Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Подождите немного. Документ загружается.

ристання територіальних ресурсів, розвиток взаємовигідних

міжрегіональних виробничих відносин. Саме в регіонах пови'

нен реалізовуватись принцип економічної самостійності,

оскільки в них задовольняється основна частина матеріальних і

духовних потреб людини. Регіони мають бути відповідними

соціально'економічними комплексами, збалансованими за при'

родно'ресурсною, розселенсько'демографічною, виробничою,

соціальною та екологічною підсистемами, які формуватимуть

відповідну регіональну спеціалізацію. Регіони повинні здійсню'

вати управління розвитком власної виробничої інфраструктури

(енергетики, будівельного комплексу, місцевого транспорту і

зв’язку, постачання та збуту), координацію агропромислового

виробництва.

Для досягнення стабільного економічного прогресу не'

обхідно посилити роль держави у регулюванні соціально'еко'

номічних процесів у регіонах. Це стосується, зокрема, товарних

потоків, створення умов для досягнення економічних інтересів

власного товаровиробника, відновлення традиційних та ство'

рення нових ринків збуту товарів і надання послуг.

Основу регіональних економічних інтересів повинна скла'

дати економічна ефективність і соціальна доцільність

функціонування господарських структур у регіонах незалеж'

но від форм власності. Пріоритетною повинна стати

діяльність по створенню суб’єктами господарювання конку'

рентоспроможного продукту тощо.

Перехід до ринкових умов функціонування економіки

визначає необхідність широкого розвитку вітчизняного

підприємництва. Для виходу з економічної кризи вже зараз

треба створювати в усіх регіонах України мережу малих

спеціалізованих підприємств, які здатні швидко реагувати на

зміни у попиті на товари народного споживання та надавати

послуги з виробництва проміжної продукції великим

підприємствам обробної промисловості. Такі підприємства

можуть забезпечити досить високу економічну та соціальну

ефективність за рахунок прискореного обороту обігового

капіталу, зниження цін на товари народного споживання,

561

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

собівартості та цін на кінцеву продукцію крупних підприємств

і завдяки цьому значно підвищити конкурентоспроможність

вітчизняного виробництва.

Одночасно мале підприємство, розвинуте до певного

рівня, сприятиме створенню міжгалузевих, міжрегіональних і

навіть міждержавних корпорацій, здатних ефективно викори'

стовувати основний капітал за рахунок об’єднання інвес'

тиційних можливостей, поєднання виробництва з прикладною

наукою та використання результатів фундаментальних

досліджень. Такі об’єднання можуть виникати також шляхом

інтеграції виробничого і банківського капіталу.

Створення умов для корпоративного будівництва вклю'

чає в себе державну підтримку та стимулювання саме цієї фор'

ми організації виробництва шляхом економічного заохочення

міжгалузевих і міжрегіональних об’єднань, першочергового

надання їм пільгових довгострокових кредитів, державних за'

мовлень, економічної інформації про можливу перспективу,

ринкову кон’юнктуру тощо.

Економічний інтерес структурної перебудови у регіонах

повинен базуватися на більш активному управлінні інвес'

тиційними та інноваційними процесами. Політика акумуляції

інноваційних ресурсів та їх використання має орієнтуватися

на вибір нових конкурентоспроможних технологій,

будівництво нових або модернізацію діючих об’єктів, ор'

ганізацію випуску нової продукції та її збуту з урахуванням

кон’юнктури ринку. Необхідно розвивати маркетингові

дослідження, які сприятимуть збалансуванню ринкових про'

позицій з платоспроможним попитом населення і формувати'

муть стабільний процес відтворення. Для забезпечення безпе'

рервності самовідтворення на регіональному рівні потрібно

проводити збалансовану політику цін на товари і формування

доходів населення, які підтримували б місткість ринків та

відтворювальну активність місцевих споживачів. Занижений

рівень в оплаті праці або її невиплата призводить до згортання

економічної діяльності, оскільки зменшується регіональний

ринок споживання товарів. Штучне обмеження потреб у зв’яз'

562

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

ку з низьким платоспроможним попитом як і випуск

підприємствами продукції, що не має попиту, стримує еко'

номічний розвиток регіонів.

Одним із напрямів подальшого розвитку регіонів в умовах

економічної кризи є структурне регулювання їх економіки,

яке треба провести з метою забезпечення функціонування

національної економіки як цілісної системи на базі оптималь'

ного розміщення продуктивних сил, з урахуванням місцевих

ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історич'

ного розвитку. Оптимальність у цьому випадку визначається,

з одного боку, рівнем розвитку соціально'економічних по'

тенціалів регіонів, а з другого — загальною ефективністю

національної економіки з огляду на її місце у світовому еко'

номічному просторі. Завдання вирівнювання соціально'еко'

номічних потенціалів регіонів реалізується через усунення ре'

гіональних диспропорцій в економічній, зокрема виробничій,

структурі кожного конкретного регіону, збільшення пропо'

зиції робочих місць, забезпечення можливостей утворення

особистого доходу, одержання освіти, медичного обслугову'

вання, соціального забезпечення.

Серед завдань регулювання структури регіональної еко'

номіки можна виділити:

• визначення регіональних, галузевих пріоритетів роз'

витку, розробку механізму їх реалізації;

• запровадження у практику управління індикативного

планування розвитку територій;

• науково обґрунтоване розміщення і розвиток на'

укоємних виробництв з урахуванням існуючого тери'

торіального поділу праці та можливостей його прогре'

сивних змін;

• розширення попиту за рахунок створення нових робо'

чих місць, підвищення вартості робочої сили, а на'

томість платоспроможності населення і підприємств;

• проведення політики протекціонізму до сільського гос'

подарства, яке є важливою складовою економіки

регіонів;

563

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

• екологізацію виробництва, особливо у високоіндустрі'

альних регіонах;

• забезпечення і відновлення рекреаційних ресурсів

регіонів як важливої складової їх економіки;

• запровадження у практику управління регіональних

програм зайнятості з урахуванням необхідності

ліквідації диспропорцій між професійним і

кваліфікаційним попитом та пропозицією робочої си'

ли, можливостей самозайнятості, специфіки регіональ'

ного трудового потенціалу.

Наслідками проведення структурного регулювання регіо'

нальної економіки України повинні стати згортання ресур'

соємних галузей і товарних груп, зростання інноваційноємних

виробництв і номенклатури продукції, техніко' технологічне

оновлення традиційних галузей економіки, запровадження

екологозберігаючих технологій. Світовий досвід підказує, що

серед заходів впливу на структуру найдоцільнішими є пільго'

ве фінансування капітальних вкладень у структуроформуючі

галузі і виробництва, пільгове оподаткування нових

підприємств, що сприяють регіональному комплексоутворен'

ню, прискорена амортизація до виробництв, які визначають

науково'технічний прогрес у регіоні, позики під пільговий

процент на оновлення підприємств економічної безпеки, пря'

ме бюджетне фінансування соціально значущих регіональних

об’єктів. У той же час варто застерегти центральні органи уп'

равління від надмірного захоплення реструктуризацією галу'

зей економіки на основі технічних інновацій, оскільки струк'

турна перебудова інноваційного змісту може призвести до по'

силення диференціації регіонів за рівнем соціально'еко'

номічного розвитку. Причини цього явища полягають у тому,

що розвиток нових галузей і виробництв потребує зосеред'

ження у регіоні науково'дослідних інститутів, кваліфікованої

робочої сили, розвинутої сфери послуг, у тому числі інфор'

маційного характеру та інфраструктури. Такі умови можуть

забезпечити лише регіони з досить високим рівнем розвитку,

до яких і тяжітиме приватний капітал.

564

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

Важливим механізмом проведення регіональної політики

повинна стати адміністративно'територіальна реформа. Вона,

окрім іншого, повинна внести зміни в адміністративно'тери'

торіальний устрій держави. Висловлюється думка про укруп'

нення областей до рангу макрорайонів (8'10 на всю України).

Іншим робом, можна навпаки, укрупнити низові районні лан'

ки, а кількість областей збільшити як мінімум до 30 одиниць.

У специфічних регіонах з особливими проблемами еконо'

мічний розвиток можливий завдяки транскордонному

співробітництву, створенню вільних економічних зон (ВЕЗ,

або С(В)ЕЗ — спеціальних (вільних) економічних зон), техно'

парків і технополісів. Ці форми оздоровлення господарського

життя підпорядковані загальній меті виходу власних товаро'

виробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішенню

місцевих економічних проблем. Проте скільки їх потрібно сьо'

годні Україні, ніхто достеменно не знає. Уже створені техно'

парки у Києві і Харкові, Єврорегіони “Карпатський” і “Буг”

(близький до реалізації Єврорегіон “Слобожанщина”), а також

20 спеціальних (вільних) економічних зон і територій. Але за'

хоплюватися їх тиражуванням теж недоцільно та й навіть не'

безпечно з погляду збереження економічної цілісності держа'

ви. Проблема С(В)ЕЗ в Україні чи не найбіль широко диску'

тується в 2005'2006 роках. Припинення активної діяльності

С(В)ЕЗ та ТПР (територій пріоритетного розвитку) у 2005

році стало однією з найбільш проблемних позицій в державної

економічної політики України, що й було визнано на самому

високому рівні. Подальша доля ВЕЗ має бути визначена з ура'

хуванням у першу чергу інтересів депресивних територій,

майбутніх інвесторів та національної економки у цілому.

Правовою базою для створення ВЕЗ в Україні є Закон

“Про загальні засади створення і функціонування спеціальних

(вільних) економічних зон”. Після появи експериментальної

вільної зони “Сиваш” проекти створення ВЕЗ з’явилися май'

же в усіх областях. Опрацюванням цих проектів займаються

спеціалісти Кабміну, Агентства з питань вільних економічних

зон, облдержадміністрацій і мерій цих міст. З метою захисту

565

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

загальнодержавних інтересів обов’язковим є врахування про'

блемних питань у діяльності ВЕЗ.

По'перше, своєю діяльністю ВЕЗ порушують здорову

конкуренцію на внутрішньому ринку. При рівних затратах за'

вдяки пільговому оподаткуванню продукція, вироблена на

підприємствах, розташованих у ВЕЗ, має меншу собівартість,

ніж виготовлена поза їх межами, а тому і вищу конкурентос'

проможність. Звідси виникає завдання встановлення фінансо'

во'кредитних і податкових особливостей функціонування

кожної зони. Пільги повинні диференціюватися залежно від

того, які проблеми переважно вирішує ВЕЗ: загально'

національні, регіональні чи локальні.

По'друге, кожна ВЕЗ повинна мати обґрунтовані альтер'

нативні варіанти розвитку, обов’язково пов’язані з перспекти'

вами майбутньої структурної перебудови вітчизняної еко'

номіки, можливими змінами кон’юнктури світового ринку,

проблемами вирівнювання розвитку різних регіонів країни.

Якщо подібні альтернативні варіанти розвитку не передбачи'

ти у загальнонаціональному масштабі, то виникне ситуація,

коли ВЕЗ все більше віддалятиметься як від проблем вітчиз'

няної економіки, так і регіонального розвитку і почне прояв'

ляти локальний характер.

У специфічних регіонах з особливими проблемами еко'

номічний розвиток можливий завдяки транскордонному

співробітництву, створенню вільних економічних зон, техно'

парків і технополісів. Ці форми оздоровлення господарського

життя підпорядковані загальній меті — виходу власних това'

ровиробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішен'

ню місцевих економічних проблем.

У вирішенні питань організації співробітництва регіонів

України з прикордонними територіями сусідніх держав може

бути корисним досвід транскордонної взаємодії регіонів Євро'

пейського Союзу, зокрема — принципів утворення і напрямів

діяльності єврорегіонів. Це стосується, насамперед, рівня роз'

витку прикордонної інфраструктури і формування сприятли'

вих умов для інтенсифікації співробітництва з суміжними

566

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

країнами. Причому перспектива субрегіонального співробіт'

ництва значною мірою обумовлена повнотою реалізації підхо'

ду, який забезпечує пріоритет інтересів регіону. В межах євро'

регіонів, як організаційної форми прикордонних відносин,

місцеві органи влади мають можливість розробляти

спеціальні програми економічного, культурного і гуманітарно'

го впливу, реалізовувати конкретні проекти, вирішувати про'

блеми зайнятості населення, інфраструктури і екології.

Напрями регулювання транскордонного співробітництва

розробляються у відповідності до Указу Президента України

“Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва об'

ластей України з суміжними прикордонними областями

Російської Федерації” (1994 р.). В процесі реалізації Указу,

укладені Міжурядові Угоди про співробітництво прикордон'

них областей України з відповідними територіями Росії та Ре'

спублікою Білорусь, Молдови, Польщі, Словаччини, Угорщи'

ни. Створено Раду керівників прикордонних областей, з 1995

р. регулярно проходять засідання, досягаються домовленості

по широкому колу питань та укладаються прямі двосторонні

угоди про економічне, науково'технічне та культурне

співробітництво.

Регулювання транскордонної взаємодії прикордонних

регіонів здійснюється у рамках багато' та двосторонніх Угод

між суміжними країнами, таких як: Угоди про вільну торгівлю

з Російською Федерацією та Республікою Білорусь, Договір

про Дружбу, партнерство і співробітництво між Україною та

Російською Федерацією, Угода між Урядом України та Уря'

дом Російської Федерації про прикордонне співробітництво,

аналогічна Угода про прикордонне співробітництво з Рес'

публікою Білорусь та ін.

Проте, нині переважна частина виробничо'коопераційних

зв’язків між суб’єктами господарювання прикордонних облас'

тей здійснюється на рівні локальних угод. Розвиток транскор'

донного співробітництва гальмує відсутність комплексного

підходу до вирішення проблем організації взаємодії, побудо'

ваного на основі забезпечення балансу національних,

регіональних і підприємницьких інтересів.

567

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

На сьогоднішній день при організації транскордонного

співробітництва на перший план виступають економічні факто'

ри міжрегіональної взаємодії. В організаційному плані доціль'

ним є утворення міжрегіонального інтеграційного комплексу.

Провідною метою цього комплексу є створення сприятливих

організаційно'економічних умов для розвитку виробничо'

технічної та науково'технічної кооперації, спільного підпри'

ємництва та використання прикордонної інфраструктури.

Розвиток інтеграційних процесів — універсальна зако'

номірність сучасної епохи, що проявляється як у середовищі

національних економік, так і у сфері міждержавних відносин.

Важливою складовою цих процесів є взаємодія прикордонних

регіонів.

Існує два типи взаємодії прикордонних регіонів: прикор'

донне співробітництво та інтеграція прикордоннх регіонів.

Транскордонне співробітництво являє собою одномасив'

ний простір суміжних регіонів, складові елементи (природне,

соціальне, матеріальне середовище) якого мають ознаки про'

сторової цілісності, причому цілісність є необхідною умовою

розвитку даної території.

На просторові наслідки транскордонного співробітництва

безпосередньо впливають чинники розвитку суспільно'тери'

торіальних систем. До них належать:

• раціоналізація територіальних зв’язків, що відображає

процес оптимізації вибору просторового визначення агентів

взаємодії;

• територіальна спеціалізація (диференціація), яка обу'

мовлює просторову концентрацію економічно вигідних видів

діяльності людей, виходячи з наявних територіальних

відмінностей у ресурсах та умовах виробництва;

• територіальна концентрація (інтеграція), що характери'

зує вибір вигідних локаційних пунктів для агломерування,

комбінування, кооперування та інтеграції всіх видів людської

діяльності;

• територіальна комплексність компонентів, яка передба'

чає наявність тісного зв’язку між концентрацією економічних

568

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

видів діяльності людини та особливостями розселення і фор'

мування інфраструктури;

• територіальна пропорційність, яка передбачає найбільш

раціональний обмін між компонентами суспільно'гео'

графічного комплексу.

Транскордонне міжрегіональне співробітництво ґрун'

тується на системі інтересів: утримання і розвиток прикордон'

ної інфраструктури; реалізація контактних функцій кордонів;

транскордонне використання водного, повітряного простору

та ресурсів багатоцільового призначення, екологічна безпека;

економічне та гуманітарне призначення.

Інструментами реалізації можуть бути:

• міжрегіональні угоди про розвиток економічних та гу'

манітарних взаємин;

• неурядові заходи щодо вирішення транскордонних

проблем;

• організаційне оформлення прикордонних взаємодій.

Транскордонне співробітництво, як особлива сфера

зовнішньоекономічної, політичної, екологічної, культурно'

освітньої та інших видів діяльності, має ряд специфічних рис

(наявність кордону, спільне використання природних ре'

сурсів, вирішення екологічних проблем тощо). Тому прикор'

донні зв’язки слід розглядати у вузькому та широкому ро'

зумінні. В першому випадку йдеться про безпосередні

взаємовідносини зацікавлених територій.

Особливої уваги заслуговує дослідження транскордонних

зв’язків західних прикордонних регіонів.

Досягнення державного суверенітету України викликало

ряд проблем у зв’язку з тим, що значна кількість областей в

процесі геополітичних змін 90'х рр. набули статусу прикор'

донних.

Пріоритетними напрямами розвитку транскордонного

співробітництва на даному етапі можна вважати:

• реалізацію єдиної транспортної політики щодо митних

переходів і головних транспортних напрямів, будівництва та

ремонту автомагістралей, розвиток регіональної системи

569

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

залізниць, будівництва і відновлення функціонування

регіональних аеропортів, розвитку міжрегіонального повітря'

ного простору;

• формування конкурентної економічної структури інтег'

раційного комплексу, прискорення економічної трансфор'

мації і більш ефективного використання природних ресурсів;

• концентрацію зусиль науково'дослідних центрів при'

кордонних областей у напрямку поширення технологічних

інновацій і подальшого розвитку матеріально'технічної бази,

необхідної для їх запровадження, активізацію ділового середо'

вища, впровадження спільних проектів у чутливих до інно'

вацій галузях господарських комплексів;

• створення спільних фондів, асоціацій, реалізацію про'

ектів спільного розвитку, укладання міжрегіональних угод, що

забезпечують найбільш ефективне використання і розвиток

потенціалів суміжних територій, сприятимуть поглибленню

інтеграції на мікроекономічному рівні;

• формування однорідного соціально'економічного про'

стору на основі поглиблення міжнародної кооперації між

підприємствами регіонів, розвиток спільної підприємницької

діяльності, формування спільної або сумісної банківської,

транспортної і промислової інфраструктури;

• вирішення проблем полегшення взаємних розрахунків

по поставках виробничо'технічного призначення за рахунок

утворення міжрегіональної клірингової палати за підтримки

національних банків зацікавлених сторін, до складу якої ма'

ють увійти впливові регіональні банки та підприємницькі

структури;

• консолідацію фінансових ресурсів на вирішенні пріори'

тетних задач регіонального розвитку та спільних проблем у га'

лузі природоохорони, відновлення лісних масивів, підтриман'

ня водно'повітряного балансу тощо;

• узгодження політики регулювання потоків робочої сили.

Виконання цих напрямів центральними і регіональними

органами влади можливе на основі здійснення ряду ор'

ганізаційних заходів, основними з яких вважаємо:

570

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà