Кононенко П.П. Українознавство
Подождите немного. Документ загружается.
551
Гомін золотий!
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
...Опромінений,
Ласкою в серце зранений
Виходить Андрій Первозванний.
Ступає на гори:
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли...
І
ріка мутная сповнилася сонця і блакиті –
Торкнула струни...
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Вийди на Дніпро!
...Над Сивоусим небесними ланами Час проходить,
Час засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічності падають зерна
В душу.
І там, в озері душі,
Над яким у недосяжній високості ’'ються голуби-
тремтіння
,
Там,
У повнозвучнім озері акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!
Він був як вой, сп’янілий від одваги,
Наш Київ...
Десятиліттями світ живили псевдоправдою: мовбито про звиродніючу суть
російського імпер-соціалізму інтелігенція не здогадувалась...
552
Та то ще один злочин ленінської ідеологічної системи. Як і В. Короленко в
листах з Полтави до А. Луначарського, П. Тичина у драмі «Прометей» (1917–
1923) показував: навіть у 20-ті роки СРСР був прологом до тюремної
цивілізації, в якій –
Скажу тобі усе: щасливі ми,
це так, але те щастя в нас
казенне
і мова рабська. Скільки, скільки мук,
Коли б ти знав! В нас мерзость і покора!
Панує сила в нас і деспотизм...
Люди, які втратили навіть імена, стали абстрактними числами, жили
«мовою рабства» й вважали себе щасливими, – якої ще більшої трагедії могло
чекати людство? І якої ще яскравішої антиутопії – мистецтво
?! І з цієї причини
на десятиліття його метою стало жадання осягнути феномени української душі,
долі, місії через призму духовності Т. Шевченка та Г. Сковороди, а відповіддю
на спроби знищити особовість України і українства – відомі слова:
Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була!
...Щоб жить, ні
в кого права не питаюсь,
щоб жить, я всі кайдани розірву!
Я стверджуюсь, я утверджаюсь,
Бо я – живу!
20-ті роки XX ст. стають синтезом відродження й трагедії України: як
ломикамінь, що випростувався, вибивався із товщ гранітної неволі дух свободи,
але вже починала пити і дух, і кров імперська гільйотина.
Закономірно, що
саме в 20-ті роки вибухають принципової ваги дискусії:
Європа чи «просвіта»? Європа чи Росія? І: політично-духовне рабство
(«Записки холуя» І. Сенченка) чи національно-державна свобода як гарант
розквіту гуманістичної культури?
Не тільки П. Тичина, І. Сенченко, М. Зеров, М. Куліш картають рабство й
холуйство. І не тільки митці. Це
– час всебічного розквіту науки, зокрема
історичної, яка будить сумління і пам’ять, волає до духу свободи. Та вже
настають присмерки науки й культури: спочатку нищаться сили автокефальної
церкви, далі – патріоти, зараховані НКВС до СВУ. 30-ті роки захлинаються
кров’ю не лише 7,5 млн. селян (що були ґрунтом національної культури), а й
багатьох тисяч інтелігентів. Зокрема: нищиться створені В. Вернадським, М.
Грушевським, А. Кримським 21 інститут Академії наук. На історичні
факультети, писав О. Довженко, визначали як в штрафні батальйони, бо
українська історія ставала одним з вирішальніших плацдармів у боях за
553
свободу. З 420 газет понад 380 видаються російською мовою.
«Геть чимдуж далі від Москви!» – рішуче заявив М. Хвильовий.
Конструювання людей-рабів – це злочин проти народу й вселюдства! –
наголосив М. Куліш («Народний Малахій»), Причиною, пояснював М.
Хвильовий у «Думках проти течії», памфлетах «Європа чи «просвіта», «Камо
грядеші», є те, що Європа знаменує торжество
духу Фауста, свободи і
гуманізму, а Росія – автократизму, раболіпства і знеособлення. «Невже я й
справді ворог, – допитувався один з персонажів, – тільки тому, що безумно
люблю Україну?!»
Запановують термідоріанство, зрада великих революційно-гуманістичних
ідеалів – переконувався й М. Куліш.
«Смерть» як образ загибелі не просто вчорашніх революціонерів,
а найсвятіших ідеалів, мрій і
надій, змальовує Б. Антоненко-Давидович.
Суголосно з героєм новели М. Хвильового «Я (романтика)» главковерхом
чорного ревтрибуналу і митці могли сказати: вони «йшли в Нікуди».
Погром освітньо-наукової, творчої, конфесійної інтелігенції в Україні став
приводом для тверджень окремих літераторів про новий період розриву між
поколіннями і традиціями. Та ті версії безпідставні (
як, до речі, і версія 90-х
років XX ст. про «безкровність» шляху України до незалежності, – бо ж в
Україні не було дня, коли б не лилася благородна кров патріотів од 30-х до 90-х
років, і не пам’ятати того – аморально!): внутрішній, духовно-ідейний спротив
антиукраїнському режимові не припинявся ніколи. З одного боку
– в самій
Україні, доказом чого є творчість 30–50-х років О. Довженка («Зачарована
Десна», «Україна в огні») і Ю. Яновського («Чотири шаблі», «Дочка
Прокурора»), М. Рильського («Мандрівка в молодість», «Жага») і В. Сосюри
(«Любіть Україну»), Б. Антонича й А. Малишка, О. Гончара, Р. Іванчука, М.
Руденка, М .Стельмаха.
А з іншого
– за межами Вітчизни, де окреслилися риси могутнього потоку
літературно-критичних і художніх творів І. Багряного («Тигролови», «Сад
Гетсиманський») й У. Самчука («Волинь»), В. Барки («Жовтий князь») й Д.
Гуменної, Ю. Клена («Прокляті роки», «Попіл імперій») і цілої плеяди поетів
«празької школи»: Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, письменників і
дослідників
мистецтва, культурологів Ю. Липи, Ю. Шереха, Г. Костюка, Ю.
Лавріненка, Ю. Бойка-Блохіна, літературознавця й філософа Д. Чижевського,
історика О. Оглобліна.
У 30-ті роки виходить тритомна «Загальна українська енциклопедія»
І. Раковського, розпочинають славну діяльність з випуску «Енциклопедії
українознавства» В. Кубійович та З. Кузеля.
Фактично Україна постає форпостом боротьби з ідеологією
й практикою
фашизму всіх мастей.
І якщо в УРСР історіософські інституції були деформовані чи паралізовані
й знищені, то в Європі й Америці, Австралії вони набули міжнародної ваги.
554
Майстри художнього слова – шістдесятники – стали виразниками
незнищенності українства, його історичної волі до суверенітету й свободи і в
середині XX ст., а згодом – і в 90-х роках.
І в цьому виявилася як ментальність характеру української нації,
непереборна сила тисячолітніх традицій, так і природа художньої творчості.
Ще автор «Велесової книги» відзначив нахил наших
прапредків до
екзистенційного (самодостатнього) існування, індивідуалізму й
самозаглиблення. Те ж засвідчили і билини київського циклу та автор «Слова о
полку Ігоревім», літописці, Володимир Мономах, а потім козацькі літописи.
Ті риси були й причиною великих драм, потрясінь та історичних невдач.
Але вони засвідчують й інше: наявність самоповаги й поваги до інших; єдності
інтелекту й глибоких переживань; безтурботності й напруженого внутрішнього
життя, багатства психіки. Індивідуалістичні натури над усе поціновують
внутрішню свободу. Вони можуть почуватися вільними й у в’язницях. Тому
менше підвладні тискові зовнішніх обставин. I тому ж – не надають фатальної
ролі навіть смерті. У них переважають не матеріальні, а ідеальні мотивації.
Втіленням синтезу
інтелекту – почуттів – волі – свободи є й Слово. Тому
саме воно взяло на себе місію універсального виразника українського феномена.
У 30-ті роки роль мужнього «бунтаря» взяло на себе слово І. Багряного
(«Тигролови») та Ю. Клена (етнічного німця, який і живучи та викладаючи в
університетах Німеччини лишався українським патріотом, засвідчивши тим
самим
історичну силу української національної ідеї) – автор поем «Попіл
імперій» та «Прокляті роки», в яких показав світові: навіть пекло великого
Данте – це локальний епізод порівняно з масштабами пекла, сконструйованого
ленінцями на Україні.
...Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами...
(Слово про рідну
матір)
Україно моя! Мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти! –
так виявили найсокровенніше М. Рильський і А. Малишко в час другої
світової війни.
«Коли помер кривавий Торквемада», проголосив Д. Павличко, людство
дістало змогу скинути з душ ланцюги рабства, стати на шлях повернення
до
своєї гуманістичної сутності.
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
555
Народ мій є! В його козацьких жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
... Художнику – немає скутих норм.
Він – норма сам... –
так здійснили власний і національний вибір та волевияв В. Симоненко й І.
Драч, засвідчивши: вони почуваються спадкоємцями тисячоліть державного,
національного, духовного розвитку українства. До того ж як в традиціях
воїнської
саможертовності та мужності, так і материнсько-жіночої ласки,
ніжності, доброти. Синтезу мудрого серця й добротворного інтелекту,
непереборної сили волі. Українців і в Україні, і в усіх світах сущих.
Образом зачарованої на вічність Десни-України завершував попередній
і розпочинав новий історично-духовний етап великий митець і мученик
О. Довженко.
«Собором», «Людиною
і зброєю», «Берегом любові», «Циклоном»,
«Чорним яром», мужньою публіцистичною діяльністю естафету підхопив і
поніс далі Олесь Гончар.
І знову обов’язковою умовою бачення сутності процесу розвитку
української культури є врахування всіх течій громадсько-політичної,
історіософської, естетичної думки. Свідомості народу в усій її глибині та
всепланетарній широті.
Бо тільки за цієї
умови побачимо: коли Ю. Лавріненко давав картину
«Розстріляного відродження» 20-х років XX ст., Д. Чижевський в «Історії
української літератури» та працях про Г. Сковороду «реставрував» великі
художні стилі минулих епох, і Є. Маланюк викривав мертвотну психіку
«малоросійства» (як каліцтва, душевної хвороби, зокрема в інтелігенції), Ю.
Шевельов показував нищення української мови як
основи Буття українства, у
той самий час В.Сосюра «реставрував» свій твір про великого І.Мазепу, Ліна
Костенко не тільки повертала пам’ять великої історії («Маруся Чурай»), а й
утверджувала українство на «Берегах вічної ріки»; Василь Стус брав хреста
своєї долі і ніс за Україну на Голгофу. Безмежний, неподоланно-вічний
Дух
життя закарбовувався і в нетлінних «Полімпсестах» Слова. І тільки завдяки
духовній єдності цього процесу українська культура набула загальнолюдських
масштабів не лише в просторі, а й у часі, і не тільки гуманістичною
ідентичністю з культурами найрозвиненіших народів, а й яскравою
самобутністю, а тим самим – і спроможністю поглиблювати ядро, енергію,
зміст, множити
форми цілісності вселюдської культури.
За аналогією обов'язковою умовою об'єктивної оцінки змісту та ролі
української культури є й бачення її і в критичному пафосі, і у ствердній
філософії Буття, гуманізму, краси.
Часом чується досі: українська «радянська» література (культура) була в
основному, щодо суспільства та антинаціонального режиму апологетичною.
556
Так, була й апологетичною. Однак тут є два аспекти проблеми. Умови, за яких
вона розвивалася і за яких була постійно знекровлювана навіть фізично, і
принципова позиція: чи можлива й потрібна одномірна культура в суспільстві,
сповненому глобальних контрастів – патріотизму й зради, добра і зла, честі й
безчестя, краси і потворності, – і
в якому режим, з одного боку, й інтелігенцію,
народ, культуру, з другого, ототожнювати неправомірно. Режим дбав про владу
(і тому утверджував рабство), народ, інтелігенція думали про життя, і тому
відстоювали свободу, багатовікові традиції.
То ж природно, що І. Світличний, М. Руденко, Р. Іваничук, Григір
Тютюнник, М. Вінграновський, Є. Сверстюк, В.
Яворівський досліджували та
висвітлювали й «ордизм» шовіністично-імперських сил, «чорні яри», що
спричинили трагедію Чорнобиля, свідомості, духовне здичавіння таких, як
Лобода («Собор» О. Гончара), розпад свідомості й дегуманізацію моралі та
психіки манкуртів.
Проте так само природно, що митці всіх поколінь намагалися підтримувати
високі прояви життя і духу сучасників, красу як громадянського
слугування
Вітчизні (Ю. Мушкетик, В. Дрозд Г. Тютюнник, О. Коломієць, П. Мовчан), так і
величі материнської ласки й любові («Сива ластівка» Б.Олійника), ніжності
дівчини, мужності хлопця, беззахисності дитини. Не всяка радість бездумна, а
апологетика – підозріла. Печаль завжди в’ялить душу людини. Зневір’я може
вбити волю народу. Тому мистецтво,
як і природа, життя, не може бути
одномірним. У тому числі або тільки апологетичним, або тільки опозиційним
стосовно влади.
Українська художня словесність була голосом антагоністичної дійсності,
але позначена найвищими історіософськими, філософськими, естетичними
критеріями, ідеалом гармонії і щодо людини, і в самій людині.
І тут ще раз наголосимо на взаємопроникненні науки, релігії
, філософії,
мистецтва не тільки як концентрів української культури, а й як основ
українського національного світогляду, ґрунтованого на національній ідеї як
синтезі історичної пам’яті, етнодержавної етики, соціально-економічної,
міжнародної політики, гуманізму та права людини і нації, ідеалів свободи та
справедливості, філософії конкордизму.
Нагадаємо: на основі наукових підходів ще іноземці відзначали
яскраво
виражені особливості життя та характер прапредків українців. Були з-поміж них
помічені і мало привабливі. Та переважали гідні поваги. Зокрема: миролюбність
українців, людяність, сердечність, відкритість, особливу схильність до ідеалів
справедливості та свободи, до синтезу мистецької, освітньо-наукової й
релігійно-виховної життєдіяльності. І, як наслідок, – жертовної відданості
ідеалам побратимства, служіння Вітчизні
, високій меті.
На межі XIX–XX ст. наука в системі культури, а тим самим і духовного,
державно-політичного, соціально-економічного розвитку, набуває все
відчутнішої ваги (особливу роль у чому, до того ж – і як причина, і як наслідок,
557
– відіграває НТШ). І зокрема – у справі самопізнання та розвитку
етнонаціональної самосвідомості народу.
На доказ зазначимо бодай принциповіші напрямки наукових розробок.
Природно, що по-своєму ключовими тут будуть дослідження філософа П.
Юркевича, антрополога Ф. Вовка, етнографа В. Вернадського: вони
досліджували процес формування етнонаціонального ядра українства. В.
Хвойка провів численні археологічні аналізи
й показав, що наша праісторія та
пракультура закорінені щонайпізніше в Трипільській цивілізації, і, отже, що
Київська Русь була не початком, а вершиною довготривалого етнодержавного
розвитку. А це означає, що версія про єдиний східнослов’янський етнос і
монокультуру Княжої доби є не чим іншим, як міфоідеологемою російської
імперії – антинауковою і за
своєю суттю знищувальною щодо українства.
Подібно до цього П. Юркевич вивершив багатовікову еволюцію
філософської думки, скристалізувавши концепцію кордоцентризму – українську
філософію серця. І сьогодні вражає концепція Юркевича не лише глибиною
аналізу, а й гуманістичністю спрямування.
Наука – не тільки синтезований досвід, а й моральний учитель та
вихователь – така особливо важлива константа філософії П
. Юркевича. І не
важко помітити як її традиційні основи (погляди Я. Мудрого, В. Мономаха,
Іларіона, Г. Сковороди, Т. Шевченка), так і новочасні орієнтації.
Традиційність – у спробі осмислити буття людини в співвіднесеності з
головними проблемами вселюдського буття та світу, філософської антропології,
– ставлення людини до Бога й універсуму, як те ми бачили
й у В. Мономаха та
Г. Сковороди. Новизна – у системності мислення, яке спирається і на
контамінацію різнорідних знань (синкретизм), але орієнтується на категорії
універсального.
Для П. Юркевича людина – і частка природи, але вона передусім –моральна
особистість, яка керується не ворогуванням і знищенням інших, а моральними
вимогами справедливості, «яка вкаже їй,
де і коли її бажання незаконні, де і
коли вони суперечать благу її ближнього й благу загальному». У справедливості
та любові криються найтривкіші умови встановлення миру між людьми, засад
дружби й братерства між ними... Якщо і мовлять іноді, що людині ворогувати
природно, то при цьому, як правило, посилаються на явища, притаманні
природі
неодухотворенній і між тваринами.
У цій сфері сліпих сил і сліпих потягів ми насправді бачимо постійну
боротьбу й ворожнечу. Однак ми не думаємо, що й людина приречена на таку
сліпу діяльність. Вона дивиться вперед, заглядає в майбутнє, розраховує
наперед наслідки своїх вчинків і тому повсякчас може обирати шлях кращий,
узлагоджений з благом загальним, чи з благом багатьох». Навіть тілесний склад
людини влаштований не на ворожнечу та боротьбу. «Її члени такі ніжні, так
легко поступаються всякій зовнішній силі, що наш рід давно щез би з землі,
коли б, подібно тваринам, жив правом сили та насильства і не знаходив у науці,
558
мистецтві та своїх моральних вимогах охоронців всього земного існування.
Потреби людини такі різнорідні, багатоскладні, її призначення, зумовлене
Богом, таке велике і потребує таких різноманітних засобів, що тільки в мирі та
живому союзі з іншими людьми, тільки в людстві, де кожен трудиться для всіх і
всі для нього, може стати людина
тим, чим вона має бути з волі Божої». І це, як
вказував ще В. Мономах та до чого закликав Т. Шевченко, – жереб не
поодиноких людей, а – всіх: бо і «Законодавець, який мудрими встановленнями
й постановами заспокоїв розбурхане суспільство, державець, котрий силою
доброї волі та світлим розумом кладе край зловживанням, які загрожують
порушити громадський мир, батько родини, який вміє єднати дітей своїх узами
взаємної дружби й любові, служитель церкви Христової, який припиняє словом
живого переконання ворожнечу, що починається між людьми, звершують діло
доброчинне для людства; вони – миротворці, їхні діла угодні Богові й згідні з
його волею». Бо сутність буття – не сила і насильство, а любов і благодать, а
втілюється та сутність, коли «людина зазнає сили морального потягу до іншої
людини як для того, щоб від її слова і від її думки дістати внутрішні зворушення
живити й виховувати ними свою душу, – так і для того, щоб і собі відкривати їй
свою душу, свої думки
, бажання, радощі й страждання». Бо визначальним у
спілкуванні людей є й має бути «почуття людяності». Як і в моральному, так і в
соціальному житті все залежить від доброї волі людини, від «правильного
душонастрою», а пануватиме людяність лише за умови, що серце буде мудрим,
а розум – добрим (сердечним).
Важливо, що кордоцентризм
П. Юркевича знаходив опору та
підтвердження не тільки в його теоретичному ідеалі, а й в дослідженнях
менталітету українців, зокрема в працях Ф. Вовка та А. Носіва, В. Шаяна, О.
Кульчицького, І. Мірчука, Б. Кістяківського.
До XIX ст. об’єктивованої української наукової антропології і не могло
бути, бо це суперечило політиці колонізаторів. 1901 р
. у праці «Антропологія і її
університетське викладання» Ф. Вовк (Волков) робить наголос саме на
принципах та напрямках дослідження й висвітлення, зазначаючи:
«Антропологія... є однією з природничих наук, мета якої полягає у вивченні
людини, і має своїм предметом:
а) становище людини у ряді інших ссавців (антропологія зоологічна);
б) анатомічні особливості людини
різного віку, статі, раси, вподобань та ін.
(антропологія анатомічна);
в) фізіологічні особливості у тих самих умовах (антропологія фізіологічна)
;
г) вчення про походження та розвиток людства у фізичному та побутовому
відношенні у часи, що передували з’яві історичних свідчень (антропологія
доісторична чи палоетнологія);
д) вчення про народи, їхній етнічний склад
та походження і про їх побут
матеріальний та психічний (антропологія етнологічна чи етнологія);
559
е) історія та закони виникнення і розвитку людських суспільних груп та
відносин (антропологія соціологічна).
Вочевидь, зрозуміло, що до цих підрозділів з подальшим розвитком
антропології можуть додаватися нові, як, наприклад, ембріологічна
антропологія, вчення про психологічні особливості людських рас та ін., початки
яких уже утворились і поки що входять до складу вищезгаданих
дисциплін.
Група антропологічна, стосовно до викладеного нами вище поділу
антропологічних наук, повинна, крім загальних курсів, відділення природничих
наук, включати в себе, щонайменше на початку:
1) антропологію анатомічну;
2) антропологію доісторичну;
3) етнографію,
в які за належністю повинні увіходити раніш розглянуті антропологічні
дисципліни, як, наприклад, ембріологічна антропологія, фізіологічна,
географічна і т. д. Кожна
з цих трьох основних наук повинна бути предметом
особливої кафедри...»
На основі такого підходу сам Вовк та його учень А. Носів доходять
висновків: «На всій поверхні земної кулі немає майже жодного племені, яке
відзначалося б чистотою своєї раси..., незмінною, сталою формою». Те, що
Україна була тереном переміщення численних народів, означає, що
й
«населення України не могло не змінитися в своєму вигляді», однак –
«затримуючи в собі сліди попередніх верствувань». Особливої ваги набули
досліди й висновки Міжнародної Згоди 1906 р. (робота проводилася за
методами й прийомами французької школи Broc’a) та 1912 р. в Монако і
Женеві, «давши нам численні антропологічні матеріали щодо українців», зібрані
в
різних місцевостях України.
Ті матеріали дають підстави для висновків: «У своїй масі українці майже
однаково темноволосі та темноокі»; є ясноокі та ясноволосі, однак це не дає
підстав думати, що українці є населенням, складеним з двох рас: «білявої й
темноволосої; треба визнати, що вони склалися з однієї темноволосої раси з
місцевими білявими
домішками». Щодо зросту українців, то він «вищий за
середній» (пересічний – 1673 мм), зниження помічається на пограниччі з
білорусами і росіянами. За параметрами голови українці є круглоголовими
(брахіцефалами, яких 83,3%); а все засвідчує, що українці відносяться «до однієї
раси: високорослої, круглоголової, темноволосої та темноокої», це плем'я є
«високоголове, з вузьким видом,
прямим і вузьким носом, порівняно короткими
руками та довгими ногами».
Расово-антропологічні риси мають відповідні вираження і в характерології
українського народу. Як зазначає О. Кульчицький, він складається з
представників слов’янської, динарської, остійської, нордичної рас. Але
домінуючим є схрещені типи двох рас: динарської (44%) і остійської (22%).
Останні представники населення належать до змішаного
типу. Орієнтуючись на
560
методику Л. Клявса (як орієнтацію на аналіз тіла з огляду інтуїтивного
сприйняття: різних переживань людини, фізіогноміки як архітектоніки
постійних рис обличчя і тіла, «жестики», «міміки» м’язів обличчя), О.
Кульчицький прагне через тіло як «поле вияву характеру» диференціювати
«ідею постаті раси». І на цій основі виявляє: «остійське тіло наставлене на
м’яку
заокругленість». Воно не яскраво структуроване, скоріше навпаки:
відзначається «восковою розпливчастістю всіх форм, що уникають будь-якого
гострого відмежування». А відповідно до цього, остійському типу властива
«психічно зумовлена настанова супроти світу»; остійській душі зовнішній світ є
чимсь таким, що вона «намагається увібрати в себе», асимілювати його.
Усе те й
визначає принципи та форми поведінки: «Найціннішою
спільнотою для остійця є така, де найповніше завершується стиль безпростірної
близкості». «Відповідно до цього остійський смисл спільноти виражається в
безнастанному оточуванні другого всякими заходами, оберіганням,
піклуванням, турботою про щось, своєрідним материнством». «Всяка широко
закроєна спільнота для остійця є тим менше зрозуміла, що ширший її
об’єм».
Із таким підходом до світу й до спільноти поєднується відмінна ієрархія
життєвих цінностей. Вона виявляється в глибокій пошані до речей, що з них
найменша здається не менш значною, ніж найбільша. Остійська раса має
витончений смак до дрібного й найдрібнішого (в українців прикладом можуть
бути вишивки). На вершинах остійської душі
виступає її «відсуненням від
недосконалості всього земного і звертання до надземного, небесного порядку,
що має бути звільнений від усякого порушення блаженної співзвучності
(прикладом за Клявсом є вмираючий Сократ).
Ця характеристика остійської раси не позбавлена великих прогалин і
недоліків. Само собою, вона лише настільки стосується до української психіки,
наскільки на неї
впливають психічні остійські властивості, не послаблені, не
перехрещені іншими психотворчими чинниками. Проте вона, принаймні
частково, відповідає даним інтроспекції (спостереження власних психічних
проявів) української людини й тому уявленню про нашу національну психіку,
що його ми складаємо на підставі її відображення в нашій, переважно
«народницькій», літературі.
Якщо цю характеристику звести до небагатьох
структурно впорядкованих
первинних психічних властивостей, то основних рис остійської психіки треба
шукати насамперед у групі почуттів не надто великої сили, але досить великої
глибини та досить виразної якості (глибина почуттів – це обставина, внаслідок
якої вони проймають цілість нашої особистості), тобто в групі так званих
«настроїв». Тому що ці настрої (мабуть
, особливо в українців) мають переважно
спокійно-сумовите забарвлення, людину східної раси можна окреслити як
«елегійно-ідилічну людину».
Характер визначається не лише расовими чинниками, а й генною
структурою (успадкованою від батьків), суспільними умовами (а тому