Когут О.В., Циганчук А.С. Геополітичний вибір України: сучасний стан і перспективи розвитку

Подождите немного. Документ загружается.

Щодо вступу України до НАТО серед студентів університету

спостерігається деяке зменшення не підтримки та незацікавленості

до цього питання, збільшення підтримки вступу до Альянсу. Так на

запитання: „Чи потрібно Україні бути членом НАТО?” були

отримані такі відповіді (2006):

Потрібно і негайно 13,9%

Потрібно з часом 47,6%

Непотрібно ніколи 2,3%

Не визначилися 29,7%

Що стосується обізнаності респондентів про НАТО, то на

запитання: „Що ви знаєте про НАТО?” нами були отримані наступні

відповіді (2006):

Знаю про

НАТО багато

Знаю про

НАТО мало

Хочу знати про

НАТО більше

Нічого не

хочу знати

про НАТО

5,8% 38,6% 53,1% 2%

На думку 64% респондентів вступ України до НАТО повинен

здійснюватися лише через референдум; 29,6% опитаних заявило про

те, що вступ України до НАТО може бути реалізованим без

референдуму.

Дослідження 2007 року показало, що як і раніше значна

частина студентської молоді мало знає про НАТО, а ще чимала

кількість студентів хоче знати про НАТО

більше. У просвітницькій

роботі варто звернути на це увагу.

12. Навіщо Україні НАТО?

Україна, як відомо, першою з країн СНД підписала угоду з

НАТО у рамках програми „Партнерство за ради миру” у 1994 році , а

в 1997 році уклала двосторонній документ - Хартію про особливе

партнерство між Україною і НАТО, яким встановила нерозривний

зв

’язок безпеки України з безпекою усіх європейських держав. Після

подій 11 вересня 2001 року в США відбулися фундаментальні зміни

у сфері міжнародної безпеки і виникли нові загрози і виклики, що

вимагають нового мислення і об’єднання зусиль багатьох країн в т.ч.

України для підтримки безпеки.

У цих умовах НАТО, що доказало свою ефективність як

оборонний союз, виявилось безсилим перед більш підступною і

несподіваною небезпекою. Внаслідок пристосування до нових

реалій фундаментально змінився характер і принципи його

діяльності. Якщо на протязі перших 50 років свого існування НАТО

захищало західний світ, в основному зусиллями його провідної

держави – США, то на порозі ХХІ ст. спостерігається протилежна

тенденція, коли країни альянсу допомагають Америці в боротьбі з

терористичною загрозою.

НАТО, що не виходило за кордони північноатлантичного

регіону і діяло в суворій відповідності з Уставом ООН,

перетворилося в організацію, стратегічною метою якої є

превентивні дії у випадку необхідності, без узгодження

з іншими

членами світового співтовариства, практично в будь-якій точці

земної кулі. Зокрема, в прийнятій на Пражському саміті 21-22

листопада 2002 році Військовій концепції оборони альянсу від

тероризму однозначно визнано : „НАТО повинно бути готовим

здійснювати військові операції проти терористичних груп і їх

ресурсів і на дії там, де це необхідно, відповідно до рішень

Північноатлантичної ради”.

Сьогодні значно зросла незахищеність членів НАТО стосовно

нових загроз, таких як несподіваний ракетний напад з боку

терористів, держави, що підтримує тероризм, чи міжнародної

організації (Аль-Каїди), а також - використання бактеріологічного,

хімічного і , не виключено ядерної зброї на території країн

альянсу. Із цього випливає висновок : основні зусилля НАТО

повинні

бути скеровані не на інтеграцію 28 національних армій,

адже оборона за територіальним принципом втрачає своє

першочергове значення , а на створення сил швидкого реагування,

які б здійснювали місії за межами територій країн - членів альянсу.

Відповідно, першочерговими завданнями НАТО( як

організації в цілому, так і її окремих членів) сьогодні є військові

операції в Афганістані

, Іраку, у випадку комплексного

врегулювання, на Близькому Сході ).

Ставиться питання про задіяння НАТО у випадку загострення

ситуації навколо ядерної програми Ірану. Чи зможе діяти Альянс так

ефективно в умовах зростаючої географічної широти і так

радикально змінених завдань, залишає питання відкритим.

13. Україна – НАТО: „за” і „проти”

Розгляньмо аргументи прибічників та противників вступу

України до НАТО. Прихильниками вступу України виступають

представники правих та центриських політичних партій в

українському парламенті. Їх представники запевняють, що у разі

вступу України до НАТО українські оборонні підприємства вийдуть

на європейський ринок озброєнь, будуть залучені до проектів із

розробки , виробництва та придбання озброєнь, в Україну прийдуть

нові технології. У найближчій перспективі на такий сценарій

можна не розраховувати з двох причин: по - перше, європейські

держави дбають передусім про власні робочі місця; по - друге,

просування на високотехнологічні ринки можливе лише за умов

конкурентоспроможної продукції, що для більшості українських

підприємств є поки

що недосяжним критерієм. Однак у разі вступу

до НАТО для вітчизняних підприємств ОПК відкриється

можливість виходу на ринки інших держав у кооперації із

західними або російськими партнерами. Успіх залежатиме від

результатів удосконалення державних механізмів стимулювання

діяльності оборонної промисловості, реструктуризації галузі та

підприємств. Із набуттям досвіду міжнародної кооперації з’являться

перспективи для просування українських підприємств до певних

сегментів європейського ринку озброєнь.

Так, вступ до НАТО відкриває шлях спільним проектам та

новітнім технологіям, які можуть прийти в Україну. Але, знову ж

підкреслимо ,- лише відкриває шлях , а не приводить до

автоматичної появи цих проектів та технологій. Розраховувати на їх

реалізацію в Україні можна

тільки за умови забезпечення

привабливості українського ринку та підприємств для західних

партнерів. Реалізація такої можливості потребує політичної волі,

перегляду засад політики стосовно оборонного замовлення,

державної власності на стратегічно важливі підприємства,

зосередження значних ресурсів на їх реструктуризацію,

впровадження ефективного менеджменту. Тобто попереду – велика

праця, а не очікування на преференції.

Поширена теза

стосовно кардинального впливу вступу до

НАТО на прихід в Україну інвестицій також не беззастережна.

Прихильники цієї тези посилаються на східноєвропейські

країни першої і другої хвиль розширення НАТО, в яких темпи

зростання інвестицій в економіку напередодні і після вступу до

Альянсу становили: 40% -70% - у Словаччині, Словенії, Угорщині та

90%-140% - у Болгарії, Польщі, Чехії. Але не можна не брати до

уваги того факту, в цих країнах паралельно

відбувався процес

інтеграції до ЄС, за рахунок чого країни-аспіранти отримували

пряму фінансову допомогу. До того ж європейська економічна

політика є прерогативою

ЄС, а не НАТО. Однак не варто

применшувати важливість вступу до Альянсу, адже: для цих країн

він був єднальною ланкою в технологічному циклі вступу до ЄС як

у політичних, так і військових та економічних аспектах. З цього

погляду показовий інший приклад: за даними Світового банку, ВВП

на душу населення за

паритетом купівельної спроможності, у 2005

році становив: у Польщі – 12994 дол., Словаччині – 16041 дол.,

Угорщині – 16823 дол. Чехії – 18341 дол., а в Україні цей показник

дорівнював 7213дол. [26].

Чи може Україна очікувати на таку перспективу? Відповідь -

неоднозначна: перспектива є, але її реалізація – неавтоматична.

На

зростання інвестиційних потоків можна розраховувати за умови

впровадження в Україні комплексної реформи, тобто реалізації

цілей, визначених у Плані дій Україна – НАТО, та завдань

відповідних річним цільовим планам, пріоритетами яких є, зокрема,

економічне і політичне оздоровлення України. Певним сигналом про

покращення інвестиційного клімату в Україні могло б стати її

приєднання

до плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Додатковим

стимулом при цьому є те, що здіснення всіх згаданих планів

відповідає національним інтересам нашої країни.

Серед супротивників вступу України до НАТО: представники

військово-промислового комплексу України, україно-російських

фінансово- промислових груп, лівих партій у парламенті та

проросійськи налаштовані політики. Як показало дослідження,

частина студентів університету також проти вступу України до

НАТО. Серед головних аргументів противників НАТО такі :

- НАТО – це агресивний блок, що може втягнути Україну

у військові дії;

- це потребує значних додаткових коштів;

- приведе до знищення військово-промислового комплексу

України;

- підірве слов’янську єдність;

зіпсує відносини з Росією.

Які зі страхів перед НАТО перебільшені, а які мають реальне

підґрунтя?

Щодо агресивності НАТО то цьому сприяє поширення

недостатньо аргументованої, (а точніше – взагалі не аргументованої)

інформації про участь Альянсу в „дуже непопулярних” заходах:

бомбардуванні Югославії, операціях в Афганістані та Іраці.

Причому заперечувати цих фактів не можна - вони були і є. Але це

- не вся правда. Так, бомбардування Югославії, людські втрати – все

це було й викликало серед країн НАТО не меншу критику, ніж

поза межами Альянсу. Але чомусь замовчуються інші факти: те,

наприклад, що це була перша військова операція за весь час

існування НАТО ( це що стосується агресивності блоку )

При цьому бойові дії започаткувала операція не НАТО, а

сербська армія операція з

вигнання албанців і знищення Армії

визволення Косово (березень 1999р). Діями сербської армії

зруйновано мирний переговорний процес у Рамбуйє. Операція НАТО

була відповіддю на ці дії й отримала схвалення ООН, оскільки

ситуація в Косово загрожувала перетворитися на

широкомасштабний регіональний конфлікт. Слід нагадати, що

втрати мирного населення від геноциду режиму С.Мілошевича

становили

: близько 10 тис. загиблих; 850 тис. біженців. Військові

втрати СРЮ внаслідок операції НАТО за даними СРЮ становили :

524 військових, 114 поліцейських, 2000 поранених. Втрати

цивільного населення – 500 осіб. До вересня 1999 року 770 тис.

албанських біженців повернулися у Косово. Понад 200 тис. сербів

залишили край. Країни, що входити до складу колишньої Югославії,

тепер є членами НАТО або перебувають у

процесі вступу до нього:

це демонструє, наскільки постраждалі країни „незадоволені” діями

НАТО.

Наведемо слова міністра закордонних справ Сербії Вука

Дражковича щодо втручання НАТО на Балкани. „Втручання НАТО

на Балканах було необхідним, проте воно дуже запізнилось. Якби ми

були при владі в 1990 році я переконаний, що Югославія не

розвалилась би. І, звичайно, не було б бомбардувань НАТО. Ми

давно були б в ЄС

і НАТО. Наші сусіди греки – в НАТО. Македонія

іде в НАТО. Болгарія, Угорщина вже там. Хорватія і Албанія скоро

приєднаються до Альянсу. Так чому ж ми повинні бути островом у

морі НАТО. І ще, на одній частині нашої держави (Косово)

справжній господар НАТО. Нашим національним інтересам

відповідає те, щоб ми ввійшли

до Альянсу і змогли б таким чином

бути присутніми в Косово” [17]. Що стосується воєнних дій в

Афганістані та Іраці то їх ведуть США за підтримки окремих країн

у т.ч. тих , які входять до НАТО , - але не Альянс. Зараз НАТО

очолює миротворчі сили сприяння безпеки в Афганістані, до

завдань, яких належать забезпечення безпеки і стабільності ,

боротьба з наркоторгівлею

, роззброєння та контроль над

озброєннями. Значна увага приділяється спільним діям з ЄС у

відновлені економіки і правопорядку в провінціях Афганістану.

Місію НАТО в Іраку взагалі важко назвати військовою – вона

полягає в підготовці іракських сил безпеки. Обидві місії

здійснюються за мандатом ООН. Доречно буде згадати, що загальні

втрати НАТО в цих

операціях становили: в Косово, з 1999 р.- 71

особа; в Афганістані, з 2001р.- 110 осіб; втрати України за 14 років

миротворчої діяльності становили 44 особи. Для порівняння: втрати

СРСР в афганській війні 1979 – 1989 рр. Становили близько 14

тис.осіб. У тій війні брали участь 150тис. українців; із них

загинули – 3290, поранені - понад 8 тис. осіб [27].

Дуже популярним серед противників євроатлантичного

курсу

України та поширеним серед аудиторії їхніх слухачів є міф про

наближення „військових армій НАТО „до кордонів Росії й України,

розміщення баз Альянсу на нашій території”. Насправді НАТО не

має постійного угрупування військ. Об’єднані збройні сили НАТО –

це структура, яка заповнюється за необхідності. НАТО має змогу

формувати і формує певні сили для проведення конкретних

миротворчих, антитерористичних операцій за рахунок відрядження

військ держав-членів лише за їх згодою. До часу відрядження ці

сили перебувають у національному

підпорядкуванні (за окрім

Підрозділу дальнього радіолокаційного попередження, що діє на

постійній основі). Найпотужніше угрупування із сил, які надаються

державами-членами. НАТО може розгорнути на випадок

масштабної агресії проти її членів.

Нагадаємо, що розширення НАТО через вступ до Альянсу

держав Східної Європи відбувалося без передислокації іноземних

військових баз на території нових членів

. Посуті вступ цих держав в

Північно-атлантичний альянс був „паперовим”, хоча всі вони мають

армії слабкіші за українську.

Сумнівною є теза про розміщення баз НАТО на території

України. Якщо членство в НАТО і передбачає розгортання

військових баз на території держав-членів, то виключно за згодою

цих держав на засадах конвенції ”Про статус збройних сил країн-

учасниць НАТО” від 19 липня 1951р. ЇЇ положеннями визначається,

що допуск іноземних військ на територію інших країн

здійснюється за окремими угодами в кожному конкретному

випадку. Зазначимо, що між Росією і НАТО діє угода про статус

збройних сил країн альянсу та країн-учасниць

програми „

Партнерство заради миру” на території одне одного).

У цьому контексті варто підкреслити, що розміщення

іноземних військових баз на території України заборонене ст.17

Конституції. Оскільки одна іноземна військова база в Україні все ж

таки існує - Чорноморський флот Російської федерації, - постає

запитання чи логічно протестувати проти надуманого розміщення

іноземних баз і

не виступати проти намагань залишити в Україні

наявну військову базу? Якщо говорити про загрозу для України з

боку НАТО, то краще згадаймо, чим „ загрожував” Альянс, коли

надавав Україні допомогу в 1995р.- під час аварії колекторних

споруд у Харкові. В 1998р. та 2001р.- під час повені на Закарпатті, у

2006р. – під

час утилізації в Україні величезних запасів

надлишкових озброєнь та боєприпасів.

Особливо „вдалою” знахідкою опонентів НАТО вважається

посилання на надто дорогу ціну для країни її вступу в Альянс. При

цьому вони наводять величезну суму – 92 млрд. грн! Звідки взялася

ця сума нікому достименно не відомо. Навіть, якщо, підсумувати всі

оборонні бюджети з 2004 р., з урахуванням офіційних

(оптимістичних) прогнозів Кабінету міністрів до 2010, то можна

набрати найбільше 65 мільярдів гривень. Але ж ця сума

призначається на утримання та розвиток збройних сил України

, а не

на забезпечення вступу до НАТО.

Реальні витрати, які стосуються реалізації євроатлантичного

курсу України, у державному бюджеті на 2006р. становлять 204,6

млн. грн. – або 60 коп. на дорослого жителя України щомісяця (це не

враховуючи того, що 182,1 млн. грн. на миротворчу діяльність

України компенсує секретаріат ООН).

Що стосується ціни членства в Альянсі,

то стандарт оборонних

витрат НАТО (2% ВВП) – сума для нормального забезпечення

війська (мілітаризація коштує набагато більше – наприклад, на

військові потреби Ізраїлю в мирний час іде до 10% ВВП). Розмір

оборонних бюджетів України останніх років – 1,4-1,7% ВВП, що

становить, приблизно 50-60% мінімальних потреб збройних сил.

Саме членство в НАТО передбачає внески його членів до

бюджету Альянсу загалом на рівні 0,5-1,0% їхніх військових витрат

[25].

Якщо орієнтуватися на прогнозовані розміри ВВП України у

2010 році (близько 940млрд.грн) і розмір оборонного бюджету – 2%

ВВП, то річні витрати становитимуть максимум 190 млн.грн. Окрім

того частина витрат із бюджету НАТО спрямовується на

допомогу

країнам-членам у модернізації збройних сил. Що стосується нових

членів НАТО, то ця допомога перевищує їхні власні внески до

спільного бюджету. Наприклад, Чехія чий внесок до бюджету НАТО

становить близько 16млн.дол., отримала від НАТО інвестицій в

інфраструктуру на суму 120 млн.дол. [26].

Якщо Україна не приєднається до блоку, то

її витрати на

забезпечення відповідного рівня безпеки, будуть значно вищими,

аніж у разі входження її до НАТО. Незабуваймо також, що країни

значно бідніші і менш розвинені, ніж Україна, а саме Румунія,

Болгарія, Словаччина, успішго приєдналися до НАТО. Це для них

небуло занадто дорого і жодних катаклізмів ані в бюджеті, чи в

стані

національної економіки не викликало. Будь-яка країна, щоб

безпечно-почуватися має зміцнюватикріпити свою оборону.

Найдешевший спосіб укріплення оборони – приєднання до потужної

системи колективної оборони, що вже існує.

Міф про теракти в Україні на знак помсти за вступ до НАТО.

Так, Сполучені Штати, Велика Британія, Іспанія потерпіли від

терористів. Але

згадайте, що в інших країнах, наприклад, в Росії,

Індонезії та Філіпінах, вибухи звучать не рідше, ніж в деяких з країн-

членів НАТО.

Членство в НАТО передбачає прийняття відповідальних і

політично чутливих рішень. Військові комітети НАТО

розв’язуватимуть завдання за межами Європи, піддаючи при цьому

ризику своїх солдат. Для багатьох це сорйозний

стримуючий чинник.

Проте слід оцінювати й ризик поширення нових транснаціональних

загроз на територію України у випадку неадекватних зусиль

світового співтовариства за їх локалізації. Крім того, миротворчі місії

під егідою ООН, в яких Україна бере участь, теж ризиковані,

щоправда при цьому нікому спадало на думку назвати ООН

„агресивним військовим блоком”, або

блокувати відрядження

українських миротворців до Лівану, Сьєре-Леоне та інших країн.

Як аргумент проти вступу України до НАТО часто

використовується твердження, що це призведе до розриву

комерційних зв'язків із Росією, втрати її ринків, руйнування

вітчизняного ОПК. Такі заяви можна почути з боку як

представників російського лобі в Україні, так і самої Росії. В оборонно-

промисловій кооперації з обох сторін беруть участь близько 1300

підприємств (із української сторони близько 100). При цьому 70%

підприємств українського ОПК перебувають у критичній

залежності від постачань російських партнерів. Росія здійснює

політику поступового заміщення поставок комплектуючих з-за

кордону виробами власного виробництва. Але така політика

російської сторони — не новина: з різними рівнями інтенсивності

та результативності (відповідно до економічних і політичних

поступок з боку України) вона провадиться з середини 90-х років

і є цілком виправданою, з погляду захисту внутрішнього

російського ринку, вітчизняного виробника та конкурентних переваг

на зовнішніх ринках.

У виробничій кооперації Росія орієнтується на партнерство з

провідними компаніями країн НАТО (а не України), а вихід на

натівські стандарти офіційно вважається пріоритетом розвитку

російського № 46 (625) 2 дека ОПК. Якщо у 2004р. загальний

товарообіг між Україною і Росією за номенклатурами продукції

Мінпромполітики становив близько 2 млрд. дол., то у 2005р. у

рамках спільної кооперації він був на рівні 330 млн. дол. До того ж

нарощування обома країнами обсягів торгівлі зброєю на зовнішніх

ринках свідчить про те, що деклароване згортання кооперації поки

що істотно не вплинуло на їхні експортні потенціали [27].

Крім того, переорієнтація технічного і наукового

співробітництва Українського оборонно-промислового комплексу

(ОПК) з Росії на країни Заходу буде проводитися поступово, без

розриву зв’язків із російськими оборонними підприємствами.

Раптова відмова від військового співробітництва з Росією означала б

втрату Україною позицій на світовому ринку озброєнь. Державна

політика передбачає збереження виробництва Українським ОПК

озброєнь (чи іншої техніки) не натівського зразка, що є вирішальним

для експортних позицій України в Південно-Східній Азії, Китаї,

Африці, Латинській Америці. Військово-технічна співпраця України

з країнами Африки й Азії дозволить зберегти і зміцнити власний

сегмент ринку озброєнь, дивіденди від якого мають спрямовуватись

на модернізацію військової організації держави, розробку нової

техніки та технологій ОПК. Одним із аргументів противників вступу

України до НАТО є використання деякими політичними силами

теми слов’янської єдності, як „козирної” карти щодо підігрівання

антинатівських настроїв.

Причому, до жупелу єдності залучають лише Росію та

Білорусь, забуваючи про інші слов'янські країни, які приєдналися до

НАТО. Такий розрахунок є не просто політичним трюком, але й

свідомим перекрученням реальної ситуації, бо будь-яка освічена

людина не може ігнорувати той факт, що слов'янськими є країни,

території яких простягаються від Чорного та Адріатичного морів на

півдні до Балтійського моря на півночі. Навіть школярам відомо, що

слов'янські країни на захід від кордонів нашої держави пролягають

аж до кордонів Італії, Австрії та Німеччини. Дружні відносини

України з ними є такі ж традиційні, як із Росією та Білорусю. Отже,

позитивом інформаційної роботи щодо вступу України в НАТО може

бути акцент саме на нинішній слов'янській складовій альянсу, до

якого входять Словаччина, Болгарія, Словенія, Чехія, Польща,

Македонія.

Відзначимо, що слов’янські країни почувають себе в НАТО

цілком комфортно. Етнічні росіяни в країнах Балтії не стали

об’єктом гонінь і переслідувань після вступу цих країни до Альянсу.

І тим більше ніхто насильно не заставляв їх виконувати

інтернаціональний обов’язок в рамках операцій НАТО в Афганістані,

як це було в часи СРСР (при всій очевидній відмінності між цими

подіями). Це до питання проте, що НАТО прагне вбити клин між

братні слов’янські народи.

Тепер про аргумент „вступ України до НАТО зіпсує відносини

з Росією”. Таке побоювання має реальне підгрунття. Незважаючи

навіть на те, що сама Росія успішно співпрацює з НАТО. Але про це

далі.

Причини негативного ставлення деяких соціальних груп, в т. ч.

частини студентської молоді до переспективи входження до Альянсу

слід шукати і в недавньому минулому. Не забуваймо про те, що в

СРСР велась постійна і дуже активна інформаційна компанія,

спрямована на формування вкрай негативного ставлення до

Північноатлантичного альянсу. У військовому середовищі на

НАТО

увесь час покликалися, закликаючи до постійної готовності дати

відсіч агресору.

Через службу в армії та шкільну й вузівську військову