Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

481

і тому не лише логічно, предметно, одинично, а й множинно, узагальнююче,

символічно. Це веде до образності мислення: золото – не лише цінно, красиво, а

й велично («золотий стіл» – простеол), і не лише конкретно (золоте стремено), а

й абстрактно (золоте слово, золоті мрії, золоті сни); бик – не тільки корисна

тварина, а й

символ чоловічої сили, родючості, бик – бог; жінка – мати, кохана,

сестра, дружина: заміжня – горлиця, дівчина – зозуля; мати – і основа,

хранителька роду, і Земля: символ плодючості, щедрості, вірності й сили

(завдяки єдності з нею Антей непереможний), духовності та краси (звідси

філософія антеїзму). Князь – і конкретний Володимир Великий, і – символ

Києва, Русі, «ясне

сонечко», спілкування з яким надає людям і подіям билинної

величі та епічності, символічної єдності поколінь в часі і просторі. І так само

Микула Селянинович постає образом символом єдності людини – природи –

держави, хлібороба Землі, воїнської й трудівничої життєдіяльності. Навіть

покійники – це не тільки раніше реальні люди, а й духи, які можуть приходити

на землю й впливати на долю живих.

Від замовлянь, колядок, щедрівок, ліричних пісень до міфів і героїчного

епосу – такий шлях розвитку форм. Та головне, що за ним – шлях пошуку

відповідей на питання про сенс буття, причинні наслідки, носіїв добра і зла, а

тому – шлях до системного мислення і синкретизму: з

одного боку – слова,

ритму, карнавальності (обрядові дійства), а з другого – уявлень різних епох,

поколінь, етнодержав.

При цьому синкретизм, основа і мета якого – єдність не лише у сфері

життєдіяльності роду (обряди, традиції), племені (звичаєве право, вірування),

держави (закони, владні структури), а й у сфері почуттів, філософських понять,

етико-естетичних уявлень, критеріїв. Зрештою

– уявлень про світобудову й

людину, а відтак – творчу силу Буття, роль, місце богів. Наслідком такого роду

синкретизму праукраїнців й стають релігійно-філософські ідеї Троїстих

Єдностей: Вогню, Світла, Потуги Всесвіту – з одного боку, Перуна – Дажбога –

Сварога – з другого (що синкретизує й ще одну тріаду: Прави, Нави і Яви, про

що мова попереду).

Наскільки цей синкретизм глибинний та широкий, а наслідок

універсальний, можна переконатися на прикладі історії творення, змісту й

символіки нашого прапора. Як розповідає давню легенду М. Грушевський, Бог,

сидячи із Сатанаїлом на Дереві Життя посеред безберегого океану, пропонує

дістати з його дна Жовтого піску і Блакитний камінь. Коли той дістав, Бог

творить із нього Землю і Небо, що й визначає кольори-символи держави, а

відтак і прапора та прагерба – Тризуба (знову-таки, образу Триєдинства). Це

переконливо розкрито О. Братком-Кутинським у праці «Феномен України»,

процитувати яку є рація розлогим уривком.

«Всеохоплююче проникнення ідеології триєдності світотворчих сил у

ментальність українського етносу, в

його побут, пісні і обряди не могло

обминути національного образотворчого мистецтва. І справді, символи Трійці

482

панують як в українських традиційних барвах, так і в українському орнаменті,

де вони зливаються з дрібнішими символами в цілісних композиціях. Образи

священних рослин, разом і образами сонця-кола, рогатого місяця, зорі, хреста,

сварги, триквестера, дерева життя – тристеблевої квітки, тризуба – трилисника,

нескінченності пізнання – колесо-квітка, Великої Матері, міфічних зміїв, оленів,

сонячних

птахів – півників тощо увійшли в наше різьбярство, карбування,

вишивання, килимарство, писанкарство, гончарство, розпис хат, виготовлення

оберегів...

Для розгляду всіх цих мистецьких скарбів потрібні спеціальні дослідження

і багатотомні публікації, отже, для висвітлення теми нашої роботи обмежимось,

переважно, аналізом використання лише одного із знаків Трійці, а саме Тризуба,

і лише в обмежених проявах

образотворчого мистецтва, а саме в орнаменті та в

барвах. Для української культурної традиції найхарактернішими є п’ять

різновидів цього знака:

Кожен різновид має безліч варіантів, які різняться переважно більшим чи

меншим ускладненням малюнка.

Перший різновид зберігає надзвичайну стійкість форми протягом

тисячоліть. Так: за доби трипільської культури (IV-І тис. до н. е.) бачимо його у

вигляді рельєфних наліпів та в зображеннях трипалого божества на керамічних

горщиках. Шанують його наші предки і

за скіфо-сарматської доби (кінець І тис.

до н. е. – початок І тис. н. е.), сліди того збереглися, зокрема, в Ольвії. Особливо

цікавим з тогочасної символіки є стилізоване зображення шанованого ще

трипільцями божественного життєтворчого змія. Трипалі кінцівки змія

розміщені у вигляді хреста (адже хрест теж є одним із знаків, що

символізують

Трійцю). Цей різновид знака бачимо в навершях знамен чи зброї на

середньовічних українських іконах, зокрема на іконі «Воздвиження», у сценах-

картинах «Поцілунок Іуди», «Христос перед Анною і Каіфою» та інших.

Перший різновид тризуба успішно виявляє себе і в князівські часи кінця І –

початку II тисячоліття н. е., і в оздобленні запорізьких

порохівниць, і в

народному ритуальному різьбярстві середини II тисячоліття, де він дещо

ускладнений комбінацією з іншими символами Трійці – шестикутною зіркою, і

в сучасному українському образотворчому мистецтві. Розгорнений аналіз

мотивів української народної орнаментики, зроблений М.Р. Селівачовим,

охоплює майже всі з досліджуваних нами різновидів тризуба включно з

першим.

Другий різновид має більше

варіацій та ускладнень. Зустрічаємо його до н.

е. в Ольвії серед культових виробів із свинцю, т.з. «букраній», та на початку н.

е. серед сарматських знаків. Форма цього різновиду виявилась зручною для

483

навершя культових споруд знамен і скіпетрів. Своєрідне навершя для

ритуального скіпетра знайдено на Запоріжжі у Луговій Могилі. Символіка

скіпетра є розгорненою (включає характеристику іпостасів трійці як активних

живих «промовляючих» чинників). Закодований у символіці скіпетра зміст

досягає глибшого розкриття при його зіставленні з прадавньою українською

колядкою про створення світу.

Неважко помітити,

що в основі колядки і конструкції ритуального скіпетра

лежить одна й та ж символіка життєтворчої Трійці. Символ «космосу» порядку,

організації, представлений у скіпетрі трьома гілками «дерева життя», тотожний

«зеленому явору» колядки, який символізує організований простір, що

формується серед «хаосу» («синього моря», тобто неорганізованого простору, у

якому ще не існує ні «

нащадка світа», «ні неба, ні землі»). Цілком ймовірно, що

й пташки з дзвониками в дзьобах на галузках скіпетра тотожні «трьом

голубонькам» (в іншій колядці «трьом соколонькам»), які, подзвонюючи в такт

з ритуальними дійствами скіпетроносця, немовби «радоньку радять як світ

сновати».

Різновид тризуба, який ми розглядаємо, у І тис. н. е. використовувався

не

лише для навершів і скіпетрів, а й для прикрашування одягу. Дві срібні

прикраси з Тризубом цього зразка знайдено в с. Перещепине на Полтавщині.

Пізніше, в князівські часи, знаходимо їх на Чернігівських перстнях,

накарбованих прикрасах піхов та на керамічних виробах у Києві. Цей же

різновид тризуба зображується як захисний знак

на дверях гуцульських хат, на

щитах українських дворнських гербів, а його ускладнена форма надається

гуцульським ритуальним трійцям. Найбільшого ускладнення й розвитку цей

різновид тризуба набирає у культових орнаментах, що прикрашають храми,

зокрема Київську Софію. Подібно до розписів церковних стін будуються з

другого різновиду Тризуба й прикраси печаток текстів українських рукописних

книг

XIII–XVII ст., що пізніше зустрічаємо і в друкованих книгах. Народна

трансформація другого різновиду Тризуба в українському образотворчому

мистецтві тісно пов’язана, як уже зазначалось, із символічним уявленням

Всесвіту у вигляді «дерева життя» («райського древця» українських колядок).

Традиційна троїста квітка-древце українських орнаментів, власне, і є розвитком

цього різновиду знака Трійці.

народному декоративному мистецтві другий і третій різновиди тризуба

іноді зливаються. Те ж саме можна сказати й про елементи орнаментів

церковного розпису. Незважаючи на поєднання форми другого і третього

різновидів, маємо їх все ж розрізняти з огляду на відмінність в історичному

розвитку.

Третій різновид відомий ще з кам’яного віку. Виготовлений з

кременю

тризуб цього різновиду (ймовірно, скіпетр) знайдено у с. Василівці Запорізької

області в археологічних шарах II – початку І тис. до н. е. Бачимо його як

прикрасу головного убору скіфського вбрання, зокрема головного убору богині

484

Деметри, знайдену біля с. Велика Білозерка в археологічних шарах середини І

тис. до н. е. У наверші скіпетра архангела Михаїла на печатці Мономаховичів;

на срібній чаші з Чернігова; в нагруднику воїна з фрески Кирилівської церкви у

Києві, де він відіграє роль оберега – прикраси аналогічного нагрудника.

Значний інтерес становить поєднання тризуба

з іншими знаками Трійці

(Хрестом і Сваргою) на фресках Софії Київської. Особливо цікавим є

формування хреста з чотирьох тризубів третього різновида, аналогічно як

сформований ольвійський хрест з трипалих лап священного змія.

Рослинна емблема Франції, знаменита «флер-де-лі» (золота королівська

лілія на синьому тлі), теж побудована на третьому різновиді описуваного

знака.

Перед тим як потрапити на герб Бурбонів, цей знак шанувався українськими

кельтами-галами (тепер Галичина, Бойківщина) та французькими галами-

кельтами. Бачимо його від початку XI ст. на позолоченій блясі з дитячої могили

у Білгород-Дністровському. Цей знак зустрічається в гербах українського

дворянства та в українському народному орнаменті, де він, як уже

зазначалось,

зливається з ускладненими формами другого різновида та четвертого різновида.

Класичні форми четвертого різновиду чітко відрізняються від усіх інших. У

їхній основі, як і в основі трьох перших різновидів, очевидно, та ж сама

асоціація з «деревом життя», точніше з його тригалузевою життєтворчою

верхівкою. Однак більша формалізація (введення прямокутних елементів,

нетипових

для рослин) зробила цей різновид символу Трійці привабливим для

знаків влади і власності. У І тис. до н. е. цей знак ставився на монеті скіфського

царя Савмака, на ольвійських монетах і монетах царя Рескупорида; на монетах

Пантікапеї. Цей же знак бачимо на монастирській цеглі XII ст. у Володимирі

Волинському і на дверцях

гуцульських хат. Дещо видозмінені варіанти знака

бачимо на цеглі київського Подолу, на щитах гербів українських дворян та у

формі гуцульського ритуального свічника. Вкрай ускладнені варіанти

четвертого різновида, що переростають в орнамент, прикрашають храм Софії

Київської, староукраїнські рукописні книги, прикраси-обереги одягу.

На відміну від чотирьох уже розглянутих різновидів, побудованих на

образах рослинного світу, п’ятий різновид знака Трійці має в своїй основі образ

триязикого полум’я. Він поширений серед усіх народів землі. Проява вогню –

неодмінного атрибуту індійського бога життя й смерті Шіви (Сяйва) –

виражається або знаком триязикого полум’я, або Тризуба. Аналогічна

тотожність знаків і в Тібетській символіці. Тризуб-полум’я

бачимо в Херсонесі

на капітелі на давній українській іконі, що зображає енергетичну підтримку

розп’ятому Христу.

Формалізація зображення триязикового полум’я почалася ще в праарійські

часи. Як і четвертий різновид знака, воно виявилось зручним для розробки

родових і державних знаків, вписування в них монограм та інших додаткових

смислів. Таке використання

п’ятого різновида знака на терені України

зафіксовано вже в монетах скіфського царя Фардзоя. Вписували свої монограми

485

у форму Тризуба київські князі (розшифрована О. Пастернаком).

Застосовувався цей знак як оберег і тавро у Києві, в Остерському Городці і в

Карпатах. Під впливом плетінкового ускладнення четвертого різновида із знака

триязикового полум’я витворюються державні знаки київських князів

Володимира Великого й Володимира Мономаха та герб УНР і сучасної

Української

держави.

Надзвичайно цікава побудова староукраїнського плетінкового орнамента, у

якому поєднуються другий і третій різновиди Тризуба. У цьому орнаменті дано

розгорнуту картину світобудови – два начала породжують третє, яке, у свою

чергу, породжує нову Трійцю, виражену вже трьома началами. Найбільшого

поширення такий орнамент набув за часів княжої доби. Ним прикрашали одяг,

зброю, книги

, широко використовували при розписах храмів.

Саме такий плетінковий орнамент ми бачимо на піхвах та руків’ї шаблі,

виготовленої у Києві на межі Х–XI ст. і всесвітньо відомої під назвою «шабля

Карла Великого». Ця реліквія знаменита не лише своїм орнаментом, а й

легендарною історією, яка свідчить про високий рівень тогочасної української

культури і заслуговує на те, щоб коротко її переказати.

Як потрапила ця унікальна шабля до німецьких церемоніальних інсигній –

лишається загадкою. Шабля не має подібних. Єдина шабля з дуже близьким

орнаментом уздовж леза, за даними А.Н. Кірпічнікова, знайдена у Києві.

Існують версії, ніби шаблю подарував Карлові Гарун аль Рашид, ніби вона

була

взята в бою з аварами, подарована угорським королем та інші. В усякому разі,

до кінця XVIII ст. нею опоясували імператорів Священної Римської імперії при

їх коронації, а з 1801 р. шабля стала експонатом Віденського історично-

художнього музею, де й було виявлено її київське походження.

Один з дослідників шаблі А.Н.Кірпічніков («

Так называемая сабля Карла

Великого», – Сов. археология, 1865) вважає, що стилістична ідентичність

орнаментальних мотивів руків’я і піхв шаблі та аналогічних виробів київських

майстрів (меч, прикраса ножен з Десятинної церкви, шабельні перехрестя з

Гочева і Княжої гори, прикраси одягу тощо) настільки повна і вражаюча, що й

без спеціального мистецтвознавчого обґрунтування орнаменти шаблі

й виробів

можуть бути віднесені до одного культурно-художнього осередку. «В цілому,–

пише Кірпічніков,– ми маємо справу з тим орнаментальним стилем, який пишно

розів'ється у XII–ХIIІ віках і посяде панівне становище в архітектурі,

прикладному мистецтві та книжковій графіці і джерела якого виходять з

ранньокиївського періоду...»

Завдяки високій культурі

орнаментування і зброярської справи шабля

київських майстрів стала державною реліквією німецької корони, так само

високо шанованою, як і наше Київське Євангеліє, привезене Анною

Ярославівною до Парижа, на якому потім, ще багато століть, французькі

королеви присягали на вірність королю й народу Франції.

Завершуючи нарис про основні засади символіки українського

486

образотворчого мистецтва, згадаємо про давній синтетичний знак, названий

нами «магічна квітка». Цей знак об’єднує в собі символи Тризуба, Христа, Кола,

Квадрата, а в більш давніх зразках ще й Священного Змія. Коріння цього знака

тягнеться з трипільської культури, але довершеності він досягає у першому

тисячолітті н.е. у скіфській культурі

періоду Боспорського царства.

Християнський варіант «магічної квітки» широко представлений в мозаїках та

фресках Софії Київської (XI ст. н. е.), зокрема в розписах стелі Південної башти

та бані на південних хорах; мозаїки головного вівтаря (Євхаристія,

Святительський чин); розписах Михайлівського вівтаря (рештки орнаменту під

фрескою «чудо архангела Михаїла в Хопех»); у розписах південних внутрішніх

та зовнішньої галереї, Південної башти тощо.

Українська дохристиянська символіка продовжує жити в Україні й сьогодні

і не лише в знаках трійці чи Магічної квітки, а й у найрізноманітніших проявах

народного мистецтва. Для прикладу можна навести вже згадуване різьблення

ритуальних свічників та писанкарство. Тут можна бачити традиційне

зображення арійського бога Митри,

яке складається з трьох постатей, – однієї

великої посередині (денне сонце) і двох менших обобіч (ранкове і вечірнє

сонце). Денний Митра тримає хреста, але це аж ніяк не руйнує дохристиянської

композиції.

Оскільки шестикутна зірка, так само як і хрест, символізувала поєднання

протилежних світотворчих сил, тобто вогню (батьківська енергія) і води

(материнська

енергія), то можна думати, що вона не випадково була зображена

на трійці і, очевидно, мала відношення до якогось ритуалу у водосвятті. Але й

без того різьба була стислим символічним записом складної світоглядної

концепції, яку наближено можна уявити так: дві триєдині сили: (чоловіча,

зображувана трикутником, спрямованим угору, і жіноча, зображувана

трикутником, спрямована

униз) творять – третю, синівську (сама шестикутна

зірка). Ця трійця сил (батьківська, материнська, синівська), творять нові

триєдині світи– три нові трійці (три менші шестикутні зірки). Ці три нові трійці

переходять у підсвічники, далі свічки, далі полум’я, тобто знову переходять у

триєдину батьківську силу (триязике полум’я, яке тотожне трикутникові,

спрямованому

вгору, тризубові і т. д.)

Власне так уявляли розвиток всесвіту наші предки: Бог Отець поєднується

з Богинею Матір’ю, народжується Бог Син, який, розвиваючись і мужніючи,

стає Богом Отцем і розпочинає новий цикл світотворення.

Не менш давньою від триєдиного ритуального вогню українською

традицією є великоднє писанкарство. Яйце є символом зародка Всесвіту

, отже,

символом і його народження, і воскресіння. Особливо, коли на яйце від курки-

первістки накладають символічний орнамент і воно починає називатись

«святою писанкою». Писанка – святе Дитя святих батьків світу. Навіть

шкарлупки з писанок мають бути повернені батькам світу (вкинуті або у вогонь,

або у воду). Існує повір’я, що шкарлупки, вкинуті у річку, вода на десяту

487

п’ятницю (святковий день у наших предків) принесе до рахманів (брахманів),

саме в день, коли настає Рахманський (Брахманський) Великдень.

Аналізуючи графіку українського образотворчого мистецтва, не можна

обминути символіки й енергетики барв. У попередніх розділах вже згадувалось

про глибинний зміст жовто-синього сполучення кольорів. Тут розглянемо

символіку й енергетику барв більш

послідовно і повно.

Чому енергетику? Тому, що зв’язок світлової енергії і кольору більш

доступний безпосередньому сприйманню і розумінню, ніж зв’язок енергії і

графіки чи просторової форми.

Як встановлено наукою і як підказує власний досвід кожної людини, жодна

активність нашому фізичному світі неможлива без певного енергетичного

забезпечення. Отже, вражаюча тисячолітня

активність національних символів

має, очевидно, ґрунтуватись на неабиякому енергетичному потенціалі, й

обминути цей аспект символіки ми не маємо прав.

Проблема енергетичного потенціалу символів, однак, не є традиційною і

самозрозумілою, що творить деякі труднощі в її доступному викладі. Тому

розпочнемо знайомство з нею поступово, в процесі розповіді про символіку

національних барв,

знаків та про національну ідеологію, концентрованим

виразом якої і є національна символіка». (Вечірній Київ. – 1995. – 15 лип. (інші

публікації в номерах: 9 – 30 черв., 1 – 25 лип.)).

Навіть у підручниках 90-х років XX ст. автори вважають можливим

твердити, що історію української філософії та культури можна розпочати хіба

що з XVI ст., ставлячи знак рівності між власне філософією та культурою

працями з історії філософії та культури, зводячи, разом з тим, їх до ідеології як

надбудови. Не важко переконатися, що ми, по-перше, мали свою філософію та

культуру ще задовго до Київської Русі; по-друге, що релігія, філософія,

мистецтво (культура) були посестрами ще в дописемній добі і мали як

самодостатні

якості та риси, так і типологічні. А також виступали і надбудова, і

базис, бо з покоління в покоління ідеологія виступала і засобом збереження

держави, і основою її розвитку.

Новим етапом стала епоха, на матеріалі (досвіді) якої було створено

«Велесову книгу» (тобто, VI–IX ст. н. е.).

До цього етапу релігія, філософія, мистецтво

формувалися й

структурувалися у своїх частинах (ідеях, уявленнях, переконаннях). «Велесова

книга» стала цілісною системою – міфом етносу (нації), що вийшов з маси

етногруп, усвідомив себе (поділив світ на «я» і «вони»), став на шлях здійснення

власної історичної місії. Релігія там, де починається віра; філософія там, де

цілісно постають досвід, логіка, сумнів, отже

– пошук істини; мистецтво – де

синтезуються й символізуються душевно-інтелектуальні сили людини й етносу.

Окремі його форми виявляють більше релігійну чи філософську силу творчості.

Міф об’єднує зусилля. Його сутність – у конструюванні бажаної дійсності. Тому

його мета – формування волі, історичної самосвідомості, ідеї повної (і зокрема

488

державної) самореалізації етносу.

Тому: в основі міфу – осмислення Буття; мета – кристалізація

світовідчуття, державотворної Концепції, волі до життя; засоби її досягнення і

відображення, й конструювання ідеалу, утвердження його за допомогою релігії,

філософії, мистецтва – з одного боку, і людини, суспільства, державотворної

діяльності – з другого. Міф – це синтез енергії як Буття, так і

Свідомості, тому з

ним і пов’язано формування ядра нації (її характеру, волі, ментальності,

історичної місії).

«Велесова книга» – це і синтез нашої правіри, і пролог фіксованої

історіографії та історіософії, не меншою мірою – філософії та мистецтва. Для

переконливості процитуємо хоч би окремі принципові ідеї твору (який ми вже

розглядали, але в

іншому ракурсі):

Даремно згадали доблесні наші старі часи,

Бо йдемо куди – невідомо.

А так оглядаємось і говоримо,

Що соромимося Наву, Праву і Яву знати

Й обаполи тирла відати і думати.

Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє.

І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу

...

...Однак греки напали на Русь,

чинячи злеє в ім’я богів.

...Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас

І там з жалю плачуть і виказують нам,

що не берегли ми Праву, Наву і Яву,

не берегли того, а ще й глузували.

Істинно, що не достойні бути Дожбожими

внуками.

...Муж, ідучи додому, не правий,

якщо лише заявляє про права;

І правий, якщо слова його з ділами збігаються.

...Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму,

а ум великий божий є єдиний з нами,

і тому творимо і говоримо з богами воєдино.

...Віче мали: що віче вирішить

, то так і є;

а що не рішено – не повинно бути.

Вибирали князів од полюддя до полюддя...

489

...Інша бо кров є свята кров наша.

Про те мовилося, як обирали князів старотці наші.

І так правили п’ятнадцять віків через віче.

...Перунами розтрощила русь землю готську і мечами

знищила всякого,

а землю їхню, як відомо, до своєї приєднала.

А тут і хозари в наш час ратний пішли

на нас.

І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали:

«Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає».

І той їм допоміг: готи були розбиті...

...Готи змістились і відійшли на північ...

Русь же увійшла до цієї землі...

І так уперше заспівала славу богам на землі чужинській.

сказала руськолунь: «Та є земля, і треба немало старатись,

щоб утворилась земля наша».

...Велес бо навчив тих землю орати і зерно сіяти.

...і так роди жили окремими племенами.

Се називаються ті поляни, свередзсі й деревляни:

Тут бо всі руські, од руськолань походячи.

Окремими є сумь, весь і чудь – і звідти

прийшла на Русь

усобиця.

...(Варягами) Русь була відрізана від заходу сонця,

а інші пішли до сури на південь

і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам.

...Там і оселився Кий, що був засновником Києва.

Та то був престол руський.

Багато крові коштував той похід слов’янам.

Анти не зважали

на зло і йшли, куди Ор указував.

Бо кров є свята.

А кров наша про те каже, що ми русичі всі.

Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті.

...Давно були на Русі хазари, зараз варяги;

Ми ж русичі, аж ніяк не варяги.

...Наші діди в небесах.

490

...З підкорення се ми починали те заселення.

Мовимо, що так літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли

прадіди до гори Карпатської

І там оселилися і жили ладно,

а старійшиною роду був Щек, од оріян той був.

...А князі і воєводи-отці вели людей битися з ворогами во

славу

Перунову.

І се Дажбожа допомога наверталася на нас;

І була держава та Руська од русів

(Були війни з римлянами і готами).

...Зробили вигляд, що йдемо на північ,

а напали на них і розбили їх.

Подолавши їх, пішли до них і стали станами по Дунаю.

І римляни напали на нас,

і побили багатьох.

Хоч спішили вони нас обезглавити, а тако ми обезглавили їх.

...Од отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ.

Перси знали наші мідні мечі...

І була руськолунь сильна і міцна,

бо те від Перуна одержали ми.

Скільки раз виймали мечі і виходили проти ворогів

І відкидали

їх од своїх теренів отці од роду Орового,

славного і сильного,

який і Сірію воював, і Єгипет.

А в ті давні часи у нас не було єдності,

і лишились ми без Велеса, як віск.

Той бо говорив нам, що повинні ходити прямо, а не криво.

...Довго тривали літа рабства.

...Наші

отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як

язичники.

...І будемо простими, ставши собою.

Не були ми тими, що йшли на чолі раті.

І повернемось до того в собі, бо ходили гірше, як пси.

...І краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві

і поклонятись богам

їхнім.