Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

281

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

знаєте, скільки коштує голосування з

принципових питань”, – твердив в

інтерв’ю В. Литвин

Зрозуміло, що і вибори 2002 р.* до

Верховної Ради проходили під

керівництвом Президента: майстер

власноруч розставляв на дошці фігури.

У хід були пущені найрізноманітніші

інструменти, серед яких чільне місце

займав силовий тиск на кандидатів і на

окремі партії та „клонування”

політичних сил з метою відсікання

частини електоральних голосів у тих

політичних сил, які, як бажав

Президент, повинні були або загалом

не потрапити до парламенту, або ж

врешті?решт отримати менше

мандатів. Відтак НРУ опонував

„Народний рух за єдність”,

альтернативою КПУ були КПРС,

КПУ(о), Селянська партія (квазі?ліві

об’єднання, як твердив керівник КПУ

П. Симоненко

), блоку „Наша

Україна” мав протистояти інший блок,

у назві якого було ім’я В. Ющенка.

У той же час найсприятливіші

умови для передвиборної агітації мав

пропрезидентський блок „За єдину

* Вибори відбувалися на пропорційно?

мажоритарній основі. Як показало голосування 31 березня, тільки трьом блокам

та трьом партіям із 63, які брали участь у виборах (із 130 в свою чергу офіційно

зареєстрованих), вдалося подолати 4?відсотковий бар’єр. Відтак 23,8% голосів (70

мандатів) здобув блок, очолюваний екс?прем’єр?міністром В. Ющенком. 20%

голосів (59 мандатів) дісталися комуністам, що стало свідченням не стільки

прихильності частини електорату до лівої – комуністичної – ідеології, як тим, що

люди, в яких радянська держава за кілька десятиріч витравила бажання і здатність

розраховувати на власні сили, але привчила бути державним утриманцем, не могли

Argumentum ad rem

Більшість епохи

Леоніда Кучми будувалась

на стародавньому, та все

ще достатньо дієвому,

принципі „батога та

пряника”. На практиці

подібна технологія

реалізувалася через

адміністративний примус

для одних („батіг”) і

близькість до „тіла” для

отримання надприбутків

для інших („пряник”).

Початкова конфліктна

природа бізнес>інтересів, на

основі яких у рамках

згаданої схеми будувалися

парламентські коаліції

більшості, і прагнення

попереднього президента не

допустити значного

посилення якої>небудь із

груп впливу, що здатна

поставити під загрозу його

особисту владу, робили ці

парламентські

конгломерати нестійкими,

а законодавчу більшість де>

факто ситуативною.

О. Карпов

282

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Україну!” (його чільник, що показово, і не намагався цього

спростовувати, заявляючи, приміром, що блок „повністю

ідентифікується з владою” і що „ніхто цього не намагається

приховати чи завуалювати”

). Всіляко „випинаючи” підтримку

блоку з боку суспільства, „блок влади”, наголошував його лідер,

підтримали представники понад 170 громадських організацій

Відтак у день виборів вказаному блоку особливо „поталанило”, про

що інтернет?газета „Україна.ру” писала”:

„Донецька область стала єдиним регіоном у країні, де

„Єда” узяла більшість голосів і фактично забезпечила блоку

непоганий результат на виборах. Тобто донецьке обласне

керівництво в черговий раз довело Кучмі, що може вирішити

практично будь>яке питання”

Суголосні думки з цього приводу у 2005 р. висловив Є. Марчук,

пригадавши, що на підтримку „ЗаЄдУ” була включена вся державна

машина, „туди зведені всі ресурси” – партійні, парламентські,

адміністративні, інформаційні, фінансові. І „ЗаЄдУ” практично

„пролетіла б на виборах, якби не Донецьк”. Завдяки технологіям,

які були задіяні в Донецьку, „ЗаЄдУ” пройшла в парламент

Після виборів пропрезидентськими силами, шляхом тиску на

новообраних депутатів, була створена ситуативна більшість (226

голосів), яка проголосувала за необхідне Л. Кучмі керівництво

Верховної Ради. Показово, що спікером став В. Литвин. Згодом він

пригадував, що „дуже не хотів іти в парламент”, бо „просто не бачив

пристосуватися до нових– ринкових – умов життя. Блоку „За єдину Україну!”,

який уособлював на той момент „партію влади” (а відтак, як твердили численні

експерти, значно більше, ніж під час парламентських виборів 1998 р.,

використовував пресловутий „адмінресурс”) і був очолюваний главою

Адміністрації Президента України В. Литвином, вдалося здобути 11,8% голосів

виборців (35 мандатів) та посісти третє місце у виборчих перегонах. 7,3% голосів

(22 мандати) отримав блок Ю. Тимошенко; 6,9% (20 мандатів) – соціалісти; 6,3%

(19 мандатів) – СДПУ(о).

У мажоритарних округах картина виглядала дещо по?іншому: кандидати від

„партії влади” отримали 66 мандатів, від блоку В. Ющенка – 42, КПУ – 7,

СДПУ(о) – 5, СПУ – 3.

283

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

себе в ролі депутата”. Та по суті, „був поставлений перед фактом”,

оскільки дізнався про те, що очолює список блоку „За Єдину

Україну!” із засобів масової інформації

. Після парламентських

виборів В. Литвин, як сам наголошував, „збирався відмовитися від

мандата”, але з... інформповідомлень довідався, що переходить на

постійну роботу до Верховної Ради.

„Після цього я, – розповідав В. Литвин в одному із

інтерв’ю, – розмовляв із Президентом і намагався

переконати його в тому, що буде корисніше, якщо я залишуся

рядовим депутатом. Але було прийнято рішення висувати

мене на голову Верховної Ради”

Але сам Л. Кучма, що характерно, зовсім по?іншому подавав

процес обрання В. Литвина спікером: у програмі „Епіцентр” (канал

1+1) 12 липня 2004 р. він так оповідав:

„Ви знаєте, я недавно, десь тиждень тому, дивився

фільм, кінокомедію “Брильянтова рука”. Так це мені трошки

нагадує той сюжет про головного героя цього кінофільму.

Що, “шёл, поскользнулся, упал, очнулся – перелом”. Так і

тут приблизно. “Шел, очнулся” – лідер блоку “За єдину

Україну!” – глава Верховної Ради”

Попри такі „помилки пам’яті” результат говорив сам за себе:

чільник блоку „За єдину Україну!” – сили, яка уособлювала „партію

влади” – став главою Верховної Ради (першим заступником – Г.

Васильєв, а заступником – О. Зінченко. У наступні роки заступники

з тих чи інших причин змінювалися). Він був обраний мінімальною

кількістю голосів – 226.

Таким чином, В. Литвин почав платити Л. Кучмі, позаяк не міг

опиратися Президенту, від якого повністю залежав. Про це досить

недвозначно сам говорив в одному із інтерв’ю у „Фокусі”:

„...Після виборів 1999 р. у мене була значна підтримка з

боку глави держави, хоча інтуїтивно я відчував, що за це

284

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

мені доведеться заплатити. Я був одинаком, який не

опирався ні на одну із груп впливу, моя сила була у підтримці

Кучми”

Однією із перших змін, яка відбулася з В. Литвином, була зміна,

пов’язана із сприйняттям опозиції. Так, якщо у лютому 2002 р.,

будучи главою АПУ, він стверджував, що „опозиція повинна бути”,

що слід прийняти цивілізований закон про її права та обов’язки,

запропонувати їй керівництво певною кількістю парламентських

комітетів, омбудсменство і т. д.

, то за кілька місяців

світосприйняття В. Литвина змінилося: у жовтні того ж року він уже

твердив, що намагатися все нормувати – „це від ненормальних

процесів, які відбувалися в парламенті”.

„Вимагають закону про опозицію, – казав глава

парламенту. – Але якщо ми його проголосуємо, приймемо, а

він не буде виконуватися? Тоді що, наступний закон – „Про

регламент дій опозиції”? Ми на кожну проблему придумуємо

закон”

Така, так би мовити, дивна логіка свідчила тільки про те, що

опозицію вводити в „правові береги” ніхто не збирався. Вочевидь

це було не вигідно. Наразі (перефразуючи В. Литвина) можна

припустити, що сила Л. Кучми користувалася підтримкою В.

Литвина.

Верховна Рада зразка 2002 р. відрізнялася від своїх попередниць:

у неї масово прийшов великий бізнес. Ще напередодні виборів глава

президентської адміністрації справедливо зауважував, що коли б у

нас була побудована нормальна ринкова держава і закінчена

приватизація, причому прозоро і справедливо, у Верховну Раду так

би не рвалися

. Що ж до західних експертів, то вони резюмували,

що до початку помаранчевої революції спайка між політикою,

бізнесом і злочинністю стала однією „з найважливіших

особливостей української держави та найважливішою її

проблемою”

. Президент бажав, щоб цю „спайку” контролювала

його людина.

285

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Щоб збагнути дух, який запанував у новообраній Верховній Раді,

варто прислухатися до одного із зауважень Л. Кравчука, зробленого

з приводу формування уряду:

„Ми штучно прив’язуємо проблему формування уряду до

політичної волі чи бажання певних сил і Президента. Тобто

прив’язуємо не до закону і Конституції, а до політичної волі.

Президент пішов на це”

Точніше сказати – Президент пішов і на це, вимагаючи у

парламентарів виконання своїх вказівок. Ступінь слухняності Ради

зростала і зрештою була такою, що, приміром, у ситуації, коли у

парламентарів відносини з прем’єром складалися, але завтра, за

вказівкою Президента, від нього слід було відвернутися, бо це було

необхідним Л. Кучмі, Рада готова була відвернутися.

Підтвердженням даної думки служить хоча б висловлювання В.

Пустовойтенка, який, коментуючи взаємини одного з прем’єрів із

більшістю у Раді, зауважував:

„У сьогоднішнього прем’єр>міністра, як у жодного

іншого, у цьому плані все благополучно. Хоча це не його

більшість. Вона в будь>який момент, як і при Вікторові

Ющенку, може зіграти проти нього”

Та не тільки парламент перебував під контролем Л. Кучми. Його

влада трималася на компроматі й персональному контролі

силовиків, на контролі всіх без винятку потенційних лідерів

опозиції, їхніх спонсорів і т. п.

Спроба тримати державу „у полі

зору” виливалася і в постійне створення Президентом

консультативних, дорадчих та інших органів, які так чи інакше

„стежили” за тим, що відбувається в країні. Так, на початок 2002 р.

при Президентові України діяли 19 комісій (серед яких, окрім

міжвідомчих, – з питань аграрної та земельної реформи, з цінних

паперів та фондового ринку, з державних нагород та геральдики та

ін.), 9 комітетів (приміром, у справах ветеранів, з Державних премій

імені Т. Шевченка), понад два з половиною десятка різноманітних

286

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

рад. Очолював ці структури або сам Президет Л. Кучма, або довірені

люди. Навіть церкві не вдавалося „випасти” із Кучминого поля зору

– він прагнув відродити над нею

середньовічне право патронату, про

що свого часу прямо говорилося у

„Меморандумі патріарха Димитрія до

Президента України Л. Кучми”

Кучмівський контроль, зрештою,

відчув кожен українець – у 2002 р. в

українське життя увійшли темники.

Народжувалися вони, як свідчили

ЗМІ, десь у кабінетах Адміністрації

Президента. „Темники” були, по суті,

свого роду анонімними рекомен?

даціями телеканалам, періодичним

виданням, що і як висвітлювати. Втім,

вони напряму не надходили до ЗМІ,

але ретельно з’являлися в Мережі, у

певному „ящику”. Звідти їх і добували

„владопослушні” мас?медіа. Що ж до

самої влади, то вона твердила, що

„темники” не накладають жодних

зобов’язань на ЗМІ і весь їхній „гріх”

тільки й полягає у тому, що вони

подають однобічне висвітлення тієї чи

іншої ситуації, події тощо. Або взагалі

її замовчують. Влада воліла фактично

не помічати, що „темники”,

маніпулюючи суспільною свідомістю,

наносять великої шкоди українській

громаді.

Якщо спочатку до темників ніхто

серйозно не ставився, то згодом

ситуація змінилася – журналісти,

будучи затиснутими лещатами

цензури, відмовлялися працювати й

Caveant consules!

„Повзучий”

авторитаризм передбачає

поступове зведення нанівець

участі громадян в управлінні

своїми справами: ініціатива

у прийнятті рішень

непомітно переходить до

виконавчої влади – до уряду,

підзвітних квазідержавних

організацій та закладів і до

тих органів, які виходять із>

під контролю відомої

системи стримувань і

противаг. Уряди під

сурдинку позбавляють

громадян елементарних прав

аж до порушення принципу

особистої недоторканості.

Зазіхаючи на права людини і

громадянина, вони

намагаються присвоїти собі

все більше повноважень. Тож

на наших очах відбувається

те, що можна назвати

викраденням демократії і

влади закону.

Авторитаризм – це не

тоталітаризм. Люди в

умовах авторитаризму не

відчувають тиску з боку

влади до тих пір, доки

мовчки вирішують особисті

проблеми і не заважають

державним чиновникам

займатися своїми справами.

Р. Дарендорф

287

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

почали звільнятися зі ЗМІ, ініціювати парламентські слухання,

звертатися в міжнародні організації, зрештою створили профспілку.

Втім, всі ці дії виявилися марними: наступ на свободу слова (як і

взагалі на свободу) продовжувався і темники – жили.

Звісно, не всі журналісти, не всі канали телебачення опиралися

цензурі. Прикладом слідування темникам називали новинарну

програму „Подробиці” на „Інтері”. У ній не можна було показувати

осіб, вміщених у „Список осіб і політичних угруповань, які не

завжди продуманими заявами намагаються підвищити власний

рейтинг”. До списку, окрім представників опозиції, потрапляли і

представники більшості і навіть лідер парламентської фракції

СДПУ(о) Л. Кравчук

. У програмах, крім того, не повинна була

звучати інформація зі списку „Теми, що не в повному обсязі

відповідають формату ТК „Інтер”. У листопаді 2003 р., приміром,

за кілька днів було вирізано з інформаційного простору заяви

представників „Нашої України” та БЮТ, інтерв’ю посла США Дж.

Хербста газеті „День”, інтерв’ю Киселя „Дзеркалу тижня”,

інформацію про семінар з міжнародної освіти, організований

офісом Fulbright в Україні, повідомлення про пікетування

адміністрації Президента чернігівськими підприємцями та про

„круглий стіл” „Відповідальність за порушення законодавства про

вибори”

Темники стосувалися не тільки внутрішнього життя країни, але

й сепарували події міжнародного – сповіщалось тільки про те, що,

на погляд творців темників, було „корисним” для України. Аналіз

підбірок міжнародних новин на тому ж „Інтері” показав, зокрема,

що за три тижні на початку 2004 р. у „Подробиці” потрапили:

парламентський скандал в Італії, пов’язаний із банкрутством фірми

„Пармалат” (16.01) із супутнім натяком на те, що в італійському

парламенті існує інститут приставів, які розбороняють бійки

депутатів; думка міністра закордонних справ Австрії Беніти

Ферраро?Вальднер з інтерв’ю газеті „Ді прессе” про те, що вона

більше не є прибічником вступу країни в НАТО (17.01);

повідомлення про парламентську кризу в Сербії (30.01) та Іспанії

(20.01), демарш парламентської опозиції Японії (2.02),

протистояння уряду і парламенту Литви (29.01) та ін.

288

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Таким чином, відповідно до темників, в українському

інформаційному просторі було порушено баланс позитивних і

негативних новин. Слід звернути увагу й на те, що в новинарних

програмах акцентувався позитив із Росії та України на тлі

превалюючого негативу з інших країн світу.

У 2004 р. ситуація в країні вже дозволяла говорити про те, що

Президент своїми діями провокує нестабільність у суспільстві, що

ставало найкращим ґрунтом для будь?яких надзвичайних

сценаріїв

. І справді, у 2004 р. Л. Кучма вже волів не пам’ятати і не

дотримуватися тих високих моральних принципів, які він нібито

брався cповідувати, прийшовши до влади за десять років перед цим:

„...Я добре розумію, наскільки небезпечна сама ситуація

перерозподілу влади. І минула історія, і сучасна знає багато

прикладів, коли навіть „дворцовые интриги” призводили до

суспільного протистояння. Я впевнений, що в Україні ми

ніколи не допустимо такої драми. Я гарантую моїм

співвітчизникам, що сам не вдамся до таких нелюдських

методів вирішення будь>яких політичних проблем і не

дозволю це зробити іншим”

Попри такі запевнення, ті, хто добре знав Президента, твердили,

що Л. Кучма завжди „щиро вважав”, що країні необхідна сильна

централізована влада

3. Спроба переформатування влади

3 жовтня 2002 р. Президент створив комісію з проведення

конституційної реформи. Втім, її діяльність не була активною. Як

стверджував один із членів комісії, ця, остання, зіткнулася з усією

неоднозначністю конституційної реформи, полярністю поглядів на

тактику її проведення, нестачею фундаментальних і прикладних

наукових розробок з проблеми внесення змін до Конституції

України, браком системного науково?правового супроводу роботи,

відставанням „конституційно?правової науки від практики

державного будівництва”, застарілим або відверто умоглядним

289

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

характером уявлень, якими й надалі оперували науковці

. Та все це

не завадило тому, що 6 березня 2003 р. з’явився президентський Указ

за №197/2003 „Про внесення на всенародне обговорення проекту

Закону України „Про внесення змін до Конституції України”

. В

Указі, зокрема, вказувалося:

„Виходячи з виключного права українського народу

визначати і змінювати конституційний лад у державі, з

метою реалізації вимог Основного Закону України щодо

здійснення народовладдя, забезпечення всебічного

обговорення пропозицій стосовно шляхів проведення реформи

політичної системи в Україні... винести на всенародне

обговорення проект Закону України “Про внесення змін до

Конституції України”, поданий Президентом України на

розгляд Верховної Ради України, для визначення позиції

громадян України стосовно питань перерозподілу

конституційних повноважень між Президентом України,

Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України,

переходу від президентсько>парламентської до

парламентсько>президентської форми правління та інших

основних положень проекту”

У телевізійному зверненні напередодні – 5 березня – з нагоди

підписання Указу Л. Кучма пояснював, що реформування

політичної системи (перехід від президентсько?парламентської до

парламентсько?президентської системи) є необхідним, оскільки „в

діючій Конституції, по суті, був закладений механізм протистояння

законодавчої та виконавчої влади”

. А „останнім аргументом” на

користь реформи, на погляд Президента, стали результати останніх

парламентських виборів і підписання політичної угоди між

парламентською більшістю та її урядом, створення самого

коаліційного уряду. Наслідки таких змін і пропонувалося закріпити

в Конституції. Зокрема, Президент вважав за необхідне закріпити в

Основному Законі вибори до парламенту депутатів „від тієї чи іншої

партії” (тобто на пропорційній основі), тезу про утворення партіями,

„які отримали найбільшу підтримку”, фракцій, які у свою чергу

290

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

формували б більшість, а далі більшість формувала б уряд. Більшості

та уряду варто надати додаткових повноважень, – вважав Л. Кучма.

Зокрема, дати парламенту призначати Прем’єр?міністра,

кандидатуру якого, погоджену з парламентом, вноситиме

Президент. Парламент повинен був затверджувати склад уряду, а

уряд – керівників інших центральних органів виконавчої влади

Президент залишався б гарантом конституційних прав і свобод

громадян, незалежності та територіальної цілісності держави,

Верховним Головнокомандувачем та представником держави на

міжнародній арені. Президент мав призначати міністрів оборони,

внутрішніх та закордонних справ, з питань надзвичайних ситуацій

та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської

катастрофи, чотирьох „інших керівників центральних відомств”, за

поданням Прем’єр?міністра – глав державних адміністрацій. Крім

того, Президенту, як передбачалося, мало бути надане право

дострокового розпуску парламенту у випадку, коли депутати

неспроможні протягом визначеного Конституцією часу сформувати

більшість, якщо більшість неспроможна сформувати уряд та якщо

парламент не може прийняти державний бюджет на наступний рік

Відповідно до проекту Закону передбачалися зміни у структурі

парламенту – його розподіл на дві палати (одна формувалася б

представниками від партій і блоків, інша – представниками

регіонів). Кількість же депутатського корпусу мала зменшитись на

третину – з 450 до 300 чол.

З?поміж іншого пропонувалося розділити в часі вибори до

Верховної Ради, органів місцевого самоврядування та вибори

президента, але проводитися вони всі мали впродовж одного року

на один термін – п’ять років. Зрештою, серед положень, які

пропонувалося обговорити на всенародному рівні, було те, що

стосувалося кардинальної зміни ролі всеукраїнського референдуму:

його результати, як наголошував Президент, повинні мати пряму

дію і не потребувати затвердження будь?яким органом влади

Ідея переформатування влади була актуальною. Протистояння

з Президентом в умовах наростання авторитарних апетитів

останнього призвело до того, що Верховна Рада так і не змогла

посісти гідного місця в системі влади, що негативно позначалося