Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

211

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

статки. І всі разом – творили та підтримували „режим Кучми”, що

почав набирати конкретних обрисів. Л. Кравчук якось зауважив:

„Оточення завжди має набагато більше влади, ніж сам

номінальний носій цієї влади. Більш того, для них небезпечна

зміна влади, тому що тоді ними може зайнятися

прокуратура. І тому вони кожного дня ходять до свого

вождя і переконують його: без вас все загине”

Серед осіб, які з’являлися біля Президента на більш чи менш

близькій відстані, але в його команді, до пори до часу не було місця

Кучминим прем’єрам. У В. Масолі (1994–1995) Президент бачив

одного „з кращих спеціалістів”, але все ж діяча „старої формації”, і

зауважував, що призначення Л. Кравчуком В. Масола на

прем’єрську посаду – „або необдуманий, або вкрай вимушений

крок”. Втім, і першого, так би мовити, власноруч призначеного

прем’єра – Є. Марчука (1995–1996) – Президент характеризував

не кращим чином, звинувачуючи його у відсутності смаку до

щоденної господарчої роботи і бажання її виконувати. Говорив Л.

Кучма і про Марчукову „невгамовну пристрасть до багатослів’я”,

про те, що він „не хоче, просто боїться приймати рішення”, оскільки

„тривала робота в КДБ навчила Євгена Кириловича лише збирати

інформацію (причому для того, щоб на її підставі рішення приймали

інші!), але застосовувати зібране в інтересах економіки він не вмів”

„На додаток до всього, – писав згодом з деякою погордою

Президент, – у Євгена Кириловича виявився не особливо

розвиненим командний дух. Мабуть під впливом тих, хто

нашіптував йому на вухо слова про те, що Марчук стане

наступним Президентом України, він намагався не лише

дистанціюватися від прийняття непопулярних рішень, але

й взагалі не вступати ні в які конфлікти з будь>ким, не

ставати при цьому явно на жодну з сторін. Скажу прямо –

у розвідку я б з ним не пішов”

212

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

(Показово, що така безапеляційність не завадить Л. Кучмі через

кілька років призначити Є. Марчука міністром оборони.)

Наступного прем’єра – П. Лазаренка (1996–1997) – Президент

згодом охарактеризував як талановиту людину, що має „суто

кримінально?номенклатурний талант”, і називав його своєю

головною помилкою

. (Тут варто пригадати, що про цю „головну

помилку” лунали й інші думки, відповідно до яких П. Лазаренко з

приходом у Київ, хоч як не дивно, „зробив найбільший внесок у

розвиток демократії 1996 року”

.) Характерно, що уникнути цієї

помилки не допомогло й пильне „Кучмине око” – міністр Кабінету

міністрів, функцію якого в уряді П. Лазаренка виконував В.

Пустовойтенко.

Постійна зміна прем’єрів призвела до того, що після відставки

П. Лазаренка той, хто реально міг би претендувати (в силу своїх

якостей, професіоналізму) на посаду, того не прагнув. Так,

приміром, секретар Ради національної безпеки і оборони В. Горбулін

в одному з інтерв’ю заявив, що він не божевільний, щоб бути новим

прем’єр?міністром

Наступником П. Лазаренка став В. Пустовойтенко (перший

партійний український Прем’єр). В. Пустовойтенко, як вже

вказувалося, був представником Дніпропетровщини. Варто

нагадати, що з 1987 р. він був заступником голови виконкому

Дніпропетровської міськради народних депутатів, головою

міськради, головою Дніпропетровського міськвиконкому.

Дніпропетровцям мер В. Пустовойтенко запам’ятався боротьбою з

Народним Рухом України (видав розпорядження про демонтаж

шпиля з національною символікою у центрі Дніпропетровська, а

також підписав документ, що зобов’язував постійно покладати живі

квіти до пам’ятника Леніну). У 1990 р. став народним депутатом

України дванадцятого скликання, у 1993 р. – міністром Кабінету

Міністрів в уряді Л. Кучми, потім – чільником його виборчого

штабу

. У період з липня 1994 до липня 1997 р. в Україні змінилося

4 уряди і 3 прем’єри, але В. Пустовойтенко незмінно залишався на

посаді міністра Кабінету Міністрів, виконуючи функції „ока

государева”

. Ставши прем’єром, В. Пустовойтенко заявляв про

своє бажання перебувати на посаді не менше ніж 10 років. Відтак

213

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

була розроблена Програма уряду, яка передбачала розвиток

українського суспільства та економіки на найближчі 10 років

Щодо В. Пустовойтенка Л. Кучма не висловлювався категорично

„за” чи „проти”, що дало підстави експертам сприймати нового

прем’єра як людину, яка змогла „вписатися” в „команду”. Більше

того: В. Пустовойтенко отримав завдання реанімувати

„дніпропетровську сім’ю”, паралельно проводячи її погром

Згодом заговорили про нову, а дехто й про „першу” „партію влади”,

яка постала в конкретній іпостасі – Народно?демократичної партії,

очолюваної В. Пустовойтенком. Члени партії почувалися

комфортно в різних регіонах України, де, як стверджували експерти,

їм були створені просто „тепличні умови”

. За партією закріпилася

іронічна назва „Наш Дах – Президент”.

Люди на різних щаблях влади звертали увагу на те, що НДП

спробувала виступити в ролі такого собі „філіалу” виконавчої влади

в парламенті, який один володів „ексклюзивним виходом на

Президента”

Небезінтересна деталь: НДП називали не просто „партією

влади”, але інколи уточнювали – „партією виконавчої влади”

. Ця

нібито незначна конкретизація?уточнення (чи поправка), якщо

вдуматися, відбивала специфіку моменту: виконавча гілка влади

мала найбільше реальної влади, переважала законодавчу, не кажучи

вже про судову, яка, враховуючи її реальні функції в Україні, була й

зовсім недорозвиненою – не самостійною, не повноправною з

іншими гілками влади. Але, зауважимо, самі члени НДП твердили,

що їхня партія „не є партією влади”

. А лідер НДП, як згодом

з’ясується, не був задоволений своїм становищем. В.

Пустовойтенко, пригадуючи роки свого прем’єрства, вказував, що

працюючи главою уряду, він хотів мати проурядову більшість у

парламенті, та йому не давали цього домогтися

: в Україні Л. Кучми

більшість могла бути тільки пропрезидентською. Без варіантів. Та й

сам уряд, відповідно до Кучминих переконань, став повністю

„своїм”. А тому, коли наприкінці 1997 р. Верховна Рада прийняла

закон про Кабінет Міністрів, то Президент його не підписав – Л.

Кучма нічого не збирався змінювати у своїх взаєминах зі „своїм”

урядом і зі „своїм” прем’єром: В. Пустовойтенка Л. Кучма „здав” у

момент вигоди – у грудні 1999 р.

214

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Чисельність „своїх” Л. Кучма збільшував скрізь і різними

шляхами. „Своя” людина (представник Президента В. Носов) у 1998

р. була послана до Конституційного Суду, а також (в обличчі В.

Буяльського) до Служби безпеки. Можна стверджувати, що одним

із цих шляхів було залучення („спонукання”) потрібних людей до

певного виду відносин, взаємин і т. п. Думається, цей вид відносин

охоплюється таким ємним поняттям, як корупція.

4. „Первісний гріх” президентів

Щоб зрозуміти, про що йдеться, необхідно передовсім,

спробувати збагнути, що ж таке корупція. Корупція є феноменом,

котрий, як відомо, характеризує життя як у високорозвинених

(правових) країнах, так і менш розвинених чи нерозвинених. Попри

це, проблема її вивчення є надзвичайно складною. Це зумовлено

щонайменше трьома обставинами. Перша з них пов’язана з тим, що,

аналізуючи поняття корупції, треба зважати на момент,

закцентований свого часу А. Гайденгаймером: в англійській та в

інших мовах слово „корупція” історично має надто різні значення

та підтексти. Існує не один десяток дефініцій, в яких по?своєму

віддзеркалилися спроби дослідників відбити (чи уточнити) сутність

корупції. Крім того, на процес ідентифікації корупційних дій та

витлумачення їхньої сутності впливає цілий ряд чинників, серед

яких найперше назвемо уявлення громадян (населення) про закони

та їх порушення. Відтак те, що в одній країні сприймається як вияв

„корупції” (наприклад, патронат, клептократія, непотизм,

здирництво у західних спільнотах), в іншій буде трактуватися як

частина „норми” (наприклад, „подарунок” у незахідних країнах у

межах так званої „культури дарунків”). Друга обставина пов’язана з

тим, що до сьогодні, незважаючи на численні спроби, дослідникам

не вдалося розробити аналітичного інструментарію, використання

якого забезпечило б об’єктивний аналіз стану суспільства щодо

ступеня поширення у ньому корупції, форм її існування (явних і

латентних) та прояву, умов появи та розростання. Третя обставина,

що ускладнює дослідження корупції, пов’язана з тим, що впродовж

ХХ століття дослідники досить довго зволікали із визнанням того

215

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

факту, що корупція – безумовне суспільне зло, яке різною мірою

присутнє в житті кожної країни. А тому то виявляли нездоланну

спокусу ідентифікувати корупцію з „чужими, іншими,

суспільствами”

(найперше із суспільствами нерозвинених країн),

закривши очі на проблеми власних спільнот, то слідом за

С. Гантингтоном та Н. Леффом (зокрема, у середині 1960–х рр.)

намагалися розглядати корупцію як ефективну суспільно?політичну

практику (приміром, на перших етапах модернізації країни), або,

як Дж. Вотербері, прагнули віднайти позитивні функції корупції

(зокрема, в процесі сприяння виживання режиму) тощо.

Втім, відсутність єдиного погляду на сутність корупції,

невиробленість оптимальних (адекватних) методів її аналізу,

„розбалансованість” у оцінюванні феномену врешті?решт не стали

на заваді появі категоричного висновку, з яким на початку ХХІ ст.

погоджується основна маса західних дослідників: корупція є

незаперечним і однозначним „громадським лихом”.

Структурно це „лихо”, як засвідчує аналіз політичних практик у

країнах Заходу й не?Заходу, може мати найрізноманітнішу суспільну

конфігурацію й утворювати мережу з двох?трьох осіб, а може вразити

всю політичну систему суспільства й навіть „обійняти”, як спрут,

громадянське суспільство. Однак, думається, чи не найбільшим

застереженням щодо корупції є те, на якому наголосив Д. Тироле:

поширившись, корупція стає панівною стратегією на майбутнє.

Вона „не вгамується навіть після того, як фактично зникнуть

покоління, що скоїли первісний гріх”

. І це – серйозна пересторога.

На користь того, що, приміром, попередник Президента Л.

Кучми не цурався прийому quid pro quo (з лат. – послуга за послугу),

свідчать не тільки непрямі докази – „спомини” соратників

(приміром, вищезгадане свідчення В. Литвина щодо методів,

використовуваних Л. Кравчуком для усунення різноликих

опонентів, коли „найбільш голосисті борці з привілеями” „тонули”

в тих же привілеях: автомобілі, квартири, престижні зарубіжні

відрядження і т. п. „Солістів” опозиції нейтралізували за „значно

більшу „ціну” – через залучення до владних структур /адміністрацію

Президента, урядові структури/. Застосовував перший президент і

„стару політику, яка полягала в тому, щоб відіслати опонента за

216

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

кордон”

), але й аналіз масиву первинних документів. Зокрема, тих,

які висвітлюють та у свій спосіб підтверджують активну

„включеність” осіб, котрі впродовж 1991–2004 рр. мали статус

„глави держави”, „Президента”, в корупційний процес.

Насамперед звернемося до указів і розпоряджень екс?

президентів, які впродовж 1991–2004 рр. виношувалися?

кристалізувалися в їхніх головах та у головах представників

„ідейного котла” – адміністрації Президента, й, зрештою,

збагатившись президентським підписом, набирали чинності в межах

українського політичного простору. Варто звернути увагу на те, що

відповідно до Указу Президента України „Про порядок підготовки

і внесення актів Президента України” від 20.08.1993 р. №346/93 (зі

змінами, внесеними відповідно до Указів Президента №454/93 від

13.10.93, №512/94 від 10.09.94, №70/99 від 27.01.99) указами

Президента мали оформлюватися нормативні акти Президента

України; рішення щодо призначення та звільнення з посад

керівників відповідних державних органів, установ та організацій;

скасування актів КМУ, Ради Міністрів Автономної Республіки

Крим, голів місцевих держадміністрацій; нагородження

державними нагородами, присвоєння почесних звань України;

встановлення президентських відзнак і нагородження ними,

присвоєння вищих військових чинів; прийняття до громадянства

України та припинення громадянства, надання притулку;

помилування; тлумачення прийнятих Президентом України актів.

Що ж до розпоряджень, то вони стосувалися рішень з оперативних,

організаційних, кадрових питань, питань АПУ, призначення

представників від України (для участі у міжнародних форумах,

переговорах), призначення уповноважених Президента з метою

представлення президентських інтересів у державних інститутах,

доручення Кабміну, міністерствам, іншим центральним органам

виконавчої влади. (Кожен бажаючий як в означений час, так і

сьогодні, мав і має змогу ознайомитися з президентськими указами

й розпорядженнями не тільки на паперових носіях, приміром, на

сторінках „Офіційного вісника України”, але й на сайті в мережі

Інтернет за адресою http://zakon.rada.gov.ua/cgi?bin/laws/

main.cgi?user=o4&sp=i.)

217

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Аналіз оприлюдненого на сайті масиву документів свідчить про

наступне. По?перше, база даних в Мережі є далеко неповною,

оскільки ні перший, ні другий президент не поспішали донести до

суспільства рішення, які безпосередньо стосувалися цього самого

суспільства загалом чи когось із його представників зокрема. Про

це свідчить той факт, що, приміром, за 1992 р. в базі даних розміщено

603 укази Президента Л. Кравчука при тому, що останній указ,

датований кінцем року, має №644. Таким чином, якщо даний указ

Президента вважати останнім у 1992 р., то зацікавленому українцю

виявиться недоступним 41 документ. Підрахунки, проведені за

вказаним алгоритмом, дозволяють твердити, що за 1993 р.

залишаються недоступними відповідно 18 указів українського

Президента, за 1994 – 15, за 1995 і 1996 – по 21, за 1997 – 86, за 1998

– 89, за 1999 – 141, за 2000 – 134, за 2001 – 122, за 2002 –161, 2003 –

154, за 2004 – 201 указ. (Зверну увагу на прецікавий факт:

постфактум база даних в Мережі поповнювалася президентськими

документами. Зокрема, наприкінці правління Л. Кучми до неї

додано один документ за 2000 р. і два за 2002 р. Більше того –

незначні корективи, що стосуються правління другого Президента,

в неї вносилися і після того, як президентську посаду посів В.

Ющенко. При цьому віднайти на сторінках офіційної періодики

„нові” президентські укази–розпорядження не вдається. Питання:

ким і з якою метою приймаються рішення запізнілого

оприлюднення президентських рішень в мережі Інтернет – тим, із?

під чийого пера вони свого часу вийшли, чи кимось на зразок

„майора Мельниченка”? Якщо ж новою владою, то чого в таких

мізерних кількостях?)

Певна річ, кожна держава має свої таємниці, і зрозуміло, що

Президент якраз і є однією із тих осіб, яка є носієм державної

таємниці. Отже, можна погодитися з тим, що таємний характер

частини документів є своєрідною нормою для будь?якої держави.

Однак, як відомо, Закон України „Про державну таємницю” (1994

р., а потім і в редакції 1999 р.) закріплює тезу про те, що ступінь

секретності інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень

її охорони державою позначається такими категоріями, як

„особливої важливості”, „цілком таємно” чи „таємно”

. У базі ж

218

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

даних розміщено цілий ряд документів з іншим маркером – „не для

друку”. А що означає „не для друку”? Відмічені у такий спосіб

документи справді містять державну таємницю, чи вказана позначка

є тільки свідченням небажання самого Президента управляти

державою прозоро? Прикметно, що, наприклад, у 1996 р. серед

указів, оприлюднених на сайті, містилось 38, що мали такий

„таємний” характер. У 1997 –13, у 1998 – 62, 1999 – 59 і т. п.

Констатація даного факту закономірно підводить до питання:

якщо поява документа „не для друку” (тобто тих, які, припустимо,

насправді містять державну таємницю) фіксувалася у базі даних

(тобто сам факт їхнього існування не становив таємниці), то яким

же за характером документам і чому все?таки не пощастило

потрапити до бази? Яких сторін діяльності Президента (і держави)

вони стосувалися?

Аналіз даних по роках дозволяє твердити, що ймовірно серед цих

документів були укази Президента, дія яких передбачала,

наприклад, помилування злочинців, надання (чи позбавлення) осіб

українського громадянства тощо. Підписання Президентом

подібних документів у середині дев’яностих років у базі даних ще

фіксувалося, з кінця ж 90?х – ні. Можливо, саме тому українська

громада й не знала чи є, наприклад, Й. Кобзон не тільки підданим

„самодержця Путіна”, але й українським громадянином,

інформація про що обговорювалася в ряді українських засобів

масової інформації наприкінці 2004 р., в час, коли Й. Кобзон брав

активну участь у чергових виборах Президента України.

Інтерес викликають документи, які нібито й не мають „грифу

секретності” (тобто, крім номера, оприлюднюються й їхні назви та

дата підписання), однак безпосередній текст документа не

подається. Враховуючи назви таких президентських указів та

розпоряджень, можна твердити, що інколи ці „документи без

тексту” стосувалися призначень (напр.: указ №410 від 13 травня 1997

р. „Про призначення В. Пінчука Радником Президента України”)

або звільнень (розпорядження №654/1996?рп від 14 грудня 1996 р.

„Про звільнення В. Литвина з посади заступника глави

Адміністрації Президента України”), іноді – нагороджень (напр.:

указ №740 від 30.07.1997 р. „Про нагородження відзнакою

219

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Президента України – орденом за заслуги”), присвоєння почесних

звань „Народний художник України” чи „Заслужений юрист

України”, або рангів держслужбовця (напр., укази №442 від

08.05.1998 р., №366 від 24.04.1998 р. та №92 від 28.01.1997 р.), або

призначення суддів (напр.: указ №245 від 02.04.1998 р.).

Ознайомившись із цими фактами, дехто із співвітчизників, мабуть,

засумує: виявляється, поряд з нами живуть різного роду „заслужені”

митці, маститі спеціалісти або люди, яким самим Президентом

надано права судити. А ми цих скромних героїв не те, що

називається, в обличчя не знаємо, але й часто?густо не чули їхніх

прізвищ, як не знаємо й про їхні досягнення на службі народу.

У середині 90?х років співвітчизники Президента України

оберігалися й від іншого знання. Наприклад, про поіменний склад

численних делегацій, які від’їжджали з найрізноманітніших причин

за межі Батьківщини. Зрозуміло, що в складі таких делегацій під

виглядом, приміром, „спеціаліста в галузі інвестицій” міг бути такий

собі „балагур і душка” з дещо іншими професійними навичками.

Втім, якщо Президент 19 лютого 1996 р. підписав розпорядження

„Про делегацію України на 52?у сесію Комітету ООН з прав людини”

і, як заведено, зустрічаючій стороні надав поіменний список усіх

членів делегації, при цьому категорично приховавши їх від

співвітчизників, то чи не була така Президентова дія якраз

порушенням прав громадян його країни – українців?

З початком другого президентського терміну Л. Кучми з бази

даних укази (й розпорядження) Президента стосовно формування

і відправки делегацій від України за кордон майже зникли. Знову

можна поцікавитися: що, вже ніхто нікуди не їздив? Питання, звісно,

риторичне. Просто Президент вирішив не тривожити цноту тих

українців, яким вкотре не пощастило потрапити до складу тих самих

делегацій…

Надзвичайно цікавим для допитливих буде й наступний факт.

Він є чи не найдивовижнішим віддзеркаленням того, як діяльність

Президента Л. Кучми ставала все непрозорішою. Так, у 1998 р., про

що свідчать дані з тієї ж бази даних, з’являлися укази й

розпорядження Президента, які за ознаками (і, мабуть, й суттю?)

були цілком відмінними від тих, з якими Президент працював і які

220

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

підписував у попередні роки. По?перше, база даних засвідчує появу

указів і розпоряджень „не для друку” не тільки без назви (що

практикувалося, як зазначалося, у попередні роки), але й без номера.

Таких указів без будь?яких вихідних даних у 1998 р. було підписано

Президентом щонайменше 30. Наприклад, 27 травня Президент дав

життя 25 подібним документам. 20 липня – 2. По одному – 13 травня,

17 листопада та 25 грудня. Суть питань, які постають у зв’язку з цим,

проста: чим ознаменувався для Л. Кучми 1998 р. і відтак покликав

до життя документи, не тільки назви яких не можна знати

пересічному громадянину України, а й навіть номера? А чому появу

цих документів було вирішено оприлюднювати, адже, як

вказувалося вище, щонайменше 89 указів і розпоряджень

Президента у будь?якому вигляді не потрапили у базу даних? Цікаво,

а чи ці документи справді не мали номерів? А як тоді вівся їхній

облік?

На останнє питання можливою є відповідь – у спеціальних

таємних фоліантах. Втім, кого вона вдовольняє? Нікого. Не

вдовольняє хоча б тому, що у тому ж 1998 р. було оприлюднено інший

тип указів і розпоряджень: з назвою, датою підписання

Президентом, але без номера. Текст документів – теж є таємницею.

Так, 10 серпня 1998 р. Президент видав указ без номера, що був

озаглавлений „Про відзначення нагородами України працівників

підприємств та організацій будівельної галузі”; 31 липня – указ

„Про нагородження відзнакою Президента України – орденом „За

мужність”; 22 липня – указ „Про присвоєння рангів

держслужбовця”.

Зрозуміло, що інтерес викликає те, яких конкретно „працівників

підприємств та організацій будівельної галузі” відзначив глава

держави, за що і якими такими „нагородами України”? Хто і за яких

обставин проявив „мужність” і в чому вона полягала? У чому

відмінність держслужбовців, імена яких при отриманні рангу

Президентом оприлюднюються, від тих, котрі отримали цей самий

ранг відповідно до „безномерного” і „безтекстового” указу від 22

липня? Зверну увагу й на те, що відповіді на поставлені питання не

вдалося віднайти й у бібліотечних фондах – численні президентські

укази й розпорядження не були розраховані на оприлюднення не