Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

241

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

політик найвищого рангу дозволяти собі почуття там, де має

панувати ratio й здоровий прагматизм, звучить як риторичне.

„Ще на посаді прем’єр>міністра, – зауважував

Президент, – я докладав усіх зусиль до того, щоб

нормалізувати політичні відносини України з Росією, а через

них і економічні. Мені не вистачало для цього владних

повноважень, а владі – і виконавчій, і законодавчій – волі,

мудрості, бажання і уміння. Ставши Президентом, я

оголосив відносини з Росією одним з головних пріоритетів

України, і підписатися під цією заявою готовий завжди”

112

Пріоритетність Росії проявлялася в тому, що, як наголошували

опозиційно налаштовані до влади політики та представники

української інтелігенції, Л. Кучма часто поступався українськими

інтересами на користь Росії. Українськими інтересами й

українською територією. Так, наприклад, всупереч Конституції

України 1996 р. (зокрема статті 17, яка

проголошує, що „на території України

не допускається розташування

іноземних військових баз”),

Чорноморський флот Російської

Федерації одержав право базуватися у

м. Севастополі на період до 2017 р.,

чим було закладено основу для

підвищення проблемності українсько?

російських взаємин щонайменше на

найближчі 10–15 років. З урахуванням

цього відходив на задній план той

факт, що Л. Кучма відмовився

підписувати угоди про так звані зовнішні кордони СНД, утворювати

митний союз з Росією, підписувати конвенцію про Міжпарла?

ментську асамблею СНД. З цими, як і деякими іншими питаннями,

пов’язаними із „підтягуванням” України до Росії, український

Президент вирішив просто зачекати (як з’ясується під час його

другого президентського терміну).

Nuda veritas

Ні для кого не секрет, що

починаючи ще з 1992 року

Чорноморський флот відіграє

в Україні роль не тільки

військового формування,

оскільки на його основі

формується політична

ситуація в Криму.

Чорноморський флот є

оплотом антиукраїнської

позиції певних сил.

К. Морозов

242

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Російські „зобов’язання” Л. Кучми зумовили ту обставину, що,

починаючи з самого початку 1997 року, в пресі активно почала

обговорюватися наступна президентська кампанія в Україні й

висловлюватися припущення, що Росія підтримуватиме

переобрання Л. Кучми на новий президентський термін (чого, що

показово, сусідня держава не робила стосовно Л. Кравчука, який

підозрював, що Росія доклала зусиль і до організації шахтарських

страйків на Сході України, і до дострокового його переобрання на

президентській посаді

113

). Незважаючи на явні та латентні форми

взаємин Л. Кучми з керівництвом Росії, в українському суспільстві

були ті, хто згодом промовив, що мине небагато часу і люди будуть

говорити про Президента Л. Кучму як про одного з найбільших

патріотів?державників незалежної України

114

7. Суспільство під пресом цензури та нагляду

Наприкінці 90?х у президентській Адміністрації після чергового

порушення Президентом Конституції з’явилася посада

уповноваженого Президента України з питань контролю за

діяльністю СБУ. Така новація насторожила передовсім опозицію.

Вступаючи у суперечку з президентськими юристами, опоненти

вказували на те, що, по?перше, СБУ не підконтрольна Президенту,

а тільки підпорядкована, що не одне й те саме. По?друге,

незважаючи на те, що відповідно до Закону „Про службу безпеки

України” діяльність державних органів у сфері національної безпеки

координує і контролює РНБО України, очолює яку Президент

України, він все ж не заміняє собою всю Раду. Тому й не може мати

власного „контролера” в СБУ. Зрештою, представники опозиції

акцентували увагу на 106?ій статті Конституції, відповідно до якої

Президент не мав права свої повноваження передавати іншим

особам чи органам.

Відтак у цей час все частіше почали лунати заклики до „урізання”

впливу президентської вертикалі шляхом внесення змін до

Основного Закону, введення у дію закону про імпічмент Президенту.

Втім, знаходилися і противники того, щоб „позбавити Президента

його центральної ролі в системі політичних зв’язків”, які

243

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

зауважували, що зміни програмного порядку в Конституції робити

не на часі: це небезпечно в умовах економічної, політичної та

соціальної кризи

115

Досить невпевнено у той час почувалися засоби масової

інформації, оскільки контроль за їхньою діяльністю з боку влади

ставав все більш відчутним. Прикметно, що майже відразу після

свого переобрання у 1994 р. перший Президент України Л. Кравчук

в одному із своїх інтерв’ю газеті „Зеркало недели” акцентував на

тому, що під час його правління газети і телебачення були більш

критичними.

„Здається мені, – розмірковував Л. Кравчук, – що

хтось міцно тримає засоби масової інформації в кулаку. Я

не маю необхідної інформації із газет. Ні, вони не говорять

не те, вони говорять не все…”

116

Перший Президент був правий: для ЗМІ, які не були

запобігливими з владою, починалися не кращі часи. Відкрито про

це заговорили і самі журналісти, зауважуючи, що українська преса

„залякана до смерті”*.

З мас?медіа влада боролася, застосовуючи судові механізми.

Звичайною справою стали позови до ЗМІ щодо захисту не стільки

честі та гідності того чи іншого державного чиновника або політика,

але й грошової компенсації моральних збитків у розмірах, які

призводили до банкрутства і припинення діяльності (знищення)

видань. Так, після накладання штрафу у розмірі 3,5 млн. гривень,

припинився, наприклад, вихід газети „Всеукраинские ведомости”.

Загалом, за деякими даними, у 1999 р. проти українських ЗМІ було

подано близько 2200 судових позовів на загальну суму понад 90 млрд.

* На початку 1995 р. небіжчик С. Набока стурбовано переймався: „Почему,

ну почему никто толком до сих пор не критиковал Леонида Даниловича? Ведь

вспомним, как вкусно ругали Кравчука все его время. С первых и до последних

дней. Закрадываются ужасные и вызывающие дрожь подозрения. Одно из них

состоит в том, что украинская пресса запугана до смерти”. (Див.: Набока С. Леонид

Кучма: премьер и президент. Взгляд и нечто // Зеркало недели. – 1995. – №1.

– 6 января. – С.3.)

244

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

грн. (16,5 млрд. дол. США), тоді як, наприклад, річний бюджет

держави складав тільки 33 946 526,9 млн. грн. (6,2 млн. дол. США)

117

Інколи газети переставали виходити внаслідок

адміністративного рішення. Так, відповідно до розпорядження

міністра інформації від 28 січня 1998 р. було призупинено вихід

газети „Правда України”. Зняття заборони на друк газети, здійснене

невдовзі Арбітражним судом, не сприяло виправленню ситуації,

оскільки все на круги свої повернула Генеральна прокуратура

України, внісши протест на рішення суду.

Наслідком фактичного запровадження у країні цензури стало

зникнення з телеефіру каналу УТ?1, в рік прийняття Конституції,

програми „Післямова”, на каналі УТ?2 – програми „Вікна”.

Відбулися процеси стосовно газети „Політика”, бюлетеня „Ми”. У

лютому 1998 р. було припинено пряму трансляцію засідань

Верховної Ради України. Останнє рішення було прийняте

Міністерством інформації України (створене на базі Міністерства

України у справах преси та інформації у 1996 р.).

У другій половині 90?х років ХХ ст. українські мас?медіа

потерпали й від численних податкових перевірок, залякування

спонсорів та рекламодавців.

Оцінюючи ситуацію, що склалася, самі журналісти констатували

неготовність нинішньої влади до розуміння, що таке свобода слова,

не кажучи вже про усвідомлену потребу в ній

118

. Наслідком стало те,

що в державі не залишилося „об’єктивних, збалансованих

впливових видань”, а більшість з існуючих контролювалася „якщо

не командою Президента”, то „певними політичними

структурами”

119

. В Україні складалася ситуація, коли було „можна

говорити про будь?яку пресу, окрім незалежної”

120

Але не тільки журналісти, але й загалом суспільство все частіше

почало говорити про те, що „на людські права українця чиниться

цинічний, агресивний тиск”, якого Україна не знала з 30?х – 50?х

рр.

121

. З такими висновками певною мірою солідаризувалася

Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ). 27 січня 1999 р.

ПАРЄ прийняла рекомендацію № 1335 (1999) „Дотримання

Україною зобов’язань”, в якій висловила жаль з приводу того, що

„у перехідний період між тоталітарною та демократичною державою

245

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Україна не досягла чіткого розподілу між судовою, законодавчою

та виконавчими владами”, та вказала на існуючий контроль

виконавчої влади і рішучість утримувати політичну владу, іноді

незаконно, що може неналежним чином вплинути на наступні

президентські вибори

122

. ПАРЄ констатувала, що органи влади

України повинні вживати більше заходів для забезпечення

верховенства права, оскільки не виконуються рішення судів, у

державі зростає корупція та злочинність, військовий склад

Міністерства внутрішніх справ використовується для приватних

цілей. ПАРЄ наголосила, що державні ЗМІ повинні розвивати

нейтральну та незалежну редакторську лінію; у разі ж

започаткування будь?якого судового процесу проти опозиційних

ЗМІ цей процес має відбуватися з неухильним дотриманням

процедури, без примусу засобу масової інформації, стосовно якого

проводиться слідство, до закриття

123

На той час заговорили й про те, що Президент „веде країну

шляхом конфронтації”, наблизивши до себе ряд угруповань, „тісно

пов’язаних з організованою злочинністю”

124

. Українці, ревниво

стежачи за діями Президента, та, зокрема, за тим, лідерів яких партій

він наближує до себе, зауважували, що, попри досить розмаїтий

український партійний спектр, все ж існує „лише дві партії!” –

українська та антиукраїнська

125

. Противники Л. Кучми

задумувалися, як не допустити його участі та перемоги на

президентських виборах 1999 р. і пропонували розпочати процедуру

імпічменту, вважаючи, що вона є найдешевшим і найнадійнішим

засобом зменшення довіри до Президента, оскільки для її початку

потрібна проста більшість від складу Верховної Ради, яка б

проголосувала за створення спеціальної слідчої комісії. Ця, остання,

як планувалося, вивчатиме звинувачення, висунуті проти Л. Кучми

(а їх опозиціонери вбачали не тільки в постійному порушенні

Конституції, але й у політиці щодо Чорноморського флоту та

Севастополя, у односторонньому незаконному роззброєнні України

на користь Росії, трастовій афері, яка вдарила по значній частині

населення)

126

. Показово, що прихильники таких дій не сподівались

на їх результативність, але думали, що вони уможливлять розкриття

зловживань владою Президентом та його оточенням „з трибуни

246

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Верховної ради та в ЗМІ впродовж року до виборів”

127

. Стосовно

процедури імпічменту варто зазначити, що в Україні вона була не

розробленою належним чином. Підставою для імпічменту могла

бути державна зрада чи інший злочин Президента. У такому випадку

Верховна Рада спочатку конституційною більшістю мала підтримати

ініціативу щодо імпічменту, створити спеціальну тимчасову слідчу

комісію, згодом – заслухати її висновки. У разі наявності державної

ради чи злочину з боку Президента – 2/3 свого складу підтримати

рішення щодо його обвинувачення. Далі Конституційний суд

України мав дати свій висновок щодо дотримання процедури

розслідування і розгляду справи про імпічмент. Верховний Суд мав

підготувати своє заключення, яке б засвідчило, що Президент

справді зрадив або скоїв злочин. Тільки після цього Верховна Рада

3/4 конституційного складу могла б проголосувати за імпічмент.

Таким чином, процедура була надзвичайно громіздкою, передбачала

участь кількох сторін – Верховної Ради, Конституційного та

Верховного судів України. Колізія виникала тоді, коли мова заходила

про склад спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради

(зокрема, таких її учасників, як „спеціальний прокурор”,

„спеціальні слідчі”), оскільки законодавчо цей склад не

витлумачувався. Тож процедура імпічменту мала мізерні шанси на

успішне проведення. Попри це Комітет з правової політики

Верховної Ради проголосив початок процедури імпічменту

Президенту наприкінці серпня – на початку вересня 1997 р.

Коментуючи ситуацію, Є. Марчук зауважив, що рішення

Комітету з правової політики про початок процедури імпічменту

свідчить про те, що конфлікт у взаємовідносинах парламенту і

президента стає все глибшим і вже виходить із сфери

міжособистісних відносин Кучма – Мороз. Рішення „прийняв

профільний комітет, в якому представлені різні політичні сили, у

тому числі діаметрально протилежні за своїми ідеологічними

доктринами”

128

У такій обстановці 29 березня 1998 р. проходили вибори до

Верховної Ради України. Відбувалися вони за змішаною системою.

ЦВК допустила до участі у виборах 30 політичних партій і блоків (із

56 політичних партій, зареєстрованих на 1 січня 1998 р.). Показовим

було те, що вибори до Верховної Ради деякі претенденти на

247

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

парламентські місця, як наприклад, Всеукраїнське об’єднання

„Громада” на чолі з П. Лазаренком, проводили під гаслами своєї

опозиційності до чинного Президента.

У ході виборів виборчий бар’єр –

4?відсотковий – подолали такі партії

й блоки, як Компартія України,

Народний рух України,

Соціалістична–Селянська партії

України, Партія зелених, „партія

влади” – Народно?демократична

партія, об’єднання „Громада”,

Прогресивна соціалістична партія та

Соціал?демократична партія України

(об’єднана). Відповідно отримавши

врешті?решт 123, 46, 35, 19, 31, 24, 17 і

17 мандатів. Крім того, до парламенту

був обраний 101 позапартійний

депутат. 35 мандатів в одномандатних

округах отримали 35 представників від

партій і блоків, які не подолали 4?

відсотковий бар’єр по багато?

мандатному округу. Аналіз виборчої

кампанії дозволив твердити спостерігачам та аналітикам

про значний „вплив адмінресурсу” (переважно на місцях) на

результати виборів. Зокрема, за спостереженнями експертів,

можливостями адмінресурсу скористалися ПСПУ та СДПУ(о).

Перша оперлася на 20,9% голосів виборців Сумської області, а друга

– на 31,2% голосів закарпатців. Втім, це не завадило декому

дивуватися: „Якщо говорити про НДП і адміністративний ресурс,

то де ж цей ресурс, як він спрацював і чи був цей ресурс?”

129

. А тому

й висновок був зроблений досить однозначний і зводився він до того,

що такого поняття, як „адміністративний ресурс”, ? немає

130

. У

парламент потрапляли і завдяки „подачкам” виборцю („пайки”,

пляшки горілки і т. п.). Таким чином, корумпований депутат був

тільки таким собі продовженням корумпованого виборця, про що

неодноразово говорили самі „народні обранці”.

Nuda veritas

Я нагадаю, що за

підсумками спікеріади 1998

року ВР проголосувала за

рішення про створення

тимчасової cлідчої комісії

по спікеріаді. Не було

секретом, що бюлетені

продавалися, а за підтримку

того чи іншого кандидата

платили по 10 тис. доларів.

Тоді про поточні ціни на

чисті бюлетені, а також

про суми, які виділялися на

„проштовхування” деяких

кандидатів у спікери,

депутатів інформували

прямо з парламентської

трибуни.

В. Суслов

248

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Структурування нового парламенту показало, що 39% мандатів

дісталися лівим партіям, а 41% – лояльним до Президента (НРУ,

СДПУ(о), ПЗУ, НДП). Іншою частиною мандатів – 20% – володіли

позафракційні депутати та члени фракції „Громада”, що становили

відповідно 49 та 39 чоловік із 448 загалом обраних. У ході тривалих

дискусій та проведення у травні – липні 18?ти голосувань врешті?

решт на початку липня було обрано голову Верховної Ради, яким

став лідер СелПУ О. Ткаченко. Його першим заступником було

обрано комуніста А. Мартинюка, а В. Медведчука (представника

СДПУ(о)) – заступником*.

Перед президентськими виборами 1999 р. у деяких політичних

партіях відбулося перегрупування – дехто з їхніх членів змінив свою

партійну приналежність. Зокрема, так вчинив один із членів

СДПУ(о) Є. Марчук, який вийшов із лав партії та згодом став одним

із безпартійних претендентів на президентську посаду (партія, яку

він залишив, була зорієнтована на підтримку Л. Кучми). Крім нього

у виборах 31 жовтня взяли участь чинний Президент Л. Кучма,

Голова Верховної Ради О. Ткаченко; народний депутат, лідер КПУ

П. Симоненко; народний депутат, лідер соціалістів О. Мороз;

народний депутат, голова ПСПУ Н. Вітренко; народні депутати та

рухівські чільники Ю. Костенко та Г. Удовенко; безпартійний мер

міста Черкас, президент Асоціації міст України В. Олійник;

народний депутат, лідер УСДП В. Онопенко. Крім того, голова

Слов’янської партії, староста конгресу російських організацій

України О. Базилюк, народні депутати України М. Габер (голова

Патріотичної партії України), Ю. Кармазін (голова Партії

захисників Вітчизни), В. Кононов (голова Партії зелених), О.

Ржавський (Голова Всеукраїнського політичного об’єднання „Єдина

родина”).

Серед претендентів на посаду було кілька (Л. Кучма, О. Мороз,

П. Симоненко, Н. Вітренко), які, як свідчили соціологічні

опитування, мали в суспільстві більшу чи меншу підтримку. Значно

* Прикметною рисою даного скликання Верховної Ради стало те, що саме на

ньому депутати проголосували за новий порядок обчислення скликань парламенту,

прийнявши вибори 1990 р. за точку нового відліку. Тож 2000 рік фактично став

роком „постання” Верховної Ради України 3?го (а не 14?го) скликання.

249

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

відставали від них за популярністю О. Ткаченко, Є. Марчук, Г.

Удовенко, Ю. Костенко, В. Онопенко. Стосовно ж інших

претендентів, то їхні шанси на успіх були ще меншими. Таким

чином, можна твердити, що чинному Президенту конкуренцію

могли скласти найперше представники лівих. І насамперед –

комуністів.

Правда, влітку 1999 р. почав вимальовуватися інший сценарій,

оскільки виникла коаліція з лівих та центристів. У неї увійшов О.

Мороз, О. Ткаченко, Є. Марчук та В. Олійник. Коаліція отримала

назву „канівська четвірка” (за місцем укладання угоди – біля могили

Т. Шевченка у Каневі). Симбіоз лівих з центристами виявився

недовговічним, оскільки „четвірка” не змогла домовитися про

об’єднання зусиль, відмову від участі у перегонах трьох заради

підтримки одного, який би став вагомою противагою Л. Кучмі чи

П. Симоненку. А далі В. Олійник та О. Ткаченко відмовилися від

участі у виборчих перегонах. Є. Марчук та О. Мороз пішли на вибори

незалежно один від одного.

А між тим, влада прибрала до рук ЗМІ, шпальти яких напередодні

виборів просто „дихали” майже всенародною підтримкою Л. Кучми.

Це насторожувало представників навіть тієї партії, яка ще зовсім

недавно гордо називалася „партією влади” – НДП (і в якої, як

говорили, СДПУ(о) просто видерла це „звання”): з’явилися

побоювання, що створивши таку ілюзію всенародної підтримки

чинного Президента, „дуже просто потім піти на фальсифікацію

виборів”

131

. Ці побоювання живилися певною мірою тим, що

Кучмина передвиборна кампанія велася достатньо непрозоро.

Поряд із офіційним виборчим штабом, приміром, діяв і паралельний

„тіньовий”, що працював під вивіскою благодійного фонду

„Соціальний захист”

132

За результатами першого туру голосування учасниками другого

туру стали Л. Кучма, який набрав 36,49% голосів виборців, та П.

Симоненко із 22,24% голосів.

Ті, хто агітував за Л. Кучму перед другим туром виборів,

пояснювали необхідність підтримки народом чинного Президента

хоча б тільки через те, що країна почала тільки?тільки налагоджувати

своє економічне життя, почали розгортатися реформи, а гіпотетична

250

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

перемога П. Симоненка, мовляв, однозначно призвела б до

відкочування назад, у минуле.

У ході другого туру голосування перемогу здобув Л. Кучма,

отримавши 56,25% голосів і вдруге ставши, таким чином,

Президентом України. Перемога Л. Кучми породила численні

запитання. Зокрема, учасники виборчого процесу заговорили про

фальсифікацію результатів виборів, до такої думки підштовхували

факти, що мали місце, приміром, на Сході України. Так, 31 жовтня

1999 р. у Донецькій області вперше була задіяна система

кримінальних вкидань бюлетенів, чим цілеспрямовано займалися

організовані злочинні угруповання

133

. Крім того, у тій же Донецькій

області у першому турі переміг П. Симоненко, виборовши перемогу

у 19 із 23 округів області та здобувши 39% голосів, а Л. Кучма – 31%.

11% отримала Н. Вітренко і більше ніж 6% – О. Мороз. У другому

турі – 14 листопада – П. Симоненко переміг чомусь тільки у двох

округах. Тож переможцем виявився Л. Кучма, здобувши 52% голосів

виборців

134

Аналіз президентської кампанії в Україні змусив говорити

українських аналітиків про те, що Кучминим політтехнологам

блискуче вдалося „відіграти” так званий „російський сценарій”

виборів. Адже хід української президентської кампанії та гасла

другого туру (стосовно реформатора Л. Кучми та „вчорашнього” П.

Симоненка) разюче нагадували президентські вибори 1996?го року

в Росії, де у другий тур поряд з Б. Єльциним вийшов лідер

Комуністичної партії Г. Зюганов. У той же час президентські

перегони засвідчили, що за роки незалежності в Україні так і не

сформувалася потужна демократична партія (чи блок), яку б

населення було готовим підтримати на виборах. Відтак попри те,

що багато хто з українців схилявся до того, що перебування Л. Кучми

при владі призвело суспільство до безвиході „у багатьох галузях

людської діяльності в Україні”

135

, все ж перемогу здобув Л. Кучма.

Безпартійний кандидат, якого при цьому підтримав потужний

партійний ресурс: Аграрна партія України (М. Гладій), Жіноча

народна партія (об’єднана) (Н. Лаврентьєва), Ліберальна партія

України (В. Щербань), Ліберальна партія України (оновлена) (П.

В’ялов), Народно?демократична партія України (В. Пустовойтенко),