимологія),
вимова, писання (орфографія), голосна тощо.
Розвиток граматичної літератури на Наддніпрянській Україні починається
лише з 1908 р., з граматики П. Залозного «Коротка граматика української мови».
Автор попереджає, що його книжка витримана у граматичній традиції і
написана «не для школи, а для земляків, котрі бажали б ознайомитися в
загальних рисах з рідною мовою з граматичного боку». П. Залозний
використовує галицькі терміни, мотивуючи це станом, освітянської роботи, у
Галичині і розвитком мовознавчої науки: «В галицькій Україні наукові
справи, а між ними і граматика, давно вже викладаються українською мовою;
там вироблені граматичні терміни із рідних слів...» Саме П. Залозний вперше
ввів у граматичну літературу термін чергування.
Те, що українська граматична термінологія почала розвиток з
наслідування термінів, які були в інших мовах, а потім поступово
еволюціонували на народних засадах, закладених у працях галицьких
граматистів, відзначає і А. Кримський в «Украинской грамматике для
учениковь высшихь классовь гимназій й семінарій Придніпровья» (М., 1907).
Тут же знаходимо системний підхід до творення й використання термінів,
про що свідчать передусім назви відмінків: називний, родовий, давальний,
знахідний, кличний, орудний, місцевий. Апробацію посібник пройшов у 1906 р.
у журналі «Зоря», де друкувався під назвою «Практический курсь узученйя
малорусского языка». У вступі автор торкається термінів «малоруський» і
«український», намагається з'ясувати їх етимологію. Другий том
присвячений питанням морфології. Вже перший параграф , цього тому має
назву «О малорус ской грамматической термінологіи». А. Кримський пише:
«Имя существительное» называлось прежде «сущник»... а теперь оно
называется более удачно «йменник» і далі: «Мы могли бы назвать, «ім'я суще»
или лучше — «ім'я самостійне», имя прилагательное — «ім'я приложене» (или
просто, какь у галичань: «приложникь»; имя числительное — «ім'я числове»)
у галичань «чйслівник» или «численик»; м'стоименіе — «містойменник» (гал.
«заіменник»); глаголь... мог бы остаться «глаголом» (или, как по-галицки:
«дієслово»), наречіє (котреє вь ГаличинЬ называется дикимь терминомь:
«прислівник», — как будто оть «прислів'я») я так и буду называть «наріччя»,
да и «предлогь» сь «союзомь» возможно бы намь так и оставить
неперекрещенными «предлогом» и «союзом», хотя, впрочемь, галицкія
«приіменник» и «злучник» довольно сносны; междометіє я буду называть
«вйклик» (у галичань оно «чувственник», у буковинцевь «оклик»).
Погоджуємось з твердженням В. Чапленка: «3 конкретного матеріалу,
що увійшов тоді до української термінології з «галицької мови» можна
відзначити передусім граматичну термінологію». Він має на увазі насамперед
«Українську граматику» С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, яка була тоді
офіційним підручником у галицькій школі. 3 цієї граматики через видані після
1905 р. на Наддніпрянщині граматики П. Залозного, Є. Тимченка.
Г. Шерстюка й інших учених та педагогів більшість термінів стала надбанням
загальноукраїнської мови. Це такі терміни, як відмінок, дієслово, прикметник,
дієприкметник, наголос, особа, підмет, присудок, речення, спосіб, стан, час,
склад, правопис тощо. Окремі з граматичних термінів зазнали лише часткових
змін: крапка — кратка, частки мови — частини мови тощо.
Причину такої популярності цієї граматики, її значення у
функціональній розбудові української граматичної термінології вбачаємо і в
тому, що вона з 1863 р. запровадила у життя термін фонетика, відмовившись
від етимології:
Значний внесок у формування лінгвістичного стилю української мови
зробив Є. Тимченко. Широкий погляд на термінотворення і терміновживання
появився у нього передусім у підході до номінацій лінгвістичних понять.
Концепція термінотворення випливає із загальної методологічної (і етичної)
настанови: «Дотично граматичної номенклятури маю завважити, що в
деяких термінах я відступив від загальновживаних в галицьких школах,
замінивши їх, на мою думку, відповіднішими; зрештою граматичній
номенклатурі я не надаю великої ваги і ладен не вживати надалі нововитворених
термінів, коли компетентна критика не признає їх і не подасть щось кращого».
«Ладен не вживати спеціально утворених термінів», — це не більша як етика
вченого щодо своїх колег. Насправді ж він уживає їх, бо йшлося про розбудову
української наукової мови, зокрема стилю лінгвістичної літератури з її
невід'ємним атрибутом — граматичною термінологією.
Є. Тимченко прекрасно розумів, що наукова мова — це підсистема
великої і складної системи, якою є кожна національна мова. Розвиток
наукового стилю залежить від вербально-структуральниx особливостей тієї
мови, що його породила. Щоб зрозуміти становлення наукового стилю,
потрібно вивчити поведінку взаємодіючих мікросистем у мові і водночас
розшифрувати код системної організації постійно зв'язаних між собою
термінів. Один із імпульсів розвитку наукового стилю учений бачить у його
відкритості. Незвичайне багатство вербального фонду української мови вчений
проектує і на термінотворення, звертаючи погляд на всю україномовну
територію і на постійні зв'язки носіїв мови з носіями різних європейських
мов.
Своє завдання Є. Тимченко вбачав у тому, щоб «подати в певні системи
найголовніші особливості українського літературного язика, що, як знати, хоч і
постав на ґрунті середньо придніпрянських говірок, але розвивався останніми
часами переважно в Галичині». Саме на загальноукраїнську основу
орієнтувався обминути галицькі властивості і письменну традицію в тій
мірі принаймні, в якій вони одбилися в нашому сучасному літературному
язиці». Звідси таке багатство «кованих» українських термінів з прозорою
внутрішньою формою, що якнайкраще наштовхують на суть поняття, яке
зумовлюється відповідною науковою дефініцією. Наведемо окремі з них:
голосівки, шелестівки, пень, кінцівка, речівник, злучник, викрик. Немало
вживає вчений інтернаціоналізмів, які узвичаїлися в сучасній
лінгвістичній термінологічній системі: фонетика, літера, дифтонг,
асиміляція, морфологія, інфінітив, морфема, ортографія.
Закономірно, що загальний процент інтернаціоналізмів у нього виший за
сучасний, якщо враховувати саме функціональний аспект їх уживання. Маєш на
увазі терміни греко-латинського походження, загальноприйняті на рівні
наукового статусу, але не вживані на рівні лінгвістичної літератури
(кон'югація, деклінація, номінатив, генетив, дативу вокатив, акузатив,
льокатив тощо).
Щодо власне українських термінів, уживаних у працях Є. Тимченка, то
більшість із них стала надбанням сучасної української системи лінгвістичних
термінів. Передусім, це такі номінації: словотворення, словозміна, прикметник,
числівник, займенник, прийменник, наголос, відмінок, уподібнення. Якщо
підходити до назв частин мови з погляду системності — одного з критеріїв
термінотворення, — то, очевидно, слово «часівник» більше вписується в цю
парадигму, ніж узвичаєний термін «дієслово».
Закономірною для термінотворення періоду формування є дублетність:
інтернаціоналізм — національний відповідник. У граматиці Є. Тимченка
найуживаніші паралелі: ортографія — правопис, фонетика — звучия,
дифтонги — двозвуки, кон'югація — часування, асиміляція — уподібнення.
Вимога прозорості терміна, орієнтація на внутрішню форму слова при
термінотворенні особливо виразна при зіставленні дефініцій, що Є. Тимченко дає
тим граматичним явищам, і тих термінів, якими називає дефіновані поняття.
Прикладом може бути термін прикметник. Уживає його паралельно зі
словосполученням ймення прикметне. Визначає як частину мови, «що показує
прикмету речі (предмету) з огляду на її якість... чи стосунок до іншого
предмету»...
Аналогічно вчений з'ясовує і суть понять, які називає термінами речівник,
займенник, часівник, прислівок, злучник, прийменник, викрик, акцентуючи на
внутрішній формі кожної з наведених номінацій, спеціально створених для
вираження лінгвістичних понять.
Звичайно, зустрічається у працях Є. Тимченка і деяка непослідовність у
вживанні термінів. Так, у його «Русско-українським словарю» (К., 1892)
термін азбука передається в українській частині як абетка, термін
алфавіт — як абетло. У граматиці 1907 р. вживається тільки термін азбука..
Вивчення терміноодиниць лінгвістичних праць Є.Тимченка на тлі
загальної картини українського наукового мовлення перших десятиліть XX ст.
дає право стверджувати, що вчений підходив із системних позицій до його
еволюційної розбудови. Відомо, що у будь-якій замкненій системі зростає
ентропія, невпорядкованість. Жодна внутрішня сила не спроможна знищити
цей процес. Лише відкритий характер наукової мови, її вплив на загальномовну
систему і залежність від неї забезпечують той статус» рівноваги, що
приводить до вдосконалення, впорядкування, здатності відгукуватися на
потреби нових номінацій для фіксації понять, які породжує безперервна
діяльність людського розуму. Від розвитку національної науки, від вписування
її у загальнолюдський потенціал залежить і розвиток національної термінології,
яка, в свою чергу, утверджує надбання національної науки. Методологічні
міркування Є. Тимченка щодо розбудови української мови в плані її
інтелектуалізації, практичний внесок ученого в закріплення української
граматичної термінології, без сумніву, є віхою розвитку української
лінгвістичної літератури, а через неї і всіх різновидів наукового стилю
української мови.
Назвемо окремі з термінів, Є. Тимченка, які не зустрічаються у
попередніх граматиках: часівник, спосіб діючий, вольовий, гаданий, речівник,
ступені якости, займенники присвійні тощо. Паралельно Є. Тимченко вживає і
латинські слова на зразок: номінатив, генитив, суфікси, префікси.
Звичайно, Є. Тимченко користувався граматинами - своїх
попередників, зокрема О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера.
Заслуговує на увагу і граматична термінологія «Граматики українського
язика» I. Нечуя-Левицького (1913— 1914). Автор не прийняв тієї термінології,
що використовувалася в українських граматиках Західної України, ні тієї, що її
містили граматики Східної.