Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

521

– у греків, сини Таргітая у скіфів-борисфенітів, герої-боги у «Велесовій книзі»).

Релігійно-філософські погляди двох народів містили немало подібного, бо

породжувалися співзвучними – демократично-волелюбного спрямування –

орієнтаціями й умовами буття. Закономірно, що міфологія «землеробської»

основи русичів зумовила й билинний епос Х–XI ст. (Київський і

Новгородський), якому панують «антеїзм» і демократизм

(характер стосунків

між князями й героями), бо на тій основі розвивалися суспільство й держава.

Візантія втілювала інший тип держави й людини. Наголошуємо: свідомо не

говоримо, кращий чи гірший (тип), а – інший: візантійство також включало і

джерела антично-грецької культури, однак не як фундамент, а лише як

елементи. Тому відкинуло і

грецьке язичництво з його культом віри: «в світі

безліч сил могутніх (прекрасних), та вінцем природи є людина».

Візантія культ людини замінила культом Бога. Більше того, сам Бог став

іншим: не ідеальним втіленням людського, а його суворим суддею.

І в Київській Русі християнство щонайперше постало як суддя над

глибинними основами віри русичів

Нагадаємо: язичництво було життєрадісним, сонячним і оптимістичним.

Воно бачило можливість залежності від волі Богів. Але смерть не була не тільки

предметом бажань, а й підвищеної уваги.

Християнство ж, як зазначав М. Бердяєв, навпаки: зачарувало світ

«красою» смерті. Життя стало вважатися дрібним епізодом у безкінечному

плині часу.

З цієї причини візантійські

місіонери й почали з винищення язичницької

енергії життєлюбства.

Їхній фанатизм діставав іронічну реакцію ще в ті давні часи. Лукіан,

наприклад, писав: «Ці нещасні упевнили себе, що вони зробляться

безсмертними й будуть жити вічно; внаслідок цього християни зневажають

смерть, а багато хто навіть шукає її». Інший критик раннього християнства,

враховуючи аскетизм

і пуризм нововірців, виносив їм нищівний вирок: «Ви,

отже, не відмовляєтесь від наших богів і водночас боїтеся їх... Нещасні, ви й тут

не живете, і там не воскреснете».

І все ж християнство перемогло. Причин було кілька:

1) всебічна підтримка влади;

2) добре продумані обнадіюючі обіцянки: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє

царство небесне

... блаженні голодні та спраглі, бо вони нагодовані будуть...» А

за рабство покірні сподобляться раю;

3) новизна поглядів, наголос на співчутті та захисті прав і честі

принижених, рівності всіх перед Богом, – що завжди приваблювало й

компенсувало земні страждання;

4) те, що в Христовому християнстві й насправді було немало

гуманістичного, етично піднесеного й

ідеалістично прекрасного.

Інша справа – практика: вона була заснована на фанатизмі віри, сліпій

522

слухняності, задоволенні найменшими потребами та благами, страхові й

одномірності почуттів та бажань, що неминуче вело до тупої приреченості і

конформізму.

Які там Людина, Суспільство (нація), Держава? Усе – початок і кінець – це

Бог!

Склавіни, поляни-руси-українці хотіли бути гордими й незалежними, жити

за законами свободи і демократії, понад усе ставити

внутрішній і зовнішній

суверенітет. Але це різко розходилося як з політичними планами князів угро-

фінської групи (які, починаючи з Всеволода – Великого Гнізда і продовжуючи

Долгоруким та Боголюбським, понад усе запосяглися знищити вплив Києва та

повалити Русь), так і з планами та імперськими державницькими устремліннями

Візантії. Тому й починається боротьба з автохтонною

релігією-філософією русів

– язичництвом засобами не лише урядового терору, а й церковної ідеологічної

дискредитації.

Першими розгорнули його місіонери християнства, котрі прийшлі до Русі з

чужих земель. І не дивно: руське було для них чужим. Хотіли ж вони утвердити

своє, бо зайняті фортеці можна відвоювати, заполонені ж душі – не завжди. При

цьому важливо, що, як те довідуємося з «Повісті временних літ», чужинців-

філософів непокоїло не стільки те, що русичі були язичниками раніше, скільки

те, що й за умов християнізації, «й нині те роблять»: шанують природу, Рода і

породіль та «потайки моляться... проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і

Виду» («Слово

святого Григорія»),

«Потайки моляться...» – ось наша давня драма! Але, можливо, і наше

спасіння: поступаючись вигодами життя перед силою зла, зовнішніх обставин,

пращури залишалися непоступливими у своїй вірі, зберігали власний

внутрішній світ.

І не тільки на рівні «мас», а й на рівні еліти: так, закликаючи

співвітчизників «мати душу чисту і непорочну,

тіло худе... очі тримати долу, а

душу вгору», Володимир Мономах не схвалював не тільки втечі від бур і

радощів життя, а й від всеосяжного (філософського) пізнання світу, зазначаючи:

щастя матиме лише той, хто пізнає: «що єсть чоловік, що ти пам'ятаєш його?!».

«Як небо створено, або сонце як, або місяць»...

Бо великий князь прагнув діяти в

дусі кращих заповідей Христа, але не забував і того, «що я людина є», і жити

треба за законами добра: чистоти серця і помислів, традицій батьків,

братолюбства, свободи плекання духовності, бо «ми що єсьмо? Люди грішнії,

лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і

в почесті, а завтра в гробі і

в непам’яті...»

Хіба не відчуваємо тут тяглості духу: автора «Велесової книги», з одного

боку, й І. Вишенського, авторів мистецтва бароко – з другого?!

Логічно, що ще княгиня Ольга сподівалася мати єпископів, які служили б

не Візантії, а Русі, й не тільки вона, а

й інші державні мужі дбали про

запровадження культу своїх святих: руське християнство, по-перше, мало

523

кількасотлітню традицію, отже, було спорідненим з язичництвом; а по-друге,

воно мало розвиватися не на чужинському, а на рідному ґрунті.

Саме з цієї причини вершиною християнської думки в Русі стає свій

митрополит – Іларіон, який в «Слові про закон, благодать та істину»

підноситься до висот не лише традиційного релігійного знання, а

оригінального мислення, – що й дозволяє йому піднестися і до висот мистецтва

(філософсько-ораторської прози).

Важливо: Іларіон розпочинає Слово з уславлення не християнства загалом,

а Христа. Не менш важливо – за що. А саме, що «він, споглядаючи, зглянувся на

людей своїх, і не через заступника чи посланця, а сам спас нас.

Не сповидно

зійшов на землю, а в дійсності. Потерпів за нас і своїм тілом аж до гробу і з

собою нас воскресив. До людей же на землі прийшов, прийнявши тіло, а до тих,

що в пеклі, зійшов розп’яттям і похованням у гробі, щоб ті й ті, живі і мертві,

розпізнали

ці Його відвідини й Божий прихід і зрозуміли, що не кріпкий і

сильний Бог живих і мертвих».

Такий Бог був зрозумілим і близьким, бо спорідненим духом і діянням

богам русів. Імпонував він і тим, що «положив Закон для того, щоб приготувати

прихід істини і благодаті», а з його волі Сара

породила не раба, а «вільна

вільного». І тому, «коли навістив Господь людську природу, розкрилося те, що

було невідоме й утаєне, і прийшла на світ Благодать – Правда, а не Закон, син, а

не раб».

У цьому суть: Христос єврейський сприймався як Христос український. І

це відкривало можливість утвердження свого й добродійного, гуманістичного

християнства. Тим більше, що коли Христос віщав: «Закон від мене вийде й суд

мій – світло країнам. Наближається моя справедливість і вийде, як світло,

спасіння моє», – він поставав особливо близьким русам-українцям, які над усе

ставили Сонце, справедливість, свободу.

На жаль, Іларіона змінили первосвященники – чужинці, які дбали про дух,

розквіт не

української, а чужої держави та віри. Християнство, як і закордонні

князівські династії, виявилося законовладним, але не рідним. У майбутньому

зарадити справі могло лише принципове реформування церкви, зрощення її зі

свідомістю, досвідом, ідеалами народу,– але до розуміння цього підносилися

лише поодинокі первосвященники (як П. Могила), а влада: то П. Сагайдачного,

Б. Хмельницького

, І. Мазепи, то в особі держав-колонізаторів, – спонукала

церкву діяти в протилежних напрямках. І це поглиблювало кризу, особливо

згубно відбилося в руслах державо-, націє-, культуротворчого процесу. І

зокрема – у виборі шляху та долі духовних пастирів: вірні народові ставали

жертвами імперських режимів; а чужі чи й ворожі – плавали в каламутних

потоках

добробуту та підтримки.

Уроки історії неспростовні: завдяки самоусвідомленню себе як етносу та

своєї історичної ролі праукраїнці ще з початку І тис. нашої ери створили високу

культуру: державотворення, права, віросповідання, філософії, мистецтва, сім’ї,

524

побуту, виробництва. Цим було закладено фундамент високо-розвинутої

держави, сприяло розквітові освіти, науки, мистецтва, а ті, в свою чергу,

справили відповідний вплив на характер розвитку як внутрі-суспільних, так і

міжнародних відносин: і на Близькому та Середньому Сході, і в Центральній

Європі та Скандинавії. З Руссю шукали найрізноманітніших зв’язків:

економічних, військових, освітньо-наукових, династичних. Стало

загальновизнаним: Київська Русь створила найвищого типу міську і

землеробську цивілізацію, оригінальну вітчизняну історіософію і філософію,

педагогіку, освіту, військову систему, право і медицину.

Синтезом загальнолюдських здобутків та багатовікової творчості народу

стало мистецтво, особливо у сферах архітектури й скульптури, живопису та,

передовсім, художньої словесності: фольклору (билини київського

новгородського циклів; обрядова, календарна, інтимна, дружинна поезія),

героїчного епосу («Слово о полку Ігоревім»), філософсько-педагогічної

(«Поучення дітям»), релігійно-ораторської («Слово про закон, благодать,

істину»), агіографічної, мандрівничої прози.

Шедеври Київської Русі віками вражають світ високістю духу й

оригінальністю форм, гуманістичним, філософсько-етичним змістом і пафосом.

Занепад держави поставив народ на

грань апокаліпсису, а культуру – на

межу прірви.

Та її коріння виявилося настільки глибоким й розлогим, а принципи та

здобутки – універсальними, що саме культура, хоч була переслідуваною й

тероризованою, перебрала на себе роль і продовжувача традицій, і охоронця,

гаранта самодостатності, незнищеності народу, і, як підсумок, всемогутнього

стимулятора його енергії, самосвідомості, державо-

і націєтворчості та

історіософією, і філософією, і релігією українців.

Новий етап: від XIV до XVII ст., коли спочатку втрачається, а потім

відроджується держава – Гетьманат, і позначений охоронно-месійною роллю

культури, яка водночас постає і носієм традицій, і реформатором, і пророком.

Перший вияв життєтворчої традиції – плекання еліти, типу української

людини: подібно Володимирові Великому, княгині

Ользі, Ярославу Мудрому,

Володимиру Мономаху, Данилу Галицькому, Митрополитам Іларіону і

Смолятичу, єпископу Туровському, ігумену Данилові, літописцям Никону і

Нестору, світські й патріотичні церковні керманичі і за умов бездержавності

прагнули виховувати в собі і в інших характери цілісні, гуманістичні і вольові,

віддані найвищим суспільним ідеалам, а тому універсальні інтересами та

знаннями,

сповнені почуття справедливості та свободи. Михайло Глинський,

Байда – Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Богдан

Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський, як і славетні

Трясило, Морозенко, Богун, Нечай, Войнаровський, – були людьми не лише

щонайвищої військової доблесті, державної мудрості й далекоглядності,

крицевості натур та патріотичності переконань, а й найвищої на той час освіти

525

(закінчували і європейські університети, володіли багатьма мовами); не лише

безкорисливими покровителями, а й творцями мистецтва.

Відомо: ще Володимир Великий розпочав освітній процес. І хоча батьки

плакали за взятими до навчання дітьми «як за померлими», суспільство не

могло не відчути загальної користі від ініціативи глави держави.

«Заложив Ярослав город – Великий

Київ, а в города сього ворота є Золоті.

Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, –

записує автор «Повісті временних літ». – ...І до книг він мав нахил, читаючи

часто вдень і вночі. І зібрав він письців многих, і перекладали вони з гречизни

на слов'янську мову... Велика бо користь буває

людині од учення книжного... бо

се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах

незмірна глибина» і знаходимо в них не лише знання, а й «велику користь душі

своїй».

Думаючи про мудрість і душу поколінь, Ярослав Мудрий, Володимир

Мономах і створили свою – вітчизняну – систему

освіти, педагогіки, науки, а в

школах змусили (та дали змогу) вчитися дітям як вищих, так і середніх станів.

На середину XIII ст. в Київській Русі було 400 осіб, що знали грецьку мову.

Освіта, наука, мистецтво, виховання, державотворення – таку цілісність

явила Київська Русь.

Через освіту, науку, мистецтво, віру як складників культури йдуть до

ідеалів

націє- та державотворення й елітні сили XV–XVIII ст., вважаючи: хто

мудрий, а не знає книг, той подібен до плота без підпор, і як вітер повіє, то

впаде». Закономірно, що у Великому князівстві Литовському на статусі

державних лишаються звід законів «Руська правда» (як Литовський статут) і

українсько-білоруська мова. Подолавши київсько-руський

простір

адміністративно, Литва опинилася під владою культури розкладеної держави.

І так само закономірно, що на терені України не тільки не припиняється, а

ще глибшає й ширшає потік освіти та науки: ще 1439 р. створюється братство

при Успенській церкві у Львові, а згодом засновуються освітньо-науково-

релігійні братства по всій Україні, їхніми школярами стають представники усіх

станів, а вивчалися в них і гуманітарні, і природознавчі предмети. І це було як

продовження великої традиції (онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна

відкрила школу, в якій учили грамоти й велися практичні заняття; а онука

Володимира Мономаха княжна Євпраксія – Зоя, що навчалася і в Греції, стала

автором першого

наукового медичного трактату «Аліма», котрий і досі

зберігається у Флоренції; українці-руси користувалися працями з фізіології,

космографії, астрономії, математики),– так і відповіддю на потреби нового часу.

З одного боку, братства стали захисниками своєї віри (і символічно, що до

Київського братства записався з усім своїм військом гетьман П. Конашевич-

Сагайдачний), а паралельно

– інституціями, в яких формувалася національна

інтелігенція та державницької орієнтації еліта. Як писав 1581 р. пастор Обертон,

в Україні при всіх церквах були школи. Були вони і в усіх містах, при всіх

526

полках та на Запорозькій Січі. Природно, що в Україні, як в небагатьох

європейських державах, ще в середньовіччя створюються то школи-академії (як

в Ракові, Дубні, Хмельнику), то академії типу Острозької (1576–1580), Києво-

Могилянської, в яких на європейському рівні і велося навчання – трирічне

(«трівіюм») та чотирирічне («квадрівіюм»), зокрема викладалися граматика,

риторика, музика

, поетика, синтакса, діалектика, філософія, геометрія,

астрономія, слов’янська, грецька, латинська мови; і розвивалися різного роду

науки. Як наслідок – ще в XVII ст. в Гейдельберзькому, Болонському,

Сорбонському, Празькому, ін. університетах вчилося 1946 офіційно записаних

студентів з України, Білорусі, Литви (зокрема – Мелетій Смотрицький; учитель

Г. Сковороди Симон Тодоський; Варлаам Ясинський), а українські вчені, як

Юрій Дрогобич (Катермак), Павло Русин, працювали ректорами чи деканами

факультетів зарубіжних університетів.

Укрнїна була однією з найосвіченіших, науково розвинутіших, культурних

націй (держав).

І особливо важливо, що культура носила державо-, суспільство-, націє-,

людинотворчий характер.

Чи не найпереконливіший доказ – розвиток історіософії, філософії,

філології, релігієзнавства, багатогалузевого мистецтва.

Київська Русь і Україна – це часові назви

одного етнодержавного

організму, – така суть змісту і пафосу «Густинського литопису», що охоплює

події Х–XVI ст., враховує події загальної світової історії й чітко розрізняє

історію Київської Русі та московського князівства.

І тут не можна не наголосити: тільки в Україні літописна традиція не

переривається з Х до XIX ст. А літописи – це ж

не просто історіографія

(джерельна база освіти й науки). Українські літописи – пам’ять епох і поколінь,

що виявляє як негаснучу самосвідомість народу, так і його ідеали, державно-

політичну, соціально-економічну, національну і релігійну орієнтацію та волю,

як і мораль, етику, естетику, психіку. Закономірно, що літописи Самовидця,

Грабянки, Величка, «Історія Русів», як і літописи Київської Русі, в XVII ст.

стали могутньою силою відродження української ідентичності, а згодом

державницької волі («Книги Битія...»), жадання здійснення власної історичної

місії. А нині знову стають основою дійсно наукової історіософії, отже – знань,

культури почуттів, мислення, життєдіяльності, національного державотворення.

Неоціненну культуро- й суспільнотворчу роль відіграють і патріотична

релігія та мистецтво.

Наголошуємо

: патріотична релігія й церква, бо для інших народів – це

норма свідомості та совісті. Для України ж – велика і не менш актуальна

проблема.

Ще в час татарщини київські митрополити, єпископи вважали за можливе

залишити свою паству й шукати більш спокійних і затишніших місць. Зміна

території (Володимиро-Суздальське, Московське, Ростовське князівства)

527

зумовлювала зміну чи суттєві корективи і в конфесійно-державній орієнтації.

Вони або самі залишали напризволяще поруйнований Київ, або зрадити

історичній столиці їх змушувала Москва (навіть засобами морального й

фізичного терору). За час литовсько-польського панування українцям

нав’язували то пряме зречення батьківської віри, то різного роду унії. За

російської колонізації

українська церква позбавляється і найменшої

самостійності, а її навіть високообдаровані лідери (як Л. Баранович, інші 15

єпископів, рекрутованих Петром І до Росії) стають знаряддям не лише

релігійно-церковної, а й національно-духовної, мовно-психологічної уніфікації

та асиміляції. Здавалося б, протиприродно з'єднувати релігію свободи з релігією

офіційного самодержавства, імперіалізму, тоталітаризму й месіанізму

, та коли

священики могли «повірити» інсинуаціям і проклинати І. Мазепу, оголошеного

Петром І зрадником і ворогом народу та віри, в збудованих гетьманом церквах і

храмах, то чого вони не могли?! Ганебнішого за зраду своєї совісті й честі, отже

– порожнечі душі не існує.

Та не на зрадниках тримається культура. Тисячі пастирів

-подвижників

поєднали свою долю з народом і в час біди виявилися не лише порадниками,

проповідниками, а й лицарями на полях боїв. Як і Києво-Печерська Лавра,

Софія, храми, церкви, монастирі Чернігова, Львова, тисяч інших міст і сіл стали

не лише фортецями воістину народної віри, а й академіями, університетами,

школами національної

освіти, педагогіки, державності. Такі ж первосвященики,

як І. Гізель, П. Могила, у час діяльності в Києві й Чернігові Л. Баранович стали

великими діячами й на ниві народної культури, організаторами освіти, науки,

мистецтва.

Природно, що і в час Гетьманщини мистецтво стає мірою культури

націєдержавного будівництва, а чільне місце у тому процесі посідає

мистецтво

Слова: скарбниця, генератор, реформатор народної свідомості, найбільш

універсальний вираз і носій національної ідеї.

Так, ще один особливо красномовний доказ неперервності духовно-

політичної етнопсихологічної еволюції українства – билини київського циклу.

Абсурдно, але їх (як і билини новгородські) офіціозні не лише історики, а й

філологи відносили до культури... російської. Мотив відомий: Київська

Русь –

«колиска» трьох народів. Насправді – це твори і змістом, і образами, і пафосом,

а не лише місцем подій, – повністю праукраїнські: вони є продовженням

мотивів «Велесової книги», уславлюють навіть прізвищами (Селянинович

Микула, Попович Олеша), до того ж – реальних українських людей. Нагадаємо:

навіть поняття Україна вже зустрічається в літописі про події 1187 р.

І, що не

менш важливо, вони присвячені добі християнській, а є язичницькими і духом, і

героями та конфліктами (між великим князем, його захисниками з народу і

Зміями – персонажами ще міфологічними).

Закономірно, що в одному потоці появляється «Сказання про Мамаєве

побоїще», історичні пісні і народні думи, драми загалом і драма Ф.

528

Прокоповича «Володимир» (1703) зокрема: вона хоч і переадресована пізніше

Петрові І, насправді присвячена Київській Русі та великому українському

реформаторові письменнику, покровителеві мистецтв І. Мазепі.

Злет культури доби бароко виявляв:

1) органічну еволюцію ідейно-художніх шукань Київської Русі з

мистецтвом наступних епох;

2) був позначений традиційно-органічною спорідненістю з мистецтвом

(культурою) Греції, Риму

, знаменному контамінацією українського фольклору з

писемною літературою (як і живописом, архітектурою, театром, музикою) на

духовній основі української історіософії, ідеології, релігії, державотворчої

діяльності.

Державотворча діяльність є вирішальним: велич Києво-Руської держави – з

одного боку та ідеал свободи – з іншого, стають і причиною, й наслідком того,

що появляються воістину українські феномени не

лише державно-політичного

(як козацтво, Запорозька Січ, Гетьманська держава), а й культурно-мистецького

змісту та значення.

Народ поетизує носіїв своєї моралі та віри й підноситься до ідеалізації

гетьманів, полковників, кошових, які стали борцями за національні інтереси

(Байда, Сагайдачний, Дорошенко, Хмельницький, Богун, Кривоніс, Нечай,

Морозенко, Маруся Богуславка) й понад усе шанували

свободу, рівність,

справедливість, вірність честі і вірі, презирство до зрадництва й навіть смерті.

Особливо поетизуються демократизм і побратимство – як вищі прояви

українського патріотизму та гуманізму, правди та краси. І цей волевияв

настільки сильний, що обличчям до реальних подій, конфліктів, героїв

повертаються ті, що раніше, заполонені греко-латинською традицією, бачили

переважно

чужоземних (античних) богів та героїв, дивилися на свій народ лише

як на населення, доля якого – ревно й слухняно (по-християнськи) виконувати

волю інших.

Народ повернув інтелігенцію до історичного самоусвідомлення своєї ролі.

Його воля і визначила зміст та характер розвитку культури загалом, мистецтва

зокрема.

Найперше – у сфері державно-правового мислення, почуттів,

життєдіяльності

: про розвиток України як суверенної держави дбають П.

Конашевич-Сагайдачний і М. Дорошенко. Б. Хмельницький не обмежується

автономією від Туреччини, Польщі чи Росії, а прагне: по-перше, створити

самодержавну (іменуючи себе самодержцем всієї України-Руси) демократичну

державу (з успадкуванням гетьманської влади, бо за тодішніми міжнародними

нормами лише така країна не

могла бути інкорпорованою іншими); по-друге,

створити об’єднання держав (Швеції, Німеччини, Мадярщини, Польщі,

Молдови), завдяки якому Україна була б не тільки рівною та незалежною, а й

інтегруючою частиною, впливовою силою Європи.

Завдяки широті мислення та поглядів, засвоєнню міжнародного досвіду в

529

плані здійснення цієї програми виступають й І. Виговський, П. Дорошенко, І.

Мазепа, згодом П. Полуботок, К. Розумовський, а наслідком їхньої патріотично-

державницької діяльності стає правове оформлення політики, філософії,

ідеології – Конституція Пилипа Орлика – переконливе свідчення як

новаторства, так і традиційності мислення спадкоємців Київської Русі.

Культура державної політики (поєднання волі народу Вічової

Ради – з

волею уряду Гетьмана, старшинської ради або Кошового і козацької ради)

визначила й основи культур соціальної (прав різних станів), економічної

(розвиток сільського господарства, основ буржуазних відносин, внутрішньої і

міжнародної торгівлі), національної (рівність усіх перед законом) та

конфесійної (свобода віросповідання з підтримкою націїональної церкви)

політики.

Чи не вперше в Європі

було чітко зафіксовані права людини в суспільстві

як пріоритетні. Конституції й віче визнавалися підзвітними як хлібороб, купець,

старшина, так і гетьман.

Україна ставала однією з найосвіченіших та розвинутіших економічно

буржуазних держав і націй. А її керманичі виступали в уже традиційній іпостасі

людей універсального типу: політиків і законотворців, адміністраторів і воїнів,

не

лише меценатів, а й творців та організаторів освіти, науки (К. Розумовський

52 роки був президентом російської академії наук), мистецтва.

Природно, що нового розквіту набувають Києво-Печерська Лавра й Софія,

розбудовуються й з’являються нові храми, церкви, монастирі в Чернігові,

Батурині, Козельці, містах правобережної України.

Розквітає оригінальний, велично-духовний, вражаючий естетично стиль

бароко. І його величність не тільки у нестандартності форм, а й у специфічності

та глибині змісту: як і в європейському мистецтві Реформації, Відродження,

автори ставлять одвічні питання життя і смерті, добра і зла, справжнього і

фальшивого, тимчасового і вічного в людині. Нерідко панують традиційно-вічні

сюжети, мотиви, образи. Живе пам’

ять віків і поколінь. Та водночас це вже

твори і новочасної філософії, етики, естетики: вони породжені умовами

вирішальної боротьби за саме існування українства. Тож природно, що

українські історичні пісні та думи виявляють і велич, і драми, трагедії боротьби

з турками-яничарами (і турецько-татарськими, і своїми), польськими і

російськими колонізаторами. Це

мистецтво найглибшої лірики й масштабної

епіки, настояне на драматично-трагедійному світорозумінні, але оптимістичне й

гуманістичне. До реальних «трудів і днів» українства звертається й писемна

література.

Символічне зізнання поета І. Величковського: «Я ж, справжній син

малоросійської вітчизни нашої, вболіваючи серцем... намислив з горливості моєї

милої батьківщини... поетичні штуки створити руською мовою»,

бо ж

чужоземною не виразити глибин задуму, народної думи, совісті, долі, душі. Не

тільки до дійсності, а й до вітчизняної мови звертаються й інші патріотично

530

мислячі поети, прозаїки, драматурги, і це дістає логічне завершення ще в XVIII

та XIX ст. у вершинних здобутках: поезії та філософії Г. Сковороди та творчості

І. Котляревського.

Наголосимо: їхня творчість стала не лише початком нового, а й

завершенням попередніх етапів розвитку словесності. Творчість і Г.Сковороди,

й І.Котляревського стала синтезом фольклору

та писемної творчості,

вітчизняної і зарубіжної літератури, а головне – українсько-народної філософії,

етики, естетики.

І знову доказ – історичні джерела. Найперше – козацькі літописи, що були,

до всього, не лише глибоко історіософськими, а й яскраво художніми творами.

Вони поєднали традиційний з новим типом мислення.

Вичерпно переконує й сама художня словесність. Г. Сковорода не

випадково робив наголос на шуканні в собі «справжньої людини», поетизував

«людину природи» як людину «серця», «сродної праці», а найвище підніс «отця

вольності Богдана» (Хмельницького).

Ще у книзі 1483 р. «Прогностична оцінка» Ю. Дрогобич співзвучно з Я.

Мудрим, В. Мономахом зазначав: «Будь же прихильним до книги: вона

допоможе пізнати те, що невдовзі

гряде». А паралельно, як і його великі

предтечі, ставив філософські пиття типу: «Що ж бо є тривке на зрадливім

світі?» та висловлював «похвалу поезії» П. Русин. Так само закономірно, що

поряд з гімном рідній землі, природі у «Пісні про зубра» М. Гусовський склав

героїко-патріотичний твір «Перемога над турками під

Теребовлею 2 липня 1524

року»; С. Пекалід творив поему «Про острозьку війну»; А. Чагровський уже й

заголовком засвідчував, що писав не просто синівські послання землякам, а

«Думу українну».

Показово: Ф. Прокопович ще в полоні античних образів – Титана,

Люцифера, Гіменея, – але вже складає «Похвалу Борисфену», уславлює

простоту життя (байка про сільську і міську

мишу), стає в полеміку з тими, хто

переслідує думку, науку, дух («На папу Урбана VIII з приводу суду над Галілео

Галілеєм»), зазначаючи при цьому: «Так наші предки... нас навчили».

Ще Київська Русь знала шедеври античної – грецької, римської, інших

народів і епох класики. У XVII–XVIII ст. традиція не переривається. Тому не

переривається й культура

почуттів, мислення, ідейно-художніх шукань у

словесності.

При цьому, як і раніше, розробляються й міфологічні, біблійні сюжети;

активізуються видання агіографічних творів; багато робиться для визнання

пріоритету християнства.

Однак очевидно: і у фольклорі, і в писемній літературі стилістика панує

новочасно-релігійна, а дух – язичницький, контамінований з ідеями

гуманістично-демократичного християнства. Одна

із причин – безкінечні

полеміки, що підривали авторитет і католицизму, і православія; друга –

менталітет українців: вони не схильні до містики, а тому не прихильні й до