Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Подождите немного. Документ загружается.

раздів радянського періоду. Серед останніх можна згадати

події в Арзамасі'16, порушення природно'господарської

рівноваги російської Півночі, деградацію природно'господар'

ського басейну Аральського моря, невдалі проекти перерозпо'

ділу водотоків північних річок на південь, в Україні — нега'

тивні наслідки меліоративних робіт у Поліссі, будівництва ка'

скаду водосховищ на Дніпрі, початкових робіт на каналі Ду'

най'Дніпро тощо. Загалом, з усіх колишніх республік саме в

Україні у зміні суспільних настроїв у другій половині 80'х

років пріоритет екологічної складової менталітету був найви'

щим і багато в чому визначальним у ході здобуття незалеж'

ності та в подальшій розбудові держави. Пріоритетність еко'

логічних проблем відбилася у формуванні національної кон'

цепції сталого розвитку, створенні Української екологічної

академії наук. Проте на протязі існування незалежної України

екологічні проблеми на тлі зростаючих шаленими темпами

соціальних негараздів, все більше відходили на другий план,

при цьому не втрачаючи загалом своєї болючості та пріоритет'

ності.

Центральною проблемою комплексного розвитку тери'

торій на протязі всього радянського періоду залишався госпо'

дарський механізм. Ані створення раднаргоспів та розвиток

територіальної системи управління в 60'ті роки, ні наступна

“косигінська” реформа (названа так за прізвищем радянського

суспільно'політичного діяча) кінця 60'х — початку 70'х років

через свою заідеологізованість та “половинчатість” не дали ба'

жаних ефектів. Навіть застосування у свій час (з другої поло'

вини 80'х років) теоретично ефективних методів госпрозра'

хунку (“державно'ринкових відносин”) для формування ре'

сурсів саморозвитку виробництв не відкрило шляхів виходу з

проблеми забезпечення самофінансування та самоокупності

підприємств, що мало б скласти підґрунтя комплексного роз'

витку територіальних виробничих комплексів загалом. За цієї

форми господарювання частина прибутків ефективно працю'

ючих виробництв (де рентабельність перевищувала встанов'

лену для них норму) вилучалася у підприємства. На практиці

111

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

часто ефективно працюючі господарські об’єкти вольовими

рішеннями вищестоячих суб’єктів управління взагалі позбу'

валися прибутків, що не дозволяло їм витрачати кошти на роз'

виток власної соціальної інфраструктури та підвищення осо'

бистих доходів працівників.

При цьому створювалося замкнене коло: для того, щоб

компенсувати недостатній рівень державного забезпечення

соціальною інфраструктурою власних працівників,

підприємства за свій рахунок будували й утримували на ба'

лансі великий обсяг основних фондів соціальної сфери (жит'

лові приміщення, дитячі садки, амбулаторно'клінічні заклади,

санаторії, спортивні споруди тощо). Це призводило до вельми

помітного підвищення собівартості продукції й зниження еко'

номічного ефекту, розбудови малостійких “гіперкомплексних”

територіально'господарських утворень. При цьому через

низький рівень економічної ефективності останніх більша ча'

стина прибутків не спрямовувалася на відтворення засобів ос'

новного виробництва, що загальмовувало його розвиток та

знижувало прибутковість, а звідси — й можливості подальшої

розбудови, а то й просто підтримування соціальної сфери.

Створена за свій кошт соціальна інфраструктура лягала тяга'

рем на ефективно функціонуюче підприємство, яке в числі

інших факторів (дефіцит ресурсів розвитку, соціально'еко'

логічні негаразди тощо) через це за певний період часу става'

ло збитковим, дотаційним і знижувало видатки на соціальну

сферу. Це призводило до поступової деградації соціальної

складової відтворювального процесу, звуження можливостей

ефективного відтворення робочої сили, знижувало рівень ком'

плексного розвитку даного територіально'господарського ут'

ворення. Для подолання цієї тенденції на державному рівні

було прийнято рішення про вилучення невиробничих фондів

підприємств на користь інших суб’єктів господарювання.

Більшість ефективно функціонуючих на даний момент ук'

раїнських підприємств у свій час (в середині 90'х років) поз'

булися левової частки и соціальних об’єктів, передавши їх у

підпорядкування місцевим органам управління. Це, однак не

112

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

вирішило проблеми належного фінансування таких об’єктів

соціального призначення.

Невирішеною залишилася й проблема забезпечення еко'

номічної ефективності комплексного розвитку продуктивних

сил, особливо територій з природним ресурсним дефіцитом.

Багато регіонів, такі як російське Нечернозем’я, українське

Полісся з граничними за ефективністю передумовами госпо'

дарювання в галузях спеціалізації (АПК тощо) так і не здола'

ли межу дотаційності навіть за відносно благополучних ра'

дянських часів. Економічний ефект комплексного розвитку за

уявами тодішніх дослідників багато в чому визначався

співвідношенням особистого споживання (товарів та послуг

на душу населення) в країні та регіоні. При цьому мало врахо'

вувалися проблеми дотаційності територій, певною мірою

штучного, невідповідного економічній віддачі підвищення

рівня споживання товарів та послуг неефективно працюючи'

ми регіонами, хоча це й мало певний соціальний ефект. Еко'

номічна ж ефективність комплексного розвитку при цьому

відзначалася певною мірою штучним завищенням показника.

Також теорія комплексного розвитку не дала повної

відповіді на запитання про взаємовідносини між територіаль'

ною спеціалізацією й комплексним розвитком продуктивних

сил з одного боку та між територіальною спеціалізацією та

розвитком профілюючих галузей виробництва регіонів — з

іншого. У даному випадку значним чином штучне ігнорування

радянськими економістами об’єктивно існуючого діалектич'

ного протиріччя між комплексним розвитком та

спеціалізацією (пошук оптимального рівня спеціалізації),

скоріше за все, й не дало змоги запропонувати економічно

ефективного механізму забезпечення комплексного розвитку

продуктивних сил загалом, оскільки тут необхідною є обов’яз'

кова присутність саморегуляційних ринкових механізмів, че'

рез які вказане протиріччя вирішується. Щодо другої складо'

вої цього питання, то в теоретичних розробках того часу мало

враховувалися питання використання так званих “критичних

ресурсів”, локалізованих у певних регіонах та обмежених за

113

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

кількістю, але конче необхідних для повноцінного розвитку

економіки. Тоді, коли їх залучення у господарський обіг не

стосувалося профілюючих для даних регіонів галузей, такі ре'

сурси часто залишалися маловикористовуваними у суспільно'

му виробництві, особливо за територіальної форми уп'

равління господарством.

Додаткову проблему викликала загальноресурсна криза,

що охопила у 70'і — 80'і роки світову економіку й економіку

СРСР та кінець кінцем стала причиною докорінної зміни ре'

сурсно'технологічного способу виробництва й переходу від

індустріальної до постіндустріальної моделі розвитку

суспільства в розвинутих країнах світу. Для радянської еко'

номіки таке навантаження перевищувало межу можливостей

господарської системи, ресурсна криза переросла у структурну,

а структурна — у політичну, яка й завершилася розпадом

країни на сукупність певною мірою незалежних (в усякому разі

— політично) держав. При цьому традиційні форми та засоби

територіальної організації виробництва потребували істотного

коригування, оскільки їх переваги (особливо це торкнулося

концентрації виробництва та у меншому ступені —

спеціалізації й комбінування) за нових, перш за все ринкових,

а також екологічно та соціально орієнтованих цілей господарю'

вання помітно мінімізувалися. Проблеми ефективного, про'

порційного та охоплюючого всі підрозділи виробництва, а го'

ловне — територіально'збалансованого розвитку продуктив'

них сил набули вже в незалежній Україні ще більшого загост'

рення і потребують негайного вирішення з метою створення

надійного підґрунтя першим успіхам економічного зростання.

Звідси, не відкидаючи цінний попередній досвід ком'

плексного розвитку територіально'господарських систем, на'

гальним питанням сучасної економічної науки є винайдення

адекватних ринковим передумовам засобів господарювання,

перш за все — економічних його механізмів, які б дозволили

спрямувати регіональний розвиток в русло науково обґрунто'

ваних господарських, соціальних та екологічних трансфор'

мацій сучасної територіальної організації продуктивних сил.

114

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

За рахунок таких трансформацій має бути отримано у першу

чергу кумулятивний господарський ефект, а саме — прискоре'

ний, і одночасно — стабільний та збалансований розвиток те'

риторій. Вказаний ефект може бути забезпечено тільки за ра'

хунок у повному розумінні комплексного функціонування

продуктивних сил усіх територій України. При цьому

наріжним каменем таких досліджень, з нашої точки зору по'

винно бути усвідомлення того, що сучасна територіально ор'

ганізація господарства України на протязі відносно довгого

історичного періоду розвивалася саме на засадах комплексно'

го розвитку продуктивних сил. Отож, відкидання попередньо'

го економічного досвіду в цій галузі не тільки є шкідливим,

але й неприпустимим. Комплексний розвиток продуктивних

сил регіонів має стати складовою парадигми розвитку

національної економіки, а саме — дійовим засобом, централь'

ним елементом механізму досягнення прискореного соціаль'

но'економічного розвитку України.

Вражаючі на перший погляд негативні ознаки функціону'

вання національної економіки у середині 90'х років мали під

собою цілком реальні причини, а саме — спробу “вбудови”

ринкових відносин в структуру господарювання, первісно не

призначену для функціонування в умовах ринку. Керовані

структурні господарські трансформації, у тому числі — інсти'

туційні (перш за все — перетворення форм власності, в ор'

ганізації виробництва, в територіальному управлінні, у фінан'

совій системі, в інвестиційно'інноваційній діяльності мали б

передувати широкому впровадженню ринкових відносин у

взаємовідносинах між суб’єктами господарювання. Наслідком

“шокової терапії” 1991'1992 рр., замість очікуваного пожвав'

лення виробництва, став практично повний колапс національ'

ної економіки, оскільки територіально'господарські комплек'

си позбулися основного важеля розвитку — керованості, у той

час, коли можливості їх саморозвитку були обмеженими через

відсутність досвіду, брак ресурсів, а головне — розірвані тери'

торіальні економічні зв’язки з господарськими об’єктами, які

залишилися на території інших країн СНД, та навіть й на рівні

115

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

національних товаровиробників. Порушення принципів ком'

плексного розвитку продуктивних сил призвело на кінець 90'

х років до швидкої та глибокої територіальної диференціації

рівнів розвитку територій, при цьому що найгірше — не через

випереджаючий розвиток одних регіонів відносно до інших, а

через більш прискорену деградацію продуктивних сил навіть

на рівні цілих економічних районів. Певні ознаки стабілізації,

а потім — й економічного зростання свідчать саме про те, що

ринкові відносини в спромозі давати відчутний економічний

ефект лише тоді, коли існує відповідна ним організація вироб'

ничої діяльності суспільства з розвинутими структурними та

інфраструктурними елементами, а саме — економічно ефек'

тивними формами територіальної організації продуктивних

сил, зв’язок між якими забезпечується відповідно інсти'

туціональною, виробничою, ринковою та соціальною інфраст'

руктурою. Тому трансформація існуючої структурної ор'

ганізації господарської діяльності — у тому числі — територі'

альної організації продуктивних сил в ефективно функціону'

ючі, соціально та екологічно ефективні в умовах ринкових

відносин територіально'господарські комплекси і являє со'

бою чи не актуальніше завдання сьогодення, вирішення котро'

го дозволить подолати явища структурної кризи та вийти на

режим стійкого соціально'економічного зростання в

регіональному розвитку та в економіці країни у цілому.

Стратегія пропорційно'збалансованого (комплексного)

регіонального розвитку ґрунтується на вірогідних шляхів за'

безпечення оптимальних міжгалузевих, територіальних інсти'

туціональних та техніко'економічних пропорцій регіонально'

го господарства. Основними цільовими функціями формуван'

ня стратегії є економічна та екологічна безпека держави,

зміцнення позицій національної економіки у глобальних та

регіональних взаєминах, суттєве підвищення життєвого рівня

народу, відповідна екологізація та соціалізація економічних

відносин. Парадигмою розвитку є вибір та обґрунтування

шляхів переходу до національного типу сталого розвитку в ме'

жах інноваційно'високоіндустріальної моделі розвитку країни

116

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

за допомогою активізації використання наявного природно'

ресурсного, матеріально'виробничого, інвестиційно'інно'

ваційного та інфраструктурного потенціалу, скорочення вит'

рат обмежених ресурсів, подальшого пожвавлення економіки

за допомогою структурних перетворень, мобілізації уп'

равлінських та організаційних резервів, а також підвищення

внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту залучен'

ням банківського капіталу та підвищенням ефективності регу'

лятивних економічних важелів на всіх рівнях регіональних

господарських систем. Мета стратегії — забезпечити еко'

номічне зростання та високі соціальні результати від пожвав'

лення виробництва у кожному регіоні й галузі, зробити

відчутними цей позитивний вплив для всіх соціальних про'

шарків українського суспільства.

Стратегія комплексного (пропорційно'збалансованого)

розвитку і розміщення продуктивних сил України є узагаль'

ненням найважливіших, інтегральних напрямків соціально'

економічної політики держави, спрямованої на позитивні пе'

ретворення в кожному конкретному виді продуктивних сил і

оптимізацію їх розміщення по території держави. До таких

найважливіших напрямків (блоків стратегії) відносяться:

стратегія макроекономічної, промислової, структурної, аграр'

ної, соціальної, фінансової та регіональної політики.

Дані стратегічні блоки покликані впливати на стан про'

дуктивних сил з урахуванням особливостей територій, на

яких останні розташовані. Вони повинні бути об’єднані єди'

ною метою соціально'економічного розвитку суспільства на

конкретно'історичному етапі, який можна охарактеризувати,

як формування соціально'транзитивної економіки, котра, з

одного боку, несе в собі більшість ознак перехідного періоду, а

з іншої сторони — спрямована на високі соціальні результати

й поступове, стабільне формування суспільства добробуту

європейського типу, подальшу інтеграцію в соціально'еко'

номічний простір розвинутих країн світу.

На першому (90'і роки) й другому (з 1999 р. по теперішній

час) етапах ринкової трансформації економіки й управління

117

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

важелі, які позитивно вплинули б на піднесення вітчизняного

виробництва і розвиток людського потенціалу не були залу'

чені у достатній мірі. Результатом стабілізації й піднесення

вітчизняного підприємництва не у повній мірі стало бажане

залучення в економічне зростання усіх форм власності і мас'

штабів виробництва (велике, середнє і мале) в усіх регіонах

країни. Певні економічні досягнення менше, ніж очікувалося,

торкнулися подолання проблем розвитку периферійних

регіонів, малого й середнього підприємництва, людського роз'

витку тощо.

Для нового етапу розвитку (2005'2015 рр.) стратегія з ок'

ремих складових соціально'економічної політики полягає у

наступному:

Структурна політика на вказану перспективу полягає у

визначенні на регіональних рівнях пріоритетних галузей і сек'

торів економіки, а також пріоритетів розвитку у кожній галузі

та в кожному секторі суспільного виробництва і створенні для

них сприятливого інвестиційного та виробничого клімату,

тобто у помірному протекціонізмі. Такими пріоритетами на

даному етапі повинні бути сільське господарство, харчова і

легка промисловість, окремі галузі машинобудування, енерге'

тика, охорона здоров’я. Має бути також впорядкована робота

вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку,

у першу чергу — їх виробничо'господарська спеціалізація та

механізм фінансування задля уникнення розпорошення

коштів і необґрунтованого їх використання. Результатом

структурної політики має стати раціоналізація як структури

виробництва, так і структури споживання, у першу черг — в

ресурсомістких галузях господарювання.

Макроекономічна політика — подальша трансформація

монетарної політики з подальшою зміною її орієнтирів, як за'

собу контролю та подолання інфляції, на політику, стимулю'

ючу інвестиційну, виробничу діяльність й накопичення. Важ'

ливою складовою цієї політики виступатимуть як старі, так і

нові інструменти грошової політики — планування грошової

маси повинно здійснюватись виходячи не лише з інфляційних

118

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

очікувань, а й реального попиту на гроші, але й з контролюван'

ням сезонного попиту на іноземну валюту, включаючи як пла'

новану девальвацію, так і ревальвацію гривні по відношенню

до провідних світових валют, з орієнтацією на подальше

підвищення рівня монетизації економіки. В цей період має бу'

ти посилена функція грошей, як інструменту розвитку, у пер'

шу чергу — інвестування, на відміну від попередніх періодів,

коли вони використовувалися в основному, як засіб платежу

та накопичення. Наступне десятиліття має стати періодом

інтенсивного інвестування. Економічне зростання повинно

бути не самоціллю, а результатом інвестиційно'інноваційної

діяльності, спрямованої на створення підґрунтя економічного

розвитку у подальших періодах. Одночасно вдосконалювати'

меться структура грошової маси, оптимізовуватиметься її роз'

поділ по регіонах, забезпечуватиметься зниження її частки,

яка перебуває поза обігом в межах ринкової інфраструктури, а

також передбачається мінімізація питомої ваги “квазігрошей”

— бартеру, тіньових валютних розрахунків тощо. Основну ува'

гу має бути приділено розвитку системи електронних пла'

тежів, електронних грошей та платіжних засобів з поширен'

ням цього процесу на всі регіони країни.

Промислова політика повинна формуватись на засадах

інноваційного, високотехнологічного оновлення виробництва

та структурних змін у галузях, спрямованих на подальше

підвищення конкурентоздатності та ефективності національ'

ної промисловості, насамперед — у галузях, які виробляють

кінцеву продукцію, а серед неї — товари для населення. Ре'

алізація цього завдання вимагає оптимізації поділу всієї про'

мисловості держави на окремі сегменти, а саме: сировинні та

заготівельні, високотехнологічні проміжні та кінцеві вироб'

ництва, експортоорієнтовані та експортоспроможні галузі і

виробництва, соціально значущі галузі, забезпечуючі галузі. В

структурі кожного сегменту повинні бути визначені

підприємства, які забезпечують економічну безпеку України

та сформовано керовані замкнені (вертикально'інтегровані)

виробничі цикли в межах як галузей, так і регіонів, що має

119

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

суттєво підвищити рівень комплексності промислового

регіонального виробництва.

Інвестиційна політика перспективного періоду базува'

тиметься на подальшому створенні загального сприятливого

iнвестицiйного клiмату для усiх видів капiталiв. Необхідним є

гармонійне поєднання територіального й галузевого підходів

до управління інвестиційно'інноваційними процесами на ос'

нові визначення з одного боку, рівня потреб регіонів у інвес'

тиціях, а з іншого — регіональних пріоритетів інвестування у

критичних структуроформуючих галузях економічної діяль'

ності, спроможних дати поштовх інтенсифікації регіонального

розвитку в цілому. Цьому повинно сприяти оптимальне, пари'

тетне поєднання прямих та портфельних інвестицій в еко'

номіку регіону, яке враховує як інтереси підприємств, так і

регіону в цілому. Має розвиватись стимулювання інвес'

тиційної діяльності за рахунок власних коштів підприємств,

податкове стимулювання процесу реінвестування в регіональ'

ну економіку, централізація амортизаційних відрахувань, при'

тягнення коштів банківської системи і заощаджень населення,

подальше залучення прямих іноземних інвестицій. Не'

обхідною складовою є удосконалення галузевої і територіаль'

ної структури інвестицій, збільшення їх питомої ваги в інфра'

структуру агропромислового комплексу, сільське господарст'

во, об’єкти соціального призначення (лікарні, школи, на'

вчальні заклади, об’єкти культури, оздоровчі комплекси), ма'

шинобудування та інші високотехнологічні промислові ком'

плекси. Провідним напрямом політики повинно стати залу'

чення в інвестиційний процес коштів населення, у першу чер'

гу — на вирішення завдань соціального розвитку.

Екологічна політика розвиватиметься на основі кон'

цепції сталого розвитку, принципах прийняття запобіжних за'

ходів, платного ресурсокористування, сталості, поділу

відповідальності, пріоритетності екологічних чинників над

ринковими з одночасним розвитком ринкових еколого'еко'

номічних відносин, зокрема — екологічних сертифікатів, еко'

логічних податків і зборів, системи еколого'економічної

120

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà