Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

361

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

формувань, „партії/партій влади”, зрештою парламентської

більшості, місцевих адміністрацій, кишенькових громадських

організацій та засобів масової інформації і – виділимо окремо –

підконтрольних фінансово?промислових груп. Президентське око

не залишало поза увагою церкву і навіть культурне життя – численні

художні заходи відбувалися „під патронатом” Президента.

Рисою кучмізму було те, що Президент часто?густо виступав,

можна твердити, джерелом влади. „Нагромадження” влади у руках

Президента призводило до дублювання повноважень владих

інститутів, до підміни конституційних неконституційними.

Специфіка взаємовідносин між владою, бізнесом і злочинністю

дозволяла говорити про їхнє зрощення. Ця обставина не в останню

чергу й зумовила загальмування активно розпочатих в середині 1990?

х рр. ринкових реформ.

7. Функціонування на тлі багатопартійності „партії влади”

можна визначити як сьому ознаку кучмізму. Осердям „партії влади”

була або конкретна партія (наприклад, НДП чи СДПУ/о/), або ж

кілька партій, або – блок партій (як, приміром, „За єдину Україну!”).

Тобто специфікою кучмізму як режиму була структурна несталість

„партії влади”, постійна рухливість „партійного ядра” від однієї

політичної сили до іншої.

„Партія влади” нарощувала навколо себе численні організації

(структури громадянського суспільства), які виконували цілий ряд

функцій – від організації та демонстрації у потрібний час схвалення,

підтримки дій?слів?курсу Л. Кучми, захисту від опонентів до

вербування нових прихильників Президента, лояльних до режиму.

Показовим було те, що якщо спочатку вплив „партії влади”

поширювався на Кабмін, місцеві владні структури, підприємства

та організації, засоби масової інформації, „кишенькові” організації

у структурі громадянського суспільства, і тільки частково на

парламент, то перед і особливо вже після виборів до Верховної Ради

України 2002 р., коли „партії влади” вдалося створити слухняну

пропрезидентську більшість, у країні фактично не залишалося сфер,

непідконтрольних Президенту Л. Кучмі.

8. Іншою – восьмою – ознакою кучмізму було попрання прав і

свобод людини і громадянина в Україні. І не тільки таких, як право

362

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

на вільне волевиявлення чи право на доступ до нецензурованої

інформації (що виявилося у формуванні режимом монополії на

інформацію шляхом створення „темників”), але й права на

природну (ненасильницьку) смерть. Про обмеження цього,

останнього, дозволяє говорити як смерть Г. Гонгадзе чи І.

Алєксандрова, так і „таємничі” автомобільні катастрофи, у

результаті яких обірвалося життя, приміром, В. Чорновола чи М.

Медолиза.

9. У тісному зв’язку з порушенням прав людини варто розглядати

і таку рису кучмізму як несприйняття вільної та опозиційної думки,

позиції і – ширше – власне опозиції, що виділимо як дев’яту ознаку

феномену.

Утрату свободи по?своєму відчула інтелігенція: якщо в

радянський час значна її частина працювала над обґрунтуванням

політики партії, то при Л. Кучмі – над обґрунтуванням правильності

політики й позиції Президента, особливості його статусу – „над”

гілками влади, або „четвертої гілки” влади і т. п.

Що ж до опозиції, то тут варто відмітити, що ті, хто позиціонував

себе опозиціонерами після фактичного занепаду, чи „зміління” Руху,

мали свою специфіку: опозицією себе проголошували кілька

політичних сил, які, в одному випадку, намагалися виступати з

позицій певної ідеологічної платформи (наприклад, комуністичної

чи соціалістичної) – „грали по лівому краю”, в іншому, – з

неідеологічних позицій. Акцентуючи, приміром, „зраду

національних інтересів” Л. Кучмою, чи „зраду українського народу”,

чи „ідеалів демократії”, вони декларували свою опозиційність до

політичного курсу чи до режиму Л. Кучми. Опозиційність сил, які

виходили в маси у комуністичній, соціалістичній чи іншій

ідеологічній одежині, часто була тільки „про людське око”. У

критичні для влади моменти комуністи чи, приміром, прогресивні

соціалісти завжди були на боці останньої, в інший же час були

„опозицією” на рівні риторики. Відтак Президент не виявляв

політичної волі до подолання цих „опозиціонерів”. Але саме ці сили?

представниці російського націоналізму в Україні (як і ряд інших,

що виступали під слов’янофільськими чи, приміром, ліберальними

гаслами), які відмовляли Україні в перспективі на державне

363

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

існування, марячи про реставрацію в тому чи іншому вигляді СРСР,

становили й становлять загрозу українській незалежності. У поле

зору Л. Кучми потрапляли ті опозиціонери, які постали внаслідок

розшарування власне самої владної команди на зламі століть, ті, які

були і є плоттю від її плоті, але яких було виштовхнуто з владного

Олімпу. Ті, які реально мали шанси вирвати владу із рук корпорації

під орудою Л. Кучми (що й відбулося на короткий час на хвилі

помаранчевої революції).

Влада і опозиція не стали взаємозалежними, що є характерним

для функціонуючих демократій. Режим послуговувався опозицією

в тому сенсі, що на її плечі так чи інакше можна було перекладати

відповідальність за власні невдачі.

10. Невизначеність зовнішньополітичного курсу держави –

десята ознака кучмізму. Зигзагоподібна зовнішня політика, що

передбачала нескінченну множину „стратегічних партнерів”,

супроводжувалася констатацією євроатлантичних і європейських

прагнень України, а фактично євросимуляцією (термін О.

Майбороди). На зміну прозахідним настроям прийшов час

зближення з керівниками країн СНД, і насамперед з Росією (попри

Президентові рефлексії на тему „Україна – не Росія”) на шкоду

європейському вектору. Втім, характер відносин з Росією

дозволяють твердити не про їхній міждержавний характер, але про

міжклановий. Кучмізм призвів до „євросимуляції у поєднанні з

євразійським вектором на практиці, до демонстрації васальної

відданості Росії”

Українська держава не наблизилася до членства в НАТО чи ЄС

– бажання євроінтеграції залишилося бажанням на рівні риторики.

До того ж її реалізація була відсунута кудись далеко вперед, на

невизначену часову відстань. Україна не стала членом СОТ (до 2004

р., як про те твердив Президент); стосовно неї не була скасована

поправка Джексона?Веніка; держава не набула статусу країни з

ринковою економікою, що значною мірою обмежувало її економічні

та політичні устремління на міжнародній арені.

Сукупність цих – основних – ознак й характеризувала режим Л.

Кучми. Їхнє посилення і призвело врешті?решт до втрати

легітимності, чи „девальвації” другого українського Президента.

364

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Роздумуючи над перспективами інституту, варто взяти до уваги

те, що, як свідчить міжнародний досвід, жодна з існуючих форм

державного правління – президентська, парламентська чи

напівпрезидентська – не є, так би мовити, панацеєю від усіх бід.

Кожна з них може бути позитивно?продуктивною, але також і

безрезультативною та навіть більше: призвести до постання нових

загроз суспільствам, котрі запозичують і насаджують з?посеред себе

те, що не є для них органічним, що не узгоджується з їхнім рівнем

політичної культури і свідомості, рівнем економічного, соціального

розвитку тощо. Варто пам’ятати і про те, що будь?яка демократична

форма правління починає дійсно „працювати” тільки тоді, коли

вона достатньо інституціалізована. Інститут президентства в Україні

якраз і не набув необхідного рівня інституціоналізації. Не додала

йому принади в очах суспільства й особа як першого, так і другого

Президентів. А перші роки перебування на посаді В. Ющенка

(політика з дещо, сказати б, „несвоєчасними” рисами і

характеристиками, неадекватними методами керівництва

посткучмівською державою) підводить до роздумів, якщо не про

реальність чергового „укороченого” президентства і відповідно

настання „тривалого” (того, яке, в разі суспільного „сну”,

спроможне кинути українців в обійми жорсткого авторитаризму),

то про те, що інститут президентства (як й інші владні інститути)

не вдається ввести в правові демократичні береги...

Але попри всю складність сиуації, інститут президентства в

Україні є необхідним: в умовах перехідного періоду, що все ще триває

на вітчизняних теренах, він залишається тим необхідним чинником,

котрий за умов достатньої інституціоналізації спроможний

убезпечити Україну від нових потрясінь, зрештою, – зберегти

державність. Перехід же до парламентської республіки (як того

слідом за Росією невтомно прагнуть ліві і про що говорили у 2001 р.

навіть творці Форуму національного порятунку) може стати новим

дестабілізуючим державу чинником.

* * *

Можливо згодом, з відстані, наше сьогодення, а відтак і головні

його дійові особи, прийдешнім поколінням здадуться якимись

365

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

іншими. Можливо колись, не зараз, українці, зачувши імена своїх

перших президентів, переповнюватимуться тими ж почуттями і

думками, якими наснажуються американці, зачувши ім’я Дж.

Вашингтона, Ф. Рузвельта чи Р. Рейгана, французи – при згадці про

Ш. де Голля, як й естонці про Леннарта Мері. А, може, як і ми

сьогодні (усвідомивши, що наші „королі” – „голі”), тільки

полегшено зітхатимуть, – часи цих, перших обраних, в яких так і

не зреалізувався шанс нації жити по?людськи, на щастя,

скінчилися...

Посилання

Литвин В. Вимір історією. – С.376–377.

Там же. – С.263.

Кучма Л. Про найголовніше. – С.267.

Його ж. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи. –

К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 2000. – 504 с.

Майборода А. Категория адекватности. –http://dialogs.org.ua/

dialog.php?id=52&op_id=853#853

366

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

367

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Наукове видання

Монографія

КАРМАЗІНА

Марія Степанівна

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Редактор – Фаїна Козирева

Комп’ютерна верстка – Володимир Козенєв

Коректор – Юрій Дяков

368

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Здано в набір 20.02.07

Підп. до друку 20.03.07 р.

Формат 60 х 84 1/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Обл.?вид. арк. 17,6.

Умовн. друк. арк. 18,6.

Тираж ? 600 прим. Зам. № 65_20.02 – І

ТОВ “Бланк?Прес”

02081, м. Київ, а/с 45.