Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

151

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

силою сприймався Рух, який протиставлявся партії влади на чолі з

Президентом Л. Кравчуком. Згодом (напередодні президентських

виборів 1994 р.) проголосили себе опозиціонерами соціалісти,

відчувши, що, говорячи словами їхнього лідера, „сьогодні зручно

стати в жорстку опозицію до влади”

Характеризуючи діяльність соціалістів спочатку як просто

політичної партії, а затим як „опозиції”, слід зауважити, що у 1991–

1994 роках вони були, думається, досить потужною деструктивною

суспільною силою, яка багатьма в українському суспільстві

сприймалася як „закамуфльована частина” Компартії

. О. Мороз

виступав не тільки за збереження „республіки рад”. Він досить

недвозначно виступав проти запровадженої української символіки,

зауважуючи, що не може з нею змиритися, оскільки вона прийнята

такою не у зв’язку із „історичною традицією, а тільки через те, що

застосовувалася в епізоді державності, альтернативної Радам,

силами, що боролися з радянською владою”

. Його риторика

значною мірою була сповнена, сказати б, „вчорашніми цінностями”.

Однією з таких, милих серцю, цінностей була влада рад. Стосовно

ж сприйняття соціалістами новопосталого інституту президентства,

слід зауважити, що воно базувалося на тезі про те, що спроби

„підсилення виконавчої влади введенням інституту президентства”

в СРСР і в республіках, інституту чужого для радянського ладу, не

дали „позитивного результату”

Ще більш негативним сприйняття інституту президентства було

у комуністів, які поставили за мету скасувати його

Побутували в суспільстві також погляди, відповідно до яких

опозиційними називалися ті сили, дії (свідомі й несвідомі) чи слова

яких сприймалися як антиукраїнські, антидержавницькі. І, зокрема,

ті, котрі, критикуючи чинного Президента, не підтримували його

прагнень.

Показово, що сам Л. Кравчук як опозиційні сприймав різні сили.

Серед них, приміром, були не тільки комуністи, але й Український

союз промисловців та підприємців

З урахуванням вищесказаного інтерес викликає питання

ставлення Президента до можливості функціонування в державі

опозиції. З одного боку, Л. Кравчук наголошував, що кожен має

152

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

прилучитись до розбудови держави й „штучно” не створювати

опозицію

. З іншого, вважав, що опозиція повинна мати свою

програму, щоб „бути такою”. Повинна оформитися не тільки

організаційно, але й ідейно. Відтак, що показово, на зорі української

незалежності Л. Кравчук не вважав критику форм і методів роботи

Президента проявом опозиційності. Опозиція для нього – „це інша

політична мета”

, при тому – конструктивна. (Цей Кравчуковий

підхід до розуміння сутності опозиційності становить інтерес з

огляду на перехід партії есдеків /об’єднаних/, членом якої екс?

Президент є протягом кількох останніх років, на початку квітня 2005 р.

в опозицію до чинного Президента В. Ющенка – адже партія не

проголосила іншої, до того ж, конструктивної політичної мети).

5. Президент і зовнішня політика держави

За перші 3 – 3,5 місяці існування незалежної Української

держави її визнали понад 100 держав світу. З 51 країною Україна на

той час налагодила дипломатичні відносини. У процесі розширення

поля міждержавних взаємин Президент України ставав одним із

своєрідних рупорів, за допомогою якого озвучувалася українська

позиція щодо тих чи інших питань міжнародного життя,

характеризувалися українські зовнішньополітичні ініціативи,

давалися оцінки стадій розвитку політичних, економічних,

культурних взаємин із зарубіжними країнами. Правда, Президентові

опоненти часто закидали Л. Кравчукові, що репрезентована ним

позиція чи оприлюднений висновок, як і висловлена ним оцінка

якогось факту з міждержавного життя, це власне – його позиція,

його висновок, його оцінка, а не еліти чи українського народу. Такий

стан справ можна пояснити не тільки тим, що когось просто не

влаштовував президент?колишній партійний ідеолог чи, приміром,

давалася взнаки радянська звичка дошукуватися „ворога”,

намагаючись пояснити причини тих чи інших політико?

економічних чи соціальних негараздів у країні, але й

несконсолідованістю посттоталітарної української еліти, для

кожного ешелону якої жадання влади ставало основною цінністю й

орієнтиром. А відтак і моральні бар’єри у використанні способів

153

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

боротьби за свою мету?владу у протистоянні з численними

конкурентами ставали умовними й нівелювалися. Відтак коли

Президент, осмислюючи ті чи інші проблеми, намагався залучати

до їхнього обговорення широке коло осіб (як, наприклад, під час

проведення „круглого столу” 4 січня 1993 р., присвяченого

обговоренню проекту статуту СНД),

відразу починали лунати протилежні

звинувачення: цей крок мав за мету

розширити коло відповідальності,

перекласти її на суспільно?політичні

структури, а через них немовби й на

народ; „планомірно здійснити,

образно кажучи, конверсію своїх

позицій, забезпечити поле для

маневру в майбутньому”

. Таким

чином, ситуація у стані еліти й

ставлення до Президента були

такими, що потенційно кожен його

вчинок майже завжди мав один?

єдиний відгук – критику з лав тих чи

інших політичних сил.

Перші ініціативи України на

міжнародній арені були пов’язані з

тим, що Україна заявила про

визнання всіх рішень ООН,

поставила свій підпис під Заключним

актом в Гельсінки. Позитивним було

й те, що вже через півроку існування держави український

Президент відвідав США, наслідком чого стало укладання низки

угод – про торговельні відносини між Україною і Сполученими

Штатами Америки, міжурядової угоди про сприяння

капіталовкладенням, про здійснення програми „Корпусу миру”

США в Україні, меморандуму про взаєморозуміння між урядом

України і урядом Сполучених Штатів Америки, про гуманітарне і

техніко?економічне співробітництво, про співробітництво в галузі

охорони навколишнього середовища. (Не в останню чергу завдяки

Nuda veritas

З 12>річної відстані вже

можна поставити багато

запитань, наприклад: чи

була нагальна потреба

участі України у

народженні СНДівського

створіння? Адже

прибалтійці обійшлися без

нього і стали жити інакше.

Ми ж не наважилися, як

вони, рішуче перерізати

радянську пуповину і до

цього часу отримуємо по ній

продукти розпаду, що

отруюють життя молодого

тіла Української держави. І

втрачаємо переваги, які

могла б дати справжня

європеїзація країни.

А. Бутейко

154

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

саме цим домовленостям у 1992–1993 рр. стала можливою

американська фінансова допомога Україні у розмірі 137,2 млн.

дол.

100

На початку 90?х Україна почала активно виявляти прагнення до

співпраці з Європою.

„Щодо України, то вона має орієнтири на європейські

структури, – акцентував Л. Кравчук. – Вона в центрі

Європи, вона – велика європейська держава, має величезний

потенціал, і я певен, що в перспективі вона гратиме важливу

роль у Європі, входячи до європейських структур”

101

У березні 1992 р. разом з іншими колишніми республіками СРСР

Україна почала налагоджувати контакти з іншими державами в

рамках програми Ради північноатлантичного співробітництва.

Втім, на „західному напрямку” для Української держави не все

складалося зовсім безхмарно. Якщо з

Польщею, приміром, вдавалося

налагоджувати добросусідські

відносини (про що свідчив, зокрема,

підписаний у 1992 р. польсько?

український Договір про

добросусідство, дружні відносини та

співробітництво), то у відносинах з

іншою сусідньою державою –

Румунією – з’явилося певне

напруження, оскільки румуни не хотіли

визнавати результати референдуму про

незалежність України, висловлюючи

претензії на частину української

території, зокрема Північну Буковину

та деякі райони Одеської області.

У поле зору Президента найчастіше

потрапляли проблеми взаємин України

з колишнім імперським центром –

Росією, яка намагалася зберегти свій

Ad notanda

Часто кажуть, що

географічне положення

України, це виклик для неї, а

то і проблема. Однак мудрі

керівники перетворюють

виклики на можливості.

Україна має хороше місце

розташування, щоб кувати

посилені та поглиблені

відносини з ЄС, у той самий

час розвиваючи

добросусідські відносини з

Росією. Зовнішня політика

не знає вибору одного

напрямку за рахунок іншого.

Україна може і повинна

мати хороші відносини з

усіма своїми сусідами та

партнерами.

Х. Солана

155

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

статус осердя у колишньому власному імперському просторі,

прагнучи в жодному разі не зменшувати його межі та бути на

просторах новопосталої Співдружності Незалежних Держав (СНД)

тим, ким була в СРСР – керуючим, контролюючим і караючим

центром. Свідченням того, що Росія відразу намагалася

розбудовувати СНД відповідно до своїх – імперських за характером

– цілей, є угоди й договори, укладені в рамках Співдружності

впродовж 1992–1993 рр. (їх з’явилося близько 400) і, зрозуміло, її

зовнішня політика, відмітною рисою якої стало намагання провести

інкорпорацію колишніх радянських республік всередину свого

фронтіра (тобто кордону рухомого, кордону між освоєним і

неосвоєним, але агресивно освоюваним пострадянським

простором).

Росія, як свідчить аналіз виступів Леоніда Кравчука, впродовж

усього терміну його перебування на президентській посаді

залишалася потужним подразником президентської думки. І

зрозуміло чому, адже саме у боротьбі й у протистоянні з Росією (а

не якоюсь іншою колишньою радянською республікою чи

європейською країною) народжувалася українська державність. За

кроками, діями, висловлюваннями Президента щодо Росії українці

слідкували чи не найбільш ретельно. Так, відразу після того, як 8

грудня 1991 р. у Біловезькій пущі Л. Кравчук підписав документ про

створення СНД, багато хто в середовищі української еліти (зокрема,

національно?демократичної орієнтації) з гіркотою заговорив про те,

що „незалежна Україна проіснувала тиждень”

102

, а причиною цього,

зрозуміло, стала діяльність саме Президента, його особиста

угодовська позиція з Росією. (На що Л. Кравчук якось зауважив,

що у Мінську, під час підписання угод щодо створення СНД, усі

документи проходили через експертну групу, яка сиділа разом з ним,

за спиною. Це – Дурденець, Морозов, Бутейко, Зленко. Крім того,

– група депутатів. Усе, що він підписував, вони неодмінно читали,

вносили правки. Зрештою, давали свою згоду, після чого Л. Кравчук

й підписував

103

). Проте згодом позиція Президента стосовно СНД

іншим його критикам дозволяла говорити протилежне, про те, що

„Президент України не сприймає СНД”

104

156

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Якщо звернутися безпосередньо до висловлювань самого Л.

Кравчука щодо функцій Співдружності, то виявимо, що глава

української держави (як і багато хто з українців, тих, які прагнули

до всебічної демократизації життя) вважав, що вона мала відіграти

головну роль у цивілізованому зруйнуванні до кінця колишнього

Союзу і у напрацюванні таких механізмів, які дали б змогу

вирішувати загальні питання знову ж таки на правових

цивілізованих засадах

105

. Л. Кравчук неодноразово наголошував на

тому, що Співдружність довго не проіснує, якщо одна з держав

намагатиметься зайняти в ній керівну роль, стати старшим братом

для інших пострадянських республік

106

. Суть принципів, на яких

мала б функціонувати СНД, полягала, за переконанням Президента,

в тому, що Співдружність не є державою з відповідними структурами

центральної влади; країни, що входять до неї, – незалежні й

суверенні. Крім того, на думку українського Президента, СНД не

може бути суб’єктом міжнародного права

107

Президент був налаштований на те, щоб розбудовувати з Росією

рівноправні й всебічні зв’язки в усіх сферах життя. Дана вимога, на

погляд Л. Кравчука, мала б стати чільною в україно?російських

взаєминах хоча б з урахуванням „нашої історії, наших зв’язків” і,

звісно, того факту, що в Україні мешкало на той час близько 12 млн.

росіян, а в Росії – понад 5 млн. українців

108

. Але, що прикметно,

якщо Л. Кравчук, декларуючи позицію України, неодноразово

наголошував на тому, що „ні росіяни, ні українці ніколи не піднімуть

зброю один проти одного”

109

, то дана думка йшла врозріз із

переконаннями й налаштованістю націонал?демократів. Зокрема,

члени Української республіканської партії, вважаючи, як і

Д.Павличко (на той час голова Комісії у закордонних справах

українського парламенту), що „головна небезпека українській

державній незалежності може прийти тільки з Росії”

110

, заявляли,

що якщо українська державність і територія буде поставлена під

загрозу, Українська республіканська партія використає своє

конституційне право закликати громадян України до захисту

територіальної цілісності та національної безпеки своєї держави

„усіма доступними методами, включаючи збройний”

111

157

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

У ряді випадків президентські висловлювання свідчили про те,

що існують питання, шляхи розв’язання яких Л. Кравчуком (як

політиком з явно недостатнім досвідом керівництва державою і

прогностичними можливостями) уявлялися слабко, а відтак

з’являлися заяви, котрі суперечили здоровому глузду. Так, на початку

січня 1992 р. приміром, відповідаючи на питання читачів

„Вечірнього Києва”, Президент запевнив їх, що в Україні можливим

є подвійне з Росією громадянство. В іншій ситуації Л. Кравчук

доводив можливість функціонування єдиного україно?російського

інформаційного простору. Але при цьому вказував, що Україна як

європейська держава повинна інтегруватися в європейські

структури

112

Обстоював Л. Кравчук позаблоковий та без’ядерний статус

України. Стосовно українського ядерного потенціалу слід

відзначити, що володіння ним забезпечувало Україні можливість

бути третьою ядерною державою у світі: після самознищення СРСР

вона успадкувала 130 міжконтинентальних балістичних ракет СС?

19 і 46 – СС?24, оснащених 1652 ядерними боєголовками. Крім

цього, близько 3000 одиниць тактичної ядерної зброї, 22

стратегічних бомбардувальники ТУ?95 і 20 – ТУ?160, оснащених 460

авіаційними ядерними боєзарядами. Ось проти таких „ядерних

масштабів” України й виступив її перший Президент. Що ж маємо

у результаті? Як показали роки незалежності, з кожним роком

без’ядерний статус держави все більшою й більшою частиною

українців сприймається як нонсенс. Особливо багато говориться про

те, що найперше Україні слід було б зберегти тактичну ядерну зброю.

Крім того, часто (особливо в останній час) нагадують про те, що

Україна фактично задарма відмовилася від ядерного арсеналу, хоча

можна було б „виторгувати” багато чого для своєї держави в обмін.

Але якраз цього й не було зроблено. Відтак на адресу першого

Президента сьогодні, як і вчора, все частіше лунають звинувачення

в недалекоглядності й некомпетентності. Правда, інколи згадують і

про, приміром, „вплив І. Драча та Д. Павличка на рішення про

без’ядерний статус України”, стверджують, що значною мірою

завдяки саме їм держава та її керівники були поставлені у

надзвичайно складну ситуацію, оскільки аналіз усіх оцінок дозволяє

158

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

стверджувати: одностороннє роззброєння „робить не тільки нашу

країну беззахисною, але й світ більш небезпечним”

113

Чи не є закиди на адресу рухівців свого роду перебільшенням?

Звісно, ні: їхня позиція зумовлювалася реалізацією у життя

настанов політичної сили, яку вони представляли. Так, як свідчив

Л. Танюк, ще 1990 р. Рух висунув ідею без’ядерної України:

„Ця ідея випередила процес суверенізації. Суверенна

Україна не передає ядерної зброї до Росії, але й не хоче

володіти правом ядерної кнопки. Вона сприймає нуклеарну

зброю не як подарунок, а як велику біду, що впала на неї, –

твердив Л. Танюк. – Відразу ж після того, як світ визнає

Україну незалежною державою, ядерна зброя на її території

буде поетапно зліквідована – під наглядом незалежних

експертів”

114

Рухівська ідея була сприйнята багатьма представниками

української еліти. Відтак 13 липня 1990 р., коли в останній день

обговорення у Верховній Раді проекту Декларації про державний

суверенітет України І. Драч, як свідчили колеги по парламенту,

„несподівано запропонував”

внести до документа положення про

нейтралітет, позаблоковість і без’ядерність України, то це й було

зроблено: у ІХ розділі Декларації з’явився абзац, у якому

констатувалося, що Українська РСР урочисто проголошує про свій

намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка

не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних

принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Як зазначав один із депутатів, Драчеву пропозицію було

проголосовано „з голосу без будь?якого обговорення”, а чи

дізнається громадськість, хто реально „стояв за цією пропозицією

відомого поета”

115

– майбутнє, можемо сподіватися, висвітлить.

Слід звернути увагу на те, що попри прийняття рішення про

без’ядерний статус, Верховна Рада України 12 скликання все ж не

проголосувала за приєднання України до Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї (це, як відомо, зробила Верховна

Рада України 13?го скликання). Стосовно ж Президента, то він

159

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

сприйняв рухівську ідею, проголосовану, так би мовити, мимохідь

Верховною Радою, й почав всіляко пропагувати й втілювати її в

життя.

Інше питання, порушене Президентом, стосувалося можливості

участі українських військових в операціях поза межами

Батьківщини. Л. Кравчук, не виявивши здатності до прорахунку

варіантів можливих суттєвих змін у розподіленні (зміні балансу) сил

на планеті, категорично висловлювався про те, що „ніколи наші

війська не виконуватимуть ніяких функцій за межами України”.

Міцно засівши в свідомості частини співгромадян, дані настанови

в нових реаліях сьогодення слугують за дестабілізуючий чинник і є

свідченням того, як політична короткозорість керівника держави

спроможна через багато років привносити дисонанс у суспільно?

політичні відносини.

Щодо Росії, то з першої миті української незалежності сусідня

держава у свій спосіб докладала зусиль, щоб напруження у

відносинах з Україною не спадало. Через тиждень після офіційного

зникнення з політичної карти світу СРСР Росія поспішила чи не

вперше засвідчити свій недружній настрій щодо колишньої

„братньої республіки”. Це проявилося не тільки у тому, що

російський парламент відмовився привітати український народ із

унезалежненням, але й найперше в тому, що російські депутати

запропонували визнати незалежність України лише в межах „її

входження до складу Російської імперії в середині ХVІІ ст.”. Крім

того, з вуст ряду парламентарів уже на початку грудня 1991 р.

зазвучали територіальні претензії до України

116

(попри підписання

ще у листопаді 1990 р. у Києві договору між Росією й Україною, де

вказувалося, що у кожної з них немає до іншої жодних

територіальних претензій). Сталося так, що Верховний Совєт

Російської Федерації навіть проголосував за перегляд акта 1954 р.

про Крим. У сусідній державі на різних рівнях порушувалося

питання статусу Одеської області – ставилася під сумнів її

приналежність до України.

Аналізуючи ставлення колишнього „старшого брата” до

незалежної „молодшої сестри” – України, Президент Л. Кравчук у

березні 1992 р. зауважував:

160

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

„Ну скажіть, у якій цивілізованій країні дозволять за

так собі паплюжити главу сусідньої держави? Один діяч

високого рангу через солідну газету називає всіх президентів

СНД, обраних, до речі, народом, новими «паханами»; другий

повчає в образливій формі чужого Президента, як жити;

якийсь гуморист висміює керівника іншої держави, і йому

для цього надають державний телеканал. Яких тільки

ярликів на мене особисто не чіпляли? І річ навіть не в мені.

Ображають весь народ, який обрав мене на посаду

Президента”

117

А паралельно цьому стрімко формувалися більш принципові

„конфліктні зони” у взаєминах двох держав. „Грубе втручання в наші

внутрішні справи триває”, – відзначав, відповідаючи на запитання

газети „Жеч посполіта” український Президент.

Коментуючи російські антиукраїнські настрої, Президент

змушений був неодноразово констатувати, що на Україну від

моменту проголошення незалежності „чиниться прямий тиск”, аби

вона відмовилась від того, щоб бути незалежною державою

118

Акцентуючи „імперську нездатність сприйняти Україну як

незалежну державу”, Л. Кравчук неодноразово повторював, що

серед керівництва Росії є ті, хто грубо втручається в українські

справи, вдається до образ, викривлено тлумачать політику

Української держави

119

У словах Президента не було перебільшення: перші роки

української незалежності яскраво висвітили шовіністичний дух,

яким були просякнуті представники різних верств російського

суспільства. У стані українофобів постійне місце зайняв

всесвітньовідомий письменник А. Солженіцин. Серед них

опинилися представники вищого військового командування, такі,

зокрема, як адмірал І. Касатонов, маршал Шапошников. Свою

великодержавницьку позицію неодноразово декларували віце?

президент А. Руцькой, міністр М. Полторанін, депутат С. Бабурін,

нескінченний ряд інших відомих та впливових людей Росії. С.

Бабурін, зокрема, ще у травні 1992 р. заявив: „Або Україна знову

возз’єднається з Росією, або – війна”.