Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Подождите немного. Документ загружается.

441

Продовження табл. 12.1

Êè¿âñüêà

Ê³ðîâîãðàäñüêà

Ëóãàíñüêà

Ëüâ³âñüêà

Ìèêîëà¿âñüêà

Îäåñüêà

Ïîëòàâñüêà

Ð³âíåíñüêà

Ñóìñüêà

Òåðíîï³ëüñüêà

Õàðê³âñüêà

Õåðñîíñüêà

Õìåëüíèöüêà

×åðêàñüêà

×åðí³âåöüêà

×åðí³ã³âñüêà

ì. Êè¿â

ì. Ñåâàñòîïîëü

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

• перевага російськомовного населення й інтер'

національно'психологічного менталітету (колективізм,

готовність до праці на благо суспільства, щирість,

орієнтація на братні стосунки з державами СНД,

національно'релігійна терпимість) — Автономна Рес'

публіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Запорізь'

ка, Луганська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Хар'

ківська, Херсонська, м. Київ і Севастополь;

3) За географічним розташуванням:

• приморські регіони — Автономна Республіка Крим, За'

порізька, Донецька, Миколаївська, Одеська, Херсонсь'

ка області, м. Севастополь;

• гірничо'прикордонні регіони — Закарпатська, Івано'

Франківська, Чернівецька;

• рівнинні регіони — Вінницька, Волинська, Житомирсь'

ка, Луганська, Львівська, Ровенська, Сумська, Тер'

нопільська, Харківська, Хмельницька;

• придніпровські регіони — Дніпропетровська, Київська,

Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська

області, м. Київ.

4) За відношенням населення до релігії:

• значна частина населення мусульманського віроспові'

дання — Автономна Республіка Крим;

• значна частина населення католицького і греко'като'

лицького віросповідання — Волинська, Закарпатська,

Івано'Франківська, Львівська, Ровенська, Тер'

нопільська області;

• значна частина населення православного віросповідан'

ня — Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Жито'

мирська, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Лу'

ганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська,

Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська,

Чернігівська, Чернівецька області, м. Київ і Севасто'

поль.

5) За відношенням населення регіону до ідеї національної

державності (подібний розподіл областей України засновано

442

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

на результатах соціологічного моніторингу, висвітленого у за'

собах масової інформації в кінці 90'х років):

• підтримка ідеї винятково національної незалежності —

Волинська, Львівська, Рівненська, Тернопільська об'

ласті;

• підтримка інтеграційних процесів із країнами СНД —

Автономна Республіка Крим, Донецька, Дніпропет'

ровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська,

Харківська, Херсонська області, м. Севастополь;

• перевага ідей багатовекторного співробітництва — Він'

ницька, Житомирська, Закарпатська, Івано'Франків'

ська, Київська, Кіровоградська, Одеська, Полтавська,

Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська,

Чернівецька області, м. Київ.

З запропонованої класифікації (табл. 12.1) видно, що кож'

на з областей України попадає в одну з виділених груп ознак.

Групування регіонів згідно наявних загальних ознак дозволяє

одержати наступну класифікацію:

• загалом зазначені п’ять ознак:

1'а група областей — Вінницька, Житомирська, Хмель'

ницька;

2'а — Черкаська, Чернігівська;

3'а — Кіровоградська, Полтавська;

4'а — Волинська, Львівська;

5'а — Рівненська, Тернопільська;

6'а — Миколаївська, Херсонська;

7'а — Донецька, Запорізька.

Інші десять областей мають меншу кількість (чотири і

менше) загальних ознак:

• чотири ознаки (за винятком географічного положен'

ня) — Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Лу'

ганська;

• чотири ознаки (за винятком відношення населення до

релігії) — Закарпатська, Івано'Франківська,

Чернівецька;

443

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

• чотири ознаки (за винятком відношення населення

регіону до ідеї національної державності) — Луганська,

Сумська;

• загальні ознаки: наявний історичний досвід, уживання

населенням державної мови і географічне положення —

Автономна Республіка Крим і Одеська область;

• загальні ознаки: наявний історичний досвід і відношен'

ня населення до релігії — Київська і Харківська області.

У даному випадку не ідентифікувалися міста Київ і Сева'

стополь, тому що Київ має особливий статус — столиці держа'

ви, а штучне інформаційне виділення м. Севастополя з Авто'

номної Республіки Крим викликано державно'стратегічними

міркуваннями.

На підставі виділених груп областей можна зробити вис'

новок, що соціально'економічна політика, здійснювана щодо

розвитку соціального комплексу, в приблизно подібних обла'

стях повинна бути аналогічно близькою.

444

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

Ðîçä³ë 13. ÅÊÎËÎÃÎ-ÅÊÎÍÎÌ²×ÍÀ ÁÅÇÏÅÊÀ

ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÐÅÃ²ÎÍ²Â

ÓÊÐÀ¯ÍÈ

13.1. Поняття та економічна сутність екологічної безпе1

ки господарювання.

13.2. Еколого1економічний стан продуктивних сил

регіонів України.

13.3. Шляхи й засоби формування екобезпеки в галузях

виробництва та економіці районів.

13.1. Ïîíÿòòÿ òà åêîíîì³÷íà ñóòí³ñòü

åêîëîã³÷íî¿ áåçïåêè ãîñïîäàðþâàííÿ

Економічне зростання можна розуміти як розширення

масштабів виробництва, збільшення обсягу і якості резуль'

татів господарської діяльності, нарощування можливостей ви'

користання людської праці. На нинішньому етапі оцінка еко'

номічного зростання повинна ґрунтуватись на аналізі структу'

ри економічного виробництва, виходячи з можливостей задо'

волення нових суспільних потреб. Тому формування еко'

логічного сектора з виробництва екологічно чистої продукції,

засобів очистки відходів виробництва і захисту навколишньо'

го середовища є одним з найважливіших напрямів структур'

ної перебудови економіки.

На сучасному етапі соціально'економічного розвитку біль'

шість економістів, екологів та представників інших галузей на'

уки, які досліджують проблеми екології та природокористуван'

ня, відійшли від думки про те, що вирішення цих проблем зна'

ходиться лише у площині нарощування потенціалу очисних

споруд природоохоронної техніки. Ними визнана пряма за'

445

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

лежність між ефективністю економіки та станом навколишньо'

го середовища. Додамо, що така залежність існує і між структу'

рою економіки та її ефективністю, з одного боку, і проблемами

природокористування та екології — з другого. Визнання такого

взаємозв’язку відбулося у другій половині XX ст., що пов’язане

з глобальними кількісними і якісними зрушеннями в структурі

виробництва, процесом суспільного відтворення в цілому, коли

докорінні перетворення охопили усі стадії відтворення: вироб'

ництво, розподіл, обмін, споживання.

Важливим проявом принципових змін стала поява двох

нових чинників суспільного відтворення, які сьогодні посіда'

ють визначне місце у їх загальній системі. По'перше, це

відтворення природних ресурсів, по'друге, навколишнього се'

редовища, у якому відбувається життєдіяльність людини. Ви'

явлення цих чинників, безумовно, пов’язане з причинами еко'

номічного характеру, оскільки саме вплив економічної діяль'

ності суспільства на природу спричинив появу такого негатив'

ного явища як природовитратне виробництво, що призвело до

знищення частини незворотних ресурсів, а також погіршення

здоровя населення і генофонду.

Тому екологізація суспільного виробництва стає вимогою

подальшого існування суспільства і важливою потребою, яка,

в свою чергу, є рушійною силою прогресу, розвитку економіки

та вдосконалення її структури, переходу до соціально орієнто'

ваного напряму змін у суспільстві. У цьому зв’язку соціальна

орієнтація суспільного розвитку полягає в тому, щоб еко'

логізацію виробництва розглядати не як додаткове наванта'

ження на економіку, що потребує фінансових матеріальних і

трудових ресурсів, а як головну умову виживання і прогресу

людства на базі розширення суспільних потреб та економічно'

го зростання.

За таких умов фактор додаткового навантаження на еко'

номіку не можна ігнорувати, але слід враховувати, що він ніве'

люється багатьма іншими, позитивними чинниками, зокрема

інформатизацією та інтелектуалізацією суспільного вироб'

ництва, що загалом приведе до нового витка інтенсифікації ви'

446

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

робництва. Охорона природи й екологізація економіки висту'

пають вагомою складовою такої інтенсифікації, особливим на'

прямом, що надає сенсу як власне інтенсифікації, так і вироб'

ництву в цілому.

У зв’язку з усвідомленням важливості дії чинника екології

в економічній та суміжних науках з’являються нові наукові

поняття. Так, економічне відтворення змінюється на еко

номікоекологічне, поняття національної та регіональної еко

номічної системи — на економікоекологічні, економічних супе

речностей — на екологоекономічні. Нині фактор екології

посідає перше місце і комплекс визначених понять набуває

еколого'економічного змісту. На наш погляд, глибинною ос'

новою більшості проблем, які концентруються у цих поняттях,

є ланцюг відносин, обумовлених структурою економічного ви'

робництва. У такому аспекті необхідно розглянути поняття

екологізації економіки і природоохоронної діяльності, які часто

ототожнюються.

Змістом терміну екологізація виробництва і господарської

системи є цілеспрямований процес перетворення економічної

діяльності, метою якої є зменшення загального деструктивно'

го впливу виробничої діяльності, виробничого споживання

елементів природи і процесу споживання товарів та послуг на

навколишнє середовище. Чи не найважливішим чинником у

цьому процесі виступають такі структурні перетворення, як

зміна секторної, галузевої, технологічної та відтворювальної

структур, удосконалення розміщення продуктивних сил. По'

зитивні зміни у цих структурах полягають: по'перше, у

збільшенні виробничого сектора, який є найбільш науко',

інноваційно' та інформаційноємним, і відповідно скорочення

сектора, пов’язанного із споживанням великих обсягів при'

родних ресурсів, значною матеріало', енерго' і ресурсоємністю

виробництва; по'друге, у вдосконаленні складу технологій, що

застосовуються у виробничому процесі, переході до їх приро'

доекономних видів; по'третє, у змінах відтворювальної струк'

тури, одним з елементів якої виступає нагромадження основ'

ного капіталу, в тому числі природоохоронного змісту, що обу'

447

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

мовлює зрушення у галузевій і технологічній структурі еко'

номіки; по'четверте, таке розміщення продуктивних сил, яке

зменшує екодиструктивний вплив на природне середовище,

зокрема спричинений техногенним та антропогенним пере'

вантаженням окремих територій, а також з перевезенням по'

тенційно небезпечних речовин. Це дає підстави для введення

таких понять, як екологізація структури економіки та струк

турноекологічні проблеми.

Природоохоронна діяльність є складовою екологізації

економіки і полягає у пом’якшенні наслідків недосконалості

існуючих структур. Її головним організаційним змістом є по'

будова очисних споруд для функціонуючих виробництв, тех'

нологій, територіально'виробничих комплексів. Тому можна

стверджувати, що природоохоронна діяльність сприяє консер'

вації існуючих структур і технологічних підходів, на яких ба'

зуються ці нераціональні та небезпечні для природного сере'

довища структури і технології. Екологізація структури еко'

номіки полягає в цілеспрямованій зміні пропорцій еко'

номічного виробництва з метою зменшення його загального

деструктивного впливу на природне середовище.

Здійснити екологізацію життєдіяльності не можливо без

регулювання взаємодії суспільства і природного середовища.

Така взаємодія відбувається переважно через процес вироб'

ництва, який одночасно є процесом споживання речовини при'

роди. Природне середовище і виробництво становлять цілісну

еколого'економічну систему, яка виступає умовою життєдіяль'

ності людей. Ця система може розглядатись на різних рівнях.

Глобальний рівень охоплює світову, наднаціональну систему

еколого'економічних проблем, макрорівень — проблеми еко'

логії, які можна вирішити у межах держави, регіональний

рівень поєднує питання взаємодії природи і суспільства на рівні

окремих регіонів (областей) кожної держави або міждержавно'

го регіонального характеру, локальний охоплює окремі неселені

пункти або навіть їх територіальні складові.

Найбільш активним рівнем еколого'економічних систем є

регіональний. Це пов’язане з тим, що регіон (економічний рай'

448

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

он, область) є одночасно об’єктом управління, на цьому рівні

формуються екологічні проблеми суспільства, ставляться ви'

моги до екологізації виробництва і раціонального природоко'

ристування. Саме регіон поєднує конкретні пункти розміщен'

ня продуктивних сил, підприємства'забруднювачі і

підприємства'природокористувачі, які є елементами його еко'

номічної структури. Крім цього, дія структурного фактора ви'

являється найбільш інтенсивно у межах окремого регіону: в

стані його екології, ринку праці та похідних від них — демо'

графічній ситуації, здоров’ї та добробуті населення.

Структура і масштаб регіонального виробництва визнача'

ють характер і обсяги забруднень, інтенсивність впливу на

природне середовище. Тобто структура економіки регіону —

це один з важливих факторів стану екологічної ситуації, роз'

витку регіональних еколого'економічних систем. Тому для її

вивчення поряд з іншими необхідно застосувати екологічний

підхід, пов’язаний з гармонізацією структурних і природних

факторів у вирішенні проблем розвитку регіонів.

З методологічної точки зору, визначення понять еко

логізація структури, структурноекологічні суперечності і

структурноекологічні проблеми є закономірністю екологізації

категорійного апарату у зв’язку із загальною екологізацією

економічних відносин з метою більш глибокого, конкретизо'

ваного пізнання єдності екологічного й економічного.

Важливою ланкою процесу залучення дії структурного

чинника гармонізації еколого'економічних систем є встанов'

лення залежності між галузевою структурою регіонів і мас'

штабами забруднень, розробка на цій основі механізму цілес'

прямованого впливу структурних зрушень на стан систем. Це

потребує взаємозв’язаного прогнозування і програмування

структурних перетворень і змін в екологічному стані регіонів.

Структурно'екологічні суперечності є конкретизованим

видом еколого'економічних (суперечностей природокористу'

вання). Еколого'економічні суперечності — це об’єктивно не'

обхідне, соціально предметне, динамічне співвідношення

взаємозалежних і взаємовиключаючих протилежностей, влас'

449

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

тивих економічному процесу взаємодії суспільства і природно'

го середовища. Конкретна еколого'економічна суперечність ха'

рактеризує певний аспект соціально'економічних взаємо'

зв’язків процесу природокористування і відображає взаємозв’я'

зок соціальних суб’єктів природокористування в процесі

відтворення продукту, людини і природи. Такі відносини

суб’єк'тів складаються стосовно виробництва, розподілу, об'

міну і споживання природних благ на базі відносин щодо їх при'

власнення.

Вихідна еколого'економічна суперечність пов’язана з пер'

винною продуктивною силою — природою і полягає у про'

тиріччі між зростаючими суспільними потребами та натураль'

ною формою речовини природи.

Еколого'економічні суперечності є формою взаємодії тих

протилежностей, відтворення яких відбувається на рівні

структури економічного базису суспільства. Вони виникають

на рівні руху економічних відносин природокористування.

Розв’язання структурно'екологічних суперечностей по'

винно здійснюватись цілеспрямованою дією суб’єктів госпо'

дарської діяльності, яка полягає у застосуванні спеціальних за'

ходів, тактичних і стратегічних прийомів. У сукупності вони

становлять метод подолання структурно'екологічних супереч'

ностей, що є складовою цілісного механізму їх подолання. Ме'

ханізмом подолання суперечностей виступає комплекс узгод'

жених у часі і просторі заходів щодо розв’язання протиріч між

структурою (галузевою, регіональною, відтворювальною, тех'

нологічною) економічного виробництва і навколишнім середо'

вищем. Реалізація таких заходів відбувається, по'перше, через

посилення одних сторін суперечності та послаблення інших,

по'друге, раціонального поєднання структурно'екологічних

суперечностей за допомогою певного набору інструментів.

Механізм подолання структурно'екологічних суперечнос'

тей складається з двох компонентів: механізму регулювання

структури економічного виробництва, який повинен впливати

на структурну складову суперечності, послаблюючи її нега'

тивний вплив на природне середовище, та екологічного регу'

450

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà