Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

461

Громадянськість – категорія історична, соціально-політична, правова.

У первісних суспільствах громадянськість зумовлювалась кровною

належністю до роду і племені. Основою державної Г. був етнос, що

еволюціонував у етно-націю.

Століттями категорія громадянськості в Київській державі визначалася

правовою системою полянського племені.

В Гетьманщині Г. регулювалася правовими законодавчими актами. В

Запорізькій Січі як козацькій

республіці надзвичайну вагу мало морально-

етичне підґрунтя: до Січі приймали представників різних станів і етносів, але за

умови, що бажаючі вступити в козацьку громаду-державу мали поклястися: що

вони вільні від обов’язків перед іншими суспільними громадами; що

сповідуватимуть православну віру; що спілкуватимуться українською мовою;

що в разі потреби віддадуть за

січову громаду й життя.

Колонізаційні зазіхання сусідів поділили Україну на підлеглі території

Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Німеччини. Це

визначило подвійний статус громадян: з одного боку – за приналежністю до

своєї етногромади та території, а з іншого – до держав завойовниць і їхнього

законодавства.

Громадянами (юридичними особами) інших країн або переміщеними

особами без громадянства чи з українським громадянством стали «малороси»,

«малополяки», «малоавстрійці» та ін. і в країнах переселення – діаспори Росії,

Австралії, Канади, Бразилії, США та ін. Для цих категорій «людей без

Батьківщини» нормою їхньої поведінки стають не лише обов’язкові закони

інших держав, а й ментальні риси своєї прабатьківщини та власні

ідеали, норми

моралі і етики, історична пам’ять, психіка, етнокультура і мова.

В УНР питання державного громадянства регламентувалося Законом

Центральної Ради (від 24.3. 1918). Громадянином УНР ставав кожен, хто

народився в Україні й був пов’язаний з нею постійним проживанням та на цій

підставі одержував грамоту від уряду УНР.

Могли одержати громадянство й

особи, що прожили на теренах України не

менше трьох років.

Подвійне громадянство не допускалося. У 1918 р. громадянами ставали всі

громадяни кол. Російської імперії, що проживали в Україні й висловили

бажання прийняти її громадянство.

В УРСР у 1919-23 рр. існувало регламентоване законодавством УССР

окреме громадянство. Після проголошення СРСР громадяни України

автоматично ставали

громадянами всього СРСР й атестувалися як «радянські

громадяни». Це означало, що українські закони практично дезавуйовувалися,

над українською правовою системою та свідомістю мала панувати

«загальносоюзна». Питання про вихід із числа громадян розв’язувала тільки

Верховна Рада СРСР.

Українська еміграція стала відноситися до категорії людей «бездержавних».

462

Новим історичним етапом стало прийняття Конституції 1997 року, згідно з

якою повноправними громадянами суверенної України ставали всі народжені в

Україні та хто виявив відповідне бажання.

Подвійне громадянство не допускається. Громадянськість визначається

способом життя, відповідним Конституції України – суверенної, демократичної,

правової Соборної держави, а захищається всією силою авторитету і в самій

державі, і в

міжнародному житті.

Схема – Етапи розвитку української державності

ªТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Акт проголошення незалежності України – документ, прийнятий

Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. В Акті проголошується

незалежність України і створення самостійної Української держави – України,

оголошується неподільною і недоторканою її територія, підкреслюється, що

віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони

України.

Декларація про державний суверенітет України – акт, яким було

проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність і

неподільність влади країни в межах її території та незалежність і

рівноправність у зовнішніх відносинах. Прийнята Верховною радою УРСР 16

УКРАЇНА – ДЕРЖАВА

УНР (1917–1921)

УРСР

Суверенна держава

До Х ст.: Кий, Дир, Аскольд

Рюрик, Володимир Великий,

Данило Галицький

Гетьманщина

463

липня 1990 р., тобто в період, коли Україна офіційно входила до складу СРСР.

Конституція України 1996 р. – Основний Закон незалежної Української

держави, який закріплює права, свободи і обов’язки громадян України, її

суспільно-політичний і державний устрій. Прийнята Верховною Радою України

28 червня 1996 р. Складається з преамбули і п’ятнадцяти розділів.

 ЛIТЕРАТУРА

Конституція України 1996 року.

Актуальні проблеми історії державності України. – К., 1993.

Багалiй Д. Iсторiя Слобiдської України. – Харкiв,1990.

Брайчевський М. Конспект iсторiї України. – К.,1994.

Брайчевський М. Вступ до iсторичної науки. – К.,1995.

Брайчевський М. Літопис Аскольда. – К., 2001.

Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективних суспiльств. Доповi

дь

Римському клубовi. – К.: Основи,1993.

Дейвіс Н. Європа. Історія. – К.: Основи, 2000.

Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв: Свiт, 1991.

Ільєнко І. У пазурах двоглавого. – К., 2004.

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 1996.

Кононенко П.П. Українська література. Проблеми розвитку. – К., 1994

Конституція України. – К., 1996.

Малик Я., Вол Б., Чуприна

В. Iсторiя української державностi. – Львiв: Свiт,

1995.

Павленко Ю. Iсторiя свiтової цивiлiзацiї: Соцiокультурний розвиток людства. –

К.: Либiдь, 1996.

Потульницький В. Iсторiя української полiтологiї (Концепцiї державностi в

українськiй зарубiжнiй iсторико-полiтичнiй науц

i). – К.: Либiдь, 1992.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. Проблеми

формування, еволюції, реалізації. – К.: Альтернативи, 1997.

Терещенко Ю.I. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення

старокиївської держави до кінця XVI ст.— К: Перун, 1996.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х т.— К.: Наукова

думка, 1996 – 1997.

Центральна Рада

і український державотворчий процес (До 80-річчя

Центральної Ради) // Матеріали наук. конф. – К., 1997.

464

§ 5. УКРАЇНА – КУЛЬТУРА

 Ключові слова: культура, матеріальна культура, соціально-духова

культура, мистецька культура, національна культура, світова культура,

культура як творчість, культура і цивілізація, національне і загальнолюдське,

культура як образ народу, міра розвитку.

На відміну від питань типу «Україна – нація», «Україна – держава»,

безпосередньо пов’язаних із політикою та інтересами інших

країн, а тому

гостро дражливих, питання Україна-культура здається зрозумілим, спокійнішим

і навіть незмірно ширше висвітленим.

На доказ останнього достатньо нагадати хоч би монографічні видання:

Іван Огієнко. Українська культура (1918); Українська культура. Лекції за

редакцією Дмитра Антоновича (автори: Д. Антонович, Д. Дорошенко,

В. Біднов, С. Сірополко, С. Наріжний, Д. Чижевський, А.

Яковлів,

В. Січинський. – К.: Либідь, 1993); Історія української культури (за редакцією

Івана Крип’якевича; автори: І. Крип’якевич, В. Радзикевич,

М. Голубець, С. Чарнецький, В. Барвінський. Нью-Йорк, 1990); Мирослав

Семчишин. Тисяча років української культури (Нью-Йорк – Париж – Сідней –

Торонто, 1985). Мирослав Попович Академією наук України заплановано і

почало виходити багатотомне видання історії

української культури. Є чимало

праць з окремих її галузей (живопису, музики, театру, кіно, літератури,

народних ремесел, обрядів).

Проте, насправді у висвітленні й цього питання існує багато проблем – і

теоретико-методологічних, і практичних.

Ключове з них торкається самого поняття культура. Для частини не лише

аматорів, а й дослідників вона постає тільки як

творчість у площині мистецтва,

літератури, освіти, гуманітарно-духовних сфер життя народу, для широких

«народних мас» вона зводиться лише чи переважно до естради. Історія ж

засвідчує іншу реальність: культура – явище всеосяжне й охоплює сфери як

свідомості, так і буття людини, суспільства, її і духовної, й матеріальної

життєдіяльності.

Тому частина праць є

однобокими, а звідси й однозначними. Частині ж

бракує об’єктивного історизму та повноти інформації, нерідко вони є визивно

антиісторичними і матеріалом, і тенденцією: як і нація, українська культура

трактується в них надто пізньою, навіть, порівняно з російською, вторинною й

малозначною, лише похідною від інших, провінційною. А тому й мало

перспективною.

І тому й цього разу ми на чільне місце ставимо принцип

історизму, погоджуючись з Д. Антоновичем, що «починаючи курс української

культури, треба насамперед умовитися, що ми розуміємо під словом культура.

Це тим більше необхідно, що під словом культура в різних випадках криється

465

різний зміст. В широкому розумінні цього слова, культурою вважають все, що

має людина чи громада людей не від природи, а вже від власного розуму,

власної творчості, як в царині матеріальній, так і духовній, в царині

громадського життя, звичаїв та побуту».

З огляду на це ми й робимо уточнення: як частини

культури є: і характер

сімейних (родових) відносин, побуту; і будування житла, матеріальне

(хліборобське й ремісницьке, промислове) виробництво, село і містобудування,

обряди, звичаї, релігія, філософія (світосприйняття і світорозуміння) людини

(нації), освіта, наука, мистецтво, економіка, право, військо, міждержавні

відносини, отже: сфери і Буття, і свідомості народу в усьому часо-просторі його

розвитку. А також погоджуємося з правомірністю не тільки оглаву книжки М.

Семчишина «Тисяча років української культури» та його твердження:

«культура належить до доволі складних філософських понять так, як і само

життя, якого вона є своєрідним рефлексом»; «культура – це образ народу», – а й

висвітлення її генезису ще з давніших епох; принаймні

з трипільської

цивілізації.

У цьому зв’язку особливо вагомим методологічним принципом є підхід

М. Грушевського, що наголошував: «Історія нашого краю як території – як

просторого суходолу зачинається доперва з останніх геологічних формацій. Що

сива старовина для історії – свіжа новина для геології». Тому історію українства

необхідно вивчати не з власне української історії, а

й із її передісторії.

Це ж стосується й історії культури. А це означає, що однією з її

найпервісніших форм та праджерел є культура трипільська. Про неї існує,

можливо, лише початкова інформація, але і її достатньо, щоб зробити висновки:

прадавні поселенці на терені нинішньої України були хліборобами та скотарями

найвищого рівня,

мали розвинене містобудування, а головне – їхні пам’ятки і

матеріальної, й духовної культури засвідчують органічний зв’язок з культурами

наступних епох, і не лише Березинецької й Черняхівської, Празько-Корчацької,

а й часу Київської Русі: в організації родового й племінного устрою, в

уявленнях про світ, в обрядах і релігії, в мистецтві (кераміка

, орнаменти і

мотиви та образи), тобто – в найголовнішому: у світосприйнятті і

світорозумінні, у виробничій сфері. Важливо зауважити: М. Грушевський

зазначав, що ознаки цивілізації на терені раукраїни знаходимо ще за 40 – 30

тисяч років до нашої ери. Це і сліди стоянок побіля Києва та на Чернігівщині, і

Кам’яна Могила віком щонайбільше 12 тисяч

років. А це зобов’язувало до

відповідної джерелам і фактам методології вивчення та висвітлення нашої

генези, у тому числі – й у підручниках та посібниках.

Однак історичні реалії не вписувалися в концепції сусідніх імперій, для

яких українство бачилося лише «молодшим братом», лише споживачем чужих

культур.

І це стало гільйотиною для нашого пізнання

, самопізнання й

самоідентифікації.

466

Одначе, як писала Леся Українка, завжди «після зими прийти весні

належить». Ні – зростаючій пошуковій роботі. Поповнила злива фактів. І ось

читаємо в «Україні молодій» за 6 квітня 2005 року:

«Близько 2000 предметів із кераміки віком понад 6 тисяч років експонуються

у залі «Хлібня» в Національному заповіднику «Софія Київська». Виставка

предметів трипільської культури «На зорі світових цивілізацій. Трипільська

культура в Україні» з колекції «Платар» присвячена пам’яті одного з

фундаторів колекції Сергія Платонова, який помер у лютому 2005 року. На

відкритті численні науковці, колекціонери і журналісти, серед яких був і другий

колекціонер тандему Платонов-Тарута, голова правління корпорації

«Індустріальна спілка Донбасу» Сергій Тарута, чекали й любителя Трипілля

Віктора Ющенка. Від сім’ї Ющенків прибув старший брат – Петро Андрійович,

Президент на відкриття не приїхав, а журналіст «України молодої» не змогла

відмовити собі в задоволенні поспілкуватися з одним із трьох українських

мільярдерів) за версією американського журналу «Форбс») паном Тарутою.

Виставка з точки зору музейників неправильна. Бо ці 2000 експонатів

розміщені у двох невеличких залах так густо, так щільно, так щедро, що

антропоморфна і зооморфна пластика дотикається боками і ногами, а столовий і

культовий посуд стоїть носик до носика. Експозиційні вітрини – несподівано

сучасні, зручні, з правильним освітленням – стоять по периметру першого залу і

посередині. На перший погляд, вражають розміри і кольори експонатів – теплі

охристі, помальовані чорними і коричневими орнаментами пузаті зерновики,

добродушні, привітні миски з піктограмами, кратери, парні культові посудини,

які, можливо, наші предки-трипільці використовували як барабани. Коли

освоїшся всередині цього затишного хліборобського матеріального світу,

поодинці починає відкриватися індивідуальність конкретних речей. Спочатку

форма. Навряд чи знайдеш серед цього керамічного братства – склеєного

акуратно і відреставрованого до новизни, з «живими» косметичними швами,

павутинками тріщинок і маленькими просвітками між шматочками – два

подібні екземпляри. Цей кухлик схожий на баранця, ці два невеличкі парні – на

волів, сусідня посудина—з «хвостом», «рюшами» і на ніжках, трипільці

обов’язково старалися надати посуду людських або тваринних рис. Амфори з

невеличкими ручками, кубки з вушками, посудини з випуклостями і ввігнутими

фрагментами. Наступне відкриття – орнаменти, малюнки, коди якихось таємних

знань чи актуальне мистецтво четвертого тисячоліття до Різдва Христового? До

слова, символіка трипільців налічує до 300 знаків та блоків. Відомий історик і

археолог Михайло Відейко, який є головним консультантом колекції «Платар»,

він же писав текст екскурсії до цієї виставки, показує найунікальніші

екземпляри – великий зерновик із намальованою пальмою. Дуже типове дерево

для наших країв! На жодній із посудин не знайдеш і натяку на пальму, а тут—

будь ласка. Або міні-модель храму – всього у світі їх знайдено до ЗО, в колекції

«Платар» – 12. На одному з храмів намальовано традиційний китайський

467

символ – інь-янь, для прихильників теорії трипільської цивілізації – це

свідчення унікальності цієї культури, яка була на території сучасної України ще

до зародження цивілізації шумерів і стародавнього Єгипту, для противників –

ще один доказ на підтвердження того, що цивілізація почалася зі Сходу. Далі

Михайло Юрійович, по дорозі даючи інтерв’ю на телекамери, веде нас до вази-

ковчегу із зображенням тварин на внутрішньому боці. Глиняні голови з

портретними рисами – це скульптурна галерея Героїв Трипілля чи учнівські

вправи якогось Бенвенуто Челліні їхніх днів? У історії завжди так: запитань

більше, ніж відповідей. У другому залі гончарна галерея веде до експозиції, яка

називається «Внутрішній вигляд трипільського житла». Там біля печі з

колосками в руках стоїть трипільська жінка у витканій на примітивному

ткацькому верстаті сорочці з впізнаваним трипільським орнаментом (його

спробувала осмислити в сучасному контексті наша найвідоміша дизайнерка

Лілія Пустовіт в одній із своїх колекцій), в іншому кутку сидить чоловік, біля

печі – наповнені зерном зерновики, посуд, поруч на вітрині – зразки мідних

сокир того часу. Родинна ідилія часів зародження землеробської цивілізації.

За словами 29-річного Миколи Платонова, який разом із батьком починав

збирати цю колекцію у 1991 році й тепер продовжує його справу, колекція

старожитностей «Платар» загалом налічує понад 8000 експонатів і постійно

поповнюється. «Головні придбання стосуються трипільської культури, тому що

це наш основний розділ, на якому тримається вся колекція. Велич трипільської

культури безперечна, і ми, як люди зі здоровим глуздом, взяли її за

першооснову. За останні два тижні ми придбали 150 експонатів – прекрасних,

відреставрованих, і вони вже представлені на виставці», – сказав у інтерв’ю

«УМ» Микола Платонов. Як і раніше, розподіл обов’язків у колекціонерів-

партнерів такий: Платонов працює над креативною частиною, Тарута допомагає

фінансове. Платонов-молодший – економіст за фахом, на жаль, не історик, каже

він посміхаючись, колекціонування для нього як хобі.

«Платар» – це не тільки трипільська кераміка, це й скіфське золото, і античні

прикраси, чаші, амфори, і римські фрагменти скульптур, світильники,

амулетниці, візантійські підвіски, фрагменти матеріальної культури Київської

Русі.

Ще трипільська культура була органічно пов’язана з культурами народів

Сходу й південної Європи, визначала найвищий тогочасний рівень.

Після таємничих кіммерійців на праземлях України проживали,

змішуючись, «різні іранські народи – скіфи, сармати, алани, пізніше заходили

сюди траки, германи, греки, врешті цілими століттями кочували турецькі й

монгольські племена – гуни, авари, мадяри, болгари, хозари

, печеніги, торки,

половці, татари» (І. Крип'якевич). Це й зумовило природну різноманітність і

антропологічних типів (хоча переважав тип високих брюнетів), і типів

культури, що, разом з тим, сприяло виробленню специфічно українського типу і

людини (з її синтезом чинників адріатичного, арменоїдного, нордичного,

468

слов'янського характерів), і культури (як синтезу багатьох гілок світової

культури), позначеної як ідейно-змістовним, так і естетично-формальним

синкретизмом.

Універсальність світосприйняття, світо- і людинорозуміння та форм їх

вираження – ось домінанта найдавніших культурних епох. У тому числі й

підготованої тисячоліттями вже краще знаної нами культури Київської Русі.

Один із чинників

цієї культури – традиції хліборобства, містобудування,

державної та військової справи. Ще трипільці відзначалися воїнською

звитяжністю, але тяжіли до мирних форм життя. В родинному та державно-

племінному устрої вони віддавали перевагу формам демократичним. Їхньою

релігією було, як і в усіх, язичництво. І так само, як всі, їхні спадкоємці ще до

створення Київсько-руської

держави прийняли християнство. Маємо свідоцтва

церковних письменників, зауважує з цього приводу І. Огієнко, «що уже з

початку IV віку... проповідував апостол Андрій..., якому в уділ припала Скифія,

цебто земля, заселена й нашими предками». На цьому етапі особливу роль

відіграє Чорноморське побережжя: там колоністами стали греки. «Три

українські племена – уличі... тиверці та

поляни споконвіку були найближчими

сусідами грецьких колоністів... зносини з грецькими колоніями та їхнє

християнство мали великий вплив на наших Полян, і скоро зробили те, що вони

стали найкультурнішим серед усіх українських племен» (І. Огієнко). Важливо

зауважити й те, що «в Тмуторакані рано постала організована церква з власним

єпископом, а все це

не могло не відбитися й на Україні Київській» (І. Огієнко):

вона інтенсивно вбирала потоки культури як з півночі (Скандинавія), західної та

центральної Європи, так і з Адріатичного регіону, арабського та далекого

Сходу. Не випадково, що й Аскольд та Володимир Великий охрестилися в

колишньому Херсонесі (нинішньому Севастополі), який був тоді великим

портовим (військовим і торговельним) центром.

У світлі сказаного стає зрозумілим і те, чому особливу історичну місію

виконували поляни (як ядра київської імперії) – найкультурнішого за

свідченням автора «Повісті временних літ» племені; і те, чому не лише природа,

мова, ментальність русичів, а й їхня культура відзначалася яскраво вираженим

універсалізмом.

Ця культура поєднувала

в собі і могутні чинники власної творчості

(самореалізації), і найвищі надбання світових цивілізацій різних епох та

континентів.

Свідчення тому – і державно-політичне, суспільне та соціально-

економічне, військове будівництво: і держава Кия та Аскольда, і Київська Русь

були державами з добре розвиненою управлінською структурою (поєднуючою

монархічно-демократичні принципи та інституції). Вона

мала досконалу

систему внутрішнього соціально-економічного й господарсько-виробничого

розвитку: збалансоване співвідношення між містом і селом, різними

суспільними верствами та між владою, цивільними й військовими структурами і

469

конфесіями. Київська держава мала наймогутнішу військову силу, і не лише

сухопутну, а й морську, яка не могла обійтися без флоту та наукових знань і яка

змушувала рахуватися з собою навіть найсильніші держави світу. Вражаючого

розмаху набуло тоді містобудування, і природно, що іноземців вражав величчю,

духовно-мистецькими спорудами не лише Київ,

а й Чернігів, Новгород, Львів.

Не тільки досконалістю, а й грандіозністю вражали фортеці та військово-

оборонні споруди (тисячокілометрові «Змієві вали»).

Київська Русь була однією із наймогутніших і найрозвиненіших держав

світу, що зумовлювалося й вагою цієї держави, й активною,

широкомасштабною зовнішньою політикою, спрямованою і на зміцнення свого

становища та престижу (походи й

угоди князів Кия, Аскольда, Олега,

Святослава, Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира

Мономаха, Романа, Данила Галицького), і на міжнародну взаємодію в

найрізноманітніших сферах: політичній, торгово-економічній, релігійній,

культурно-освітній, навіть династичній – представники великокнязівських родів

відігравали активну роль в державному житті Англії й Франції, Німеччини,

Польщі й Угорщини, Візантії, країн Скандинавії,

при тому – навіть на перших

ролях (як дочка Ярослава Мудрого Анна, що фактично була королевою

Франції).

Усе те трималося на міцному фундаменті.

Передовсім держави Кия, Аскольда, Київська Русь були добре

розвиненими правовими державами: кодекс законів «Руська Правда» Ярослава

Мудрого став як синтезом попереднього тривалого державно-політичного й

суспільно-економічного розвитку, так

і основою державного життя Великого

князівства Литовського та пізніших формацій і в Україні, і в суміжних

державах.

Причина в характері й змісті правового кодексу: він складений на основі

багатовікового звичаєвого права народу; «Руська Правда» чітко й принципово

регулювала правові норми стосунків між членами сім'ї (батьками і дітьми,

чоловіками й

дружинами), роду, племені, суспільства, між русичами (в

«Правді...» – русинами – громадянами південної Русі) й іноземцями, між

державами і підлеглими, до того ж – у всіх сферах життя людей. Пізніше, за

Володимира Мономаха, до «Руської Правди» було внесено чимало поправок,

але це свідчило про те, що правознавча культура в Київській Русі постійно

розвивалася,

чутливо реагуючи і на зміни в бутті та свідомості народу, і на

розвиток зарубіжного правознавства.

Особливо важливу роль у цьому процесі відіграли розвиток освіти й

науки, церковної справи, літератури й мистецтва, все інтенсивніші зв’язки із

зарубіжними країнами, вміле використання й чужинського досвіду.

Зрозуміло, що важливим стимулятором у цьому процесі стало

християнство: з ним інтенсифікувалися міжнародні зв'язки, зокрема з Грецією,

Римом, Візантією, а звідти пішли не тільки купецькі товари, а й книги. Київська

470

Русь стала знайомитися з джерелами освіти, науки, мистецтва, у тому числі – з

питань державного життя, релігії й церкви, від Греків пішли творіння філософії

та словесності (Платона, Аристотеля, Есхіла, Гомера), з Візантії, Болгарії, від

арабів – твори християнсько-педагогічного змісту, різного роду календарі,

«шестидневи» природничо-наукового циклу.

У цьому зв’язку історію

вітчизняної культури нерідко розпочинають

зарубіжними джерелами (наприклад: історію української словесності розділом

«перекладна література»), немовби найвищі зразки творчості могли проростати

й знаходити відгомін у суспільстві невідповідного власного рівня розвитку, або

що не тільки алфавіт а й мову могли створити чужинці (як-то говориться про

Кирила й Мефодія) з власної ініціативи. Та

відомо: великі греки, як засвідчує

літописець, були запрошені киянами не для творення грамоти, а для допомоги в

перекладі «божественных книг», що існували всіма мовами, крім києво-руської.

Не менш вагоме зауваження М. Грушевського з приводу перекладацької

справи: вона – міра розвитку вітчизняної культури (літератури), бо ж для

реалізації системи перекладу необхідна

низка внутрішніх чинників: фахівців,

які б орієнтувалися в морі зарубіжної літератури (чи художньої словесності, чи

й різних наук); людей високого професіоналізму й естетичного смаку,

спроможних одібрати найнеобхідніше і найкраще; майстрів перекладу; публіку,

потребуючу ті переклади. Київська Русь усе те мала завдяки політиці Кия,

Аскольда, Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Важливу роль

відігравали триєдині посестри: релігія, філософія, мистецтво. При цьому

особлива роль належала мистецтву художнього слова.

Як суспільно-історичне явище культура виконує ряд функцій (див. схему

7), які вона реалізує, спираючись на досягнення людства, народу, нації,

особистості в усіх сферах суспільного життя.

ФУНКЦІЇ КУЛЬТУРИ

виражальна

пізнавальна

інформативна

світоглядна

комунікативна

регулятивна

нормативна

аксіологічна