Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Обстоюючи відповідність своєї персони високій посаді, вони, втім,

не моргнувши оком витрачали шалені кошти на формування

„солодких електоральних ілюзій”, а ще – використовували виборчі

технології, що межували з відвертим політичним шахрайством, від

чого у потенційного виборця аж подих перехоплювало, а крім того

– мобілізували в електоральному середовищі конфлікти. Так,

своєрідною і, сказати б, недоброю традицією президентських

перегонів стало педалювання кандидатами на посаду тих чи інших

болючих для українців проблем. Приміром, „претендент?99” на

наступний президентський термін Л. Кучма та кандидат 2004 року

В. Ющенко, долучившись до боротьби за електоральні голоси,

проголошували відданість ідеї, сутність якої сконцентрувалася у

виразі „злодій повинен сидіти у тюрмі”

, чи, в Ющенковій

інтерпретації, – „бандитам – тюрми”. Принадною для претендентів

виявилася і можливість експлуатації мовного питання з

обов’язковими обіцянками одного із двох основних конкурентів

надати російській мові статус державної. Обов’язковими стали й

звинувачення в націоналізмі когось із кандидатів*, акцентування

його „залежності від США”

і „неприязні до Росії”. Або ж навпаки

– його беззастережній прихильності до північної сусідки (аж до

заглядання в очі) та неодмінній „здачі” цій, останній, українських

національних інтересів у разі перемоги на виборах

Кожні нові вибори президента висували нові гасла і відповідно

окреслювали нових „ворогів”. Кожні нові вибори програвали в

демократичності попереднім – претенденти, ігноруючи етику,

моральність, правові табу і релігійні заповіді, розширювали межі

жорсткості й безпринципності, втрачаючи „старомодне” почуття

власної гідності та виявляючи просту нездатність мислити

державними інтересами. (Можливо, саме усвідомлення цього

виборцями й зумовлювало той факт, що президентські вибори в

Україні відбувалися у два тури – жоден з кандидатів у президенти

* Так, Л. Кравчук з цього приводу писав: „А в Леоніда Даниловича частенько

все виглядало дуже просто. Я у Верховній Раді бачив листівки з його автографом.

Щось на кшталт: „Хочете мати уряд націоналістів – голосуйте за Кравчука!” або

„Хочете, аби у вас забрали останнє, – голосуйте за Кравчука!” (Див.: Кравчук Л.

Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми. – К., 2002. – С. 243).

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

не мав належного рівня підтримки.) Кожні вибори засвідчували, що

між обіцянками тих, хто включався до боротьби за „владний приз”,

і реальними справами обраного на посаду розверзалася прірва.

Наслідком же було зменшення довіри до президента та фактична

відмова переважної частини народу визнавати його легітимність,

попри те, що обраний концентрував у своїх руках неабиякий

владний ресурс (недарма ж бо один із відомих політиків зазначав,

що „влада в Україні знаходиться на кінчику пера президента”

Рефлексії над короткою історією інституту, особливостями його

становлення та розвитку дозволяють порушувати питання й щодо

причин зацікавленості другого президента та частини політикуму у

реформуванні системи влади в Україні й здійсненні переходу від так

званої президентсько?парламентської республіки до

парламентсько?президентської (проігнорувавши тим самим

висновок, зроблений у грудні 1994 р. тим же президентом про те,

що „треба визнати помилковим привласнення управлінських

функцій парламентом та місцевими радами. Біда Верховної Ради

зразка 1991 року не в тому, що вона взяла на себе функції державного

управління від комуністичної партії. В той час більше нікому було

це зробити. Її помилка полягала в тому, що вона побоялася, а може

була неспроможною передати у повному обсязі виконавчі

повноваження спочатку Уряду, а пізніше всенародно обраному

Президенту. Фактично до липня цього року в Україні існувала

парламентсько?президентська республіка. І вона довела свою

нежиттєздатність”

). Або, скажімо, питання про прагнення

антидержавницьких сил, пов’язане із „скасуванням інституту

президентства”

, скасуванням новітнього символу нації, що постав

у результаті всенародного (!) волевиявлення, чи про стійке та цілком

відверте бажання сусідів?росіян, засвідчене свого часу (25 квітня

2001

р.) на шпальтах московської „Независимой газеты” директором

Інституту країн СНД К. Затуліним: „Нам взагалі не потрібна

президентська влада в Україні, буде краще, якщо це буде

парламентська республіка. Наш національний інтерес зовсім не

полягає в тому, щоб Україна стала могутньою державою, з якою ми

повинні були б рахуватися”.

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Постання як цих, так й інших питань, зумовлюється впливом

ряду чинників, серед яких, приміром, не тільки той, що українські

президенти насамперед люди і, як людям, їм притаманні великі й

маленькі людські слабкості*, але й інші, пов’язані з тим, що часто?

густо президентські устремління (котрі мали як публічні, так і

непублічні вияви), а тим більше наслідки діяльності (безпосередні

чи опосередковані) двох контровезійних особистостей часом досить

важко піддавалися розумінню й логічним поясненням, оскільки не

вкладалися, приміром, в узвичаєні моральні межі демократичного

президентства. А крім того, – неодноразово спонукали замислитись:

чи є президент патріотом і професіоналом? Він відстоював власні

інтереси, інтереси власноруч вибудуваної реципрокної мережі

(приміром, коли Л. Кучма присвоював звання Героя України людям,

які були „своїми” в кримінальних колах**, чи коли Л. Кравчук

висловлював запізнілі жалі з приводу нібито невикористання ним

під час президентських перегонів 1994?го року адмінресурсу

зізнаючись тим самим у цинічній байдужості до інтересів виборців,

або ж коли шкодував, що брав участь у народженні незалежної

Української держави

, або, зрештою, коли у 2002 р., приміром,

переконував, що членство нашої країни у НАТО було б „абсолютно

природним”, відтак – Україні „варто поспішати” в НАТО, оскільки

організація є „важливою складовою новітньої системи європейської

безпеки”

, коли у 2004 р. додавав, що Україна повинна стати

„реальним, фактичним членом” і ЄС, і НАТО

, а на парламентських

* На зорі свого президентства – у березні 1992 р. – Леонід Кравчук переймався,

приміром, тим, що „Президент Борис Єльцин” пишеться з великої літери, а всі

інші – „чомусь з маленької” (див.: Кравчук Л. Є така держава – Україна. Матеріали

з виступів, інтерв’ю, прес?конференцій, брифінгів, відповідей на запитання /

Упорядкування та передмова Миколи Шпаковатого. – К.: „Глобус”, 1992. – С.70).

Варто зазначити, що поруч такої, сказати б, „невинної слабкості” є й істотно

„вагоміші”, пов’язані зокрема з численними звинуваченнями перших президентів

у зловживанні владою з корисливою метою (див. про це, наприклад: Харченко П.

А. Дзеркало для Леоніда Кравчука. – К.: АУНДП, 2002. – С.95 – 115.)

** Маю на увазі випадок із Героєм України О. Бартєнєвим, який „за

повідомленням МВС …більш відомий в кримінальних колах як „Майор” (див.:

Волошин В. „Чертова дюжина” от Юрия Луценко // Газета по?киевски. – №69. –

12 апреля. – 2005. – С.7.

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

виборах 2006 р. Л. Кравчук, як чільник блоку „Не так!”, уже казав

НАТО – „ні!”), чи ж, керований державницьким інстинктом,

кожною своєю дією захищав передовсім стратегічні інтереси країни?

A його оточення – справді представники українського сенкліту

мудреців, безкорисливих, професійних, патріотичних? Зрештою,

хочеться знати, перефразуючи Ч. Мерріама, не тільки те, яке

оточення породжує Лінкольна чи Рузвельта, але й яке – кравчуків і

кучм?

Пошук відповідей як на сформульовані, так і на інші – не

озвучені – питання (але від того не менш актуальні та гострі)

зумовлений не стільки, так би мовити, академічним інтересом

(заради з’ясування особливостей президентської влади в Україні в

1991–2004 рр. та уможливлення прогнозу щодо політичного режиму,

форми правління і – ширше – демократичної перспективи України),

як передовсім бажанням привернути увагу до них широкого кола

інтелектуалів. Адже, думається, свою частину відповідальності за

такий стан речей у державі, суспільно?політичну невизначеність,

суспільне незнання несуть, з?поміж іншого, й українські науковці.

І не тільки тому, що когось з них власна злиденність, а когось –

абсолютно інші мотиви змусили і змушують відмовитися від

„нудного” життя порядної людини, а відтак найактивніше

втручатися в політичний процес, стаючи його безпосередніми

учасниками*, але й тому, що своєчасне об’єктивне неосмислення

науковцями природи та суті вітчизняних політичних процесів, явищ,

феноменів загалом і зокрема інституту президентства, як й інституту

президента, неосягнення позитивів та вад функціонування

* На користь участі науковців у тій чи іншій активній формі у політичному

процесі і, зокрема, у найгостріших суспільно?політичних протистояннях, свідчить,

наприклад, своєрідне „зізнання” В. Якушика: „Структура і механізм реальної і

віртуальної... „помаранчевої” революції була описана автором цієї статті в січні

2004 року в аналітичній записці, наданій в розпорядження політиків і юристів,

що захищали у Верховному Суді України інтереси одного з кандидатів у

Президенти – сторони судового процесу, що програла справу... Всі головні

положення цієї аналітичної записки були відтворені у судовому засіданні

народним депутатом України Н. Шуфричем...” (Якушик В. Українська революція

2004– 2005 років. – С. 24).

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

останнього (яскраво висвітлених кількасотлітнім міжнародним

досвідом), відсутність своєчасної й незаангажованої їхньої реакції

на ті чи інші його прояви, на ті чи інші ініціативи й прагнення, на

політику українських президентів не в останню чергу зумовили

„тупцювання” України у 1994–2004 рр. між агресивним і

всеміцніючим паростям нового авторитаризму, що зростало навколо

могутнього президентського владного стрижня, з одного боку, і

непогамовним прагненням переважної частини українського народу

(адже, як свідчить міжнародний досвід, 20–25% населення за будь?

яких обставин підтримуватимуть існуючий режим) до демократії, –

з другого. Ми ніби забули, що, як застерігав свого часу Поль Рікер,

інтелектуали „через своє думання та висловлення” мають відчувати

себе „відповідальними за перетворення, еволюцію, революцію

їхньої країни”

. У нашій – впродовж кількох останніх століть

злоякісно недемократичній – російсько?радянській – імперській

частині планети це звучить особливо актуально: праця нашого

науковця (хай би там що говорили!) не може зводитися тільки, так

би мовити, до „чистої науки”, до кабінетних інтелектуальних вправ

і теоретичних розмислів про варіанти „кращого майбутнього”,

залишаючи збещещене радянською владою українське суспільство

на самоті – із своїм невіглаством щодо прав і свобод людини й

громадянина, корумпованою владою, тіньовими економікою й

політикою, туманними уявленнями про демократію й зокрема – про

ефективне демократичне президентство тощо. Сучасна доля

українського науковця все така ж, як і сто років до цього: здобувати

знання, затим популяризувати його, невтомно освічуючи маси

стосовно шляхів демократизації життя у республіці та надання

системі влади таких змісту й форми, які б слугували своєрідною

гарантією, з одного боку, неможливості відновлення у тій чи іншій

іпостасі імперсько?радянської політико?владної традиції, а з іншого,

– убезпечували б народ від узурпації влади новопосталими

олігархічними кланами. Адже, як свідчить український досвід

початку ХХІ ст., свідомість не тільки еліти, але й насамперед народу

забезпечує просування нації шляхом демократичного розвитку.

Відтак ця книжка буде однією із спроб осягнути недалеке минуле,

надолужити (в якійсь частині) пропущене й неусвідомлене, що

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

несподівано обернулося помаранчевою революцією, яка

неспростовно засвідчила: в умовах існування української

державності потяг до облаштування життя на демократичних

засадах, смак до свободи відчула переважна частина громадян

України. Чергова українська революція стала черговим зовнішнім

виявом внутрішніх наших негараздів: ухиляння влади від

суспільного контролю, нерозвиненості демократичних інститутів,

нездатності еліти домовлятися. Українці усвідомили демократичну

істину: влада в державі повинна бути змінною, змінною заради

збереження народом морального і громадянського здоров’я. Втім,

не слід забувати, що вона залишатиметься змінною тільки в тому

разі, коли ми спроможемося подолати ці негаразди, а для того

фрагмент за фрагментом – зусібіч – відтворимо та усвідомимо

картину пережитого й зробленого, досягнутого й упущеного, а затим

винесемо уроки з нашого зовсім недавнього минулого (зокрема, у

галузі творення інституту президентства) – періоду 1991–2004 рр.,

коли ми перебували у „післярадянському стані”. У тому стані, коли

нова еліта ще не народилася, а відтак влада була в руках старої,

радянської, із старими цінностями, способом мислення і

поведінки*. Тієї еліти, для переважної частини якої України в

переліку пріоритетів не існувало. А перед метою власного, майже

демонстративного, матеріального самоствердження все інше

мерхло. Тієї еліти (уособленням якої були „донецькі”, чи

„дніпропетровські”, чи „київська сімка”**), для якої поняття

„національний інтерес” зводилося до формули „забезпечення

* За підрахунками експертів Центру Разумкова, серед осіб, які протягом 1991–

2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем’єр, віце?

прем’єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації

Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської, комсомольської

номенклатури радянських часів становили 73%. Серед осіб, які з 1995 р. займали

посади голів обласних державних адміністрацій – майже 80%. За даними

Національного Інституту стратегічних досліджень, 52 та 46% керівного складу

місцевих і центральних органів влади України перебували на державній службі

ще за радянських часів. (Жданов І., Якименко Ю. Україна у ХХІ столітті: виклики

для політичної еліти // Дзеркало тижня. – 2003. – №44. – 15 листопада. – С.8).

Назва з’явилася з легкої руки Г. Суркіса, котрий сказав про своїх партнерів

по бізнесу, зокрема, таке: „Ми всі – друзі, партнери по життю: Валентин Згурський,

Віктор Медведчук, мій молодший брат Ігор, Богдан Губський, Юра Карпенко, Юра

Лях, я... Чудова сімка... У кожного – своя ділянка роботи в єдиному холдингу...”

(див. про це: Мостова Ю., Рахманін С. Україна партійна. Частина VI. Соціал?

демократична партія України (об’єднана) // Дзеркало тижня. – 2002. – №10. – 16

березня. – С. 3).

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

власного владарювання й збагачення”, що в свою чергу зумовлювало

бажання консервації у країні ситуації і чільника, котрий

забезпечував ті правила поведінки в суспільстві, які уможливлювали

привілеї певних кланів чи фінансово?промислових груп.

Зрозуміло, що сприйняття політичних практик (у т. ч.

президентської) на українських теренах є досить суб’єктивним

явищем, що зумовлено не стільки інтелектуальним багажем

конкретного дослідника чи використовуваним ним методологічним

інструментарієм, скільки іншими найрізноманітнішими

чинниками, починаючи від ідеологічної заангажованості й

особливостей мислення, спотвореного сумнівною геополітичною

логікою, до специфічності переконань у необхідності для України

тих чи інших геополітичних перспектив – європейських,

євразійських, російських тощо. Крім того, пропонуючи

зацікавленим свій аналіз президентської практики, дослідники іноді

уникають окреслення власної, так би мовити, „вихідної позиції” та

не відповідають на питання: з якою оцінювальною „міркою” вони

підходять до президентської влади, що беруть за своєрідний „зразок

президентства” – демократичне президентство західного зразка чи,

приміром, президентство в контексті „керованої демократії” на

кшталт путінської? Це спричиняє появу двозначних оцінок,

неточних і надто суперечливих висновків тощо.

Намагаючись уникнути подібної „пастки двозначностей”,

президентство в Україні нами буде аналізуватися з урахуванням

чільних критеріїв демократичного президентства західного зразка,

серед яких, зокрема, – прихід президента до влади тільки в результаті

проведення в країні вільних та справедливих виборів; перебування

на посаді суворо фіксований законом термін; функціонування в

умовах дії принципів розподілу влади, верховенства права, свободи

слова, пильного контролю громадянського суспільства за

прозорістю політичного процесу тощо.

Пріоритетними для вивчення та висвітлення будуть питання,

пов’язані із становленням інституту, аналізом особливостей,

привнесених у його функціонування першими двома українськими

президентами, висвітлення їхньої діяльності у напрямі розвитку

атрибутів державності, їхніх методів управління, кадрової політики

тощо.

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Дослідження президентства в Україні, а, отже, й висновки щодо

нього – тільки попередні. І не лише тому, що ще не всі спомини

написані, не всі документи доступні для аналізу, але й тому, що самі

екс?президенти напевно ще не реалізували усіх своїх помислів, не

договорили всього того, що, з їхньої точки зору, варте уваги

прийдешніх українців...

Посилання

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т.1. / Перекл. з англ.

О. Коваленка. – К.: Основи, 1994. – С.140.

Токвіль А. Про демократію в Америці: У двох томах /Переклад з

французької Григорія Філіпчука та Михайла Москаленка/. Передмова

Андре Жардена. – К.: Видавничий дім „Всесвіт”, 1999. – С.22.

Див.: Хмелько В. Через що політикам вдається розколювати Україну

// Дзеркало тижня. – 2006. – №24. – 24 червня. – С.5.

Див.: Якушик В. Українська революція 2004 – 2005 років. Спроба

теоретичного аналізу // Політичний менеджмент. – 2006. – №2. – С.31.

Кучма Л. Про найголовніше. – К., 1999. – С.267.

Див про це: Кравчук Л. Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми. –

К., 2002. – С.236.

Див. про це: Сонюк В. Аргументы Леонида Кравчука // День. – 2004.

– №138. – 6 августа. – С.4.

Рахманін С. Союз непримиренних однодумців // Дзеркало тижня. –

2006. – №50. – 24 грудня. – С.2.

Кучма Л. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи. – К.:

Видавничий дім „Альтернативи”, 2000. – С.53.

Програма [Комуністичної партії України] // Політичні партії України.

– К., 1999. – С.100.

Див.: Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С. 238.

Див. про це, наприклад: Швец Л. Кравчук отрекся от Украины? //

Газета по?киевски. – 2005. – №107. – 7 июня. – С.2.

Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С.384, 383.

Леонид Кравчук: „Кандидат в президенты и Президент – это, как

говорят в Одессе, две большие разницы” // День. – 2006. – №174. – 29

сентября. – С.1.

Рікер П. Завдання політичного вихователя // Рікер П. Навколо

політики – К.: „Дух і літера”, 1995. – С. 253.

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

ЧАСТИНА І.

Розділ І.

ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Метою життя є теоретичне знання

і свобода, що звідси витікає.

Анаксагор

Тисячі шляхів ведуть до істини,

і всі вони істинні.

Давньоіндійська мудрість

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

1. Огляд літератури з проблеми

За час, що минув з моменту постання в Україні інституту

президентства, накопичений значний фактаж та напрацьовано

досить об’ємний аналітичний матеріал стосовно його

функціонування.

Передовсім зверну увагу на те, що інтерес українських

дослідників до новопосталого інституту є аналогічним тому, який

проявляють науковці в інших колишніх радянських республіках,

вивчаючи та аналізуючи діяльність президентських структур у своїх

молодих державах

. Дослідження, з якими вдалося ознайомитися,

проведені у Вірменії, Білорусі, Казахстані, Росії. Враження від них

– вкрай неоднозначні. З одного боку, думається, не буде

перебільшенням сказати, що дослідники із вказаних пострадянських

держав пішли далі своїх українських колег, вдавшись до досить

грунтовного та ретельного аналізу інституту президентства в

історичній ретроспективі (впродовж кінця ХVІІІ – початку ХХІ ст.)

у країнах не тільки Америки чи Європи, але й Азії та Африки. Чому

це сприяє? Найперше – можливості всебічного осягнення

позитивних і негативних проявів функціонування інституту. Крім

того, що особливо важливо, – виробленню шляхів його адаптації до

специфічних умов держав на пострадянському просторі. Однак, з

іншого боку, що впадає в око, вдаючись до аналізу інституту

президентства уже у власних молодих країнах, науковці на теренах

колишнього СРСР не тільки дивним чином позбуваються

об’єктивності й критичності в його оцінюванні, але й найменшою

мірою переймаються тим, щоб найліпшим чином адаптувати західні

цінності до місцевих умов. Тож для переважної більшості досліджень

(зокрема, проведених у Білорусі чи Казахстані) характерна

констатація фактів та, так би мовити, досить обережний і дещо

запобігливий (у стилі

„президент – Батько і Геній”) аналіз ходу та

наслідків запровадження у систему влади інституту президентства.

Іншою їхньою особливістю є прагнення обґрунтування

„доцільності”, „оптимальності”, „перспективності” і т. п. політики,

впроваджуваної тим чи тим президентом, що владарює вже не один?

два конституційні терміни.

Дещо відмінною є ситуація у Росії, де частина науковців,

відчуваючи специфіку моменту, проводять ґрунтовні, гостро