Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Подождите немного. Документ загружается.

національному, так і на регіональному рівнях. Власне держава

повинна формувати певні конкретні параметри економічної

поведінки господарюючих суб’єктів, сприяти комплексному

розвитку регіону і всього господарства. Засобом регулювання

є створення правової бази щодо дотримання економічної

політики.

Політика комплексного розвитку регіону втілюється в

життя на основі стратегічної концепції соціально'економічно'

го розвитку держави. Вона повинна бути довгостроковою,

послідовною і постійно впроваджуваною. Важливо наголоси'

ти, що саме держава має розробити стратегію комплексного

соціально'економічного розвитку. Важливим є дотримання

системності у визначенні пріоритетів і напрямів комплексного

розвитку господарства, правильність методів реалізації по'

ставлених цілей і власне цілей, а також співвідношення між

цілями досягнення комплексного розвитку і тими інструмен'

тами, за допомогою яких вони досягатимуться.

Для ефективного господарювання кожен район повинен

створювати свій, економічно виправданий, найбільш повний

комплекс галузей господарства, що дозволить з максимальним

ефектом використовувати природні і трудові ресурси району,

скорочувати нераціональні перевезення. Ступінь комплексно'

го економічного району залежить від багатьох факторів —

рівня розвитку продуктивних сил і можливостей — трудових

ресурсів, природних багатств, грунтово'кліматичних умов, від

успіхів науково'технічного прогресу, стану і наявності транс'

портних засобів тощо, а також від застосовуваних ор'

ганізаційно'економічних механізмів розвитку регіональної

економіки.

5.2. Åêîíîì³êî-³ñòîðè÷í³ àñïåêòè

êîìïëåêñíîãî ðîçâèòêó ïðîäóêòèâíèõ ñèë Óêðà¿íè

Теорія комплексного розвитку регіонального господарст'

ва свого часу набула виключного значення в державно'плано'

101

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

вому господарюванні радянських часів. Позбавлена основних

елементів вільного ринку, т.з. “командно'адміністративна”,

“розподільча” система господарювання, феномен достатньо

стійкого існування якої на протязі більше, ніж половини

століття (з початку 30'х до кінця 80'х років ХХ сторіччя) й

досі є, як це не дивно, малодослідженим, своєю відносною дов'

говічністю зобов’язана, скоріше за все, саме досягненням вче'

них'економістів в галузі теорії комплексного розвитку тери'

торіальної економіки й народного господарства у цілому. При

цьому провідну роль відіграв ефект “масштабу”, оскільки

найбільша в світі країна, яка займала за площею біля однієї

шостої суші земної кулі, володіла практично всім набором по'

тужних ресурсів розвитку. Ці ресурси — від багатого природ'

но'ресурсного потенціалу, левову частку якого складали міне'

рально'паливні й рудні ресурси, а також родючі ґрунти, до ви'

сококваліфікованого потенціалу людського, дозволили сфор'

мувати на основі ефективних для свого часу форм тери'

торіальної організації виробництва — кооперування, комбіну'

вання, спеціалізації та кооперації високопродуктивні міжгалу'

зеві територіально'виробничі комплекси. При чому високий

рівень різноманіття ресурсів при значному рівні їх тери'

торіальної зосередженості як в староосвоєних районах (для

України — це Донбас і Придніпров’я), так і в регіонах віднос'

но нового освоєння (Північ та азіатська частина Російської

федерації, Центральна Азія) став стимулятором розвитку мак'

ро' та мезорегіональних (на рівні великих та середніх еко'

номічних районів) міжгалузевих комплексів. Останні розви'

вались на базі добування, обробки й переробки мінерально'си'

ровинних, паливно'енергетичних ресурсів, лісових, морегос'

подарських, у т.ч. фауністичних ресурсів, використання ре'

сурсів сільськогосподарського виробництва, природно'рекре'

аційних ресурсів тощо.

Саме цільове формування системи міжгалузевих

регіональних виробничих комплексів, через емержентний

ефект від ресурсокористування та компенсацію територіаль'

ними масштабами господарювання ефекту автаркії забезпечу'

102

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

вало радянській економіці максимізацію господарського ефек'

ту від економічної діяльності при відносно мінімізованих вит'

ратах, що значним чином компенсувало відсутність ефектив'

них ринкових механізмів функціонування національної еко'

номіки. Хоча, треба сказати, що у мінімізації витрат вироб'

ництва не останню роль відіграло використання у великій

кількості дешевої робочої сили працівників села, робітників та

інженерно'технічного персоналу при цілеспрямованій на за'

безпечення високого рівня освіти й кваліфікації трудових ре'

сурсів державній освітянській політиці. Наукові підходи до

найбільш оптимального підбору взаємопов’язаних галузей,

підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефектив'

них пропорцій їх розвитку при розбудові територіально'ви'

робничих комплексів сприяли як виконанню загальногоспо'

дарських завдань розвитку, так і піднесенню й певному зба'

лансуванню рівнів розвитку окремих регіонів.

При цьому у радянській науці на період найбільш стійкого

функціонування економіки (60'і — 70'і роки минулого

сторіччя) склалися в основному теоретико'методологічні

підходи до комплексного розвитку господарства територій.

Так, під комплексним розвитком господарства економіки

регіону розумівся узгоджений пропорційний розвиток усіх га'

лузей його господарства, які знаходилися у певній залежності

одна від одної й були поєднані між собою тісними виробничи'

ми зв’язками. Комплексність розумілася, як різнобічний роз'

виток господарства регіону в сполученні з планомірно сформо'

ваною його спеціалізацією. Виходячи з конкретно'територіаль'

них природно'економічних та соціально'економічних переду'

мов розвитку, виявлялося доцільним у визначених ними ме'

жах спеціалізувати кожен район на виробництві певних видів

продукції, які мали б цілком чи частково вивозитися в інші

райони для задоволення потреб останніх у товарах та послугах.

Такий розвиток, з точки зору радянських економістів, доз'

воляв найбільш повно використовувати місцеві природні і

трудові ресурси, підтримувати в регіоні “правильні” (з точки

зору суб’єкта управління) пропорції виробництва й тісний

103

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

зв’язок між його галузями, мав забезпечувати належну їх

участь у міжрайонному поділі праці та сприяти неухильному

зростанню її продуктивності як на даній території, так і в мас'

штабі усього народного господарства країни.

Цільовою функцією комплексного розвитку територіаль'

ного господарства радянські економісти вважали створення

умов з одного боку — для найбільш повного економічно

доцільного задоволення потреб району в машинах, сировині,

паливі, електроенергії, будівельних матеріалах, у товарах на'

родного споживання, а також у послугах транспорту і зв’язку,

у послугах комунально'побутового й інших секторів соціаль'

ної сфери, і т.п. за рахунок місцевого виробництва, а з іншого

боку — для виконання планових завдань розвитку економіки

країни через формування потрібної для народного господарст'

ва спеціалізації територій та формування необхідного для цьо'

го потенціалу виробництва для міжрегіонального обміну про'

дукцією та послугами. Таким чином, кожна територія повинна

була б мати свій, особливий, найбільш оптимальний у даний

період часу саме для неї комплекс галузей господарства, який

дозволив би з максимальним ефектом використовувати при'

родні і трудові ресурси, скоротити нераціональні перевезення

і забезпечити високу продуктивність суспільної праці. Причо'

му припускалося, що в системі територіального поділу всере'

дині країни й кожного регіону окремо через планове

розміщення й розвиток виробництв можливим є встановлення

певного найбільш оптимального для даних умов сполучення

галузей і секторів виробництва, чим забезпечувалося б не'

ухильне й найбільш швидке зростання продуктивних сил

шляхом усебічного використання сировинних ресурсів на базі

економічно вигідної спеціалізації району. Поряд з критеріями

економічної вигідності обов’язковим було забезпечення роз'

витку й тих виробництв, які орієнтувались не на економічний,

а на інші види очікуваних ефектів (соціальний, державної без'

пеки та оборони, в геополітиці тощо).

В дослідженнях тих часів абсолютно правомірно наголо'

шувалося, що характер комплексного розвитку території зале'

104

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

жить від рівня розвитку її продуктивних сил і можливостей

капітального будівництва, від наявності трудових ресурсів,

природних ресурсів і умов господарювання, від техніко'техно'

логічної підготовки виробництв, а також від наявності й рівня

розвитку інфраструктури. Регіони з традиційно моногалузе'

вою структурою господарства й низьким рівнем розвитку про'

дуктивних сил (як правило — аграрні або сировинно'промис'

лового значення, зокрема, в Україні — це північні, західні й

південні області республіки) були пріоритетними для підви'

щення рівня їх комплексного розвитку, в основному через

прискорену індустріалізацію господарства на протязі всього

періоду існування СРСР.

Також не викликає сумнівів у будь'якому випадку й вис'

новок про те, що комплексний розвиток господарства є не са'

моціллю, а засобом забезпечення функціонування економіки і

комплексний розвиток продуктивних сил не повинен про'

тирічити закону суспільного територіального поділу праці. Ні

в якому разі на території не повинні створюватися всі без ви'

нятку галузі виробництва і розбудовуватися “макро'натураль'

не” господарство з повним рівнем самозабезпечення товарами

й послугами. Досвід таких країн, як Албанія показав у свій час

неможливість в умовах планової економіки довгострокового

комплексного саморозвитку територій рангу макромасштаб'

них економічних районів навіть у порівняно сприятливих

природно'економічних передумовах господарювання. Цілком

слушним був у цьому контексті висновок про існування

об’єктивно обумовленої конкретної спеціалізації кожної тери'

торії на випуску визначеного ряду товарів та наданні певного

кола послуг, про шкідливість “насильного” нав’язування

регіонам невиправданої об’єктивними передумовами

спеціалізації. Остання призвела б до порушення народногос'

подарських пропорцій, розпилення капітальних вкладень,

збільшення обсягів нераціональних перевезень, погіршення

міжрайонного поділу праці і зниження його продуктивності, а

загалом — до економічно необґрунтованого, а в умовах

тодішньої продуктивності суспільної праці — й до стрімкого

105

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

зростання витрат виробництва. Навпаки, в теорії основою

формування комплексного господарства економічного району

проголошувалася галузева спеціалізація, яка визначала його

місце в територіальному поділі праці.

Однак галузями спеціалізації району, поряд з тими, вироб'

ництво продукції котрих обходилося в даному регіоні дешев'

ше, ніж в інших районах країни, часто могли бути й ті, розви'

ток яких обумовлювався іншими, зокрема — соціальними чин'

никами, а іноді — й суб’єктивними факторами. Тобто, ком'

плексний розвиток економічного району за планової еко'

номіки не виключав розвитку різноманітного набору галузей,

які випускали дефіцитну для даної території продукцію, хоча

б це й було зв’язано з порівняно високими витратами вироб'

ництва та економічною невигідністю функціонування такого

роду виробництв. Загалом, це було пов’язано з існуванням у

плановому соціалістичному господарстві соціально'еко'

номічного явища, яке отримало назву “дефіциту” і стало од'

ним з основних чинників, які спонукали до розвитку еко'

номічно невигідні виробництва в більшості регіонів СРСР.

Проте проблема товарного дефіциту при цьому не вирішува'

лась, а лише приховувалася за випуском часто недостатніх об'

сягів малоякісної або ж такої, що не відповідала запитам спо'

живачів, продукції. Фактично, близьким до оптимуму був

рівень забезпечення товарами столиць союзної держави та

республік, у меншому ступені — крупних промислових та об'

ласних центрів. Відчутним був і дефіцит послуг, який особли'

во був характерним для сільських місцевостей. Проблема

дефіциту товарів та послуг знаходила часткове вирішення у

тому, що підприємства додатково, за свій кошт розбудовували

соціальну інфраструктуру та закуповували товари для ком'

пенсації їх нестачі в регіонах для задоволення потреб власних

працівників. Інший набір чинників розвитку маловигідних та

невигідних виробництв (переважно соціально'політичного ха'

рактеру) був пов’язаний зі специфікою виробництва продукції

та розбудови інфраструктури військового призначення, очіку'

вання високого суто економічного ефекту від котрих в умовах

106

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

зовнішньополітичної ізоляції країн соціалістичної орієнтації

було малоймовірним.

Тобто, достатньо поширеним було й штучне завищення

рівня комплексності виробництв при перспективному плану'

ванні їх розвитку й розміщення, що вступало у протиріччя із

об’єктивним законом територіального суспільного поділу

праці. Треба однак вказати, що при низькому рівні розвитку

виробничої (у т.ч. транспортної та складської) інфраструктури

та високих транспортних витратах при загальній значній про'

тяжності транспортних шляхів часто економічне невиправда'

не для даного району виробництво функціонувало саме через

те, що транспортування продукції з тих регіонів, де це було

більш ефективним, такий ефект мінімізовувало.

Проте об’єктивною реальністю є те, що крім галузей,

пов’язаних зі спеціалізацією районів, для комплексного роз'

витку економічного району дійсно необхідно всебічно розви'

вати виробництва, призначені винятково для задоволення

місцевих потреб: виготовлення багатьох будівельних ма'

теріалів і предметів праці, видобуток місцевого палива, розви'

ток підприємств, що надають необхідні виробничі послуги то'

що, а також тих, продукція котрих носить масовий характер у

всіх районах і які базуються на достатньо широко розповсюд'

женій сировині, або ж орієнтується на життєво'важливі потре'

би населення регіону. Ця група має обслуговуюче значення і за'

безпечує господарство засобами виробництва, а населення —

предметами споживання і різними послугами. При цьому з га'

лузей, що обслуговують господарство району, насамперед ува'

га приділялася виробництвам, які забезпечували нормальну

роботу підприємств галузей спеціалізації, виготовлення то'

варів широкого вжитку, а також транспорту і зв’язку,

підприємствам невиробничої сфери (у першу чергу — соціаль'

но'побутовим та соціально'культурним галузям). Однак це не

знімало проблеми визначення оптимального рівня комплекс'

ності базових виробництв, яка виявлялася все більш склад'

ною, враховуючи зростаючу ресурсну кризу, яка охопила ра'

дянську економіку, починаючи з середини 70'х років.

107

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

Загалом, оскільки спеціалізація регіонального господарст'

ва при соціалізмі проголошувалась вираженням планомірного

розвитку територіального поділу праці, її формування для

різних регіонів повинно було знаходитися у певному балансо'

вому ув’язуванні, а до визначення шляхів комплексного роз'

витку кожної території варто було підходити перш за все з на'

родногосподарської точки зору, встановивши його виробничу

спеціалізацію і визначивши раціональні міжрайонні зв’язки,

маючи на увазі передусім загальнодержавні інтереси, при цьо'

му часто не зважаючи на інтереси й потреби територій, і пере'

дусім — потреби не у виробництві, а в споживанні продукції й

послуг.

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити основні вис'

новки про розвиток теорії комплексного розвитку тери'

торіальної економіки в адміністративно'планових умовах гос'

подарювання та головні проблеми, з якими мали справу

дослідники в цій галузі, а також основні невирішені за ра'

дянський час вузлові питання, які дісталися в спадок

національній українській економічній науці.

Головною проблемою теорії комплексного розвитку було,

як це не парадоксально, визначення показників комплексного

розвитку територіального господарства (у тому числі показ'

ників його ефективності). У даному випадку це являло

скоріше методологічну проблему, пов’язану з наявністю

різних — виробничо'технологічних та виробничо'відтворю'

вальних підходів до виділення територіально'виробничих

комплексів, як сукупностей взаємопов’язаних об’єктів госпо'

дарювання, а також через специфіку цінової політики в СРСР,

за якої ціни на товари та послуги істотно відрізнялися від вар'

тості їх виробництва, а структура товарної продукції визнача'

лася в основному виробництвом засобів виробництва. Це за'

вдання вирішувалося різними дослідниками по'своєму, і за'

пропоновані ними показники та критерії з певних сторін

відбивали комплексність розвитку виробництва, але при цьо'

му практично в усіх розробках мало віддзеркалювались показ'

ники кінцевого споживання населенням товарів та послуг, у

108

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

першу чергу — якісна структура цього споживання й рівень за'

доволення регіональних потреб у товарах та послугах, що бе'

зумовно є однією з головних складових комплексного розвит'

ку економіки території. Враховуючи особливості структурної

будови економіки супердержави Радянського Союзу, орієнто'

ваної значним чином на виробництва військово'промислової

сфери, використання традиційних показників комплексного

розвитку територіальної економіки, яка працювала як прави'

ло на “вивіз” (споживання у межах всього народногосподарсь'

кого комплексу країни), застосування зорієнтованих на рин'

кову форму обміну показників ефективності комплексного

розвитку територій, у т. ч. й запропонованих У.Ізардом район'

ного мультиплікатора та мультиплікатора міжрайонної

торгівлі не зовсім коректно відбивала реалії господарювання.

Наступну проблему являла собою можливість ефективно'

го планового управління комплексним розвитком територій,

яке реалізовувалося, як правило, за допомогою державного

програмування, різнострокового планування, програмно'

цільового способу, засобів нормування, директивних рішень

тощо. При цьому ефективного економічного механізму забез'

печення комплексного розвитку регіонального господарства у

загальному випадку винайдено та запропоновано не було ні за

галузевої (міністерства та відомства), ні за територіальної

(раднаргоспи) форми управління господарством, оскільки

розподільча система радянської економіки не подолала голо'

вної проблеми — товарного, а пізніше й ресурсного дефіциту.

Балансові методи аналізу, оцінки, обліку ресурсів та узгод'

ження територіально'господарських пропорцій при всій своїй

ефективності на рівні малих та середніх територій часто не

спрацьовували через ефект “великої системи”, що її являло со'

бою господарство Радянського Союзу. Причому зростаючі

диспропорції в рівнях соціального розвитку територій так і не

компенсували певних успіхів у збалансуванні рівнів розвитку

продуктивних сил регіонів. Через це складалося на перший

погляд неадекватне загальноекономічним закономірностям

явище. До 80'х років все частіше індустріально високорозви'

109

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

нуті, високоурбанізовані регіони поступалися показниками

рівня життя населення, у тому числі — екологічного характеру

територіям із середнім рівнем розвитку продуктивних сил за'

галом, що відбилося й у соціально'демографічних показниках,

зокрема, у показниках народжуваності, смертності та у цілому

в статево'віковій структурі населення, яка у високорозвину'

тих Донбасу і Придніпров’я наприкінець існування союзної

країни була гіршою, ніж у помітно менш розвинутих областей

Західної України. Успіхи комплексного розвитку деяких

регіонів, на жаль багато в чому обумовлювались унікальними

для земної кулі якісним поєднанням та концентрацією на

відносно невеликих територіях потужних ресурсних ком'

плексів (наприклад — у тодішньому Донецько'Придніпров'

ському районі). Однак в будь'якому випадку одна з головних

складових комплексного розвитку — соціальна, яка й відбива'

ла кінцеве споживання населенням товарів та послуг соціаль'

но'побутової та соціально'культурної сфери в загальному ви'

падку залишалася на декларативно'пріоритетному рівні.

Екологічна складова комплексного розвитку на протязі

існування планово'розподільчої системи господарювання та'

кож проходила в концепціях регіонального розвитку на друго'

му плані, оскільки з 30'х років на теренах союзу панувала кон'

цепція “скорення природи”. Екологічні негаразди в ті часи вва'

жалися притаманними капіталістичному способу вироб'

ництва, а їх існування в СРСР або замовчувалося, або ж при'

знавалося на рівні явищ, що мало впливають на соціально'еко'

номічне становище суспільства. Перші серйозні еколого'еко'

номічні дослідження почалися наприкінці 60'х — на початку

70'х років, коли подальше замовчування екологічних нега'

раздів через свою очевидність стало позбавленим сенсу, а по'

рушення природно'господарської збалансованості призвело

до значного зниження ефективності виробництва та відчутних

втрат продукції морепромислового, аграрно'промислового,

лісового та мінерально'сировинного комплексу. На цьому тлі

Чорнобильська катастрофа стала скоріше закономірністю,

аніж трагічним випадком в череді еколого'економічних нега'

110

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà