Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

471

Схема

Культура є мірою розвитку й окремих людей, і суспільства, держави,

а міра прогресу визначається мірою розвитку людської сутності, як і тип

народу, держави – типом людини. Синтезом загальнолюдських здобутків та

багатовікової творчості народу стало мистецтво, особливо у сферах архітектури

й скульптури, живопису та, передусім, художньої словесності.

Україна –

не тільки частка вселюдства і всесвіту. Вона – його серцевина

за самим геополітичним розташуванням і характером розвитку культури. Тому

природно, що саме українство в ХХІ ст. ставить питання: як людство може

прийти до своєї мети, ідеалу? А також цілком закономірно, що приходить до

розуміння культури як синтезу почуттів і думок, теорії й

практики, релігії,

філософії, мистецтва, освіти й науки, державно-політичної діяльності в

інтересах людини – нації – вселюдства.

І найвагоміше: не тільки ставить питання, а й відповідає на виклики Часу,

як те сталося в ході «помаранчевої революції» 2004 – 2005 рр.

ªТермінологічний словник

Культура – це сукупність матеріальних і духовних надбань суспільства,

які відображають досягнутий рівень

поступу суспільства й людини, а також

втілюються в результатах продуктивної діяльності. Культура є витвором

творчої практики людства.

Антикультура – суспільні явища, процеси, ідеї та відносини, які за

джерелом свого походження (як результат людської діяльності) підпадають під

загальне визначення культури, але водночас є якісно іншими, бо суперечать

суспільно-історичним принципам гуманізму і

людяності.

Контркультура – соціокультурні установки, які протистоять

фундаментальним принципам, що панують у конкретній культурі; реакція на

кризу традиційної культури в переломні історичні періоди.

виховна

людино- і народотворча

472

 ЛIТЕРАТУРА

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К.: Либiдь, 1996;

Горенко-Баранівська Л.І. Культура як українознавство. – К., 2003.

Дорошенко Д.I. Огляд української iсторiографiї. – К.., 1996.

Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? – Мюнхен: Сучасність, 1968.

Єфремов С. Українознавство. – К., 1920.

Європа. Історія. – К., 2001.

Знойко О.П. Мiфи Київської землi та подiї стародавнi. – К., 1989.

Iсторiя української

культури / За ред. I. Крип’якевича. – К.: Либiдь, 1995.

Iсторiя українського мистецтва: в 6 т. – К., 1968.

Історія української школи та педагогічної думки. – К., 2001.

Кононенко П.П. «Свою Україну любiть...». – К., 1996.

Кононенко П.П. Українська література. Проблеми розвитку. – К., 1994.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К., 2000.

Кирдан Б.П. Украинский народный эпос. – М., 1965.

Культура українського народу. – К.: Либiдь, 1994.

Лаврiненко Ю. Розстрiляне Вiдродження. – Мюнхен, 1959.

Культурне вiдродження в Українi: iсторiя i сучаснiсть. – Тернопiль, 1993.

Лосєв I.В. Iсторiя i теорiя свiтової культури: європейський контекст. – К.:

Либiдь, 1995.

Мицько Х.

Острозька слов’яно-греко-латинська академiя. – К.: Наукова думка,

1990.

Огiєнко I. Українська культура. – К., 1991.

Пославський I. Мiж Сходом i Заходом. // Дзвiн. – 1990. – № 10.

Полонська-Василенко Н.Д. Українська академiя наук. Нарис iсторiї. – К.: Наук.

думка, 1993.

Постмодернизм и культура. – М., 1991.

Сазоненко Г.С. Педагогіка успіху. – К., 2004.

Семчишин

Мирослав. Тисяча рокiв української культури. – К., 1993.

Сiчинський В. Чужинцi про Україну. – Львiв, 1991.

Теорiя та iсторiя свiтової i вiтчизняної культури. Курс лекцiй. – К.: Либiдь,

1993.

Українознавство в системі освіти. – К., 2004.

Український демократичний театр (дожовтневий перiод). – К., 1967.

Українська душа. – К., 1991.

Українська народнiсть

. Нариси соцiально-економiчної i полiтичної iсторiї. –

К., 1990.

Українська культура: iсторiя i сучаснiсть. Навч. пос. – Львiв: Свiт, 1994.

Українська художня культура. Навч. пос. – К., 1996 .

Українознавство в системi освiти // Матер. Мiжн. наук.-практ. конференцiї (28

- 30 березня 1996 р., Київ) – К.: Освiта, 1996.

Феномен української

культури. – К., 1996.

473

Центральна Рада i український державотворчий процес. У 2-х книгах. – К.,

1997.

§ 5.1. УКРАЇНА – РЕЛІГІЯ, ФІЛОСОФІЯ, МИСТЕЦТВО

 Ключові слова: віра, релігія, церква, міжконфесійні відносини, науковий

метод, принципи релігії і наукового пізнання, філософія, мистецтво, культура

побуту, культура сімейних, родових відносин, культура виробництва, культура

соціальних відносин, культура етнонаціональних відносин, держава, право,

свобода творчості.

Може здатися дивним, що в одному підрозділі поєднуються: релігія – як

сфера «душі», беззастережної віри, феномен, органічно пов’язаний з містичним

сприйняттям і поясненням світу, буття і свідомості, навіть сутності людини, за

визначенням ідеологів комунізму – «опіум для народу»; філософія – як царство

логіки, інтелекту, що арrіоrі передбачає сумнів, «наука наук»; мистецтво

–

царина буття людей, у якій панує творчість, а її домінанта – це універсальність

пізнання та вираження світу, самопізнання й самореалізації людей. Крім

образної неповторності, мистецтво становить собою ще й своєрідний синтез

релігії та філософії.

Однак для поєднання є достатні підстави.

Одна з них – час виникнення: вони такі ж давні, як і

Буття людей. Друга –

органічна спорідненість. Релігія, філософія, мистецтво – гілки одного дерева

Життя, що виражають його універсальність тільки в своїй органічній єдності.

Тому вони не лише абсолютно суверенні, століттями постають навіть

суперниками, а й такою ж мірою взаємопов’язаними посестрами, як поєднані

буття і свідомість, досвід, інтелект і серце.

Одна основа єдності

й протилежності – природа: її сутність – це цілісність,

що й існує, і виражається тільки через безмежну різноманітність галактик,

планет, континентів, океанів і материків, як і вселюдство – через безмежне

багатство рас, етносів, націй, людей.

Друга – людина, сутність якої також виражається лише за умови цілісного

бачення в ній Тіла й Душі, Буття і

свідомості, біологічного й соціального,

індивідуального, національного й загальнолюдського, тіла, інтелекту і серця,

конечного й вічного.

І релігія, й філософія та мистецтво починаються з моменту зіткнення

природи й людини та спроб розрізнення останньою «Я» (індивід) і «не-Я»

(універсальність), життя і смерті, добра і зла, а внаслідок цього – осмислення

сутності та

призначення людини в світобудові.

Коріння української релігії, філософії, мистецької творчості в праглибинах

етногенезу, багатьох цивілізацій і культур (як матеріальних, так і духовних),

починаючи принаймні з Трипільської.

474

Як свідчать археологічні дослідження, дані антропології, зарубіжної

історіографії, ще тоді закладаються не лише основи матеріальної культури

(житлобудування, виробництва – хліборобського, скотарського, ремісничого,

воїнського, культура міст), а й гени духовності.

При цьому потрібно мати на увазі принаймні два моменти: перший –

характер формування української етнокультури загалом і другий – етапи та

форми розвитку релігії

, філософії, мистецтва (етнопсихології) зокрема. А саме:

що перша є наслідком перехресних потоків:

а) етнонаціональних (праслов’янських);

б) індоєвропейських, зокрема далекосхідних (Індія);

в) північних (скандинавських);

г) центральноєвропейських (германських, як бастарди; вандали, скіфи,

гапіди; кельтських, зокрема брацьких, готських);

д) еллінських (грецьких і римських);

е) візантійських, болгарських;

є) азійських: гунських, аварських, хозарських, угорських,

печенізьких.

А релігію (відтак і філософію, мистецтво) не можна зводити лише до історії

християнства та культури з часу і після Княжої доби.

Праукраїнська культура, наголошуємо, була наслідком найрізноманітніших

чинників (часом – діаметрально протилежних). Трагічна загальна історія

народу, зумовлена й відкритістю його кордонів, фіксує непоодинокі випадки і

жорстокого руйнування культури. Однак, як зазначила

Н. Полянська-

Василенко, «хоч яка велика була навала, вона не винищувала всього населення.

Не було миті, коли б поривався зв'язок між старшими мешканцями та новими

насельниками, між носіями старої й нової культури. Так передавалися зв’язки,

так протягалися нитки від неолітичної трипільської культури до української

держави».

Уже зазначалося, що

Трипільська культура, як культура кіммерійців, була

не тільки праукраїнською, але і її також. Доказом є віднайдені залишки і

матеріальної культури (тип тогочасних жител, що нагадує й сучасну українську

хату; характер розташування міст; хліборобські, воїнські знаряддя; тип

поховань; керамічні вироби), і духовної: елементи клинописного письма;

малюнки на керамічних виробах і зброї (сюжети

, образи (що виявляють

елементи світогляду кіммерійців). Тип жител і міст, будівництво укріплень,

характер землеробського, скотарського, ремісничого, військового виробництва

знаходить продовження і в Черняхівській, Зарубинецькій, Празько-корчацькій,

зрештою, логічно, і в Київсько-руській культурах. Маємо на увазі культури, що

творилися на теренах, які заселяли праукраїнські роди, племена, народності,

отже. були складовими

автохтонної культури. Вона – це ріка, в русло якої

вливалися й потоки іншоплемінних культур, однак вона була не частиною їх, а

основою, духотворчою, кристалізуючою силою, яка визначала і зміст, і форми

чужорідних нашарувань, була ферментом єдності, незнищенним у вічності.

475

Щодо нашарувань, то за тисячоліття їх було багато, до того ж – з культур

самодостатніх, глибинних, впливових упродовж століть. Але це тільки

вияскравлює самобутність і силу автохтонної української культури, її духовну

органічність і тяглість у просторі й часі.

Чи не найзначнішим і найвпливовішим з потоків був індійський. Одна з

причин – розселення

праіндійців на терені Європи, про що свідчать топоніми,

гідроніми, прізвища, імена богів і на праукраїнських землях. Друга –

взаємозв’язки праукраїнських з індоєвропейськими племенами на ґрунті

етнокультурної спорідненості.

Останнє й визначило домінанту взаємодії: не так зовнішнє нашарування

(що також мало місце) й доповнення до автохтонної культури, як

взаємопроникнення на ґрунті співзвучності,

і передусім релігійно-філософської.

У цьому зв’язку зауважимо: навіть історію християнства не коректно

розглядати з часу хрещення киян Володимиром Великим 988 р. І в Київсько-

Руській державі не просто існувало, а й визнавалося головною релігією

язичництво. На доказ достатньо нагадати, що той же великий князь Володимир,

як зазначено в «Повісті временних

літ», 980 року робив спробу створити навіть

загальнодержавний язичницький пантеон. На пагорбках Києва були поставлені

ідоли – Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Головні

божества громовержець Перун та «скотій бог» Велес (Волос) стояли: перший на

пагорбі, а другий – під Горою (на Подолі). Умови державно-політичного,

міжнародного розвитку змусили поміняти богів, однак,

зауважимо, не так у

сенсі релігійному, як церковному, бо язичництво, хоча й переслідувалося

офіційно, увійшло органічною часткою у духовний світ русичів-українців,

оскільки жило не так на рівні ритуалів, як на рівні свідомості. А свідомість

швидкоплинно не викорінюється навіть терором. І цього типу консерватизм є

явищем прогресивним: інакше Київська Русь ніколи

не вирвалася б із лещат

Візантії (і візантійщини), як і Україна – Польщі чи Росії.

До того ж християнство було плодом інтелектуальної та соціальної

діяльності, однією з трьох світових релігій, а язичництво сформувалося

тисячоліттями в процесі передусім природної життєдіяльності. І, що не менш

важливо, язичництво було феноменом, типовим для всіх народів,

бо

породжувалося подібними умовами буття (характеру стосунків з природою), –

однак і за цих умов носило яскраво виражений народний характер, залежний від

різноманітних природно-виробничих обставин, особливостей етнопсихології.

Але є підстави починати історію релігії з християнства. Віра, релігія і церква –

явища не тотожні, як є немало потоків та ворогуючих церков у кожній

релігії.

Закономірно, що праукраїнське язичництво виявилося у багатьох аспектах

суголосним з індоєвропейським: між цими народами з найдавніших часів були

інтенсивні контакти. Наслідки їх відбилися в типології поглядів на природу,

людину, богів. Землю і Небо, а все те – у пам’ятках фольклору та писемності

релігійно-філософського змісту, у тому числі в таких монументальних епосах,

476

як «Рігведа» й «Магабгарата», «Велесова Книга» і «Слово о полку Ігоревім».

Аналіз найдавніших пам’яток засвідчує: головним для пранародів було

усвідомлення: що є і як створився світ; що є і яке призначення людини; що є і як

створилися люди й боги; що є і з чиєї волі чиниться добро або

зло; що є та як

досягти життя і безсмертя (та, відповідно, як уникнути смерті).

Індійці витворили брахманізм як віру про божественне походження не

лише богів (Шіви, Вішни і Брахми), а й частини людей. Завдяки цьому вони

бачили в єдності Людину, Землю і Космос, а життя – як реалізацію волі до

добра й

безсмертя («Рамаяна»), до благородної добротворчості, внаслідок чого

їхня теогонія гуманістична, позначена рисами філософського антропоморфізму,

єдністю етичного й естетичного начал, віри і розуму.

Тріади Людина – Бог – Природа, віра – діяльність – розум, життя – смерть –

безсмертя визначають і сутність праслов’янського язичництва.

Як і в праіндійців, зерно релігії складала віра в природність людини та

людяність природи, а образи богів були символами природно-життєвих сил,

сімейних, статевих, родових, племінних, державних відносин, напрямку

духовних, соціально-політичних шукань людини. Тому боги були втіленням

і реальних, і надприродних сил, покровителями не тільки лісів і вод, худоби й

ремесел, а й родів та племен, воїнів, скотарів і землеробів, царів

і полководців.

«Показово, – пише С. Наливайко, – що ідол Волоса (Велеса.– П.К.) стояв на

березі Почайни. Це свідчить, що Волос/Велес пов’язувався з водою,

з багатством. А найбільшим багатством для давніх слов’ян була худоба. Саме

ім’я слов’янського божества легко пояснюється із санскриту. Якщо врахувати,

що в

самих індійських мовах не завжди чітко розрізняються звуки «ш» та «с»

(наприклад, Шіва й Сіва), що слов’янському «л» часто-густо тотожне

санскритське «р» (слава – шравас: полни, полнїи – пурна, вълк – врік; толк –

тарк тощо), то на індійському ґрунті Влес-Велес мусив би мати форму Вреш. І

така форма в санскриті

справді є: це слово вріш, яке означає бик.

В індійській міфології «скотіїм богом» є якраз Шіва-Рудра, котрий у зв'язку

з цим має епітет Пашупаті, тобто Батько/Владика тварин», де Пашу – тотожне

латинському реси – «худоба», саме з цього слова згодом постало і значення

«гроші». Вріш надзвичайно популярне в індійській

міфології. Воно входить у

топоніми (Врішапрастха, Врішабга), імена мудреців, героїв та царів (Вріша,

Врішака, Врішакапі, Врішасена, Врішамітра, Врішабгадева, Врішапарван),

епітети Крішни (Врішабгексшана, Варшнея) і, що особливо важливо для нас, в

епітети Шіви (Врішпаті, Врішанка, Врішадгваджа). Останні три епітети

означають відповідно Бик-владика, Бикоемблемний, Бикостяжний. Основа вріш,

окрім значення «бик», має і

значення «дощ», тобто поняття «бик» невіддільне

від поняття «дощ». Водночас основа «варш» тотожна основі «вріш», окрім

значення «іти дощеві», має і значення «осипати дарами». Тобто бачимо, що ця

основа пов’язується з багатством, а обдарування багатством, добробутом було

однією з функцій Волоса. Через те ідол його і стояв біля води.

Із

477

санскритськими основами варш-вріш на слов’янському ґрунті сталася та сама

видозміна, що і з основою вардх-врідх, яка на слов’янському ґрунті придбала

форми валд/волд/волод. Це добре видно на прикладі імені Володимир,

Владимир. А коли так, то на слов’янському ґрунті основа вріш прибрала подоби

влес, велес,

а її різновид варш прибрав форми валс, влас. Що ми й бачимо в

імені Влес, Волос і в імені Влас. Обидва імені, таким чином, означають «бик»,

що цілком відповідає функції «скотього бога». У християнський період

Волоса/Велеса було замінено християнським покровителем худоби святим

Власієм, Власом, причому дослідники схильні вважати, що тут

має місце

випадковий збіг імен язичницького божества й християнського святого.

Насправді ж, як бачимо, і Волос, і Влас мають спільне походження і однакове

значення, тобто обидва імені етимологічно тотожні.

Показовим щодо Волоса є звичай, який ще на початку нашого століття

здійснювався весною на Амудар’ї. На середину ріки вивозили в човні

стриноженого бика, де йому перерізали горло й кидали в річкові води. А люди

на березі в цей час вигукували: «Нехай буде вода! Нехай буде врожай! Нехай

буде достаток!» Зрозуміла мета такого дійства: то всенародні жертвоприносини

ріці, що мала напоїти землю цілющою вологою, забезпечити багатий врожай,

принести громаді достаток. Бо води

, за первісними уявленнями, поділяються на

чоловічі та жіночі. Чоловічі – це дощові та снігові, «небесні» води, а жіночі –

води колодязів, криниць та джерел. Дощ, який проливається на землю, – це те

сім’я, з якого народжується все живе, бо саме снігові й дощові води здатні

запліднити землю. Тому небо уособлює чоловіче начало,

а земля – жіноче. Небо

– бик, а земля – корова, небо – батько, а земля – мати, годувальниця.

Санскритське «го», яке входить в епітети Гопали/Крішни, тотожного нашому

Купалі, поряд із значенням «бик», «корова», має і значення «земля», оскільки і

корова,

і земля – обидві годувальниці. Тож епітет Крішни Гопала – «Охоронець худоби»

– тотожний епітетові купала

, одному з синонімів слова «цар», дослівно

«охоронець землі», де ку – «земля», а пала – «захисник», «охоронець». Сліди

таких уявлень збереглися серед українців.

Показово, що Амудар’я в давнину називалася Вахш (Окс античних

авторів), що якраз означає Бик. Тож тепер зрозуміло, що давні хорезмійці та їхні

теперішні нащадки приносили в жертву ріці

тварину, якій поклонялися і іменем

якої називалася ріка.

Такі ж точнісінько уявлення могли бути властиві й давнім слов’янам, серед

них і киянам. Про це подає звістку арабський автор Ібн-Фадлан. Він мовить, що

руси своїм богам жертвували і биків. Отож саме з того місця на Подолі, де стояв

ідол

Волоса, й могли починатися ритуальні обряди, пов'язані з водою,

родючостю, достатком. Могла починатися й переправа, перевіз, брід через

Дніпро, бо факти свідчать, що переправа, перевіз, брід у давні часи мали

магічний зміст, вважалися священними. А племінний ватажок, вождь, князь мав

478

до цього пряму причетність, оскільки був наділений функціями поєднувати

Землю й Небо, людей з богами, берег лівий з берегом правим, світ земний зі

світом потойбічним. Саме звідси полянський князь Кий міг починати

здійснення необхідного ритуалу. Зокрема, принести в жертву бика – тварину,

якій поклонялося його плем’я, інша назва якого – русь

так само пов’язана із

санскритським терміном вріш-варш. Отже, із богом Волосом, Велесом. Цікаво,

що «Велесова книга» підтверджує це, кажучи в табличці 7г: «а тому ми

коровичі: скіфи, анти, руси, боруси й сурджці». Тож полянський князь Кий не

тільки міг, а й мусив пов'язуватися з човном, оскільки це випливало

з самих

його функцій як племенного ватажка і жерця водночас. Що зовсім не заперечує,

а навпаки, підтверджує його князівський статус.

Між Дніпром і Амудар’єю простежується й більш глибокий зв'язок.

Є підстави тлумачити деякі з численних назв на означення Дніпра як «Бик». Це,

зокрема, стосується назви Вар, що її готський історик Йордан подає як гунську,

а також Варом, Варух, де в санскриті слово вар означає і «вода», і «жених»,

«самець». А те, що вода могла уособлювати чоловіче начало, ми бачимо на

прикладі Дніпра, у водозборі якого не злічити назв типу Самець, Веприк, Бик,

Жеребець, Кабан тощо. Давні греки уявляли

собі річкові божества з бичачими

головами, а в Індійських джерелах небо неодноразово постає як бик-плідник або

жеребець. Назва скіфської святині Ексампей – не що інше, як трансформоване

індоіранське Укшан+пей – «Переправа/Брід Бика». Назва ця тотожна

англійській назві Оксфорд, назві Боспор та Узбой у Середній Азії.

Невипадковим у цьому світлі

постає і Шевченкове «як реве Ревучий», де

«Ревучий» може пов’язуватися саме з биком.

Можна було б говорити про достатньо яскраві паралелі і з язичницькими

поглядами сірійців, греків (є переказ про те, «що індійці, мешканці гірських

районів, поклонялися Діонісу»). А саме з Кримом пов'язується в античних

авторів це божество.

Процесії «діонісійців» у Північно-Західній Індії описані

давніми авторами» Арріаном і Страбоном. І показово, що свідчення про Шіву-

Рудру багато в чому збігаються з античними свідченнями про «індійського

Діоніса». А Геродот ще в V ст. до н. е. мовить, що кожні три роки будини в

своїй столиці Гелоні святкують Діонісії. «Це тим

цікавіше, – зауважує С.

Наливайко, – що будини давні насельники України, а деякі дослідники

ототожнюють Гелон із Києвом». Можна було б говорити й про паралелі з

язичництвом римлян, кельтів, чехів, ісландців, та обмежимося підсумком: вони

за наповненістю змістом універсальні. І це говорить як про автохтонність, так і

про універсальну природу й українського

язичництва (до речі, від правіків до

теперішнього часу).

А найповнішим, цілісним виразом його найдавнішої системи у писемному

слові є «Велесова книга» – архетвір української історіософії, релігії, філософії,

мистецької (у даному разі словесної) творчості. Найповнішим і в плані широти,

і – що особливо важливо! – глибини охоплення матеріалу.

479

Маємо на увазі, що найстарішим носієм релігійно-філософсько-мистецьких

уявлень, поглядів, світовідчуття, етики, естетики, творчості завжди є фольклор,

народна творчість загалом, бо вони є найорганічнішими формами

самовираження людей і народів. У них поєднуються як індивідуальні, так і

вселюдські начала ще з правіків. До того ж, знову-таки, коли йдеться про

праукраїнську культуру, то, за глибоким спостереженням автора «Історії

української літератури» (в 6-ти томах) М. Грушевського, у формах мистецької

синкретичності, а далі й універсальності.

Так, найдавніші пам’ятки мистецтва передісторичної людини на території

України, зазначає М. Семчишин, відносяться до доби пізнього палеоліту (епохи:

оріньякська – самотрейська – мадленська – 25000 – 15000 літ)... розкопки біля

села Мізень над

р. Десною (Чернігівської області, де, до речі, створено

прекрасний природний музей. – П.К.), Добраничівки (Черкащина) та с. Гінці

(Полтавщина) відкрили нам житла стародавніх мисливців. Ці житла, похожі на

намети, були споруджені з дерева і кісток мамута. У них, як і в іншого типу

житлах, знайдено крем’яні знаряддя, які відзначаються

різноманітністю і

тонкою обробкою.

«Серед творів мистецтва найбільшу увагу привертють стародавні

скульптури у формі невеликих статуеток, які мали відображати образ матері в

родовій громаді і користувались особливою пошаною, бо зберігались у так

званих родових святилищах. Прикметне теж те, що в мізинських статуетках

немає виразно окресленої голови, а якщо така є

, то відсутнє обличчя. Крім

жіночих статуеток зустрічаються фігури тварин і людиноподібних статуеток з

кістки і каменя. В Мізині відкрито теж цілу майстерню з набором крем’яних

знарядь. Мали теж мізинці змилування до прикрас з слонової кості та до

геометричного орнаменту.

Знахідки мізинської культури старокам’яної доби, що стала початком чи

може попередником відомої в центральній і західній Європі так званої

мадленської культури, подибуємо і в інших районах України (на Київщині,

Полтавщині), а теж на терені Західної України (Теребовля, Золочів, Чортків та

ін.) і вони доводять, що палеолітична людина, хоч расово невизначена, мала

свою типічну мистецьку культуру». Гадаємо, доводять і те, ще

в найдавніші

епохи формується праукраїнська культура на всьому просторі українського

географічного, етнічного, суспільного, виробничого ареалів. І нашарування

наступних епох доповнюють «масу», але не змінюють ядра, структуротворчих

чинників культури. А також, що матеріальна культура й релігія, філософія,

мистецтво – явища нероздільні, споріднені духовно, і за всім тим стоять

чинники природні (земні) та

космічні, як підвладні досвідові, так і таємничі

(нерідко трактовані як містичні, але насправді просто непізнані).

Доказ – і культура наступних формацій – трипільської (яка була типова для

осілого місцевого населення, яке етнічно, твердить М.Семчишин, можна б

визначити за протослов'ян, а в нашому випадку за прапредків українців», тим

480

більше, що «визначаючи культури через культ поховань, ототожнюючи

культуру і етнос, Хвойка встановив, що «народ, якому належать могильники

полів поховань в середньому наддніпров'ї, це і були наші прапредки», зокрема з

її культом сонця та жіночих фігурок, пов’язаних з культом родючості і

панування духів предків. Отже, коли, на думку

автора книжки «Минуле пливе в

прийдешне» Д. Гуменної, було покладено «основи нашого національного

світогляду і витворено своєрідність, якої нема у всіх інших слов’янських

сусідів. Те щось унікальне, відмінне є просто в нас самих», скіфської (творцями

якої були іранські племінні групи скіфів, сарматів, аланів) з їх щільною

взаємодією з античними грецькою

і римською культурами, зарубинецької (II ст.

до н. е. і ІІ ст. н. е.) і черняхівської (II-V ст. н. е.) культур, творцями яких були

склавіни та анти з гілки слов'ян, що їх історик готів Йордан називав венедами, і

які досліджені та переконливо показані В. Хвойкою, Ю. Брайчевським та В.

Бараном («Черняхівська

культура», 1981).

Ще з найдавніших епох яскраво виявляється всебічна взаємозалежність

структури та форм цивілізаційного і культурного розвитку, а також їхньої

взаємозалежності з етноприродним середовищем.

Антська культура була культурою полян і розвивалася на землях,

поєднаних Дніпром, Карпатами, Дунаєм; столицею держави антів був Київ, про

що повідомлялося в арабських джерелах та у вірменському літописі

ще в другій

половині VI ст. (коли «Київ» і «Русь» пов’язуються з країною, яка простяглася

від Кавказьких гір до Закарпаття).

Кожна із названих культур репрезентувалася не лише полянами, а й

іншими племенами; отже, мала прояви не лише автохтонної єдності, а й

багатоплемінної полівалентності, однак вирішальним було вітчизняне

структуротворне начало, яке

уповні виявилося в час Київської Русі, але

формувалося задовго до неї, внаслідок чого «національна свідомість спільноти

антських руських земель існувала скоріше, бо вже в половині XI ст... русько-

український народ був... сформований як одна нація» (М. Семчишин).

Органічним, найглибшим проявом тієї свідомості стали релігія – філософія

– мистецтво, особливо – словесне.

Так, ще з

найдавніших часів окреслилося два річища духовно-мистецької

творчості: поезія обрядова і поезія календарна. Дуже умовним є погляд, немов

би обрядова безпосередньо пов’язана з поглядами на людину, життя, всесвіт;

календарна – лише з виробничими заняттями, зумовленими порами року.

Насправді в творіннях обох циклів панує передусім світоглядне начало: образи

людей і тварин, явища

природи, стихії Землі і Неба, полювання чи рибальство,

весна чи зима, річка чи ліс – все постає в цілісній картині життя не лише у

фізичних, а й у духовних сутностях, є знаком чи символом мислення й віри, при

тому – величезної узагальнюючої сили.

І це природно. Тварини сприймають однолінійно, тому однозначно; люди

мислять асоціативно, системно (тому ж: тварин дресирують, людей виховують),