Кармазіна М. Президентство: український варіант
Подождите немного. Документ загружается.
181
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
Кабінету Міністрів України”, від 6 жовтня № 419/93 „Про організацію
роботи Кабінету міністрів України” та №420/93 „Про реорганізацію
підрозділів Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів
України”.
48
Див. указ від 18 листопада 1993 р. №540/93 „Про внесення змін і
доповнень до Положення про місцеві адміністрації”.
49
Леонід Кравчук: „Я граю в шахи з комп’ютером...” // Вітчизна. –
1992. – №9. – С.30.
50
Шляхом радикальних економічних реформ. Матеріали до доповіді
Президента України про основні засади економічної та соціальної
політики. – К., 1994. – С.3, 7.
51
Пасхавер О. Українські реформи, або приватизацію ніхто не любить
// Дзеркало тижня. – 2003. – №34. – 6 вересня. – С.8.
52
Див.: Розенфельд О. Невідома Україна. Досвід експрес?оцінки
економіки // Дзеркало тижня. – 2003. – №14. – 12 квітня. – С.1.
53
Аслунд А. Розбудова капіталізму. Економічні перетворення у країнах
колишнього радянського блоку / Перекл. з англ. – К: Дух і літера, 2003.–
С.164, 165.
54
Там же. – С.169, 184.
55
Там же. – С.154.
56
Там же. – С.164.
57
Там же. – С.206. Див. також: Кольман М. Економічні реформи в
Україні: час нової хвилі // Дзеркало тижня. – 2004. – №28. – 17 липня. –
С.8.
58
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С.138.
59
Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 – 2004 рр.
Послання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2000. –
С.6.
60
Ємельянов О. Економіка… – С.621.
61
Про Основи національної економічної політики України // Відомості
Верховної Ради. – 1992. – №26. – С.360.
62
Ємельянов О. Економіка… . – С.624.
63
Див. про це: Мельничук В. Історія першого парламентського вето //
Верховна Рада України дванадцятого скликання. 1990 – 1994 роки. – К.:
“Кий”, 1998. – С.483 – 489.
64
Кравчук Л. Маємо, те, що маємо. – С.204, 205.
65
Там же. – С.215.
66
Там же. – С.217, 218.
67
Див. про це: Іоффе Ю. Один на один із системою. – Луганськ:
«Лугань», 1995.
68
Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С.204.
69
Там же. – С.206.
70
Соболєв Б. Незаангажований погляд на економічне диво в Україні /
/ Дзеркало тижня. – 2004. – №39. – 2 жовтня. – С.7.
71
Там же.
72
Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С.210.
182
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
73
Там же. – С.211.
74
Там же.
75
Там же.
76
Кучма Л. Про найголовніше. – К.: УСПП, 1999. – С.61.
77
Кравчук Л. Держава і влада… – С.56.
78
Його ж. „Є така держава – Україна”. – С.64.
79
Мороз О. Вибір. – С.136.
80
Там же. – С.74.
81
Драч І. Політика. Статті, доповіді, виступи, інтерв’ю. – К., 1997. –
С.281.
82
Мусієнко Г. Україна для українців. Хто за і проти? – К., Біла Церква:
Б. в., 2003. – С.236.
83
Там же. – С.204, 238.
84
Відповіді на запитання анкети журналу „Політична думка” //
Політична думка. – 1993. – №1. – С.56.
85
Дашкевич Я. Комунізм, демократія, націоналізм: український варіант
// Монологи в універсумі. – Львів: Універсум, 2000. – С.25.
86
Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С.190.
87
Див. про це, наприклад: Бадзьо Ю. Не будьмо самовбивцями дарма /
/ Літературна Україна. – 1994. – 7 квітня; Джангіров Д. Партія влади:
підсумки і перспективи // УНІАН – політика (огляди, коментарі,
прогнози). – 1994. – 5 – 11 квітня. – С.8; Павличко Д. Вже дух непокори
не спить… // Там же. – 28 квітня; Рябчук М. Дещо про «партію влади» та
кризу демократичного руху // Сучасність. – 1994. – №12. – С.50 – 60.
88
Драч І. Політика. – С.131 – 132.
89
Дашкевич Я. Комунізм, демократія, націоналізм. – С.25.
90
Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне
политического портрета Л. Кравчука. – К.: Издательский Дом
„Альтернативы”, 1997. – С.293.
91
Мороз О. Вибір. – С.149.
92
Драч І. Політика. – С.304.
93
Мороз О. Вибір. – С.62.
94
Програма [Соціалістичної партії України] // Політичні партії України.
– К.,1999. – С.464.
95
Програма [Комуністичної партії України] // Там же. – С.100.
96
Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С. 214.
97
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С.112.
98
Там же. – С.114.
99
Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. –
К.: Абрис, 1994. – С.310.
100
Див.: Кому і як допомагають США // Урядовий кур’єр. – 1993. – 20
липня.
101
Леонід Кравчук: „Є така держава ? Україна”. – С.77.
102
Зленко А. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних
геополітичних змін. – С. 52.
103
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С.211.
183
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
104
Литвин В. Політична арена України… – С.311.
105
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С.77.
106
Там же. – С.37.
107
Там же. – С.74.
108
Там же. – С.53.
109
Там же. – С.36.
110
Павличко Д. Повернення до Європи. Про зовнішню політику
України // Голос України. – 1992. – 12 вересня.
111
Усіма доступними методами, включаючи збройний // Голос
України. – 1993. – 8 вересня.
112
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С.44.
113
Литвин В. Політична арена України… – С.353.
114
Л. Танюк. Україна і Європа // Верховна Рада України дванадцятого
скликання. – С.657.
115
Шлемко В. Становлення системи національної безпеки України //
Там же. – С.686.
116
Україна і Росія: хроніка взаємин. 1991 – 2003 рр. – Одеса:
«Астропринт», 2004. – С.24.
117
Там же. – С.182.
118
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С. 53, 39.
119
Там же. – С. 53.
120
Там же. – С.202.
121
Там же. – С.183.
122
Там же. – С.83.
123
Україна і Росія: хроніка взаємин. – С.29.
124
Хмара С. Загроза суверенітету і національній безпеці України (Хто і
як руйнує Україну) // Верховна Рада України дванадцятого скликання. –
С.673.
125
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С.66.
126
Там же. – С.79 – 81.
127
Багров М. Проблема Криму // Верховна Рада України дванадцятого
скликання. – С. 494.
128
Шлемко В. Кримський синдром українських законодавців // Там
же. – С.503.
129
Там же.
130
Цит. за: Шлемко В. Кримський синдром… – С. 503.
131
Шлемко В. Кримський синдром… С.503 – 504.
132
Третя сесія Верховної Ради України. Бюлетень №23. – Ч.1. – К.:
Видання Верховної Ради України. – 1995. – С.53.
133
Самар В. ВсеСоюзний парламент // Дзеркало тижня. – 2005. – №10.
– 19 березня. – С.2.
134
Курашик В. Крым и его проблемы // Верховна Рада України
дванадцятого скликання. – С.500.
135
Україна і Росія: хроніка взаємин. – С. 91.
136
Урядовий кур’єр. – 17 липня 1993 р. – №107.
137
Україна молода. – 23 липня 1993 р. – №49.
184
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
138
Там же. – 30 липня 1993 р. – №50.
139
Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991 – 1998 рр.). –
К., 1999. – С.21.
140
Там же. – С.20.
141
Литвин В. Політична арена України… – С.362.
142
Голос України. – 23 березня 1993 р. – №53.
143
Леонід Кравчук: „Є така держава Україна”. – С.207.
144
Там же. – С.119.
145
Там же. – С. 102.
146
Урядовий кур’єр. – 19 січня 1993 р. – №118.
147
Курашик В. Крым и его проблемы // Верховна Рада України
дванадцятого скликання. 1990 – 1994 роки. – С.501.
148
Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. – С.44.
149
Голос України. – 22 січня 1993 р. – №12.
150
Україна і Росія: хроніка взаємин. – С.67.
151
Голос України. – 12 лютого 1993 р. – №12.
152
Україна молода. – 26 лютого 1993 р. – №16.
153
Правда Украины. – 6 января 1993. – №2.
154
Урядовий кур’єр. – 19 червня 1993 р. – №91.
155
Освіта. – 13 серпня 1993 р. – №24.
156
Харченко П. А. Дзеркало для Леоніда Кравчука (від політбюро КПУ
до політбюро СДПУ (о)). – К.: АУНДП, 2002. – С.48.
157
День. – 2005. – 2 березня.
158
Кравчук Леонид: „Шаги есть, результатов нет” // Правда Украины.
– 1995. – 26 декабря.
159
Бадзьо Ю. Влада – опозиція – держава в Україні // Тисяча років
української суспільно?політичної думки. У 9?ти томах. – Т.ІХ (1989 – 2001
роки) / Передм., упор., прим. Ю. Шаповал – К.: Дніпро, 2001. – С.337.
160
Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С.216.
161
Там же. – С.217.
162
Там же. – С. 221, 237.
163
Там же. – С.216.
164
Там же. – С.229.
165
Там же. – С.237.
166
Бадзьо Ю. Влада – опозиція – держава в Україні. – С.337.
167
Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – С.232.
168
Кучма Л. Про найголовніше. – С.50.
169
Див.: Україна напередодні та після виборів: огляд політичних сил //
Політична думка. – 1994. – №2. – С.36.
170
Бадзьо Ю. Влада – опозиція – держава в Україні. – С.336.
171
Буряк С. Самоучитель хождения по проблемам // Зеркало недели. –
1995. – №8. ? 25 – 4 марта. – С.5.
172
Кононенко А. Депутат Верховного Совета Украины Леонид Кравчук:
„ Я никогда не буду против, я буду за, я буду так за, что всем будет против…”
// Зеркало недели. – 1994. – №1, 8 октября. – С.5.
173
Швец Л. Кравчук отрекся от Украины? – С.2.
174
Там же.
185
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
Розділ ІІ.
ЛЕОНІД КУЧМА:
СХОДЖЕННЯ ЩАБЛЯМИ
ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ ВЛАДИ
(липень 1994 – листопад 1999 рр.)
Honores mutant mores
186
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
1. Перші кроки „радянського адміністратора”
У 2004 р. Українська держава відзначала тринадцяту річницю
свого унезалежнення. Втім, торжества у палаці „Україна” були
присвячені не стільки цій події, як звертали увагу запрошені на
дійство, скільки десятиріччю президентства Л. Кучми – саме так
виглядали врочистості. Президент же, вочевидь, був готовий до
такого зміщення акцентів і мав вигляд людини, яка вповні
задоволена собою і ситуацією. Можливо, дехто з тих, хто споглядав
Леоніда Даниловича, у ті хвилини розуміли, як вони помилялися у
1994 р., коли припускали, що Кучмине президентство буде тільки
епізодом в історії незалежної Української держави...
...Правда, безсумнівна вартість. Але як часто вона гине внаслідок
глобального наступу на нашу свідомість зловмисних фальсифікацій,
інсинуацій, міфів. Щоб збагнути Леоніда Даниловича Кучму, його
міфи і його правду, найліпше передовсім звернутися до
характеристик, до оцінок, даних цією людиною самій собі. А вони
– промовисті...
У молодому віці майбутній Президент – стовідсотковий продукт
радянської ідеологічної машини. Він не мав жодного уявлення про
свою ідентичність – чи українець, чи росіянин, чи білорус:
„...Я над цим не замислювався … у нас було
наднаціональне світосприйняття і буття...”
1
,– згадував Л.
Кучма.
Але водночас було „дві опозиції”: „наші” – „німці”, „наші” –
американці. Американці були „таким страхіттям, яке тільки можна
собі уявити”. І зрештою: „Ми відчували себе скоріше
комсомольцями”
2
. Настанови молодості, можна думати, (як
напевно і ряд якихось інших, пізніших обставин) зумовили той факт,
що на схилі віку Л. Кучма постав у найнепривабливішій іпостасі
малороса, котрий вдався до обстоювання ідеї заганоруської історії
українців, росіян та білорусів до 1917 р.:
187
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
„Окремий рахунок нехай іде з 1917 року, коли почався
процес політичного відокремлення трьох народів, що
завершився в 1991 році”
3
, – прорік Президент.
Інша деталь: постфактум екс?Президент проголосив себе
людиною, яка була ніким іншим у радянський час, як „дисидентом”,
котрий обвинувачувався у „буржуазному націоналізмі”. З
урахуванням цього, важко переоцінити лояльність радянської влади
до дисиденства Л. Кучми – не в табори його було заслано за
вільнодумство, але в 1975 р. призначено секретарем партбюро КБ
„Південне”, у 1981–1982 рр. – секретарем парткому об’єднання
„Південне” і, зрештою, – директором оборонного підприємства.
Наприкінці століття Л. Кучма називав себе одним із ініціаторів
створення самостійної України. Але – забракло пам’яті? – не
пригадав того факту, що 16 липня 1990 р., будучи народним
депутатом, не голосував за Декларацію про державний суверенітет
України...
Про огром масштабів особистості екс?Президента йшлося на
сторінках книжки „Идейно?теоретические основы государство?
созидающей политики Л. Д. Кучмы”, яка вийшла невеликим
накладом наприкінці минулого століття. Зокрема, у ній
стверджувалося, що український Президент „дуже схожий на
послідовників філософії прагматичного реформізму”
(представником якої, зокрема, був Е. Бернштейн). І навіть понад
те. Заповзятливий адепт (чи, може, просто „підневільна” Кучмина
людина) віддав належне Президенту не тільки як мислителю
європейського рівня, але віднайшов йому місце у шерегу
непересічних особистостей всього євроазійського континенту,
наголосивши, що для становлення „теорії прагматичного
реформізму” знадобилися „багаторічні теоретичні праці і
державознавчі студії” чеського філософа й державника Т. Масарика,
угорського політика й культуролога Д. Лукача, китайських
теоретиків і державних діячів Лі Пена і Ден Сяопіна та українця Л.
Д. Кучми
4
.
Згодом з’явилися ті, хто, наголошуючи близькість Кучминих
світоглядних настанов своїм власним, ставив його вже в один ряд із
Ф. Рузвельтом і Г. Колем
5
.
188
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
У 1994 р. вищевказаних Кучминих одкровень, як і оцінок його
особистості, ще треба було зачекати. У 1994?му, після обрання на
президентську посаду, Л. Кучма ще тільки приймав „Присягу на
вірність народові України”. Її текст мав засвідчити
найблагородніший настрой новообраного Президента,
зорієнтованого на те, щоб забезпечити громадянам України безпеку,
мир, соціальний захист, стабільність, створити умови для
„культурного розвитку і достойного життя на рідній землі”
6
. Серед
Президентових пріоритетів було відновлення законності,
реформування економіки, в чому він вбачав „єдиний реальний шлях
подолання тотальної економічної кризи, в якій опинилася
економіка України”, а крім того – завдання консолідації нації,
надання російській мові офіційного статусу (при збереженні за
українською статусу державної), подальший розвиток місцевого
самоврядування, розширення прав і відповідальності регіонів,
коригування зовнішньополітичного курсу для того, щоб „зробити
міжнародну політику України більш динамічною, ефективною”
7
.
Звернемо увагу на ще кілька моментів інавгураційної промови.
Найперше українцям було подано сигнал щодо механізму й
структури функціонування виконавчої влади: новообраний
Президент констатував, що основним інструментом здійснення
загальнодержавної політики повинно стати зміцнення єдиної
виконавчої вертикалі. Далі. Промова віддзеркалила тогочасне
Кучмине сприйняття і витлумачення місця президента у системі
влади: Президент є чільником єдиної цілісної системи виконавчої
влади
8
. Зрештою, останній момент, який стосується того, що Л.
Кучма висловився проти революційних змін:
„Я завжди говорив і повторюю нині: не революція, а
планомірне, рішуче і послідовне оновлення економічної і
соціально>політичної системи України...”
9
Зрозуміло, що промовляючи на урочистому засіданні Верховної
Ради, Л. Кучма і не підозрював, що саме революцією закінчиться
його правління. Що ж до рішучості та послідовності, то зовсім скоро
стало зрозуміло, що новий Президент, як і попередній, як і весь
189
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
український політикум, і надалі слабко уявляли суть
організаційного, юридичного, зрештою, морального „наповнення”
такого демократичного інституту, яким має бути інститут
президентства й інститут президента. Крім того, було зрозумілим і
те, що з обранням на президентську посаду Леоніда Кучми
конфліктогенність українського президентства не послабиться.
Діяльність Л. Кучми розпочалася з того, що заявив про себе
своєрідний „конфлікт” новообраного Президента з колишнім:
кілька перших місяців перебування на посаді були витрачені Л.
Кучмою на відміну цілого ряду указів, розпоряджень, відданих чи
зроблених попередником. Найперше, Президента не вдовольнила
та іпостась АПУ, в якій вона дісталася „у спадщину” від Л. Кравчука.
Тож у перший же день свого президентства він вдався до її ретельної
реорганізації. Але цим не обмежився: у наступний період Президент
час від часу повертався до питання переформатування АПУ. Одним
із наслідків цього стало те, що апарат Адміністрації уже у 1995 р.
складався з 595 чол.
10
(тобто майже втричі більше, ніж при Л.
Кравчуку). Розростання АПУ, на погляд її керівників, було
нормальним явищем. (Згодом В. Литвин охарактеризував
Адміністрацію як оптимальну за чисельністю й структурою, що
„забезпечує діяльність глави держави”
11
.) Розширившись, АПУ при
Л. Кучмі вже ніколи не повернулася до початкового – у кількісному
відношенні – стану.
У перші місяці президентства Л. Кучмою був прийнятий ряд
указів та розпоряджень, які стосувалися звільнення осіб, що
перебували на посадах. Зокрема, міністрів (внутрішніх справ,
оборони, культури, охорони здоров’я, зовнішньоекономічних
зв’язків), голови Державного митного комітету, Державного
комітету у справах охорони державного кордону України,
Надзвичайних та Повноважних послів України у США та Російській
Федерації та ін. До кінця 1994 року було звільнено й Представників
Президента України у Херсонській, Одеській, Запорізькій,
Хмельницькій, Кіровоградській, Вінницькій, Житомирській,
Тернопільській областях; у 1995 р. – у Харківській, Миколаївській,
Чернігівській, Рівненській, Черкаській, Івано?Франківській,
Дніпропетровській, Київській, Волинській, Донецькій,
190
ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ
Чернівецькій, Сумській та Луганській областях. У 1994 р. було
звільнено перших заступників глав Полтавської (липень),
Кіровоградської та Сумської (серпень), Закарпатської (вересень),
Запорізької (жовтень), Хмельницької (вересень), Тернопільської,
Івано?Франківської, Харківської, Львівської, Херсонської
(грудень), Миколаївської (січень 1995 р.), Полтавської,
Житомирської, Чернівецької, Чернігівської, Черкаської,
Рівненської (лютий), Київської, Донецької, Одеської, Вінницької,
Запорізької, Луганської (квітень), Херсонської (червень)
облдержадміністрацій.
Показово, що „дія” супроводжувалася й „словом”: у своїх
виступах Президент не шкодував критичних висловлювань з
приводу „здобутків” держави за часів правління свого попередника,
безліч разів у всіх можливих варіаціях повторюючи, що перші роки
незалежності увійдуть у нашу історію як „період втрачених
можливостей, суттєвих помилок і не вивірених рішень,
необґрунтованих декларацій”
12
. Період 1991–1994 років Л. Кучма
назвав періодом „імітації реформ”
13
. Але передовсім він акцентував,
що за роки незалежності ми не спромоглися створити якісно нову,
збудовану на демократичних засадах державну владу, яка за
ефективністю впливу на суспільство не поступалася б державним
інститутам розвинених країн
14
. Отже, як здавалося, було все:
розуміння ситуації, налаштованість Президента на працю. За цим у
країні почала розбудовуватися „демократія по?кучмівськи”.
Втім, деякі кроки Л. Кучми стали своєрідним повторенням шляху
попередника: Президент енергійно взявся за створення нових
структур „при Президентові”. Але, що прикметно, якщо подібну
діяльність Л. Кравчука можна попри все сприймати як намагання
створити „остов” нової влади, що поставала фактично на голому
місці (управлінський же апарат радянських часів на території
України був суто управлінським, а не центром прийняття рішень), і
якщо взяти до уваги те, що зрештою Л. Кравчук переглянув свою
діяльність у цьому напрямі, то заходи Л. Кучми, спрямовані на
збільшення підконтрольних „територій”, були, як здається,
своєрідним – першим – виявом авторитарної особистості. Відтак
до середини 1996 р. – прийняття Основного Закону України – „при