Кононенко П.П. Українознавство
Подождите немного. Документ загружается.
511
...Бо ми стали гордими й не уникали ворогів.
...Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчення.
...Тако смерті не маємо..., але життя вічне,
І завжди брат за брата стоїть.
...Маємо битися за своє, а не говорити, які у нас батьки.
...Бо всякому люду належить
захищатися самому!
...самі повинні були померти, а русь визволяти.
Розказують, що якщо хтось не хотів іти до бою,
а йшов до дому свого і його ловили там,
то, піймавши, давали грекам, щоб там, як віл, працював
Кара буде його тяжка і рід викине його,
і в жалю не оплаче
його, ім’я його забуде.
...Життя наше в степах є до кінця нашим;
а й потребуємо свого.
Там не повинні нам говорити про інше життя.
Се бо слова наші істинні, а їхні брехливі.
...«Се русич і залишиться ним,
бо взяв землю до рани своєї
і несе її до Нави
...» –
ось один аспект самопізнання й самоусвідомлення праукраїнців, зафіксованих
«Велесовою книгою». Він розкриває високу духовність, етичність, естетичність,
культуру мислення, почуттів пращурів.
Але та ж книга розкриває уроки й протилежного змісту:
...Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас
і там з жалю плачуть і виказують нам,
що не
берегли ми Праву, Наву і Яву,
не берегли того, а ще й глузували.
Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками.
...За часів злославних і бусих русь була потята рукою
ворожою
512
І злочини творилися.
І князь тоді немічний був.
І услав синів своїх до брані.
А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча.
...поки боруси билися,
на нас наповзли вороги численні.
А внук троян був самотен при багатьох друзях
і був (у полон) уведений...
...За десяток віків забули своє родство,
І
так роди жили окремими племенами.
Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни:
Тут бо всі руські, з руськолунян походячи.
Окремими є сумь, весь і чудь – і з в і д т и
п р и й ш л а на Р у с ь у с о б и ц
я.
За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у
самотності,
і почали на чужих у неволі працювати.
...Іллірійці сказали, що ми нерозумні,
і прийдуть нам помагати...
...То бо той старотець сказав: «А підемо до іншої землі,
в якій течуть меди і молоко, і та земля є».
...
І руси пустили готів до землі своєї,
бо ці обіцяли бути з нами.
Важкі часи настали. Напали на нас римляни од Дунаю,
греки з півдня, а готи з півночі і півдня.
... А в ті давні часи у нас не було єдності,
і лишались ми без Велеса, як віск.
...Довго тривали
літа рабства.
...Не були ми тими, що йшли на чолі раті.
...Наші жерці знання збагачувати закликають, а вкрали їх
від нас.
...боїмося,
що так і лишимося невігласами до кінця,
не знаючи, звідки ми.
513
...Питають народи, х т о ми.
А ми в і д п о в і д а є м о, що ми л ю д и н е р о з у м н о г о к р
а ю.
...На те ще згадаємо Дарія Перського, який
на
нас прийшов
і побив нас через наші роз 'єднаність і усобиці.
...А зараз ми не маємо молілень і молимось
біля криниць і джерел.
...Та греки сіли там знову і заснували м і с т а
Й озлобилися на нас.
...Вони ж творять інше, аби нас од стародавностей
одвернути.
...Се Руса града каміння волають до нас.
І се ми маємо йти і дивитись у вічі смерті.
...храми суренські побиті ворогами,
і боги наші, зневажені, в поросі валяються.
Мають храми русичі, та не мають сили здобути над
ворогами перемогу.
...І те елани знали, щ о р у с
и п 'ю т ь б а г а т о;
і якщо (тоді) напасти на них, то можна подолати.
...І та велика свар одоліла русів і привела
до розладу і розторгнення...
І співаємо, писав автор «Велесової книги», адже ми руси – про славні дні, і
маємо співи ті од
отців наших, про красне життя в степах і про славу отців.
Але та слава бачиться й через призму гірких уроків. Автор нещадний до
всього потворного й антиморального, тим більше, що підстав, як бачимо,
антипатріотичного, антиморального, антиестетичного, зрештою –
антикультурного плану більше, ніж того хотілося б і нам. І, до всього, автор
тільки
силу приписує богам. За безсилля і рабство, відсутність волі та гідності
він звинувачує самих людей.
Зауважимо: нині також стало звичним писати найдошкульніші інвективи на
адресу українства. Але з яких позицій?
514
Коли для одних, як для творця «Велесової книги», рани і біль, ганьба
України – це їхня печаль, і вони бачать їх у комплексному співвідношенні з
явищами позитивного плану (які й визначають шану до України та її славу
у всепланетарному масштабі), то інші бачать лише негатив, на основі чого й
проголошують вирок
: Україна не може бути суверенною нацією-державою, бо
українці за самою своєю суттю є народом бездержавної ментальності (психіки,
мови, культури) та історії.
Безпідставне і неблагородне, безперспективне заняття! Облудні
антиісторичні твердження.
Бо є підстави, до того ж – обґрунтовані та серйозні, і для докорів, печалі та
звинувачень. І їх, наголосимо, першими, у
чому мали змогу переконатися,
висловили наші пращури, підтвердивши: вони – мислячі й самокритичні, отже,
спроможні дивитися на себе збоку, «з прищуром очей», високо-вимогливо й,
отже, державно (про державницькі критерії насамперед свідчать ще «Велесова
Книга», а згодом «Слово о полку Ігоревім», літописи, твори І. Вишенського і Г.
Сковорода, Т. Шевченка й П
. Куліша, І. Франка, Лесі Українки). А
продовжують роздум про свою сутність і творці держави 90-х років XX ст.
Але з яких позицій?
Не станемо говорити про недругів закордонних, які, як «режисери»
«Останкіно», бачать в Україні лише занепад, а причиною – самих українців: там
промовляють великодержавна пиха, колонізаторська злоба, татаро-
монгольського штибу ідеологія
безособовості, дрімучої дикості,
антидемократизму. Для них ми – чужі, раби, що захотіли бути вільними.
І вишукують вони негаразди у нас (а як їх нема, то й вигадують, провокують
людське невдоволення), щоб приховати свої, аж до розстрілу власного
парламенту, геноциду в Ічкерії-Чечні...
Але не можемо обминути увагою тих, хто зробив своїм
ремеслом,
садистською втіхою обпльовування, дискредитацію, глум с в о є ї, здавалося б,
Землі, своєї нації, мови, культури, бо ж вони народилися в їх лоні і
послуговуються усіма їхніми багатствами, славою, честю. Жити в материній
Хаті, користуватися її благами й плювати в обличчя – не просто неморально, а
злочинно-підло, відвороти й
безчесно. Особливо коли врахувати:
1) усі, що так палко люблять Росію, покивують на неї як на ідеал,– сидять
не в Росії, а в Україні (інших державах) і хоч можуть виїхати до свого «раю»,
але несамовито тримаються за «пекло»; тож говоримо про варварство у
минулому, але саме теперішні хулителі усього українського є
взірцевими
варварами в царині вселюдської культури, бо здійснюють злочинну практику
нищення екології як природи, так і душі (духовності);
2) стало нормою посилатися на жорстокості українців у процесі
державотворення; та й це – укус підколодних гадюк, хамелеонство, бо один Іван
Грозний, один Петро І, один Ульянов-Ленін винищив українського (та й
російського) люду
більше, ніж усі українські державотворці разом узяті. І треба
515
подумати, чи дорікати українству за фантастично гіперболізовані утиски та
кари, чи погодитися з слушністю розмірковувань Д. Павличка в його поемі
«Ностальгія»:
...В нас попелом посипані гетьмани.
Шкода, що нас не виховав тиран,
Що не переженились ми ордою,
Що засівали тільки власний лан,
Світ не лякали збройною ходою,
Й тепер
демократичний свій талан
Охрещуєм не кров'ю, а водою, –
Та ні, не жаль, бо ж будуть нагорі
Не мечоносці, а плугатарі
Бо й сьогодні головна дилема України: бути чи не бути?! Бо головне в
ментальності українців – демократизм і свобода; в ментальності сусідів,–
татарсько-монгольського типу автократичність і знеособлення. А це
й породжує
головний конфлікт доби, бо:
Ваша мати – Азія, а наша – Європа…
Добре знаючи це, О. Блок писав:
Попробуйте сразиться с нами!
... Да, азиаты – мы, –
С раскосыми и жадными очами!
(«Скифы»)
Але «азіатами» можуть бути не лише ті, що живуть в Азії або в Росії.
Скоріше навпаки: класичні
азіати – тут, і не з чужих етносів, а «свої» – ті, що
виховані як «хахли» – жахне страшидло,
Людина видом, але духом бидло, –
оскільки осердям їхніх натур є не тільки двомовність, а й двоєдушність, точніше
– бездушність, порожнеча, через що:
Коли хахол звертається до Бога,
То лиш на те, щоб освятить ярмо
,
За рабство помолитися щомога,
Сквернити Кобзаря святе письмо...
Отож, мусимо визнати, що і в українстві, як і усіх народів, немало (і в
характері, і, як наслідок, в долі) таких реалій, які не роблять нам честі.
516
Але не можемо обмежитися констатацією, що в нашій історії були Окаянні
і Пушкарі, Кочубеї і Вишневецькі, Брюховецькі і «вірні ленінці», з волі чи згоди
яких нищилася наша державність, національна самосвідомість, віра, мова,
філософія, культура, хліборобська, освітньо-наукова, мистецька, інтелігентська,
військова еліта. Бо де їх не було?..
В ім’я правди
й грядущого маємо поставити питання: чому? Які були
причини і наслідки добра чи зла? А також, яка в тому роль культури.
Перша відповідь очевидна: і характер, і доля українства – явища історичні,
сформовані тривалим, багатогранним процесом, в якому особливу роль
відігравали специфічні умови і форми еволюції етносу, релігії, філософії,
мистецтва, освіти, науки
, педагогіки, права, а тим самим і нації та держави.
Не випадково ставимо на перший план етнос. Він – і першопочаток, і
вершина еволюції суспільства – нації: її долі, характеру, перспектив (місії).
Ми вже бачили, як непросто еволюціонував український етнос: упродовж
тисячоліть; в надрах різнорідної природи; на перехресті доріг інших етносів,
отже, мов,
звичаїв, релігій, культур. Зазначалося й те, що ядро характеру
українського етносу формувалося в процесі взаємодії чотирьох расових типів:
східно-європейського (слов’янського), ядранського, арменоїдного, нордичного.
Природно, що усе те накладало відбиток і на почуття й волю людей, їх
темперамент і фізичні властивості, на мету й засоби досягнення її, на ідеал і
психіку, релігію й філософію, зміст і форми життєдіяльності.
Важливо: усі расові типи поширені по всій території України і становлять
єдиний сплав. Однак українська нація досі в процесі кристалізації: і тому, що
вона «різноелементна», і тому, що вона мала тривалі періоди недержавності,
коли підтримувався (зовнішніми силами) процес не об’єднання, а
деструктуралізації.
Та сказане не означає, що, як твердять окремі дослідники (чи політики),
українська нація ще не сформувалася. То – нонсенс, наслідок однолінійного
підходу, формальної логіки, отже – одномірності та однозначності висновків.
Українська нація цілком сформованим феноменом є ще з часу Хмельниччини.
«Помаранчева революція» 2004 – 2005 рр. засвідчила всьому світові найвищий
рівень і політичної нації,
і громадянського суспільства в Україні.
Інша річ, що нація – це спільнота етнічно-політична. І багатошаровість
етнічних елементів в українстві позначалася, позначається і ще буде даватися
взнаки, особливо за умов соціально-політичної нестабільності та зовнішніх
стимулювань внутрішнього антагонізму. Але це свідчить не так про її слабкість,
як про перспективу розвитку й розквіту
. Бо ж цю націю розкладають і нищать, а
вона живе й бореться, перемагає!
Говорять: а все ж українська нація після Хмельниччини стала
недержавною, отже – виявила недостатню внутрішню життєстійкість. Та й то –
доказ слабкості навіть формальної логіки. Бо насправді Україна багато століть
переживала перманентний процес то творення, то втрати держави. Але ніколи
517
нація не тратила внутрішньої енергії, волі, жаги державності. І саме могутня
сила націоналістичної ідеї зумовила створення таких державних структур, як
УНР, Гетьманат (1918), Директорія, навіть – УРСР з її неповноцінною, а все ж –
державністю! А в 90-х роках XX ст. вона знову стала на шлях здійснення своєї
історичної волі та місії і домоглася
свого.
Коріння цієї волі (політичної, соціальної, релігійної, духовно-правової) та
психіки в праглибинах історії. І особливу – часто суперечливу, неоднозначну,
однак – активну роль у тому процесі відігравала культура, зокрема одна з гілок
її – віра.
Знову повернемося до етнічного чинника: він впливав і на характер людей,
держави та нації (мету, принципи й засоби
її досягнення), і на процес та
наслідки культуротворення, чільну позицію в якій займала релігія, а згодом –
церква.
Можна подивувати такій градації, однак вона обов’язкова: українці
пережили й переживають процеси як одно- (язичництво) дво- (язичництво й
християнство), так і багатовір’я (політеїзм), а також як відсутності, так і
наявності, а
то й непомірної розгалуженості конфесійних інституцій, зокрема:
при вірі в єдиного Бога, як у християнстві, існують не тільки православ’я й
католицизм, а й численні протиборствуючі церкви в православ’ї.
Це – наслідок надто складного історичного розвитку з надзвичайно
суперечливими, аж до трагічних наслідками.
Перше важке випробування почалося з часу впровадження християнства
як
офіційної релігії: тоді розгорнувся процес знищення кореневої системи
світовідчуття й світорозуміння праукраїнців, а тим самим – згубного роздвоєння
не тільки в свідомості, моралі (коли поклонялися одним богам,
а славили інших), психіці (непевність у своїх ідеалах, страх за наслідки віри у
своїх богів), а й у шарах суспільства: маси лишалися язичниками,
а «верхи»,
особливо церковна еліта,– християнами. Окреслився процес розщеплення
етнічної цілості, трагічної роздвоєності в орієнтації: мас – на вітчизняні святині,
урядовців – на закордонні стандарти. І не тільки релігійні, а й, логічно,
державно-культурні.
То була неймовірної сили драма, бо з того часу відчуження між масами й
елітою усе зростало; і не тільки
в питаннях віри. Народ прагнув демократії і
свободи, а «верхи» – візантійсько-варязької самодержавності. Благодать була в
синтезі обох тенденцій, та його досягти часто не вдавалося. Завершення
виявилося трагічним: еліта втратила духовно-культурний зв'язок з народом і
стала мігрувати в чужі державні (а далі й культурні) структури. Наслідки
виявилися плачевними
передусім для неї: втрата державницьких позицій та
ролей, а далі розмивання і волі та психіки. Могутні державці Київської Русі
стали молодшими партнерами литовської, згодом польської та російської знаті.
А народ – «молодшим братом», що стало початком багатовікового
присмерку культури, внутрішнього розриву єдності традицій, поколінь і епох.
518
За визначенням М. Грушевського, нація ставала все більше неповною. Особливо
непослідовною, чи й непатріотичною виявилася еліта церковна: вона то
перебиралася в чужі землі (навіть на рівні патріархів, єпископів), то вступала в
унії, які бували й одверто антиукраїнськими. І не випадково: чи не більшість
сановників була не національного походження. Їхні інтереси
не збігалися з
державно-етнічними, з народними ідеалами.
Так оголилася проблема: релігія й церква. Українська церква досі в
переважній більшості керівного кліру орієнтується на... чужі держави
(Константинополь, Москву чи Варшаву й Рим): і мовою, і обрядами,
і політично, демонструючи культурну ущербність. А точніше – безкультурність.
Інша справа – релігія як частина культури.
Слушно зауважують автори
збірки «Релігія в духовному житті українського народу», що на сучасному етапі
необхідний всебічний, неодномірний, науково-аналітичний метод, як і
врахування того, що «складність історичного буття українського народу
формувала у нього плюралістичний світогляд. Крім релігійності, його
свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилось у вигляді
релігійного інакодумання, скептицизму, індеферентизму
, антиклерикалізму,
пантеїзму, антиатеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають
місце у різних сферах української духовної культури – в науці, філософії, освіті,
мистецтві, навіть богослов’ї... Крім того, треба долати конфесійну
упередженість в оцінці релігійно-духовного життя українців, не переносити
міжрелігійні суперечності на ґрунт національного».
Неважко переконатися, що сфера й проблема релігії належать
до
багатогранних, а їхнє коріння – в глибинах праісторії.
Суперечливий вже сам початок: вірування зароджується як процес
складного комплексу почуттів: захоплення природою, благоговіння перед нею,
але водночас і страх: природа була багатою й щедрою, проте й нещадною. Тому
її обожнювали і намагалися то пізнати, то прихилити, привабити. На цій основі
кристалізувалися «атоми
» філософії й містики, поезії й інших форм мистецтва,
загалом – духовно-мистецький синкретизм. У ньому поєднувалися і релігійні
форми (обрядовість), і духовні чинники: віра в упирів і берегинь (як
«філософія» життя і смерті, добра і зла), в Рода (рожаниць), а паралельно –
творення ідолів, що символізували природно-життєві сили (від Землі до
Космосу).
Найчастіше божества уособлювали образи-сили, пов’язані з хліборобською
(скотарською) культурою, сім’єю і родом (Лель, Лада). Синкретизм виявився і в
поєднанні елементів релігій різних племен та континентів. На цій підставі, а
також враховуючи роль християнства, І. Огієнко твердив, що в язичництві не
завершилося формування цілісної викінченої системи. Проте
має цілковиту
рацію О. Домбровський, твердячи: крім спільних вселюдських «проявів
релігійних вірувань як фетишизм, анімізм, тотемізм, культ вогню, рік і культ
предків, а далі політеїзм та дуалізм у понятті розуміння й персоніфікування
519
Добра і Зла, Світла й Темряви, територія України із своїм населенням
відзначалася у загальному власним стилем змісту й форми релігійного життя».
Друга проблема раннього періоду – суворість чи й жорстокість традицій,
зумовлюваних фетишизацією природи (непізнаних сил).
Маємо на увазі жертвоприношення, які робилися спочатку гаям, колодязям
і рікам, а потім, як зазначається
в «Повісті временних літ», диявол, за
визначенням філософа, «у ще більші спокуси ввергнув людей»: вони почали
«кумирів творить: одні дерев'яні і мідні, а другі – мармурові, золоті і срібні. І
кланялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок і заколювали перед
ними…».
Внутрішньо надзвичайно суперечливим, а головне – незрівнянно
жорстокішим виявилося християнство. Особливо з часу, коли стало офіційною
релігією і, на відміну від забобонності язичників, здійснювало людиножерство й
з «ідейних» міркувань. Язичники приносили в жертву одиниць, і не з помсти чи
озлобленості, а віри в доброчинність також і стосовно жертв. На підтвердження
достатньо нагадати свідчення арабського мандрівника Ібн-Фадлана:
староруський
князь, ідучи з життя, одну частину набутого добра залишав
спадкоємцям, іншу йому клали в могилу; «померлого обряджали в дорогий
парчевий одяг із золотими ґудзиками, соболину шапку й садовили на корабель
(пізніше – «на сани».– П.К.), спорядивши особистою зброєю, їжею, жертовними
тваринами і навіть дівчиною, яка погоджувалася супроводити небіжчика у «
сад
красивий і зелений».
Християнство як офіційна релігія йшло у сполохах кривавих вогнищ,
хрестів, аутодафе.
При цьому спочатку той криваво-хресний шлях міг сприйматися як помста
за нечувані гоніння, яким піддавалися ранні християни, коли в основу клали
принципи людяності: турботу про ближніх, співчуття, доброчесність, рівність,
братолюбство.
Але з часу легалізації римськими
імператорами християнство стає ідейно
нетерпимим: і щодо інших релігій, і щодо «єресей» у своїй системі, і, зрештою,
навіть щодо людини загалом («єретиків»).
Причини відомі: римські імператори усвідомили, що утримати імперію,
навіть, ще численнішими легіонами, зброєю, – неможливо. Потрібна охоронна
духовна сила.
З цієї причини на християнство й покладалася державно-охоронна місія.
І
лідери християнства взяли на себе цю роль (бажаючи, до речі, підпорядкувати
собі не тільки душі людей, а й державну владу, світську еліту). Логічно, що віра
і церква стали не тільки аналогами, а й різнорідними частинами. Церква, як не
дивно, але взяла на себе й слідчо-каральні функції. І не тільки
щодо людей –
відступників, особливо – язичників, а й у ставленні до науки загалом та
філософії зокрема; до мистецтва, особливо –сповненого життя, гуманістично-
волелюбних ідеалів, за що пізніше не без успіху розвінчував християнство
520
Ніцше.
За цих умов багатобожжя стало незручним. Мав бути один Бог як воля й
закон для всіх. Раніше віруючий визначав свої святині. Віднині вершителем всіх
помислів і справ став один Бог.
Людина перетворювалася на знаряддя, об’єкт божої волі, а оскільки Бог
був далеко, його іменем діяли церковники. Їх уже
менше цікавили інтереси,
а тим більше особистість віруючих. Зайвими стали розум і самосвідомість. Бог
став символом сили, гніву і кари, людина ж – втіленням духовного рабства.
Рабства як символу добровільного вибору стану несвободи; приреченості на
землі й сподівань ціною самозречення та покори удостоїтися щастя «на небі».
Прийняття християнства русами-полянами не лишало
можливості вибору
(християнство було нещадним до інакомислячих). Але чи могли укри-руси-
поляни, виплекавши ідеал благодаті – свободи, легко (не кажемо вже –
добровільно!) докорінно змінити свою ментальність?
Розгорнулася нещадна боротьба: і фізичним побиттям язичницьких богів та
язичників; і дискредитацією основ – релігії – філософії – «поганства».
Зіткнулися тисячоліття власної, сповненої крові і поту, життєдіяльності
з
чужоземними нововведеннями. Зіткнулися інтереси людей, держави і церкви.
Вибір мали робити всі: народ, інтелігенція, урядуючі кола.
Існує думка, що в Київській Русі тоді зіткнулися не так релігії, як епохи, а
«двовір’я» треба сприймати як наслідок не стільки протистояння двох релігій,
скільки як «творчий діалог-зустріч двох культур...».
Необхідно
рахуватися й із зазначеною парадигмою; відбулася і зустріч
двох культур. Але про який діалог могла йти мова, коли здійснювалося
витіснення однієї та впровадження іншої культури, а головними виконавцями
та засобами стали церква і влада?
Діалог-зустріч могла відбутися. Бо ж християнство було відоме ще династії
києвичів: князь Аскольд, здійснивши кілька
переможних походів на Візантію,
860 р. запровадив у державі християнство. Константинопольський патріарх
Фотій благословив створення в Києві митрополії. Розпочинає діяльність
архієпископ Михайло Сірин.
Однак здійснюється переворот, місце вбитого Аскольда посідає малолітній
Ігор з династії Рюриковичів. Християнство ще не посідає панівного становища.
Запанує воно лише після об’єднання Куявії і Славії (Новгородщини)
в Київську
Русь та освячення киян Володимиром Великим, до того ж шляхом, далеким від
«діалогу культур».
І цілком логічно.
Наші пращури йшли, нагадуємо, від обожнення Лади й Леді (матері і
дочки), що були ідентичними богиням грецького язичництва Леті (Латоні) та
Артеміді (пізніше – Деметри й Персефони). Далі – богів-героїв, які водночас
і
очищували, й впорядковували світ, стаючи визначальними персонажами і
релігії, і філософії, і мистецтва (Персей, Тезей, Геракл, герої «Іліади» й «Одісеї»