Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

541

М.: Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди, серденько виймає!

(На голос веснянки відкликається зозуля, потім

соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт

калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста

тернина появляє ніжні квіти.

Мавка зачарована, тихо колишеться, усміхається,

а в очах туга аж до сліз;

Лукаш,

завваживши те, перестає грати).

Лук.: Ти плачеш, дівчино?

М.: Хіба я плачу?

(Проводить рукою по очах).

А справді... Ні-бо! то роса вечірня.

Заходить сонце... Бач, уже встає

на озері туман...

Лук.: Та ні, ще рано!»

Цей уривок вражав і вражає дивовижною гармонією настрою й думки,

почуттів і волі, філософічності

й психологізму, зв’язку буття і свідомості, барв,

кольорів, ритму, а тим самим природи й людини, віків і поколінь, лірики, епіки,

драми, самозаглиблення і карнавальності. Така гармонія була притаманною не

тільки універсально багатій, гармонійній сутності самої Лесі Українки, а й

українській художній словесності як системі, культурі загалом.

Доказ – і шлях

розвитку театру, живопису, музики, хорового мистецтва (Л.

Степового, М. Леонтовича, О. Кошиця, К. Стеценка), кіно з їхнім ідейно-

мистецьким синкретизмом.

І, звичайно, мистецтво слова.

На грані XIX–XX ст. для мистецтва слова «Камо грядеші?» як ідея фікс

постало з різних причин: і тому, що завершили певний етап еволюції реалізм і

романтизм; і тому

, що сама суспільна свідомість підштовхнула до прийняття

модерністських течій; і криза буржуазно-імперіалістичної цивілізації; і, нарешті,

криза взаємодії мистецтва й науки, коли гостро було поставлено питання не

лише про кризу попередніх форм мистецтва, а й людського пізнання загалом та

можливостей науки і мистецтва кожного зокрема; у тому числі й питання:

до

пізнання сутності речей (людей, природи, процесів життя) може привести наука

чи мистецтво?!

Одні заперечували можливості обох форм духовно-пізнавальної діяльності,

інші – традиційно-мистецької, відмовляючи їй в інтелектуальних

спроможностях загалом; натомість французький філософ А. Бергсон висловив

категоричну тезу, згідно з якою пізнання сутності можливе лише формами

мистецтва, бо наука через специфічні

методи пізнання доторкається хіба що до

542

поверхні фізичних екзистенцій, а мистецтво завдяки інтуїції може доторкатися

й до сутностей.

Криза вибухнула на грані століть, але вона мала як глибоке коріння, так

далекосяжні наслідки.

Істина – суб’єктивна, і лише Бог–постулат, без якого життя є неможливе

(«Мить»), – так висловився ще на початку XIX ст. духовний батько

екзистенціалізму С. Кіркегорд

. На цій підставі він вважав: «Життя – гіркий

напій»; «час іде, життя, мов текуча річка, говорять люди і т. д. Я цього не

помічаю, час стоїть на місці і я також!»; «найкраще я почуваю себе вечорами тої

миті, коли гашу свічку і закриваю голову ковдрою» («Або-Або»). З цієї причини

митець (поет) – це «нещасна істота, яка ховає в серці глибокі муки, але губи

якої влаштовані так, що зітхання і крики, породжувані грудьми, звучать

прекрасною музикою...» А мистецтво може фіксувати лише екзистенціальні

моменти буття не проникаючи в їхній дух (отже, в сутність).

Зневір’я не тільки в можливості добра та краси, а

ще більше в реальність

їхнього існування зумовило декадентство в мистецтві («Квіти зла» Ш. Бодлера),

а філософа Ф. Ніцше спонукало оголосити несправжніми, протилежними

сподіваному ідеалові не тільки існуючий тип культури, а й релігії, більше –

існуючий тип людини («досі людством керували дурість і божевілля»; «людина

– це брудний потік, і треба бути морем

, щоб увібравши його в себе, не

забруднитися»).

Ця тенденція не обірвалася, а все набувала поширення в ХХ ст., щеплячи

переконання: ніщо (ні еволюція, ні революції) не може змінити існуючий стан

речей, усунути зла, бо завжди незмінною є людська сутність («філософія

свободи» Бердяєва, 1914); «є науковий, технічний прогрес, безперервно

розширюються наші можливості,

але немає прогресу людської сутності»

(К.Ясперс); «людина – хижа тварина і такою вона й залишиться», ось тому-то

вважати світ абсурдним стало модою. Це, у свою чергу, визначило й ставлення

до людини. Під машкарою «людина для людини» приховується «людина проти

людини» (Хейдеггер); на основі такого погляду цей філософ спочатку заявив:

«Смерть – найхарактерніша можливість існування». А згодом про це ж сказав і

представник філософського роману У. Голдінг: «Я зрозумів, що людина хвора...

природа її гріховна, вона завжди на межі загибелі... людина творить зло, як

бджола мед...» Тому у неї є лише один вихід: «спокутувальна смерть Христа»

(В. Емріх).

З урахуванням такого

погляду на світ та людину утверджується й погляд на

мистецтво: від символістського («таковы три элемента нового искусства,– писав

1901 р. Мережковський, – мистическое содержание, символы и расширение

художественной впечатлительности») до екзистенціалістського:

«1. Мистецтво необхідно звільнити від людського змісту.

2. Необхідно уникати живих форм.

3. Твір мистецтва є твір мистецтва.

543

4. Мистецтво є гра і більше нічого» (Ортега і Гасет).

А тому, логічно, воно не має звертатися до універсально-глибинних

сутностей та форм буття, а найперше – гуманістичних, соціально-економічних,

національно-державних проблем та перспектив розвитку. Отже, тих, які для

України початку XIX ст. набули вирішального значення й визначили розвиток

як науки, так

і мистецтва, літератури. А їх об’єднуючим началом стали

історіософія, філософія, релігія, втілені в форму національної ідеї-концепції.

Зауважимо: ще з часу Київської Русі однією з великих традицій було

піклування про розвиток природничих, технічних, прикладних наук.

Закономірно, що їхні здобутки використовували не лише будівничі, хлібороби,

ремісники, зодчі, а й князі,

воєводи, воїни: щоб захищати землю, будувати

фортеці насипати вали, кувати зброю та здійснювати морські походи,

«прибивати щити» до брам столиць інших держав, – необхідно було мати

промислові майстерні й науку лиття мечів і орал – знаряддя «трудів і днів

хлібороба», а також знати географію, астрономію, кораблебудування й

навігаційну, морську справи, науку ведення

сухопутних і річково-морських

походів та битв, торговельної справи (шляхи: до Римської імперії, «із Варяг у

Греки»).

Природно, що й пізніше українські вчені і в Україні, і за її межами, як Ю.

Дрогобич, П. Русин, знали і розвивали найголовніші напрямки природничо-

технічних наук. Логічно, і у братських та козацьких школах та

академіях

вивчалися арифметика, геометрія, астрономія, математика, природознавство,

фізика, медицина. Ще в XVII–XVIII ст. формуються цілі наукові школи та

напрямки, виявляють себе вчені, праця та відкриття яких стоять на рівні

світових здобутків. У подальшому вони дістають і світове визнання, та, на жаль,

не як українські вчені, а як російські, інших держав, підданими

або мешканцями

яких вони були. На доказ назвемо окремих із них: ще 1699 р. Ілько Копієвський

на замовлення Петра І підготував астрономічну карту «Обертання небесних

тіл». Для потреб царизму розвивалися геолого-географічні, хімічні напрямки

наук. Ще за життя математика Михайла Остроградського визнавали генієм.

Світове визнання мали підручники з механіки академіка Степана Тимошенка

Ще на початку XIX ст. розпочинається бурхливий розвиток досліджень,

пов’язаних з іменами Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, Констянтина

Ціолковського (з роду Северина Наливайка), Юрія Кондратюка, Сергія

Корольова, Архипа Люльки, які зумовили найвищий рівень розвитку світової

космонавтики. Нині кожній освіченій людині відомо, як багато зробили вчені

українського походження для розквіту: етнографії – Микола

Міклухо-Маклай

(мандрівник із славного роду запорізьких лицарів, котрий сприяв пізнанню

Меланезії, Філіппін, Нової Гвінеї, Мікронезії і з подіями життя роду якого

пов’язана історія «Тараса Бульби» М. Гоголя); повітро-плавальних апаратів й

авіації – Федір Терещенко, Дмитро Григорович та Олександр Кованько;

теоретичних основ диференційних й інтегральних рівнянь – Михайло Кравчук;

544

телебачення – Борис Грабовський (син поета); геології, географії, ботаніки,

біохімії, математики – Степан Рудницький, Павло Тутковський, Іван

Горбачевський, Георгій Вороний, Микола Чайковський, Мирон Зарицький,

Роман Залозецький, Юліан Медведецький, фізик Микола Пильчиков, кібернетик

В.М. Глушков. Нині відомо, що чільні позиції у відкритті променів Рентгена

посідає Іван Пулюй. Рід Вернадських дав цілу плеяду

вчених різних напрямків

наук, а Володимир Вернадський став творцем теорії ноосфери (про взаємодію

природи – інтелекту – духовності людей), діставши визнання вченого XXI ст.

людини, що явила геніальний синтез багатовікового досвіду науки з

передбаченням перспектив, органічного поєднання методів і висновків наук

природничих, соціально-економічних, гуманітарних. Знаменно, що провідною в

СРСР була харківська школа фізиків

, а перша «Енциклопедія кібернетики»

вийшла українською мовою (тим самим засвідчивши світовий рівень

української науки і мови).

А це заслуговує спеціального наголосу, бо за цим – ментальність

української науки, її багатовікового синтезу з освітою, культурою, мистецтвом.

Ще Володимир Великий ставив за мету поєднувати віру, освіту, вітчизняну

і зарубіжну культури; Ярослав Мудрий надавав

освіті інтегруючого значення у

сферах і державного будівництва, і духовності поколінь. Володимир Мономах

сам став творцем освітньо-педагогічної системи, ґрунтованої на єдності

особистого (великого князя, батька, людини) й рідного, церковного і

державного досвіду («Поучення дітям»), а також – знань різних галузей наук.

Саме ця система поучення (на власному досвіді, прикладі, ідеалі), освіти

виховання стала прологом педагогічних поглядів тих, що стояли на ґрунті

державно-національних інтересів (К. Острозького, І. Вишенського, Г.

Сковороди, П. Конашевича-Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, П.

Орлика, П. Могили, Т. Шевченка, М. Максимовича, І. Франка, Б. Грінченка, С.

Русової, П. Юркевича, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Довженка, І.

Огієнка,

інших видатних педагогів-українознавців), і викликала, та й викликає повагу,

бажання наслідувати з боку одних та удаваний «нейтралітет» або й пряму

протидію з боку інших – ідеологів імперсько-казармової, денаціоналізуючої,

деморалізуючої й дегуманізуючої орієнтації та педагогіки (ядром якої фактично

став російський «Домострой»).

Гуманістична спрямованість насичувала праці Ю. Дрогобича, П. Русина,

визначних

учених Острозької та Києво-Могилянської академій, навіть,

Кременецького, Ніжинського, Одеського ліцеїв, коли вони розробляли

природознавчі аспекти науки; до того ж ті вчені нерідко були письменниками,

творцями різних родів мистецтва.

Символічно й те, що домінантною формою науки стає історіософія, ядром

якої виявляється історіографія (літописи: від «Велесової книги» до «Повісті

временних літ», «

Галицько-Волинського літопису», і від них до Густинського,

козацьких літописів та до «Історії Русів» Див.: Калакура Я. Українська

545

історіографія.– К., 2004.). А інтегруючою формою культури стає художня

словесність. Творцями ж реформаторської науки, літератури, мистецтва стають

особистості універсальних інтересів та системних підходів і методів.

Характерна постать XIX ст. – Михайло Максимович. Біолог за освітою, він

ще в Москві виступав з доповідями натурфілософського змісту. Його праці з

природознавства були визнані як підручники у

Франції, Польщі, Німеччині і за

високий професійний рівень, і за висвітлення біологічних проблем з позицій

натурфілософії, інтересів людини. З часу роботи в Київському університеті

М.Максимович несподівано для багатьох, але цілком закономірно видає збірки

українських народних пісень, здійснює дослідження «Слова о полку Ігоревім»,

пише працю про «труди і дні», обряди, культуру

, психіку хліборобів часу

Київської Русі («Книга Наума про великий божий світ»), завдяки чому

висвітлює органічну єдність віків і поколінь, праукраїнських етно- і

національних традицій.

Цілком закономірно й те, що працями «Нарис Києва», «Дещо про землю

Київську», «Про участь і значення Києва в загальному житті Росії», «Записки

про перший період Київського

богоявленського братства», «Про Лаврську

могилянську школу», «Волинь до XI віку», «Про вигадане запустіння України в

нашестя Батиєве й заселення її новоприйшлим народом (лист М.П. Погодіну)»,

«Сказання» про козаків придніпровських про Коліївщину, про гетьманів Петра

Сагайдачного та Богдана Хмельницького, «Про малоросійські народні пісні»,

«Що таке «думи», «До історії малоруської мови» Михайло

Максимович створив

концепційні основи та фундамент української наукової історіософії й

лінгвістики, фольклористики й літературознавства, іднології й психології. А

працями «Про десять міст і деякі села стародавньої України (лист М.П.

Погодіну)», про історію української мови великий учений і педагог ґрунтовно,

всебічно, переконливо розвінчав фальсифікаторську версію російського

академіка М. Погодіна щодо

історії Києва, української мови, культури, а тим

самим і держави та нації. Заслуговує бути визначеним і характер М.

Максимовича: витончений, шляхетний, максимально делікатний інтелігент, він,

коли розгорнулася дискусія з Погодіним (котрий афішував себе другом), виявив

воістину козацьку мужність (заперечував же офіціозну урядову доктрину),

твердість і наукову непоступливість та етику, заявивши: битимуся

з тобою до

останнього подиху, доки ти не визнаєш своєї неправоти! Всесвітньо відомий

вчений, справжній друг Т. Шевченка М. Максимович бував на грані

старцювання; колишній ректор Київського університету, він випрохував у

московських «друзів» посади «хоч би... доглядача богодільні»; часом опинявся в

полоні відчаю, однак, подібно Шевченкові, говорив: «Кожному своя доля!

І моя,

якою б важкою не була інколи, та незрівнянно вища і краща багатьох інших».

«Коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!» долі, – молив Т. IIIевченко. Зла

доля переслідувала його повсякчас і нещадно. Та він, маючи змогу домогтися

ситого, безтурботного чи й, одружившися з княжною Репніною, що

546

пропонувала поетові свою руку і серце, зовсім благополучного життя, пішов

шляхом незрадливого сина Вітчизни; народно-національного виразника духу,

характеру й долі; вождя, що виборов право написати: «…ми просто йшли, у нас

нема зерна неправди за собою».

Наголосимо: Т. Шевченко дав народові не лише «Кобзаря», а й «Букваря»,

змістовного, багатогранного «Щоденника»,

поставши тим самим не лише

поетом, драматургом, прозаїком, живописцем, академіком-гравером, а й

творцем нового типу педагогіки, історіософії, філософії, етики, естетики,

ораторсько-футурологічного мистецтва, великим пророком. Саме завдяки

універсальності таланту, інтересів, характеру, життєдіяльності, етики

побратимства, національного подвижництва Тарас Шевченко осягнув космічно-

планетарну душу народу й став ідеальним втіленням феноменів українця,

українства

, українознавця.

Повчально: автор «Велесової книги» через історію формування держави

осягнув ядро етносу – його еволюції, психіки, долі, історичного місця і місії.

Никін, Нестор, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Митрополит

Іларіон, автор «Слова о полку Ігоревім» осягнули синтез народного і

вселюдського, духовного і тілесного, віри, досвіду й творчості, серця й

інтелекту, закону, благодаті

та істини.

Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Григорій Сковорода,

автори козацьких літописів, Петро Могила осягнули ядро нації і завдяки цьому

вивели її на міжнародні обшири.

М. Максимович пішов від природи до історії, культури, духовності,

мистецтва.

Т. Шевченко синтезував «філософію серця» з державо-, націє-, людино-,

мово- й культуротворчим процесом. Як Антей

, увібравши у серце вогонь

(Сонце) рідної землі, він Україною міряв світ, а загальнолюдським досвідом –

Україну, завдяки чому синтезував світло Сонця – Серця – і Слова, покоління у

часі й просторі, мертвих, живих і ненарожденних, свою долю з народною й дав

синтез універсального українознавства.

До українознавства як універсальної системи знання, будь-якої

життєдіяльності

на благо України пішли й О. Потебня, П. Куліш, І. Франко,

Леся Українка, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Вернадський,

найталановитіші митці слова, а С. Єфремов дав синтез сукупного досвіду –

мікроенциклопедію «Українознавство» (1920).

«Мова і думка» – так озаглавлює свою працю О. Потебня. Здавалося б,

досліджуються хоч і важливі, а все ж локальні

питання українознавства як

цілісної системи. Та це, коли підходити формально. Бо Потебня одразу ж

включає поняття «Людина», а від цього підходить до понять народ, нація,

вселюдство, культура і поступ, філософія і етика, рівність і свобода, покликання

людини й науки. І тоді його висновки набувають фундаментальної глибини й

категоріальності. Зокрема, що: мова і думка невіддільні не тільки від еволюції

547

людини, а й власної внутрішньої еволюції, і як люди творять мову (вкладаючи в

неї і свій суб’єктивний зміст), так і мова творить людей; саме міра володіння

мовою є мірою духовності інтелектуальності, культури індивіда. Мова є

найголовнішими виразником долі й характеру народу, «не тільки краща, але й

точна, єдина прикмета,

за якою ми пізнаємо народ, незамінна нічим і неодмінна

умова існування народу є єдність мови». При цьому вона є не лише формою

вираження його буття, а й самим Буттям, що робить народ незнищенним. Буття

ж народу включає в себе і родинне, виробниче, державотворне діяння, і

розумово-інтелектуальну творчість, і психіку: як

єдність душевного стану,

мислення й переживання, настрою й волі. Без мови неможлива

самоідентифікація народу. Тому формування духовно-народної особистості

може здійснюватися лише на ґрунті рідної мови, бо вона – це синтез почуттів,

мислення, життєвої практики, досвіду й творчості поколінь та епох; бо мова, з

цієї причини, є найголовнішим виразником та охоронцем сутності світу – його

цілісності як універсальної багатоманітності, єдності матеріальних і духовних

начал.

Без національної мови неможлива національна література, отже – дійсна

краса.

100 томів творів практично з усіх галузей суспільно-політичних,

гуманітарних наук – це адекватно енциклопедії і здійснено титаном Іваном

Франком. Історичні, соціально-економічні, релігійно-філософські, фольклорно-

літературознавчі, етико-естетичні, психологічні студії

по-своєму завершує

стаття «Що таке поступ» (1903), у якій обсервується досвід віків і поколінь всієї

планети, а Україна, як і Шевченком, бачиться в потоці всесвітньої історії,

матеріальної й духовної (зокрема мистецької) культури. А головне – у якій

дається відповідь на питання: що виявляє досвід епох? Куди йде людство на

грані ХІХ і

XX ст.? До яких наслідків прийде, коли піде шляхом буржуазним чи

соціалістичним? Якою буде доля й України, коли вона покладе в основу

комуністичну доктрину? Зокрема, було показано, як культ ідеології однієї партії

призведе до культу сект і вождів, а суспільство стане на шлях тотальної

несвободи, індивідуальної, соціальної, національної, мовно-культурної

асиміляції

та деперсоналізації.

Знаменно, що на стикові століть починає виходити «Історія України-Руси»

багаторічного керівника НТШ – практично української Академії наук та

редактора «ЛНВ», що був прихильником системного методу досліджень та

оцінок, Михайла Грушевського. А на початку XX ст. розгортається дискусія:

відроджувати Україну необхідно з реформування й кристалізації нації (Д.

Донцов) чи створення держави

(М. Міхновський, В. Липинський).

Від мезенської культури (останки якої були знайдені на Чернігівщині) до

трипільської, зарубинецької, черняхівської, а далі – цивілізації Княжої доби,

гетьманської Хмельниччини, не полишаючи, як заповідав Т. Шевченко, жодної

титли чи коми, досліджує великий вчений, бо він бачить і розуміє вагу та роль

548

практично всіх головніших чинників поступу; його знання, інтереси –

універсальні, завдяки чому в 2500 працях М. Грушевського постає повноводний

потік світової історії, Україна бачиться на всіх етапах формування етносу,

держави, нації, мови, культури, а його принципового значення висновки

постають незаперечними. Зокрема, що події, племена ще доісторичної доби, як і

події, історичні постаті

Київської Русі (і, природно, пізніших століть) – то є

чинники не чиєїсь, а праукраїнської історії, законна спадщина українців.

Закономірно, що саме М. Грушевський завершить еру правління Рад і

започаткує тип президентської держави та стане першим всеукраїнським

президентом (1918): саме він прийде і підведе суспільство до висновку, що

Україна може відродитися, розквітнути, стати, як

пророкував великий Й.Г.

Гердер, новочасною Елладою лише на шляху повного суверенітету (а не

автономії), соборності, демократії, торжества права (кожної людини, соціальної

верстви, нації, культури, мови) та гуманізму, здійснення визначеної природою

історичної місії інтегратора духовно-цивілізаційних надбань людства.

Так завершиться процес формування правової української культури, до

того ж – і в

теорії, і на практиці.

Символічно й те, що саме І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський (що

починав творчість як прозаїк), В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, І.

Огієнко очолювали і державний, і культурно-естетичний розвиток: вони були й

політиками, істориками-українознавцями, і письменниками, які найповніше

акумулювали естетичний досвід віків, дали концепцію

й структуру

українознавства як освітньої й наукової систем («Українознавство» С.Єфремова

1920 р.) та відповіли на питання, куди і як іти. Зокрема й у сфері соціально-

економічної теорії (праці В. Туган-Барановського).

Саме І. Франко витворив найґрунтовнішу в Європі концепцію «новітнього

(наукового) реалізму», Леся Українка – неоромантизму, а В. Винниченко

синтезував

їхній досвід з модернізмом.

Головне в їхньому досвіді – доля, характер, історична місія людини,

України, культури, а ядро концепційних програм – Людина.

Це – найголовніше. Не тільки І. Франко, Леся Українка, М. Вороний,

«молодомузівці» та «хатяни» відчули кризу культури XIX ст., що найповніше

виразилася у втечі від гуманізму. Це – явище всеєвропейської свідомості. Його

засвідчив

ще С. Кіркегорд, зафіксувавши спроби підмінити багатомірний підхід

до сутності і світу одномірним. А де одномірність, як у марксизмі, там панує й

однозначність. Щодо людини, то це відома «істина»: людина – це сукупність

усіх суспільних відносин, тому й пізнається лише раціональними методами. У

Леніна – це принципи матеріалізму, партійності й класовості. У його

послідовників – ще жорсткіше: оскільки людина – це продукт лише суспільних

відносин, то в ній не заслуговує на увагу індивідуальне, дух, а тільки «тілесне»,

загальне. На практиці: в житті – лише виробнича діяльність, у свідомості –

тільки ідеологія. Усе багатство духовного життя, єдність Буття і Свідомості

549

арriоrі оголошувалися від лукавого. Не дивно, що рішучого осуду зазнавав не

лише філософський, а й етико-естетичний ідеалізм.

«Узагальнення», отже – зрівнювання, абстрагування людей і викликало

протидію спочатку Ф. Ніцше: «…такі люди зі своїм «всі люди рівні» досі

панували над долею Європи, доки й виховалася здрібніла, майже змішана

порода

людей, стадна тварина, щось доброзичливе, хворобливе і пересічне,

сучасний європеєць» («По ту сторону добра і зла». Собр. соч. Т. 2. 1900). А

згодом А. Бергсона з його теорією романтичного методу й переваг мистецтва

над наукою. Далі – Є. Гуссерля, творця феноменологічного методу («Криза

європейських наук і трансцедентальна феноменологія»), його учня М.

Гайдеггера, Г.-

Г. Гадамера, згодом А. Камю і Ж.П. Сартра – протестантів проти

одномірного підходу до людини (а тим самим і сутності світу, життя, добра і

зла, краси й потворності).

Ще В. Шекспір відбив печальний висновок пізнього Відродження: людина

є мірою не лише добра, а й зла («Буря», «Король Лір»), і в ній

співіснують

Аріелі (духи світла) з Калібанами (людиноподібні тварини). М. Сервантес, Д.

Свіфт, Й. Гете помітили, що в одній особі можуть співіснувати Фаусти й

Мефістофелі, Дон Кіхоти і Санчо Панси. І це зумовило розширення меж

пізнання, почуттів, мислення. Природно, що ще від Г.Сковороди до Т.

Шевченка українська філософія й художня

словесність виявили жагу відкрити в

людині людину, поєднувати пізнання з самопізнанням, а також бачити в

кожному індивіді цілий вир пристрастей і бажань, віри і сумнівів, свідомого й

інтуїтивного, характерного оточенню і неповторного, а тому й творити зі

знанням, як писав І. Франко, усіх «секретів поетичної творчості».

Раціо, досвід, інтелект, наука, наполягав

Франко, необхідні, бо й література

повинна виявляти причини і наслідки розвитку, добро і зло життя та формувати

борців за гуманістичні ідеали. Але не тільки «об’єктивні» підходи ведуть до

пізнання сутностей (істин). Енергія мистецтва – це сфера душі, емоцій, глибини

радості та страждань, сугестії мудрості й доброти. І тим більше не

тільки

соціальні сфери буття визначають мету як людини, так і мистецтва. Бо ж, на

переконання М. Вороного, «коли повсякчас битись, то серце може огрубитись».

Треба бачити й соціальні проблеми, але й «інтим» людського буття,

індивідуальне в ньому, земне і надземне, бо й індивідуальне поєднує, а не

відштовхує людей. З огляду на

ідеал універсальної природи та її індивідуальні

вираження, І. Франко пише «Смерть Каїна», «Мойсея», притчі, а Леся Українка

– «Одержиму», «античні» драми, драму-феєрію (доти незнаний жанр) «Лісову

пісню», а М. Коцюбинський – «Fata mогgan’y», «Тіні забутих предків», О.

Кобилянська «ніцшеанську», а В. Стефаник, М. Яцків «символістську» прозу. І

так само молодомузівці вдаються до

модерних стильових засобів, однак не

впадають у декаденство, бо живуть духом ідеї національно-державного

відродження.

Людина глибоких пристрастей та думок, могутньої волі, гуманістично-

550

цілісної психіки стає ідеалом «Української хати», бо без торжества її творці

журналу не бачили можливості втілити в дійсність державницький ідеал.

Чесність із собою – ось філософія В. Винниченка, навіть політика (що було

явищем одиничним і зумовлювало й гострі зриви), а це й визначає його

орієнтацію і на героїв, і на маси

високої мети та гідності, глибокої душевності

та психіки, державницької ментальності, у зв’язку з чим навіть у народі він

найвище поцінував «ніжність до своєї національно-визвольної революції».

«Між двох сил» – більшовизмом та українським народом – відчуває себе

героїня п’єси Софія, і це свідчить, що той конфлікт був визначальним у житті

мільйонів. «Сонячна машина» – генеруючий образ небаченого синтезу – утопії

й антиутопії 20-х років водночас, у якій поетизувався сонячний ідеал

відродження людини, котра не приймала як старої цивілізації, так і новочасної

орієнтації на «машинізованого» виробника, на урбанізацію не лише міст,

виробництва, а й почуттів, мислення, психіки людей, «механізованих натовпів».

«Слово за тобою,

Сталіне!» – твір, що був скерований проти суспільства

персоніфікованого тоталітаризму, проти «держави-казарми», в якій панують

політичний, національний, соціальний, моральний терор і страх. А тому все, як

те показували після відвідин СРСР грек Панайот Істраті та француз Андре Жід,

просякнуто мороком умертвляючої одномірності, люди стали «гвинтиками»

державної машини-гільйотини.

Світ у стані

глобальної цивілізаційної кризи, ось чому, як писав П. Тичина,

«на культурах усього світу майові губки поросли». Переконливий доказ – перша

світова та громадянська війни як оргія озвіріння людей. І тому «прокляття всім,

хто звірем став, замість сонетів і октав!»

І тому ж вершинним злетом духовності українського народу стає для поета

Золотий гомін» національно-визвольної революції, коли:

Над Києвом – золотий гомін,

І голуби, і сонце!

Внизу –

Дніпро торкає струни...

Предки.

Предки встали з могил;

Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять –

І того золотий гомін!

Ах той гомін!..

З ним не чути, що друг твій каже.

Від нього грози, пролітаючи над

містом, плачуть,–

Бо їх не помічають.