Когут О.В., Циганчук А.С. Геополітичний вибір України: сучасний стан і перспективи розвитку

Подождите немного. Документ загружается.

Спочатку НАТО створювалося для протистояння

соціалістичній системі. Справа в тому, що у період між 1945-м та

1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній

Америці, перед якими стояла гостра потреба повоєнної відбудови

економіки, з тривогою спостерігали за експансіоністською

політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час війни

зобов”язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності

збройних сил, уряди західних держав виявляли дедалі більшу

занепокоєність, оскільки стало зрозуміло, що керівництво

Радянського Союзу мало намір повністю зберегти свої збройні сили.

Більше того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної

партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги

Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті

наприкінці війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці

побоювання посились після того, як багатьом країнам Центральної та

Східної Європи були нав”язані недемократичні форми правління.

Жорстоко придушувались будь-які прояви опозиції, зневажались

елементарні права людини, громадянські права і свободи.

Між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій,

які примусили серйозно замислитись над цими проблемами. Йдеться

про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії,

Туреччини на інших західноєвропейських країн, про державний

переворот у Чехословаччині, здійснений у червні 1948 року, про

протиправну блокаду Берліна, розпочату в квітні того ж року.

Підписання у березні 1948 року Брюссельського договору стало

свідченням рішучості п’яти західноєвропейських держав:Бельгії,

Великої Британії, Люксенбургу, Нідерландів, Франції – створити

спільну систему оборони, щоб більш ефективно протистояти загрозі

своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори зі Сполученими Штатами

Америки та Канади щодо створення єдиного Північноатлантичного

альянсу на засадах гарантії безпеки та взаємних зобов’язань між

Європою і Північною Америкою. Держави, що підписали

Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію,

Норвегію і Портралію взяти участь у цьому процесі.

Кульмінацією цих переговорів стало підписання

Вашингтонського договору в квітні 1949 року, що започаткував

діяльність Організації Північноатлантичного договору (North Atlantic

Treaty Organization - NATO).

Договір проголошує, що кожна європейська держава, котра

здатна втілювати у життя прнципи цього Договору та сприяти

безпеці у Північноатлантичному регіоні може бути запрошена до

членства в Альянсі.

На сьогодні НАТО нараховує у своєму складі такі держави:

США, Велика Британія, Франція, Італія, Канада, Бельгія, Нідерланди,

Люксембург, Данія, Норвегія, Ісландія, Португалія – з моменту

утворення, Греція і Туреччина – з 1952 р., ФРН – з 1955 р., Іспанія – з

1982 р., Польща, Чехія та Угорщина – з 1999 р., Болгарія, Естонія,

Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія – з 2004 р., Албанія та

Хорватія – з 2008 р.

З 1996 р. Франція не бере участь у військових структурах

НАТО, не входить до них також Іспанія та Ісландія (остання у

зв’язку з тим, що не має збройних сил). Сьогодні Франція заявляє

про готовність повернутися до військової структури НАТО і

направляє додатковий військовий контингент в Афганістан.

Міжнародно-правовим обґрунтуванням Північноатлантичного

договору і утворення НАТО є Статут ООН, стаття 51 якого гарантує

невід’ємне право членів ООН на індивідуальну або колективну

самооборону. Учасники Альянсу заявили, що договір не підміняє їх

права і обов’язки, що випливають із членства в ООН. Згідно

договору (ст. 5), збройний напад на одного або кількох його

учасників розглядається ними як напад на всі сторони, що

домовляються. Кожна із сторін зобов’язується надати учасникам

договору, що піддалися нападу, негайну допомогу шляхом прийняття

індивідуально або по узгодженню з іншими сторонами таких заходів,

які вона вважатиме необхідними, включаючи застосування збройної

сили, з метою «відновити і підтримати безпеку північноатлантичного

регіону».

Країни НАТО співробітничають і в тих випадках, коли загроза

їхній безпеці виникає в інших регіонах світу. НАТО не втручається у

внутрішні справи союзних країн; не передбачає її структура і

прямого втручання у конфлікт між союзниками. Проте, вони можуть

розраховувати на зовнішню безпеку, яку забезпечує їм союз у той

час, коли розв’язуються їхні невідкладні проблеми. При бажанні,

вони можуть також скористатися посередництвом Генерального

секретаря НАТО.

На сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та

дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та

політики.

НАТО – це міжурядова організація, політико-безпековий союз,

об’єднаний спільною системою цінностей, до яких належить

демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним

шляхом і ринкова економіка.

Найвищим політичним органом НАТО є

Північноатлантична Рада, яка проводить консультації і обмін

інформацією з основних питань діяльності НАТО, приймає рішення,

координує дії країн – учасниць, визначає обсяг їхнього фінансового

внеску, затверджує бюджети органів НАТО.

Кожен уряд представлений у Раді постійним представником у

ранзі посла. Допомогу постійному представникові у його роботі

надає політичний та військовий персонал, або делегація при НАТО,

кількість членів яких може варіюватися.

Коли Рада проводить засідання у такому форматі, її часто

називають «Постійною радою». Двічі на рік, а іноді й частіше Рада

проводить зустрічі на рівні міністрів, коли кожна держава

представлена своїм міністром закордонних справ. Засідання Ради

також відбуваються на рівні міністрів оборони. Самміти, в роботі

яких беруть участь глави держав та урядів, відбуваються тоді, коли

необхідно розглянути особливо важливі питання або ключові

моменти розвитку політики Альянсу в галузі безпеки.

Північноатлантичну Раду можна назвати багатостороннім

форумом, на якому проводяться широкомасштабні консультації між

урядами держав – учасниць з усіх питань, що торкаються їхньої

безпеки, та приймаються рішення, що є виразом колективної волі

урядів держав – членів, оскільки приймаються на основі

одностайності та спільної згоди. Це дозволяє назвати розробниками

політичного курсу, який формується Радою самих країн – членів, які,

таким чином, в повній мірі зберігають свій національний суверенітет.

Рішення ПАР приймаються на основі одностайності та спільної

ради. Кожна держава, представлена в Раді, або в будь-якому з

підпорядкованих її комітетів, зберігає абсолютний суверенітет і

відповідальність за свої рішення.

Іншим керівним органом НАТО є Комітет оборонного

планування. Він складається з постійних представників, але двічі на

рік збирається на рівні міністрів оборони. КОП має ті ж самі

повноваження, як і Північноатлантична Рада в межах своєї

компетенції – питаннях будівництва, об’єднаних збройних сил і

стратегічного планування, політичного керівництва діяльністю

воєнних органів блоку.

Необхідність у створенні КОП виникла у 1966 році після

виходу Франції з військової споруди НАТО. Тому зараз в Альянсі

існують два органи з рівними повноваженнями і чітким розподілом:

Рада за участю всіх країн-членів вирішує політичні питання, а

Комітет, в роботі якого не бере участь Франція, займається

військово-політичними питаннями.

Рішення ПАР і КОП мають характер зобов’язань урядів –

держав перед Альянсом і не потребують схвалення їхніми

парламентами.

Група ядерного планування збирається на тому ж рівні, з

тими ж представниками і статусом, що й Комітет оборонного

планування. Її основне завдання – це узгодження позицій з питань,

пов’язаних з роллю ядерної зброї в політиці і планах оборони НАТО.

Основні рішення Групи мають затверджуватися

Північноатлантичною Радою.

Найвищим військовим органом Альянсу є Військовий

комітет, який працює під загальним політичним керівництвом

Північноатлантичної Ради, Комітету оборонного планування та

Групи ядерного планування. Він двічі на рік збирається на рівні

керівників оборонних відомств та начальників Генеральних штабів.

Комітет надає рекомендації та консультації політичному

керівництву Альянсу щодо заходів, які є необхідними для

забезпечення загальних стратегічних концепцій Альянсу та щороку

готує аналіз військової потужності держав і регіонів, що становить

загрозу інтересам НАТО. Допоміжним органом Військового

Комітету є Міжнародний військовий штаб.

Безпосереднє керівництво воєнною діяльністю країн-членів

здійснюють Верховні головнокомандування об’єднаними збройними

силами НАТО в Європі та Атлантиці, що мають розгалужену мережу

підпорядкованих командувань.

Міжпарламентським форумом країн НАТО є

Парламентська асамблея НАТО.

Генеральний секретар НАТО є головою Північноатлантичної

Ради, а також головним представником Альянсу у всіх взаєминах як з

його членами, так і з іншими державами. Він організовує роботу

керівних органів НАТО, численних комітетів і робочих груп,

проведення консультацій, здійснює керівництво Міжнародним

секретаріатом НАТО.

Таким чином, метою створення організації від початку було

намагання запобігти агресії, бути оборонним, а не наступальним

блоком.

НАТО – це міжнародна військово-політична організація,

визнана у всьому світі, яка дуже обережно формує свою політичну

стратегію.

Сучасні трансформації НАТО

1. НАТО із військово-політичної організації наприкінці 1990-х

років трансформувалося в політико-військовий союз, політичну

міжнародну організацію із військовим комітетом. Який не має

наступального характеру й до того ж суттєво скорочений. Готовність

цього союзу до дій не становить загрози решті країн.

2. Реально сьогодні НАТО переймається безпекою в ширшому

контексті, аніж військова безпека, тож про агресивність тут важко

сказати. НАТО – найефективніша військова структура у боротьбі з

тероризмом.

3. Документи свідчать, що НАТО робить наголос не на

жорсткій, а на м’якій безпеці, це не військові заходи, а заходи,

спрямовані проти поширення наркотиків і зброї, нелегальної торгівлі

зброєю, міграції тощо.

4. НАТО створило нові структури, які відбивають розширення

співпраці з Росією (Рада Росія-НАТО, створена у травні 2002 року та

партнерство з Україною (Комісія Україна-НАТО, створена у липні

1977р., а також поглиблений діалог із зацікавленими країнами

Середземномор’я.

Принципи діяльності

1. До НАТО сьогодні входить 28 країн, усі рішення

ухвалюються консенсусом на демократичних засадах

Північноатлантичною Радою, в якій головує Генеральний секретар,

котрий не має жодних командних чи владних повноважень, а є лише

спікером. Найважливіші стратегічні рішення дістають підтримку

країн – членів. Отже, можливість ведення агресивної політики вкрай

обмежені.

2. У разі ухвалення певних військових рішень члени НАТО

мають змогу обстоювати власну точку зору. НАТО зобов’язує діяти

лише у разі, коли здійснено безпосередній напад на одного із членів

організації, інші рішення НАТО не є обов’язковими для членів.

Кожна країна-член НАТО особисто визначається щодо свого внеску

у проведення будь-яких акцій із застосуванням збройних сил.

Майбутні члени НАТО мають відповідати базовим принципам,

втіленим у Вашингтонському договорі, таким як демократія, свобода

особи та іншим положенням, викладеним у преамбулі до цього

документу.

Від країн-претендентів очікується, що вони будуть:

– вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом;

– демонструвати відданість принципам верховенства права

та прав людини;

– долати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішньо-

територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикцій

відповідно до принципів ОБСЄ та з метою встановлення

добросусідських відносин;

– встановлювати належний демократичний та цивільний

контроль над своїми збройними силами;

– утримуватися від загрози силою чи застосуванням сили

будь-яким чином, що не відповідає цілям ООН;

– сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних

відносин шляхом зміцнення своїх вільних інституцій та завдяки

сприянню зміцненню стабільності й благополуччя;

– продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати

участь у роботі Ради євроатлантичного партнерства, в програмі

«Партнерство заради миру» та розвитку співробітництва з країнами –

партнерами, що не є членами НАТО;

– демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та

благо получчя через дотримання принципів економічної свободи,

соціальної справедливості та відповідальності за охорону довкілля;

– робити свій внесок військового характеру в колективну

оборону і виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а

також бути готовими взяти на себе зобов’язання щодо поступового

удосконалення власної обороноздатності;

– належним чином брати участь у роботі установ НАТО;

– прагнути до здійснення стандартизації та досягнення

оперативної сумісності;

– створювати через національну програму необхідну

структуру з питань планування та виконання таких оборонних

бюджетів, які б відповідали визначеним пріоритетам у сфері оборони

та передбачали б відповідні схеми навчання для ознайомлення

персоналу з існуючими в НАТО практикою та процедурами з метою

підготовки до можливої в майбутньому участі в роботі структур

Альянсу;

– ознайомлюватися з наявними правовими механізмами та

угодами, якими керується НАТО для забезпечення співробітництва в

своїй структурі та формальним юридичним процесом, що передує

членству.

Після завершення належних процедур нові члени

приєднуються до Північноатлантичного договору (Вашингтон, округ

Колумбія, 4 квітня 1949р.).

8. Державна політика

євроатлантичної інтеграції України

Змістовна основа організації державної політики

євроатлантичної інтеграції України ґрунтується на національних

інтересах, у належному забезпеченні цивілізаційного розвитку

України та вимогах до країн-кандидатів у члени НАТО (критеріях

членства в Альянсі) і, передусім, передбачає [22]

У площині внутрішньої політики:

– розбудову ефективних демократичних інститутів,

практичне втілення принципів демократії й лібералізму, захист прав і

свобод особистості і верховенства права;

– сприяння довгостроковій стабільності і добробуту,

підтримка ринкових реформ;

– виконання політичних зобов’язань щодо спільної оборони в

НАТО;

– досягнення політичної і нормативно-правової суголосності

України документаційній, нормативній базі НАТО (у тому числі,

військової і технічної стандартизаційної сумісності);

– підвищення ефективності державного управління (зокрема,

адміністративна реформа, боротьба з корупцією і т.п.);

– утвердження демократичного цивільного контролю над

сектором безпеки держави.

У площині зовнішньої політики:

– сприяння стабільності і гомогенності євроатлантичного

простору;

– перегляд концепцій (основ та інституцій у сферах

зовнішньої політики та національної безпеки);

– підтримку у справі забезпечення політичного консенсусу в

НАТО;

– забезпечення ефективної участі у виконанні оборонних

завдань і заходів безпеки НАТО;

– розвиток добросусідських відносин і мирне врегулювання

суперечок;

– зміцнення співпраці України з НАТО в рамках комісії

Україна – НАТО; та Плану дій Україна – НАТО; реалізація програм,

миротворчої діяльності, протидія міжнародному тероризму і

розповсюдженню збройних та «подвійних технологій», розвиток

інституційних зв’язків ГУУАМ – НАТО та ін.;

– посилення взаємодії і координація зусиль між Україною та

державами, що проводять політику на зближення та вступ до НАТО,

ініціювання створення цими країнами нової групи держав-аспірантів

НАТО.

У площині економіки:

– посилення заходів щодо сприяння розвитку ринкової

економіки, зокрема, поліпшенню інвестиційного клімату, розвитку

малого та середнього бізнесу, приватизації;

– забезпечення довгострокової стабільності та добробуту

(боротьба з корупцією та організованою злочинністю, розширення

можливості економічної діяльності, розвиток системи соціального

забезпечення, вирішення екологічних проблем);

– сприяння регіональної стабільності та інтеграції в

економічній сфері;

– вирішення проблем залежності у стратегічних галузях

економіки.

У площині оборони і безпеки:

– адаптація оборонних концепцій та доктрин;

– реформування систем управління у сфері оборони і безпеки;

– здійснення структурних реформ у Міністерстві оборони та

інших силових відомствах;

– створення сил, здатних повноцінно виконувати завдання

щодо зобов’язань згідно ст. 5 Північноатлантичного Договору;

– проведення стандартизації та забезпечення

взаємосумісності;

– сприяння діяльності в рамках ПЗМ та розвиток взаємодії з

країнами-партнерами;

– зміцнення системи попередження і мінімізації наслідків

природних та техногенних катастроф.

У площині ресурсів та забезпечення інформаційної безпеки:

– виділення необхідних ресурсів та управління ними з метою

виконання зобов’язань у рамках ЄАІ;

– забезпечення захисту конфіденційної та таємної інформації

НАТО.

У площині правового забезпечення:

– вдосконалення законодавства, що забезпечує виконання

спільних завдань та завдань колективної оборони, прийняття

допомоги від інших членів НАТО.

Щорічно військовослужбовці України беруть участь у значній

кількості заходів у рамках Програми „Партнерство заради миру”, а

саме:

- засіданні Комісії Україна-НАТО на рівні міністраі оборони;

- засідання Військового комітету Україна-НАТО на рівні

начальників штабів;

- засідання Ради Євроатлантичного партнерства на рівні

командувачів родів і видів військ;

- засідання в рамках Спільної робочої групи з питань воєнної

реформи на експертному і найвищому рівнях;

- семінари, конференції, навчальні курси;

- спільні військові навчання.

9. Оцінка відповідності України критеріям та вимогам, які

НАТО висуває до кандидатів на вступ до Альянсу

Україна знаходиться на шляху виконання деяких критеріїв для

вступу до НАТО. Зокрема, Україна демонструє прогрес у виконанні

певних військових вимог щодо членства в Північноатлантичному

Альянсі.

Поряд з цим Україна має проблеми з відповідністю таким

критеріям, як [23]:

– відданість принципам верховенства закону та прав людини;

– належний демократичний та цивільний контроль над

власнимизбройними силами;

– відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя

шляхом дотримання принципів економічної свободи, соціальної

справедливості та відповідальності за охорону довкілля;

– спроможність робити свій внесок військового характеру в

колективну оборону та у виконання нових завдань, що стоять перед

Альянсом, а також готовність взяти на себе зобов’язання щодо

поступового удосконалення власної обороноздатності;

– здійснення стандартизації та досягнення оперативної

сумісності.

Військові критерії

Головними проблемами для України при виконанні критеріїв

військового характеру є:

– недостатній внесок військового характеру в колективну

оборону та у виконання нових завдань, що постають перед

Альянсом;

– опосередкований характер зобов’язань щодо поступового

удосконалення своєї обороноздатності;

– низькі темпи здійснення стандартизації та досягнення

оперативної сумісності;

– обмеженість бюджетних витрат на оборону.

Більшість з цих проблем ще надто далекі від вирішення. Так,

про певні зрушення у питанні низьких темпів здійснення

стандартизації та досягнення оперативної сумісності можна говорити

лише стосовно оперативної сумісності сил і засобів, які виділені для

участі в спільних з НАТО діях з підтримки миру.

Потребує також нагального вирішення проблема обмеженості

бюджетних витрат на оборону.

Політичні критерії

Водночас, для приєднання країн – кандидатів до НАТО на

нинішньому етапі його трансформації головними є не військові, а

політичні критерії.

НАТО – це союз демократичних країн, який має захищати

демократичні цінності і підтримувати демократичні режими в

країнах-членах. Отже, вступ до НАТО країн Центральної Європи був

абсолютно логічним і розглядався ними як важлива складова