Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

671

угодою 1654 року...

Є космос міфів. Вони базуються не так на фактах, як на уявленнях. Але в

основі своїй – доброчинно конструктивні.

Російський месіанізм не тільки тиранічний, антидемократичний,

фатальний для національної ідеї як феномена, а й за природою смертельно-

руйнівний, особливо стосовно української національної ідеї, бо базується на

міфові про етно-державну

та мовно-культурну єдність, а тому

безальтернативність аншлюса України.

І це зумовлено як суттю всякого імперіалізму (псевдоінтернаціоналізму),

так і специфічними обставинами нашої історії.

Основа безкомпромісного антагонізму закорінена ще в надрах спільної

прадержави – Київської Русі. Русофільська історіографія (ідеологія, політика)

одвічно силкується представити її як монодержаву єдиного –

східнослов’янського – етносу, в якій, як

твердив акад. М. Погодін, не просто

панував, а був єдиним етнос російський. Лише після відходу «вликоросів» з

монголами, мовляв, у Київ прийшли білі хорвати – майбутні українці. Отже,

Київська Русь – Праросія, і вона самим провидінням Бога визначена, по-перше,

бути первородною спадкоємницею великої держави (її мови, культури,

могутності, слави); а

по-друге, – нещадно боротися з українським

«розкольництвом» – патріотизмом.

Неважко помітити мотивацію, якої мети прагнули ідеологи Москви.

Закономірно, що версію Погодіна незаперечно розвінчав ще М. Максимович.

Та проблема не вичерпується аспектом ідеолого-теоретичним.

Суть – у ставленні до реальної історії (історіографії й історіософії), а тим

самим і долі народів, фактично – всієї Європи,

отже, і світової цивілізації.

Київська Русь була багатоетнічною імперією. Як бачимо нині з

«Велесової книги», вона пройшла багатовіковий шлях формування. У тому

процесі етноси, групи їх сходилися, і зрощувалися, асимілювалися чи різко

диференціювалися. Серед тих племен були й праукраїнські (як синтез чинників

кельтських, адріатичних, арменоїдних, нордичних, праслов’янських) та про

російські (угро-фінської групи). Державотворчим ядром української нації стали

поляни, які виявляли свою ідентичність ще принаймні з початку нашої ери;

російську державу творив конгломерат інших племен та расових типів.

Праукраїнську сутність визначали чинники європейські, російську – азійські.

Це й склало основи не тільки державності – демократичної чи абсолютистської

(тиранічної), а й менталітету

. Українство стало носієм традицій вічової

демократії, народовладдя, свободи людини, совісті, віри (втілених у літописах,

«Слові про закон, благодать, істину» митрополита Іларіона, «Поучення дітям»

В. Мономаха), поваги до права («Руська Правда» Ярослава); російство – засад

унітарно-ієрархічних, і не лише у сфері управління, а й конфесійних,

національних, соціальних, ідеолого-політичних, навіть – мовних

, культурних,

освітньо-наукових взаємовідносин. На жаль, це не завадило тому, що в різного

672

типу імперіях усе російське стало вважатися «від бога», усе, що прагнуло

суверенності, – «від лукавого».

Повчально: виникали й гинули десятки світових імперій, їх загибель

пояснювалася передусім головним – внутрішніми причинами. Розпад Київської

Русі трактувався з урахуванням лише одного чинника: татаро-монгольського

іга. Але, по-перше, татаро-монголи прагнули не до подрібнення держави

на

частини, а збереження як цілісності (бо тільки так можна було зберегти

панування); а по-друге, Пінське князівство відокремилося ще до ординської

навали. Імперія мала розчленуватися. І закономірно, що вона поділилася не за

територіальним чи династичним, а за етнічним принципом.

Поділ був зумовлений внутрішніми процесами, як і частини окреслилися

задовго до

розпаду могутньої держави. Як бачимо з «Велесової книги», ядро

української нації, держави (як і структурні основи мови, культури) визначилося

ще в початкових століттях нової ери. Головним чинником кристалізації стало

усвідомлення ідентичності та цілісності.

Але ж тоді ще не було нації! – заперечать опоненти. Спочатку були роди,

племена, народності...

Та нагадаємо: до

народження людина проходить тривалий процес

утробного формування. Завжди спочатку виникають сутності (зміст), а лише

згодом поняття (форма). Від роду до нації – процес тривалий, але безперервний.

І окремі його етапи фіксує хіба логічний розум (для зручності класифікації).

Ніщо не виникає з нічого. І ядро нації, а отже й ідея, не виникає

раптово. Лише

внаслідок еволюції внутрішньої сутності. Сутності, зумовленої самою

природою.

Особливо сутності нації – найбільш цілісної й незнищенної, бо впродовж

віків руйнувалися міста, держави, тисячі союзів, об’єднань, конгломератів.

Єдиною спільнотою на віки лишається нація.

Навіть ідеологи інтернаціоналізму, хоча й планували асиміляцію, злиття

націй, обходили їх історію та національну проблему, не могли

не відзначити,

що нація – не плід теорії, абстрактних розумувань, вигадки, а наслідок

реального процесу розвитку, еволюції природного ядра людської спільності –

етносу. А його формуючими чинниками завжди були: природа (земля, клімат,

тваринний і рослинний світ, космос) та спосіб життя, що, в свою чергу,

зумовлювало: тип світовідчуття та світорозуміння, мову (як засіб

спілкування,

але й як універсальний феномен вираження буття та свідомості, ідентичності й

окремішності від інших, носій пам’яті, моралі, етики, естетики, міра духовності

індивіда й суспільства), психіку, характер (як вираження фізичних і духовних

якостей людини: її волю, засоби досягнення мети, ідеалу).

Чи ж могло так трапитися, щоб природно-космічна сутність етносу

існувала лише як матерія без духу?

Достатньо ознайомитися з описами наших праплемен зарубіжними

дослідниками III–І тисячоліть до нашої ери, як стане очевидним: на терені

673

правітчизни була маса переселень, об’єднань і воєн, – і все ж: ще від

трипільської цивілізації простежується цілісність процесу розвитку

матеріальної і духовної культури (релігії, філософії, мистецтва), її носієм були

автохтони, що ніколи не полишали своєї землі. А об’єднуючим началом

численних формацій (державних, культурних) була ідея ідентичності та

історичної ролі.

Спочатку це була ідея «антеїзму» (злитності з рідною Землею і

своїм суспільством), а згодом – «філософія серця» як філософія щастя, шлях до

якого – пізнання істини (Космосу, Землі, Бога; у Г. Сковороди – себе самого,

тобто – у собі «справжньої людини» та її органічного зв’язку з Тереном), а її

вища форма – свобода. І внутрішня

свобода кожної людини, й свобода як ідеал,

універсальний принцип, спосіб життя, міра гідності, честі, краси, і як основа

можливості самореалізації: і окремої людини, й етносу, нації.

«Велесова книга», «Літопис Аскольда», літописи (Київський, Галицько-

Волинський), билини Київського циклу, поезія, «Слово о полку Ігоревім», твори

Іларіона, К. Туровського, інших засвідчують: українська

ідея випливає з

праглибин тисячоліть. І породжена вона самим буттям праукраїнства. Вона

цілісна духом і змістом, хоча має різні форми вираження, що цілком природно: і

людська сутність на різних етапах фізичного й духовного розвитку виявляється

по-різному.

Історія буття наших пранародів, як доведено антропологами (Ф. Вовк) й

археологами (В. Хвойка, його

послідовники), історіографами («Старожитності

Русі-України», 1994) досить яскраво виявляється ще в мізинській, трипільській

(а згодом черняхівській, березинецькій, празько-корчацькій, київській та ін.)

культурах. Часом різноетнічні племена культивують хліборобство, ремісництво

і воїнство; ведуть і кочовий, і осідлий способи життя; мають і достатньо

розвинену міську культуру, спілкуються із сусідніми народами Далекого і

Близького

Сходу, Європи, при цьому з кожним століттям усе яскравіше

виявляється спадкоємність традицій. І – що особливо важливо! – не лише у всіх

сферах матеріальної, а й духовної культури: у релігії, обрядах, мистецтві.

Закономірно, що на всьому тому лежить печать природи: універсальної, як ні в

жодному регіоні, бо вона охоплює простір від Прибалтики

до Кавказьких гір і

від Адріатики до Чернігівщини, має всі типи тварин і рослин, кліматичних зон,

моря, могутні ріки і степи, як море, та гори і ліси, «чисті води та ясні зорі», а

відтак відповідну універсальність натури далеких пращурів.

І тут не можемо не виділити ролі духовного начала: природа, етноси

породжують

глибоку, універсальну релігію – язичництво, що виявляє та віками

стверджує універсалізм світовідчуття й світорозуміння, почуття безмежності у

часі й просторі, а тим самим – свободи людини, етносу в універсальній

світобудові.

Ідеали самоцінності, етнодержавної незалежності, свободи й визначають

сутність праукраїнської ідеї. Анти, україни (украни, укри), кельти, готи й гуни,

сармати (орос – русь), скіфи –

усе це племена, що мали і свою окрему історію,

674

певні риси ментальності, і свої (або входили в чужі) держави. Але вирішальне

те, що в історичній еволюції вони кристалізувалися як духовна єдність, що

добре усвідомлювала: вони – це одна особовість (Я!), греки, римляни, варяги –

інша (не-Я). Тому «свої» могли воювати між собою (як поляни з половцями),

але то були війни

за старшинство й скороминущі вигоди, а не на знищення.

Автор «Велесової книги» зображує міжплеменні (чи родові) пристрасті на рівні

гомерівського епосу, бо головна його пристрасть (ідея) – вірність пам’яті

поколінь «своїх», збереження власної ідентичності, поклик бути вірними своїй

суті і ролі, історичній місії. Оскільки хто тратить усвідомлення

самодостатності, той стає здобиччю

, жертвою, рабом інших, зраджує свою

сутність. І тому —

Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас

І там з жалю плачуть і виказують нам,

що не берегли ми Праву, Наву і Яву,

не берегли того, а ще й глузували...

«Істинно!» – скаже Т. Шевченко, славних прадідів великих стають

поганими

ті правнуки, котрі не здатні захищати свободу. Отже, не лише власну,

а й загальнолюдську сутність. Людина – етнос – Земля – Космос – ось ланки

Богом визначеної цілісності, тож втрата хоч однієї з них загрожує розпадом

світобудови. А відтак – і сутності людини, етносу, бо життя має виміри як

біологічно-фізичні, так і духовно-психічні (

мораль, етика, поняття прекрасного і

потворного).

Закономірно, що природа – цілісно-універсальна! – формувала

відповідний характер людей. Серед них, як у центральному регіоні України,

переважають характери хоч і емоційно бурхливого, однак зовні більше

розважного, стриманого темпераменту, прихованої лукавим гумором глибокої

філософічності; люди ж гірських регіонів вражають імпульсивною рішучістю,

гордістю та мужністю, сказати б

– індивідуальною незалежністю; а люди

степів, перехресних історичних шляхів та південного сонця – вибуховістю

темпераменту й динамічною мінливістю психічних станів.

Перший Бог, що формує людей, – Природа. Другий – суспільно-історичні

обставини: доісторичний період формував один тип індивідів та суспільних

об’єднань – тип колективістичної орієнтації й слабо розвиненої

індивідуалізації. Доба великих князів ліпила людей

державницької психіки,

осмисленої особовості та яскраво виявленої волі. Гетьманщина виробила тип

воїна-філософа, для якого якнайвищим проявом є синтез індивідуальної

свободи з готовністю жертвувати навіть життям за Вітчизну, віру і побратимів.

Страшною епохою стає час бездержавності: вона розвиває денаціоналізацію та

деморалізацію, а необхідність вижити – прагматизм, волячу терплячість,

покірливість та безмовність, як

і бажання зберегти колись привілейоване

становище – або потворне юдофільство, або людинозгубне яничарство, або не

оперте на аналітичний досвід, реальний грунт та державотворчу волю

675

мрійництво.

Лише відродження історичної пам’яті й самоусвідомлення своєї

космічної, національної й гуманістичної особовості та історичної місії формує

Тараса Шевченка, а за ним і П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, М.

Грушевського, Лесю Українку, В. Винниченка, І. Огієнка, В. Вернадського, М.

Заньковецьку, Л. Курбаса, П. Тичину, О. Довженка – тип універсальної

особистості: з максимально розвиненим самопізнанням та усвідомленням,

державницькою філософією й психікою, душевною глибиною й крицевою

волею, науковим раціо й ніжним, добрим емоціо, гуманізмом, що понад усе

ставить право, свободу та рівність кожної людини, нації і культури.

Внаслідок фальсифікації української історії людство не усвідомило ролі

України в порятунку Європи від монголо-татарської

окупації.

Не розкрито всесвітньої ролі і української національно-визвольної

революції ХVІІ ст., коли було створено демократичну республіку Запорозьку

Січ та національно-демократичну державу Гетьманщину, а тим самим

показано, що успішними можуть бути соціальні революції лише тоді, коли

поєднуються з революційями національними і навпаки. А також, що саме

українці, синтезуючи

і свій, і загально-європейський досвід, здобутки

суспільно-політичної думки створили воістину демократичну Конституцію,

ядром якої стали положення про народоправство та права кожної людини,

соціальної верстви, нації.

Наслідком стало те, що українські емігранти на землі Росії (до Тихого

океану) чи Австралії і Америки понесли з собою ідеали свободи, рівності,

гуманізму, справедливості

й демократизму, чим суттєво збагатили життя як

Сходу, так і Заходу.

Цілком закономірно, що при відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку у

Вашингтоні та при відзначенні сорокарічного ювілею події у 2004 році

Президенти США, видатні представники інших держав одностайно

наголошували: не тільки народ США виявив шану до українського генія, а й

Тарас

Шевченко символізував честь великій державі, оскільки він збагатив її

ідеалами людяності, любові до свободи і демократії, поетизацією материнства,

жінки і Батьківщини, незрадливого братерства людей і народів.

Шлях до піднесення загальнолюдської цивілізації та культури

окреслювало українство і на початку ХХст., коли було створено Українську

соборну державу та в час Другої світової війни

, коли, відроджуючи стратегію й

тактику козацтва, армія УПА боролася з тисячократно переважаючими силами

двох імперій, і хоча її воїни знали про неминучість фізичної загибелі –

боролися і Духом, Патріотизмом, Гуманізмом, стратегічно – перемогли чорні

сили фашистського месіанізму. Довели правоту філософії: «Борітеся –

поборете» (Т. Шевченко). Vivere memento! (Лиш боротись – значить жить

(І.Франко)).

Початок

ХХІ століття українство і на терені держави, і ще в понад 70

676

країнах планети знову явило світові багатьма неочікуване чудо – «помаранчеву

революцію», чим, безумовно ж, поклало печать торжества демократії і свободи,

прав людини і націй, розквіту мов і культур, панування справедливості і краси

на процес вселюдського поступу.

Українство постало і як Учитель життя. Українство підтвердило

харизматичність своєї етнонації. Українство наповнило поняття історичної

місії

новим, дійсно прогресивним змістом.

677



Схема

ªТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Національний месіанізм – це наслідок інтерпретації проблеми єдності та

багатоманітності світової історії через метафізичне розуміння співвідношення

ІСТОРИЧНА МІСІЯ УКРАЇНИ

Фактографія

національного поступу

Досвід та уроки буття

українського народу

Концепти визначних українських

мислителів:

- «благодать» і свобода у філософських схемах

Іларіона Київського і Володимира Мономаха;

- барокові виміри української духовної

непідлеглості у Г. Сковороди;

- гуманістичний національний месіанізм Т.

Шевченка і кирило-мефодіїївців;

- кордоцентричні напрямні духовних шукань П.

Куліша та П. Юркевича;

- провісники державного пробудження України:

І.Франко, М. Грушевський;

етнічний консерватизм Д. Донцова і концепція

територіального патріотизму В.

Липинського;

- універсалістська місія української художньої

словесності у ХХ ст.: П. Тичина, Є. Маланюк,

О. Гонча

р,

Ліна Костенко

Планетарне покликання українського

етносу, його харизматичність у часі

й просторі

678

загальнолюдського та конкретно-історичного (національного). В українській

політичній та філософській думці засновником ідей національного месіанізму є

М. Костомаров, який в ряді праць обґрунтував особливу історичну роль

українського народу, виходячи із специфіки його національної психології, а

також Ю. Липа, що багатогранно обгрунтував історичне «Призначення

України».

Уроки буття етнічної спільноти – комплекс

мислительних схем та

історіософських версій, що насвітлюють шлях національного саморуху в

системі «виклики часу – політичні та культурні реакції етносу». Випрацьовані

інтелектуалами – письменниками, філософами, політичними діячами, вони

окреслюються як дороговкази на шляху до поступу, до горизонту збулості –

етнічної й індивідуальної. Нехтування уроками буття етнічної спільноти

спричиняє нігілістичні розриви в живій тканині національного

буття, яка

заповнюється відчуженими формами тоталітаризму або маскульту.

 ЛIТЕРАТУРА

Грушевський М. Iсторія України-Руси. В 11 т., 12 кн.— К.: Наукова думка,

1991–1997.

Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991.

Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – К., 1990.

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К.: Либідь, 1996.

Кононенко П. Свою Україну любіть... – К.: Твім Iнтер, 1996.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Генеза, 1996.

Рудницький С. Чому ми

хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994.

Ткаченко О, Реєнт О. Україна на межі цивілізацій. – К., 1995.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії у 2-х т. – К.: Основи, 1995.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький.— К., 1996.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII–XVIII століть:

проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.:

Альтернативи, 1997.

Українознавство в розбудові держави // Матеріали міжнародної нвуково-

практичної конференції.— К., 1994.

Українознавство: Ювілейний збірник. – К., 1996.

Ухвали ІІІ світового Форуму українців. – К., 2001.

Центральна Рада і український державотворчий процес // Матеріали

наукової конференції у 2-х част. – К., 1997.

679

ЗМІСТ

Передмова

Вступ

Розділ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ

ОСНОВИ УКРАЇНОЗНАВСТВА

Розділ II. ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА. УРОКИ

§ 1. Специфічні особливості і принципи.

§ 2. Від крає-, країно-, народо-, суспільствознавства до

українознавства

§ 3. Історичний генезис україно-, народознавства.

Уроки

Розділ III. КОНЦЕНТРИ УКРАЇНОЗНАВСТВА

§ 1. Україна – етнос

§ 2. Україна – природа, екологія

§ 3. Україна – мова

§ 4. Україна – нація і

держава

§ 4.1. Національна ідея, нація, націоналізм

§ 4.2. Ґенеза української державності

§ 5. Україна – культура

§ 5.1. Україна – релігія, філософія, мистецтво

§ 5.2. Україна – художня словесність

§6. Україна у міжнародних відносинах

§7. Україна – ментальність, доля

§8 Україна, світове українство – історична місія

680

Навчальне видання

КОНОНЕНКО Петро Петрович

УКРАЇНОЗНАВСТВО

Підручник

для вищих навчальних закладів