Кононенко П.П. Українознавство
Подождите немного. Документ загружается.
491
...Та відвернув (бог) своє лице од них,
бо були у греків хрещені.
Аскольд –темний воїн. а днесь од греків освічений,
що ніяких русів нема, а суть ворове.
...Так і греки хотіли підкорити нас біля Хорсуна,
і билися ми проти рабства нашого.
…А тому не послабляймося і не дамо
землі нашої,
як і землі Трояні не дали римлянам.
...То глянь, народе мій, який ти захищений і численний,
і не збочив через втрати свої, і не спустився до ряду.
Аби ми ворогами погонили, щоб біди позбавитись і життя
інакше мати.
Бо ми стали гордими і не уникали ворогів.
...І
живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій.
...Тут Русь зібрала свої сили і розбила гунів,
утворивши край антів, а скуфь – Києву.
...То стрепенися, народе мій, од сплячки
і в злагоді йди до стягів наших.
А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не
інші боги.
...Питають нас
народи, хто ми.
А ми відповідаємо, що ми люди нерозумного краю,
І правлять нами греки і варяги.
...Отож збираймо дружину до стягів наших...
Бо Мати наша співає над нами...
...А хто швидко йде, швидко і знайде славу.
А хто тихо йде, то ворони на нього крячуть і курове
кленчуть.
Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчення,
аби знали, що Права з нами.
...Тако смерті не маємо відтого, але життя вічне,
492
і завжди брат за брата стоїть.
...Мати-Слава б’є крилами о боки.
І йдемо до стягів наших;
а ті стяги Ясуна.
...То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних!
І Дажбо нас народив од корови Замунь,
і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси, і сурожці
І тако стали діди русове.
...Течуть ріки великі на Русі.
І журчать вони, повноводні, співи стародавні про тих бояр,
що не боялись до полів проти готів виходити,
І багато літ битися за вольність руську.
...а по отцю Ору сини його розділилися на трійцю...
...Маємо битися за своє, а не
говорити, які у нас батьки.
...Володарі наші єдино е Хорс і Перун, Яр, Купало, Лад і
Дажбо.
...Про смерть нашу не думаймо,
і життя наше на полі (бою) прекрасне.
...і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену,
доки не буде Русь вільна і сильна...
...Згадаймо
про те, що отці наші днесь у небі синьому
і дивляться на нас.
...Греки бо ворожі на втіху собі,
русове ж горді суть...
Ту бо славу орли клекочуть там і тут,
що русичі вільні і сильні по степах.
...Греки суть празні, а слов’яни працювали рабами на них.
Отак
наша земля, яка чотири віки була наша,
стала грецька.
А ми самі, як пси...
Так днесь маємо дістати її і кров’ю нашою полити...
493
...Вони дали бо нам письмо своє,
аби взяли його і розгубили свою пам’ять.
...І будемо великою державою з князями своїми, городами
великими і безліччю зброї залізної.
І буде безліч нащадків наших.
(Жив Богумир, муж слави, що мав трьох дочок
і трьох синів; і мати їхня, яку звали
Славуна)
...І побачив увечері мужів трьох на конях...
І сказали ті:... що шукаєш?
Повернувся Богумир... і привів трьох мужів дочкам.
Од них три роди пішли, що були слов’янами.
Од них походять деревляни, кривичі і поляни.
Дочки мали імена: Дрера, Скрева, Полева.
Сини ж Богумирові мали імена Сієва і молодий
Рус.
Звідси походять сіверяни, і руси.
Три ж мужі були три вісники про ранок, полудень і вечір.
...Се бо, молячись, Триглаву поклонятись маємо
і йому велику славу співаємо.
...І богові Перуну, громовержцю і богові прі і боріння
скажемо
не переставати живих явищ кола крутити.
...І богові Світовиду славу
проголошуємо –
се бог Прави й Яви, і йому співаємо пісні, яко святе.
І через нього знаємо світ бачити і в Яві бути.
І той нас од Нави вбереже, і тому хвалу співаємо.
...І се одречемось од злих діянь наших
І прилучимося до добра.
Се бо рабів відпустимо, обнімемося.
І скажемо
, се зробивши, – се бо нас знаєте:
як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо.
А се таємниця велика, як і Сварог.
Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі.
А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються...
...Слава богові Перунові огнекудру,
494
який стріли на ворогів пускає і вірного проведе до стезі,
адже він воїнам честь і суд і, як златорун,
милостивий і всеправеден є.
(Завдяки Сварогові всеєдиними є Небо й Земля, Боги
і Люди, дерева і звірі, пори року й діяння, а
завдяки тому «То красен рай слов’янський...»,
а онуком
Велеса є його співець Боян).
...Позаяк се йде ворог на нас, то ми взяли мечі.
І, натхнені сказаними Матір’ю словами,
що майбутнє наше славне,
пішли на смерть, як на свято.
...Се Білобог веде наші раті і кінноту.
І знали, що Чарівниці, які в лісах були,
взяли мечі
і пішли з раттю.
...Ідіть, брати наші, плем’я за племенем, рід за родом,
і бийте ворогів на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим.
...І ми – русичі, а вороги не є ними.
(Сон: вороги – змії; знімаєш голови – множаться).
...А створіння те, змій, є погибель на нас.
Мусимо битися і життя покласти за землю нашу.
А простяглася бо од нас до полян і дреговичів;
і руси сягають аж до моря і до гір, до степу південного, і се
руси...
...ми Дажбожі внуки,
і не маємо йти за іними стопами чужими,
(Хоча) Мали многі храми в Нові граді
на Волхов-ріці,
мали в Києграді, по боголісах,
(Та)... боги наші зневажені, в поросі валяються.
(Тому) Мають (храми) русичі, та не мають сили здобути
над ворогами перемогу.
...І днесь жони наші кажуть,
що ми сумирні і втратили розум наш.
Текст засвідчує: маємо синтез віри, пізнання, пророцтва, художньої
творчості,
і «Велесова книга» – це й міф про українців (від трипільців до
495
склавінів, антів, гунів і готів, укрів, роксоланів і русів, скіфів і полян), які
вірили: вони – окремий народ, котрий мав, поставши, відстояти себе у Боротьбі
з персами і греками, римлянами й скандинавами, готами й гунами, іншими
«нерусами», бо є оріянами (украми). Бо вірили й знали: вони є породженням
Божественної енергії правопорядку
, волі, єдність яких символізує Сварог. І це –
найпосутніше, бо саме їхній Бог е носієм Природи Буття і Духа, тому інші боги
існують в Сварозі і через Світ Богів і Світ Права як основ Всесвіту. Той Всесвіт
– Універсам, у якому в єдності постають Світ Богів і Світ Природи як основ
Всесвіту
(Світ Яви), а з’єднуючим началом постає Людина – Народ. І як
фізичні, і як духовні феномени; і як чинники диференціації (багатоманітності), і
як основа Єдності Всесвіту (вселюдства).
Відповідні до цього й феномени Триєдинства: Дажбога – Всевічного
Вогню; Велеса – Бога Розсвітлення; Перуна – Вседержителя Всесвіту.
На цьому етапі релігія – філософія – мистецтво не так диференційовані, як
триєдині. Однак – чітко означені у своїй внутрішній сутності як між собою, так і
співвідносно з релігіями, філософією, культурою інших народів.
Останнє надзвичайно важливе, бо свідчить про внутрішню суверенність
українства співвідносно з іншими, навіть світового масштабу релігіями,
філософіями, культурами.
Однак не менш важливою є внутрішня суверенність, а водночас єдність
релігій
, філософії, мистецтва в універсальній системі української духовності.
Наголошуємо: суверенність – в універсальній системі. Бо справа не тільки в
тому, що ще в VI–IX ст. наші прапредки мали світогляд, породжений своєю
природою, життєдіяльністю, історичною долею та місією. І відступати від нього
означало відступати від власної сутності, від органічних природно-духовних
джерел, що означало
також: не тільки вірити у свій власний жереб, у своїх
Богів, а й осмислювати їх з позицій досвіду, логіки, морально-етичних,
правових, культурно-естетичних норм. Справа і в тому, що й релігія, і
філософія, й мистецтво, коли претендували на реальний (широкий і глибокий)
вплив, мали орієнтуватися на чинники не тільки специфічні
(віра, пізнання,
духотворення), а й універсальні: внутрішнього життя; соціальної сфери,
державно-політичної діяльності; права; освіти, науки; виробничої і воїнської
діяльності; проблем формування поколінь на засадах патріотизму, доблесті й
честі, милосердя, права, свобод. Єдності самоповаги й поваги до інших (адже
одне без іншого не існує), жадання миру й готовності до Боротьби
за право на
життя, а тому: найвищої поетизації природи, праці, побратимства і розуміння,
що треба покладатися в реалізації мети не так на чужу допомогу, як на свої сили
(бо допомога «є у помсті нашій і на кінці меча»).
І «Книга Велеса» свідчить: книга-міф відбиває саме такий рівень віри –
мислення –
творчості пращурів. Закономірно, що розквіт язичництва
вивершився створенням пантеону Богів великим князем Володимиром;
філософія – викінченою концепцією світобудови та призначення етносу;
496
мистецтво – яскраво вираженою синкретичною системою вираження Буття
етносу. А все те разом – створенням яскравої, глибокої, універсальної змістом і
формами етнокультури, субліматором якої стали поляни. А в підсумку – саме
вони стали основою вивершення і своєї держави, її ядром.
Цілком закономірно: поляни були найкультурнішим етносом. Досі
змагаються політики і вчені, з чого
необхідно починати розбудову суспільства й
держави: з економіки (виробництва), чи культури (освіти, науки, мистецтва); з
консолідації нації (на ґрунті національної ідеї), чи створення «громадянського
суспільства» (зміст цього поняття логічно ніким не визначений, бо то – вигадки
тих, хто прагне здійснення антиукраїнської програми й не хоче визнати, що
вищою формою громадянського суспільства є
нація як спільнота, а отже, і
національна держава).
Сучасний філософ Є. Ященко в аналітично глибокій статті «Воля до
порядку» зауважує: критерій розвинутості суспільства, держави – порядок.
Зміст порядку – Культура. Енергія творення її Воля до Порядку. При цьому
культура мислиться як система універсальна, а зумовлена існуючою ідеєю
правопорядку в самій Природі. «Доказом
того, що така воля притаманна тією чи
іншою мірою усім народам, – зазначає Є. Ященко, – є скарги на безпорядок.
Будь-який цивілізований народ прагне наводити і підтримувати порядок
звичними методами, згідно з усталеними національними зразками, так, як він
робить це тепер чи робив у... минулому. Але це можливо лише в географічних
межах
...
Народ, який досяг вершин цивілізації, дивиться на відсталі суміжні країни
як на бажане поле для звичної діяльності, як на занедбаний недолугими
господарями життєвий простір, що вимагає розумного й ефективного освоєння.
У себе дома ця упорядкована століттями звичка до систематичної
цілеспрямованої праці збереглася (як генофонд культури! – П.К.), зберігся
метод
, і він потребує застосування. Активність цивілізованої нації чинить тиск
на її кордони зсередини. Виникають експансіоністські устремління...
Один за своєю натурою схильний творчими зусиллями перетворювати
матерію, наводити порядок, інший прагне грубою силою захопити результати
чужої праці (Як писав Т.Шевченко: «той мурує, той руйнує, той неситим оком
на край світу зазирає..». –
П.К.).
Показове існування в мові поняття «порядна людина», і заслуговує на увагу
той факт, що у хворому суспільстві порядність стає незручністю, а це саме по
собі є ознакою розкладу й хаосу, тобто безпорядку.
Аналізуючи такі поняття, як правопорядок, суспільний порядок,
споглядаючи приклади дивовижної упорядкованості в атомах, молекулах,
кристалах, організмах, біоценозах
, сонячній системі (а цю універсальну
упорядкованість в усіх системах: природній, етнічній, соціальній, політично-
державній, культурній, вольовій добре відчуває автор «Велесової книги» як
виразник світорозуміння «Ми» – народу! – П.К.),ми доходимо висновку, що ідея
497
порядку пронизує світ».
Саме ідея порядку є домінуючою і у «Велесовій книзі»: порядку в
світобудові (гармонія співвідношень Неба й Землі, Богів і Природи, Богів і
Людей), в суспільстві (міжплемінні, родові, сімейні відносини), між Природою
й Духом (все пронизано Волею, Боротьбою Богів і Людей), між буттям (Явою) і
свідомістю (Правою), між
емоціями, розумом (досвідом) і волею, між
бажаннями і обов’язком, – а усе те з проблемами життя і смерті, тимчасового й
вічного (безсмертя), зв'язку поколінь і епох, простору й часу.
«Велесова книга» – епічно-драматична картина боротьби, але вона
гуманістична в основі. Розгорнімо сторінки «Старого заповіту», і на нас повіє
духом
безмежної, до того ж – часто нічим не спровокованої жорстокості. Часом
лише на основі чуток Бог нещадно карає не лише окремих людей, а й цілі
народи. Благородний Йов стає трагічною жертвою лише тому, що Бог на його
прикладі хоче довести незрадливість вірі. Що сам Йов зазнає неймовірних
тортур, переслідувань, мук, Бога не
цікавить. Він – лише гнів, кара і пострах...
Лише Христос прийде з концепцією милосердя, справедливості, гуманності, але
не випадково, що його скарають свої ж іудеї-християни: вони живуть
«класичними» нормами ідеології месіанізму, а відтак – ієрархії людей і народів,
навіть – самих релігій. Те християнство й стає аналогом ідеології несвободи (як
внутрішньої, так
і зовнішньої), сліпої покори (рабства), фаталізму.
Автор «Велесової книги» з потрясаючою послідовністю виявляє менталітет
праукраїнських племен: вони вірять у справедливість і добрі начала життя та
світу; для них природа – добра, бо вони самі носять добро у своєму серці; їхні
Боги і вожді очолюють їх у битвах, тих битв – незліченна кількість! –
але
жодної битви наші прапредки не розпочинають з метою підкорення, панування,
зла. Вони захищаються, і мета їхня – свобода, бо лише в ній Боги і люди
(племена, держави) можуть виявити глибинну сутність. А та сутність –
життєтворча, гуманістична, визначена енергією руху і розвитку, пізнання й
самореалізації в ім’я панування мудрості та
краси, релігії й філософії серця та
побратимства.
Чесність, совість і справедливість, мудрість і доброта, лагідність і звитяга,
любов до природи, своєї Землі і віри – ось основа релігії й філософії пращурів. І
все те для них – дари, зумовлені волею Неба (Богів) і Землі (природи, людей), а
тому є основою як життя, так
і безсмертя; як мудрості, так і краси; як
Правопорядку, визначеного незалежно від волі людей, так і Культури, твореної
їхньою свідомою життєдіяльністю.
Укри, оріяни, руси є сонцепоклонниками, бо Сонце для них – джерело не
тільки Життя, а й Мудрості та Краси, як і Життя для них має виміри не тільки
фізичні (існування,
продовження роду), а й духовні: воно – Творчість і в праці,
ратному ділі, і в мистецтві. Саме з цієї причини твориться Триглав релігії –
філософії – мистецтва, – а на цій основі – Культура як феномен універсальний.
Основа тієї універсальності – культура почувань і мислення. Вершина
498
почуттів – любов до своєї природи й землі як Вітчизни; до своїх Богів, особливе
місце серед яких посідає Мати-Птаха з її безмірною глибиною любові.
Світосприйняття русів трагедійно-оптимістичне. Вершина мислення –
концепція Триглавів: єдності Неба, Землі і Сонця; минулого, сучасного і
майбутнього; богів, природи й людей; Дажбога, Перуна, Велеса, які знаходять
втілення у Сварозі; зрештою – язичницької релігії гуманізму, філософії серця,
мистецтва мудрості, віри, краси, основою яких є етика совісті, честі, людської й
народної гідності. Вершиною мистецтва – сама «Велесова книга»: взірець
ідейного й художнього бачення світу.
А вершина культури – синтез життєдіяльності: хліборобської, скотарської
(іншої) праці та воїнської патріотичної доблесті; будівництва міст і
держави;
міжнародних зв’язків, в основу чого кладуться принципи справедливості,
рівності і свободи, а найвищим суддею міри реалізації тих принципів
виступають: не тільки воля богів, а й Право (Закон), витворене досвідом, волею,
ідеалами людей.
На цій основі не міг не витворитися й витворився могутньо-прекрасний
колосс – Києво-Руська держава.
Вона стала
новим етапом розвитку культури: у сфері матеріального
виробництва – це розвиток усіх форм землеробської, скотарської, рибальської
праці, багатоманітних ремесел, оборонних споруд. Київська Русь стає державою
численних (великих і малих) міст, що свідчить про високий рівень її
архітекторів, будівників, дерево-, цегло-, залізо-обробних майстерень. Київ,
інші міста стають світовими центрами торгівлі.
Гідне
поваги знання і поєднання: з одного боку, здобутків матеріальної
культури Сходу і Заходу (індійської, арабської, грецької, візантійської,
римської, германської, народів Скандинавії); з іншого – великих вітчизняних
традицій: від Мізинської та Трипільської до Черняхівської й Березинецької,
Празько-корчацької культур. А в підсумку – знання та поєднання здобутків
вітчизняних і зарубіжних, яке підтверджує як високу
освіченість пращурів,
універсальність їхніх інтересів та знань, так і самобутність досвіду та творчості.
Можна наводити численні паралелі між поглядами і творіннями русичів та
греків, германців і римлян, варягів, зокрема в місто- і храмобудуванні, в
організації промислів та ремесел, але навіть ті подібності ще яскравіше
підтверджуватимуть: творці, громадяни Київської Русі були
самовизначеними у
всьому. Тому їхня держава й сягнула вершин і в землеробській, і в міській
культурі. А численні храми Києва і Чернігова, Галицько-Волинського
князівства досі вражають викінченістю, величчю і неповторністю. Вони – Русь-
Україна!
Універсалізм та самобутність є провідними рисами й духовної культури.
І тут ще раз наголосимо: культура – це зміст
і форма, матерія і дух. І не
тільки у сфері духовної творчості. На рівні Духу матеріальна й духовна
культура є нерозривними, цілісними.
499
Бо хіба Київ не вражав іноземців як місто «сорока сороков» (600) храмів?
Потужних захисних валів і брам? А вони ж відзначалися не лише
функціональною доцільністю та завершеністю, а й величчю та красою. Стоячи
на Землі, вони спрямовувалися до Сонця й гармонійно співвідносилися з
природою, ландшафтом: могутністю, величчю, блакитністю річок і стрімкістю
та висотою горбів і круч; неоглядністю лісів і високим спокоєм гір.
Софія Київська була не лише шедевром архітектури, а символом
софійності: синтезу мудрості серця і доброти розуму (інтелекту); і так само:
вона була найвищою святинею не лише релігії, а й освіти, науки, державної
могутності, досягнутої за Ярослава Мудрого.
За великих князів
Володимира Великого і Ярослава Мудрого Київська Русь
набула найвищого рівня культури державотворення. Вона стала правовою
державою, у зводі законів якої, «Руській правді», по-перше, злилися потоки
звичаєвого (виробленого упродовж століть народом) та конституйованого
(виробленого Володимиром і Ярославом) права; а по-друге – виявилася
демократична суть ментальності праукраїнського етносу: прагнення до
поєднання
волі народу (віче), законо-установлень боярської думи та виконавчої
волі князів. «Руська правда» регламентувала права й обов’язки всіх без винятку
соціальних верств і в усіх сферах життя: державній, родинно-побутовій,
виробничій, конфесійній.
Зауважимо: гени такого правового статусу формувалися тисячоліттями, що
добре відтінено автором «Велесової книги», а згодом – билин київського
циклу.
Добре відтінено й роль у цьому процесі укрів-русів-полян, тобто – племен, які
скристалізували ядро української нації-держави, її Дух, а відтак і долю,
ментальність, місію.
Той Дух, що визначив орієнтири великих князів у сфері не лише Права, а й
релігії, історіософії, філософії, освіти, науки, мистецтва, особливо – словесного.
Підтвердженням тому
є: боротьба за свою церкву (і своїх святих); виховання
своєї світської й церковної еліти; створення власної системи освіти і виховання;
розвиток науки; активізація міжнародних зв'язків з позицій інтересів Русі.
Усе зазначене здійснювалося у надзвичайно складному, суперечливому
процесі. Чи не найяскравіший доказ – історія релігії: ще 860 р. Аскольд здійснив
хрещення співвітчизників; 980
р. великий князь Володимир творив у Києві
пантеон своїх язичницьких богів, а 988 р. він же змусив киян офіційно
християнізуватися. То була надзвичайної глибини й далекосяжності драма!
Володимир узаконював те, що було прийнято всіма сусідами, сприяло
створенню узвичаєного тоді – візантійського (отже, монархічного,
теократичного) типу держави, але принципово протистояло соціально-
політичним основам життя
власного народу. Тут ішлося не так про доповнення,
збагачення чужим досвідом, як про заміщення тисячолітнього, органічного
вітчизняно- народного чужоземним: за формою спорідненим, але в духовній
суті – протилежним. Здійснювалося витіснення, заміна, отже – вихолощення
500
основ.
Історики, як не дивно, одностайні: то було актом всебічно прогресивним.
Аналіз еволюції Руси-України змушує відмовитися від одномірного підходу
(тільки аспекту державотворення), а тим самим і від однозначного висновку.
Виграючи в організації системи управління, Русь підрізувала кореневу систему
державного Буття, бо окреслювала духовний розрив між правлячою елітою і
суспільством
. Для більшовицького режиму, імперського за природою, той
досвід був ідеальним. Для демократичної України в XX ст. – катастрофічним.
Щастя народу в тому, що офіціозні (як правило, чужоземні) чинники
ніколи не ставали пануючими, навіть коли одна держава (як Рим) перемагала
іншу (античну Грецію). Нерідко бувало навпаки: і в тих же Греції і Римі,
і, як
свідчить праісторія Русі, на терені нашої правітчизни (де добре розуміли:
коритися-бо не повинні нікому). Не лише готи і гуни, а й германці, греки,
римляни, часом перемагаючи збройно, ніколи не перемагали наші праплемена
(ті до кінця вірили: «Слова наші істинні, а їхні брехливі») духовно. А
протилежне бувало нерідко:
завойовники асимілювалися й ставали часткою
духовного руського ареалу.
Двома потоками, то зливаючись, то відштовхуючись, розвивається
культура й у Київській Русі. Найперше – це у сфері релігії. Тут боротьба не
припинилася в Х–XIV ст., не завершилася фактичною перемогою християнства,
а продовжується досі.
І цілком закономірно. Язичництво було плоттю і кров’ю русів, які
жили
вірою: «проголошуємо славу Богам, які суть отці наші, і ми сини їхні».
Християнство – ідеологією, породженою протилежною основою
державотворення, світосприйняття, мислення, життєдіяльності. І не
випадковими постають дві реальності: 1) те, що християнство не виявило
достатньої об’єднувальної сили в час татаро-монгольської навали; 2) не лише в
епоху Київської Русі, а й
в наступні століття християнство панує на офіційному,
а й язичництво – на глибинно-народному рівнях. При цьому навіть писемні
пам’ятки фіксують як паралелізм розвитку двох світоглядних систем, так і
боротьби між ними («Слово о полку Ігоревім», літописи – з одного боку, і
«Слово про закон, благодать та істину»– з іншого). При
цьому знаменно, що з
прищепленим християнством веде полеміку ще навіть митрополит Іларіон, і той
митрополит, зауважимо – із руських! (до і після нього були прислані
Константинополем). А пізніше різкій критиці християнство і його пастирів
піддають навіть такі ревнителі його, як І. Вишенський: бо він бачить їх
відступниками не лише від канонів віри
, а й від народної моралі, високих
етичних принципів совісті й честі, які, як ми бачили, надзвичайно високо
цінувалися в язичництві. Закономірно й те, що церковна еліта, духовно далека
від народного середовища, легко міняла не тільки місця перебування, а й
орієнтацію, аж до зречення православія, а тим самим і захисту інтересів
української нації (та держави).