Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

261

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

посварить за справу якогось керівника, а потім довго

переживає, чи ж не образив він його”

Життя у державі ставало проекцією Кучминих „персональних

поглядів, особистих життєвих постулатів”, а часом, як стверджували

досить авторитетні в державі особи, і...

„постабстинентних настроїв”

Можливо, перебуваючи в полоні саме

такого настрою, Л. Кучма вдивлявся у

людей своєї країни і бачив, що його

оточували (у його термінах) „свині

недорізані”, „хворі”, „подонки”, у

яких „шарики за ролики заїхали”. І

взагалі – не суспільство, а тлум

ідіотів... Правда, сам він знаходив собі виправдання, зауважуючи:

„...Я директор, у мене відповідний лексикон і так далі.

Якщо десь хтось щось мені доповідав, то я міг «проїхатися»

по кожному, я цього не соромлюся. Мені в моєму віці від цієї

іноді нелітературної мови важко відмовитися, тому що ця

мова іноді допомагає більше, ніж будь>які умовляння...”

Ставши вдруге президентом, Л. Кучма передовсім не став

умовляти парламент бути більш покірним у відносинах з

Президентом та погодитися на розширення його повноважень. Він

не став цього робити не тільки тому, що його очолила людина (О.

Ткаченко), котрій цей пост не мав належати – посада розглядалася

як своєрідна плата тим силам, які підтримали Л. Кучму на виборах

але й тому, що ставився до парламенту як до сили, що опиралася

керівництву з боку Банкової і була досить непередбачуваною.

Незадоволення парламентом проявлялося навіть у тому, що

Президент не дуже підбирав слова, даючи оцінки парламентарям

та результатам їхньої роботи (зокрема, в одному з телезвернень до

народу Л. Кучма сповістив, що у Верховній Раді України засідають

„вори в законі”

). Чергове незадоволення підштовхнуло Л. Кучму

скористатися своїм особливим і перевіреним видом політичної зброї

Ad notanda

...Народ – просто річка,

якою пливе човен; а в човні

сидять урочисті й виряджені

оцінювачі.

Ф. Ніцше

262

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

– референдумом. Адже він пам’ятав, що двічі „зброя” спрацювала

якнайкраще: вперше, як пам’ятаємо, навесні 1995 р., коли, не

досягши порозуміння з Верховною Радою щодо розширення меж

своїх повноважень, він видав указ „Про проведення опитування

громадської думки з питань довіри громадян України Президенту

України й Верховній Раді Україні”, і парламент змушений був

реагувати – на світ з’явився Конституційний договір, що

задовольнив його, Кучмині, прагнення, та вдруге – влітку 1996 р.,

коли після чергового непорозуміння з парламентом видав указ „Про

проведення всеукраїнського референдуму з питань схвалення нової

Конституції України”. Наслідок теж не забарився – трохи більше,

ніж через добу, пригадаймо, Україна отримала від парламентарів

Конституцію.

Тож не забувши про цю свою удачу, Л. Кучма вирішив знову

послугуватися референдумом. Правда, цього разу йому вдалося

внести певну родзинку у захід – організувати й провести референдум

за так званою народною ініціативою. Кучмин Указ за 365/2000 від

15 січня 2000 р. так і називався: „Про проголошення всеукраїнського

референдуму за народною ініціативою”

Показово, що не всі в країні дотримувалися думки, що

референдум проводиться заради приборкання парламенту і

відповідно розширення сфер впливу та повноважень Президента аж

до майже диктаторських. Спростовуючи опонентів Л. Кучми, його

прихильники (ті, хто міг сказати, як В. Литвин: „Я йому всім

зобов’язаний”

) акцентували, що він „генетично не може бути

диктатором”

. Члени президентської команди висловлювалися з

приводу референдуму розлого, але якось туманно. Зокрема

зауважували, що Л. Кучма усвідомлював, що погіршення

економічної ситуації в країні буде вимагати від нього „якихось

рішучих кроків” і здійснити ці кроки він мав у перші півроку після

перемоги – „доки не витрачено кредит довіри”

, здобутий на

президентських виборах. Робилося припущення, що Президент вже

тоді прийняв рішення замінити урядову команду, доручивши

формування нової одному із „молодих реформаторів”, але він не

міг не розуміти, що якими б рішучими та ефективними не були його

дії, вони нібито самі по собі, без активної і „співнаправленої участі

263

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

парламенту, не здатні надати стійкого характеру позитивним

імпульсам”

. Втім, жодних гарантій того, що у Верховній Раді після

президентських виборів утвориться неліва більшість, налаштована

на конструктивне співробітництво з виконавчою владою, у

Президента, як твердилося, не було. Висновок зводився до того, що

„такі чи приблизно такі розмисли викликали до життя ідею

референдуму”

. Тобто референдум проводився з найшляхетнішою

метою.

Але міжнародні організації (найперше – Рада Європи,

Венеціанська комісія) не схвалювали устремлінь українського

Президента, зауважуючи, що проведення референдуму йде в розріз

із Конституцією республіки. Та Л. Кучма підключив до справи

Конституційний суд України. Цей, останній, і прийняв рішення,

яке насамперед задовольнило главу держави: як неконституційні

КСУ розцінив два пункти президентського указу – щодо

висловлення недовіри Верховній Раді та відповідно надання

Президентові права у такому разі її розпуску й щодо прийняття

Конституції України всеукраїнським референдумом. Інші ж чотири

пункти* указу судом були підтримані.

* На референдум було винесено такі питання: 1. Чи підтримуєте Ви пропозиції

про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого

змісту: „Президент України може також достроково припинити повноваження

Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не

змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі

незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в

установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету

України”, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом

України Верховної Ради України, та відповідне доповнення пункту 8 частини

першої статті 106 Конституції України словами: „та в інших випадках,

передбачених Конституцією України”?; 2. Чи згодні Ви з необхідністю обмеження

депутатської недоторканості народних депутатів України і вилученням у зв’язку з

цим частини третьої статті 80 Конституції України: „Народні депутати України не

можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної

відповідальності, затримані чи заарештовані”?; 3. Чи згодні Ви із зменшенням

загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим

заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів „чотириста п’ятдесят”

на слово „триста”, а також внесенням відповідних змін до виборчого

законодавства?; 4. Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного

парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України

і сприяла їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і

виборчого законодавства? – http://www.cvk.gov.ua/pls/r001/webproc0r

264

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Референдум відбувся 16 квітня 2000 р. Експерти схилялися до

того, що він, фактично будучи спрямованим на нелегітимне

посилення президентської гілки влади в країні, передбачав звуження

конституційних принципів та інститутів демократії, порушував

гарантії соціальної стабільності та був націлений на злам

традиційних структур українського парламентаризму. До того ж його

проведення супроводжувалося не тільки масовим застосуванням

адміністративного примусу, але й залякуванням людей,

ігноруванням політичних, а іноді також особистих прав і свобод

громадян

. Однак Л. Кучму не зупиняла ні критика, ні

незадоволення, ні звинувачення у своєрідному політичному

шахрайстві. Відтак зрозуміло, що він отримав ті результати

референдуму, на які й сподівався.

У такій ситуації навіть найближчі сусіди – росіяни – не

забарилися з відгуками на дії українського Президента. Як писала

18 квітня 2000 р. російська „Независимая газета”, Л. Кучма,

спираючись на рекомендаційні побажання українського народу,

„спробує створити політичний режим декларованої демократії

білоруського зразка”, адже референдуми в Білорусі у 1996 р. і України

у 2000?му – „близнюки?брати”, але „якщо в Білорусі знищення ідей

батьків?засновників „принципу розподілу влади” давно стало

реальністю, то Україна лише стає на цей шлях”

Попри такий „успіх”, попри те, що з Кучминого табору лунало,

що референдум засвідчив нищівну поразку опозиційних до курсу

Президента України сил, остаточно відкинув „їх на узбіччя

політичного процесу», перетворив на політичних аутсайдерів

Президент фактично зазнав фіаско, оскільки парламент так і не

приступив до імплементації результатів референдуму. І не дивно,

адже як у парламентарів, так і в численних представників електорату

були сумніви щодо достовірності оголошених результатів –

позитивних відповідей народу на всі чотири питання. Знову й знову

висловлювалися думки про широке використання адмінресурсу в

ході проведення референдуму, а, отже, й фальсифікації його

результатів.

Цей фальшивий референдум „за Кучминою ініціативою” став

своєрідною точкою у Президентовій політичній біографії: здавалося,

265

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

що після його проведення доля почала відвертатися від Л. Кучми. А

першим провісником цього стали події, пов’язані із зникненням у

середині вересня 2000 р. журналіста інтернет?видання „Українська

правда” Георгія Гонгадзе. „Таращанське тіло”, яке нібито належало

Георгію, знайшли в середині листопада. Наприкінці листопада – 28?

го – суспільство з вуст О. Мороза довідалося про „плівки

Мельниченка”

, з яких нібито випливало, що замовником

зникнення Г. Гонгадзе був Президент України*. Недивлячись на те,

що спливло кілька років, відповіді на питання стосовно ролі

президента у „справі Гонгадзе” немає. Як і не існує визначеності у

питанні щодо „плівок Мельниченка”. Відтак має право на життя

версія про причетність російських спецслужб до витоків „касетного

скандалу” в Україні

. Можливо, дискредитація українського

Президента була першим рішучим кроком у боротьбі з Україною.

Цей висновок матиме підтримку, якщо простежимо подальшу

„обробку” Л. Кучми шляхом, приміром, стрімкого збільшення

контактів між російським та українським президентами, якщо

візьмемо до уваги досить стриману реакцію українського

Президента на події навколо о. Коса Тузла та, зрештою, рішуче

проштовхування політреформи, спрямованої на послаблення

майбутнього нового президента, у руслі змін, очікуваних Росією (про

що йтиметься нижче). Втім, на початку зими 2000 р. українці ще не

обґрунтовували висновків, а тільки чекали на відповідь Л. Кучми у

зв’язку з жахливою новиною. Але Президент дуже довго – тиждень

– ніяк не реагував на звинувачення, а на восьмий день назвав

аудіозаписи провокацією.

* Зокрема, лідер соціалістів сказав: „Зобов’язаний заявити, що замовником

зникнення Георгія Гонгадзе є Президент України Леонід Кучма. Із самого початку

глава адміністрації Президента Володимир Литвин був у курсі щодо підготовки та

здійснення цього замовлення. Безпосереднім розробником сценарію й

організатором операції є міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко...”

Сьогодні, у свою чергу, звучать звинувачення вже на адресу самого О. Мороза:

„...Те завзяття, з яким Олександр Олександрович Мороз намагається спрямувати

слідство у певне русло, та настійливість і незавуальованість, з якими вимагає від

суду призначити винних, виконавців і організаторів, підводить до великих

роздумів. ...Тим самим він намагається відвести від себе все більше і більше

обгрунтовані підозри”. (Владимир Литвин: „Я допускаю, что Георгий Гонгадзе

жив, мне бы хотелось этого, да и Леся Гонгадзе не верит в смерть сына. По?моему,

сердце матери не ошибается...” – http://www.bulvar.com.ua/arch/2006/51/

4587f427d0496/)

266

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Пізніші деякі висловлювання Президента з приводу справи Г.

Гонгадзе викликали щонайменше подив, адже здавалося, що він

підготовлював громадську думку до того, що відповідей на питання

„хто й з якою метою позбавив життя журналіста?” так і не буде

знайдено. Приміром, у лютому 2001 р. Л. Кучма, відповідаючи на

запитання журналістів, з одного боку, твердив, що „ми докопаємося

до істини”, але з іншого, – відзначав, що в країні щороку пропадає

35–40 тис. чол., з яких 10% узагалі не знаходяться. Крім того,

запитував сам про те, чому „ми дотепер не знайшли убивцю прем’єр?

міністра Швеції Пальме? Дотепер невідомі причини вбивства

президента Кеннеді...”

Тобто президентська логіка, уґрунтована

не тільки на українських кримінальних реаліях, але й на негативному

досвіді інших держав, мала підвести українців до висновку, що

неуспіх у розслідуванні справи Ґонгадзе, таким чином,

безпроблемно можна вписати у статистику нерозкритих вбивств, яка

є майже закономірним огріхом діяльності правоохоронних органів.

Така президентська логіка не задовольняла суспільство, адже у

даному випадку йшлося не про „рядовий” кримінальний злочин,

не про знищення „людини влади”, але про смерть журналіста як

про наступ на свободу слова, залякування тих представників ЗМІ,

які вдавалися до критики режиму, і ширше – наступ на суспільство,

в якому критично мислячу людину чи опонента (як у випадку з

лідером Руху В. Чорноволом, смерть якого сталася у березні 1999 р.

внаслідок автомобільної, як вважали його однодумці, запланованої,

аварії) позбавляли одного із основних її прав: права на природну –

ненасильницьку – смерть. А список осіб, смерть яких на

вітчизняних теренах була неприродною, – невпинно розширювався.

У цьому списку були імена банкіра В. Гетьмана, журналіста І.

Алєксандрова, а згодом – директора „Укрспецекспорту” В. Малєва,

директора інформаційного агентства „Українські новини” М.

Коломійця, держслужбовця М. Медолиза та інших, смерть яких хоч

і була менш резонансною, але такою ж таємничою*.

* Як, наприклад, смерть Миколи Медолиза (у 1992 р. – експерт сектора з

питань іноземних інвестицій Кабміну, згодом – відповідальний секретар Валютно?

кредитної ради Кабміну, з липня 1996 р. – заступник, а з 1998 р. перший заступник

глави Національного агентства з питань реконструкції та європейської інтеграції),

267

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Справа Гонгадзе і „касетний скандал” стали приводом до

конфлікту між Президентом і парламентом, між владою і опозицією,

яка, можна твердити, вперше організовано заявила про себе

наприкінці року, у грудні. Правда, Президент намагався робити

якісь „кроки заспокоєння” ситуації. У грудні, приміром, 25?го, він

видав Указ „Про політичну раду при Президентові України”. Рада,

очолювана секретарем (ним було призначено В. Пустовойтенка),

створювалася, як вказувалося у документі, з метою більш повного

врахування позицій політичних сил при виробленні державної

політики, пропозицій та рекомендацій партій щодо подальшого

вдосконалення політичної системи суспільства, налагодження

конструктивної взаємодії між органами державної влади і

об’єднаннями громадян для забезпечення стабільності в державі

Але конструктиву вже не виходило. Лідерам опозиції – Г. Удовенку,

Ю. Костенку, О. Морозу, Ю. Тимошенко – вдалося організувати

вуличні демонстрації, провести в країні ряд інших протестних акцій.

Серед них такі, як акція протесту, проведена 15 грудня 2000 р. (у

день закриття Чорнобильської АЕС) на майдані Незалежності в

столиці, на якій вимагалися відставка Президента і керівників

силових відомств; грудневі виступи представників Громадянського

комітету захисту Конституції в Чернівцях, львівські події в рамках

акції „Україна без Кучми!” та розгортання наметових містечок у

Одесі, Черкасах, Харкові. За оцінками організаторів, у різних

регіонах України в протестних акціях взяло участь близько 300 тис.

чол.

У таких умовах Верховна Рада прийняла рішення про

заслуховування звіту Генерального прокурора (щодо ходу

яка сталася в результаті автокатастрофи у липні 1999 р. Будучи держслужбовцем,

М. Медолиз виконував певний час функцію валютного кур’єра, який виїздив за

кордон, маючи паспорт на прізвище Розумовського А. М., і вивозив „особисті

заощадження” високопоставлених керівників держави. Там розміщував гроші на

спеціальних рахунках. У 1999 р. М. Медолиз вирішив порвати і з своєю діяльністю.

Він здійснив спробу передати інформацію про фінансові схеми розкрадання

державних коштів. (Пізніше частина цієї інформації дійшла до Г. Омельченка й

була оголошена в депутатському запиті від 5 лютого 2002 р. про розкрадання Л.

Кучмою, А. Лобовим, Ю. Зв’ягільським 12 млн. німецьких марок.) Спроба

закінчилася смертю.

268

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

розслідування вбивства Г. Гонгадзе), ухвалила закон про

парламентські тимчасові слідчі та спеціальні комісії – „колегіальні

тимчасові органи Верховної Ради України, завданням яких є

здійснення парламентського контролю шляхом проведення

розслідування питань, що становлять суспільний інтерес”.

А між тим пропрезидентські сили оговталися. Кілька тисяч

чоловік (близько восьми) стали учасниками акції з промовистою

назвою „Україна з Кучмою”. Президенту був переданий текст

звернення партії „Центр”, у якому була висунута вимога навести в

країні лад. Партія стала на бік глави держави. Крім „Центру”, про

підтримку Л. Кучми заявив ряд регіональних організацій НДП,

Національна рада Спілки лідерів місцевих і регіональних влад

України та інші.

Прихильники Президента, аналізуючи хід подій у країні,

зауважували, що „це було найсерйозніше потрясіння українського

політичного життя”, яке, безумовно, негативно позначилося і на

динаміці політичного розвитку, і на рішучості дій влади – багато

проблем, які планувалося вирішити у 2001 р., не були вирішені

тільки тому, що „влада в Україні зазнала дуже серйозного удару і

дуже довго оправлялася від наслідків цього удару”

. М. Азаров,

зокрема, відзначав, що Президент мав серйозну програму

перетворень. Ці перетворення мали бути спрямовані, найперше, на

реалізацію наслідків референдуму.

„Хто б як не оцінював цей референдум, – твердив М.

Азаров, не поділяючи висновків експертів, – він дійсно мав

доленосні рішення для країни. Це, передусім, рішення про

двопалатний парламент — рішення ключове для нас. Це

також право Президента застосовувати розпуск

парламенту в тому випадку, якщо парламент виявляється

деструктивним для країни. Тобто намічався цілий ряд змін

Конституції, які б наблизили Україну до рівня цивілізованих

країн, передусім з розвитку парламентської системи у

країні. Вони не відбулися. Тому що „касетний скандал”

відтіснив усе це на другий план і завдав такого удару по владі,

після якого вона була вимушена займатися не реалізацією

269

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

рішень референдуму, а самовиправдовуванням, виходом з

найглибшої кризи, у яку касетний скандал втягнув країну”

Що ж до самих учасників акції „Україна без Кучми!”, то вони

відчули, що акція набула безпрецедентного резонансу порівняно з

будь?якою іншою акцією в сучасній українській історії

. За

розмахом її порівнювали з політичними рухами кінця 80?х років ХХ

ст. і вважали, що основною причиною її невдачі було те, що В.

Ющенко „пішов на повідку у Кучми” і підписав листа („листа

трьох”

), де назвав „фашистами” своїх же прибічників по всій

країні. „Зрада” В. Ющенка призвела до морального надлому єдиного

фронту опозиції

– опозиція розгубилась, їй забракло рішучості.

Не дивлячись на те, що у лютому 2001 р. виник Форум національного

порятунку, це не зарадило справі – протестна хвиля вляглася.

Показово, що не тільки В. Ющенко схилився до необхідності

появи такого листа: інший підписант „листа трьох” – І. Плющ –

твердив, що лист був необхідний для того, щоб „розрядити

напруженість у взаєминах між Президентом і урядом, між Кабінетом

міністрів і парламентом”. Він був необхідний, щоб „зберегти

стабільність у країні”, оскільки не тільки відставка уряду, а й

дострокові вибори Верховної Ради були цілком реальними

. Але ж

ні уряду, ні парламенту у відставку йти не хотілося. Що ж до В.

Ющенка, то він якось зауважив, що насправді підписував інший

документ, а не той, що був озвучений у мас?медіа.

Слід вказати, що не тільки ті люди, яких Л. Кучмою та його

прибічниками було зараховано до опозиції, на той час почали досить

гостро критикувати чинного Президента та його політику. Були

серед критиків і „люди влади”. Так, досить недвозначні оцінки

ситуації в Україні в одній із своїх книг, що побачила світ у 2001 р.,

дав Л. Кравчук, зауваживши, насамперед, те, що „ми не йдемо тим

шляхом, який обрали на референдумі 91?го року. Тупцюємо на місці:

ні вперед, ні назад”

. Л. Кравчука не влаштовувало не тільки те, що

в країні за кілька років очолюваній ним Комісії так і не вдалося

провести адміністративної реформи чи хоча б здійснити у цьому

напрямі якихось вагомих конкретних кроків – його не вдовольняв і

ряд інших речей. Екс?президент заговорив і про „куплену посадову

владу”, і про те, що влада є „найприбутковішою справою і захистом

270

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

від закону”, і про обдурений народ, і про те, що „у перехідний період

президента треба обирати лише на один термін”, і що саме

Президент має нести найбільшу відповідальність за стан справ у

державі, оскільки „має найбільше влади”

. Такі (й інші) численні

звинувачення на адресу влади і конкретно Президента з вуст Л.

Кравчука були своєрідним і додатковим контраргументом,

спрямованим проти тих, хто брався стверджувати, що в Україні

немає серйозних проблем, а твердження опозиції – тільки нахабна

видумка.

Попри те, що Л. Кравчук добре

усвідомлював і викривав недоліки

влади, він (як багато й інших – тих,

хто так чи інакше був причетний до

влади) у 2001 р. жодною мірою не

припускав можливості, що опозиції

після парламентських виборів 2002 р.

вдасться переглянути обсяг

повноважень Президента у бік їх зменшення, а то й домогтися

скасувати президентську посаду „як таку і в такому вигляді, в якому

вона є зараз”. Відчувши при Л. Кучмі ще і якийсь особливий смак

влади, Л. Кравчук закликав:

„Для того, щоб цього не сталося, потрібно серйозно

подумати про владу, про державу, про майбутнє”

Показовою на той час була і позиція В. Литвина, який

зауважував, що „нам не потрібен сьогодні правовий нігілізм”, що

ми домоглися того, що у людей поступово з’являється повага до

Конституції, відтак був проти переписування кимось Конституції

„під себе”, оскільки, як справедливо зауважував, країна не повинна

бути заручницею тієї чи іншої групи політиків.

„Основний Закон країни, при всій його не бездоганності

в окремих деталях, дає можливість для прояву ініціативи,

діловитості, реалізації політичних планів”

, – резюмував

В. Литвин.

Правда, зовсім скоро його позиція зміниться.

Verba magistri

Кучмізм кровно пов’язаний

із совдепією і не менш

злочинний, ніж комуністична

система.

М. Маринович