Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

141

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Думку щодо президентового „економічного безсилля”

поділяють не всі. Згадуваний вище голова економічної колегії

Державної Думи О. Ємельянов, аналізуючи діяльність очолюваної

ним структури, зауважував, зокрема, що за короткий час свого

існування „колегія розглянула багато десятків найважливіших для

формування незалежної України питань”. З більшості проектів

Президент відповідно прийняв укази та розпорядження. Реалізувати

ж „багато з них” вдалося лише частково. А причина цього, як

пояснював посадовець, полягала у „явному і неявному саботажі

керівного чиновницького апарату”

Одним із основних документів, що, вийшовши з Думи, так і не

був реалізований, оскільки став однією з перших жертв

чиновницького протистояння, були „Основи національної

економічної політики України”. „Основи…”, що показово, були

схвалені конституційною більшістю Верховної Ради України.

Зокрема, в парламентській постанові від 24 березня 1992 р. за №2226?

ХІІ „Про Основи національної економічної політики України”

вказувалося: „Схвалити концептуальні положення Основ

національної економічної політики України, поданих Президентом

України”. Крім того, парламент доручив Президенту розробити

механізм впровадження Основ національної економічної політики

України та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції

щодо внесення змін до чинного законодавства, необхідних для

реалізації економічної політики

. Втім, ця обставина не убезпечила

„Основи…” не тільки від чиновницького саботажу. Як свідчив один

із авторів „Основ…”, їхній реалізації, з?поміж іншого, стала на заваді

атака з боку лівих як з парламентської трибуни, так і в засобах

масової інформації. Ліві, зокрема, твердили, що Дума діє нібито за

вказівкою „західних капіталістів” і радників, що основні положення

„Основ…” сформульовані саме там. Через кілька років, коментуючи

такі заяви, глава економічної колегії Думи заявляв:

„Хочу з усією відповідальністю відзначити, що то були

або пусті вигадки, або програмна неправда. Навпаки, жоден

західний радник, жоден „західний капіталіст” ніколи не

залучалися ні в якій формі до роботи над „Основами…”.

Більше того, можливо це було однією з наших помилок”

142

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Звісно, звинувачення з боку лівих

можна розглядати в площині „пустих

вигадок” чи в межах узвичаєної

„програмної неправди”. Але варто

звернути увагу на інший, більш

суттєвий момент: саме ліві були тією

силою, вплив якої на початку 90?х на

прийняття політичних рішень у

державі залишався досить потужним.

Несила у їх розв’язанні

призводила до посилення

конфліктності по лінії Президент –

Верховна Рада (пригадаймо хоча б

історію першого парламентського

вето, накладеного най?вищим

органом законодавчої влади на

рішення глави держави – на Указ

Президента від 12 жовтня 1993 р. „Про

випуск Державних товарних облігацій

національних ресурсів України”,

поіменований пресою “спробою

закласти Україну в світовий

ломбард”

). Ця несила змусила Л.

Кравчука в один із моментів

перебування на посаді надати

пріоритети у визначенні стратегії

економічних реформ черговому

прем’єр?міністру – Л. Кучмі, який

змінив на посаді В. Фокіна. Але

непродуманість послідовності кроків

Президента й амбітність (а, може, й

таке ж безсилля) прем’єра мало

наслідком тільки розширення

конфліктної сфери у їхніх взаєминах.

У зв’язку з цим варто пригадати факт

підписання Л. Кравчуком указу про

Dura necessitas

Дорогі наші брати

українці! Я добре знаю, як вам

тяжко. У вас голодно,

холодно і неспокійно. Але якщо

у вас буде ще гірше у декілька

разів, то все рівно неможливо

знайти людину, яка б

заздрила вам більше, ніж я.

Ви народили Державу. Пройде

небагато часу, і світ буде

знати і шанувати землю,

народ, культуру і мову

України. На вас шалено

тиснуть, вас хочуть

зламати, поставити на

коліна. Тримайтесь! Христом

Богом молю вас, >

тримайтесь! Нехай сочиться

кров із>під нігтів пальців, але

тримайтесь. Не дай Боже, не

втримаєте незалежність, не

буде більше на що надіятися.

У білорусів держави

немає... і, думаю, не буде...

Білоруси знищені.

Я готовий стати на

коліна і просити вас, всю

Україну – тримайтесь! Тоді у

мене ще залишиться маленька

надія на те, що ваш приклад

стане живою водою, яка

допоможе нашому населенню

через 50 чи 100 років стати

вільним народом, незалежною

державою.

В. Биков

143

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

створення надзвичайного комітету всередині Кабміну з питань

оперативного управління господарством країни й надання Л. Кучмі,

як керівнику останнього, повноважень щодо розробки й реалізації

заходів щодо стримування інфляції, стабілізації господарства та

соціальному захисту населення і наступну відмову Л. Кучми очолити

комітет, що змусило Л. Кравчука через два дні після підписання

відкликати указ. Згодом Л. Кравчук пригадуватиме, що Л. Кучма

„практично уникав відвертого обговорення планів очолюваного ним

уряду”, „робив протилежне тому, про що... домовлялися”

. За

спиною Президента, як свідчив він сам, Л. Кучма налагоджував

контакти з Москвою, не узгоджуючи із ним „жодної позиції”, хоча

„за чинною на той час Конституцією Прем’єр не формував

політичного курсу”

. Вчинки Л. Кучми влітку 1993 р. (підписання

у Москві заяви глав урядів Росії, України та Білорусі про невідкладні

заходи щодо економічної інтеграції), дозволили Л. Кравчуку

зауважити, що саме тоді „фактично було оголошено про утворення

економічного союзу” трьох держав, а крім того, – твердити, що угода

фактично ліквідувала „дворічну працю по створенню незалежної

держави”

Загалом саме прем’єру Л. Кучмі (а не В. Фокіну, приміром) Л.

Кравчук у свій післяпрезидентський період приділив найбільше

уваги, саме з ним пов’язавши найбільш проблемні, вузькі, сказати

б, місця внутрішньої політики, ті, які заявили про себе в період його

президентства. Є безліч свідчень і про те, що кожен з них –

Президент і прем’єр – прагнули бути у ролі „провідного гравця” у

сфері виконавчої влади, як і є підтвердження того, що навіть у межах

самого Кучминого уряду, за образним висловом віце?прем’єра з

питань енергетичного комплексу Ю. Іоффе, не існувало „єдиної

нитки, котра б зв’язувала усіх”

. У владні інституції людина

приходила часто не тому, що прагнула прислужитися молодій

державі чи підтримати починання прем’єра (президента), але заради

задоволення власних амбіцій, заради отримання певної вигоди

особисто для себе чи тих груп, представником яких вона була.

Про наміри Прем’єра Президент „часто дізнавався з інших

джерел, іноді – абсолютно випадково”

. Напевно ця

„необізнаність” тільки через 8–9 років дозволила Л. Кравчуку

144

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

оцінити роль Л. Кучми у підготовці грошової реформи в Україні,

зазначивши, що його уряд „заклав підвалини реформи грошової

системи”

Загалом же уряд Л. Кучми залишив неабиякий „слід” у житті

українців. Найперше – зростанням роздрібних та гуртових цін. Так,

якщо приріст роздрібних цін у 1991 р. становив 390%, то в 1992 –

2100%, а в 1993 р. цей показник сягнув 10 250%

. Динаміка гуртових

цін виглядала відповідно: у 1991 р. приріст становив 260%, у 1992?у

– 4230%, у 1993?у – 9770%

. Гіперінфляція призвела до того, що у

1993 р. купоно?карбованець, запроваджений у 1992 р., знецінився

у 103 рази. Витвором уряду Л. Кучми стали так звані трасти. У 1995

р. спецкомісія з питань розслідування діяльності довірчих товариств

оприлюднила дані, відповідно до яких на початку року трасти

заборгували юридичним та фізичним особам 28 трильйонів 200

мільярдів карбованців. Президент Л. Кравчук діяльність трастів

згодом відкоментував так: „Підозрюю: багато хто з нинішніх багатіїв

створив фінансове підґрунтя для майбутніх бізнес?імперій саме

тоді”

. Втім, уряд Л. Кучми залишив про себе пам’ять не тільки

трастами, але й тим, що виявився неготовим до випробувань: не зміг

запобігти негативним наслідкам підвищення цін.

Постфактум критикуючи Прем’єр?міністра, екс?Президент Л.

Кравчук відзначив, що урядування Л. Кучми призвело до того, що

„були створені передумови, що призвели до виникнення багатьох

стратегічних проблем, які Україна не в змозі й досі розв’язати”, і

зокрема – до підписання перших кабальних домовленостей щодо

ціни на російські енергоносії

. Наслідком стало те, що за першу

половину 1993 р. мазут подорожчав у 4 рази, ядерне паливо – у 12,

газ – у 15 разів, але уряду не вдалося збільшити плату за транзит

російського газу українською територією

Іншою помилкою, на думку Л. Кравчука, було укладання угоди

центральними виконавчими органами України та Росії восени 1992

р. про зобов’язання урядів щодо гарантій забезпеченості та

погашення банківського технічного кредиту. Україна, на відміну від

Росії, взяла на себе борги підприємств, що заклало „підвалини

величезного державного боргу”

145

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Попри те, що сьогодні Л. Кучма заявляє, що „у мене була своя

програма і своє бачення шляхів виходу із кризи, але у політичного

керівництва країни я нічого подібного не спостерігав”

, думається,

що таке твердження є певним перебільшенням: Прем’єр?міністру

Л. Кучмі, як і його попередникам, реально не вдалося змінити стан

справ з економікою на краще. Пояснювати невдачі обмеженістю

повноважень, а з іншого боку відмовлятись від цих повноважень чи

все?таки отримавши їх, не скористатись (парламент, пригадаймо,

Законом від 19 грудня 1992 р. за №2886?ХІІ суттєво розширив

повноваження Кабміну, внісши зміни і доповнення до Закону

України „Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради

України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і

повноважень Президента України, передбачених пунктом 7 – 4

статті 114?5 Конституції України”. Зокрема, „з метою оперативного

вирішення питань, пов’язаних із здійсненням ринкової реформи”

Кабміну строком до 21 травня 1993 р. була надана можливість

„видавати декрети в сфері законодавчого регулювання” щодо питань

„відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і

культурного розвитку, державної митної, науково?технічної

політики, кредитно?фінансової системи, оподаткування, державної

політики оплати праці і ціноутворення”) – безпідставно.

Цікавим тут є інше питання: що було основою вимог розширити

коло повноважень – владні амбіції вчорашнього господарника чи

свідоме бажання відмежувати Кабмін від впливу Президента й

парламенту? Однак цілком зримим є те, що діяльність Прем’єра, як

і його взаємини з Президентом, жодною мірою не сприяли

стабілізації позицій останнього.

Перебуваючи під вогнем постійної критики, 15 червня 1993 р.

Л. Кравчук запропонував Верховній Раді план виходу з кризи влади:

він висловився за те, щоб паралельно з достроковими виборами до

парламенту провести референдум, на якому запропонувати народу

висловитися з приводу довіри Президенту України і загалом – про

доцільність існування в республіці посади Президента та про те, яку

за формою та змістом державу українці все?таки будують.

Думається, що такі кроки Л. Кравчука свідчать не стільки про його

готовність до діалогу з суспільством, про прагнення шляхом

146

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

консенсусу розв’язувати складні питання, як про розгубленість,

відверту неспроможність проводити свою лінію або й про просту

відсутність цієї останньої, відсутність чіткої власної позиції. На

користь такого висновку опосередковано вказують слова екс?

Президента, сказані через кілька років:

„Народ багато говорить про те, що нам потрібна сильна

влада, одразу й не збагнеш, яка саме. Бо люди прагнуть

порядку і синонімізують цей порядок з поняттям сильної

влади. Але якого порядку – закону чи кулака?”

Л. Кравчук не зміг стати втіленням влади закону (хоча й від

„влади кулака” відійшов). Не піднявся він і до розуміння того, що

„сильна влада” для України – це чітка демонстрація Президентом

наполегливості у подоланні негараздів і всебічного розуміння суті

проблем у будь>якій сфері буття, бездоганний інтелект та володіння

методами розв’язання найскладніших задач; прийняття гласних

рішень з цілковито чітким для народу змістом.

4. Кадри. Партія влади. Опозиція

Своєрідною проблемою, з якою зіткнувся Л. Кравчук, стала

проблема кадрів. Її суть Президент пояснював, зауважуючи,

зокрема, що одні керівники інститутів державної влади „професійно

не готові до праці за нових підходів”. Інші – гальмували реформи,

не брали на себе відповідальність за економічні перетворення

народного господарства чи „не можуть позбутися командно?

розподільчої адміністративної хвороби”

. Таким чином,

непрофесійність, небажання брати на себе відповідальність і

неспроможність працювати в нових умовах проголо?шувалися Л.

Кравчуком основними вадами керівників новопосталих державних

інститутів України. Зрозуміло, про те, що йому й самому бракувало

перелічених характеристик, Президент у той час не говорив.

Звернемо увагу на характерний момент: для лідерів різних

політичних сил проблема кадрів в Україні полягала зовсім в іншому.

Приміром для О. Мороза її сутність зводилася до того, що Президент

147

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

„спирався на Рух” і саме

Чорноволові кадри й ті, які „були

членами КПРС, але ніколи не були

комуністами” довели державу до

розвалу

. Дратувало О. Мороза

„засилля антисоціалістів” в оточенні

Президента

. Стосовно ж самого

Руху, то його чільники вважали, що

державність тільки формується і

вона – „лише від Президента, яким

би він там не був”, а тому кожен, хто

підтримує державність, „мусить

підтримати Президента”

Інші представники інтелек?

туальної еліти, рефлектуючи над

ситуацією, що склалася в країні,

зазначали, що ніхто „краще за

нього” [Л. Кравчука] не зможе

одночасно задовольняти „інтереси

Вашингтона, Москви і Тель?Авіва в

Україні за рахунок національних

інтересів українців”

. Л. Кравчука

звинувачували в тому, що він

„гребував з українцями навіть

говорити”, але ніколи не уникав

шансу виявити свою „підтримку і

відданість інтересам єврейської

меншини”. Висновок – „влада

опиняється в руках чужинців”

Наголошуючи, що в кадровій політиці Л. Кравчук „послідовно

відстоює особисті та групові інтереси, завдаючи великої шкоди

державі і народу України”, президентові опоненти різного рівня

стверджували, що держава, яку „маємо зараз, і якою вона буде, якщо

процес державотворення відбуватиметься так, як до цього часу, може

зручна для людини (однієї або кількох), але точно не для людей”

Відтак – мріяли про прихід до влади „сильної, розумної і чистої

Argumentum ad rem

Революція передбачає

радикальну зміну еліт і

системи. Нічого подібного у

нас не відбулося. Фактично

здійснився перерозподіл влади

всередині самої влади.

Частина комуністичної

номенклатури

департизувалася, але зберегла

всі реальні важелі влади.

Невдахи були відкинуті і їм

нічого іншого не залишалося,

як відновити комуністичну

партію. По суті вони мало

чим відрізняються один від

одного. Просто

департизована номенклатура

більш ловка, хитра і

практична. Та у любому

випадку це капля крові із

того ж тіла... Страшніше від

усього те, що ця

посткомуністична еліта

зберегла всі радянські

практики. Сьогоднішня наша

країна – це та ж сама

совєтська Україна.

М. Рябчук

148

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

української руки”, мріяли про такого Президента, який би виявився

спроможним „відкрити шлях до національної демократії”

Таким чином, перший Президент (його політика й кадри) не

сприймався як людина, яка відстоює українські національні

інтереси, але як чужий українству. Сам же Л. Кравчук згодом так

відгукнувся про власну кадрову політику:

„Мені не вдалося сформувати повноцінну, надійну та

фахову урядову команду, здатну провести своєчасні та

ефективні реформи...”

На проблему кадрів, звісно, можна подивитися під дещо іншим

кутом зору, взявши за визначальний критерій оцінки кадрової

політики Президента не професійність чи, приміром, патріотичність

посадових осіб, але акцентуючи аспект проблеми, що пов’язаний з

активністю кадрового оновлення, забезпечення можливості нових

людей управляти новопосталою державою. Аналіз цього зрізу

кадрової політики першого Президента свідчить, що колишня

партноменклатура фактично нічого не втратила. Вона „вписалась”

у нове суспільство із непогамовним бажанням збереження багажу

попередніх можливостей управління державою, прагнучи такого

собі рімейку старої системи. Маневруючи та перенастроюючись на

„самостійницький ритм” державного життя, вона оберігала межі

своїх колишніх владних прерогатив, можливість контролю над

ресурсами держави, грошовими потоками, прийняттям політичних

рішень тощо. Партноменклатурний „остов” влади на чолі з

Президентом вміло почав „притягувати” до себе різноманітний

„людський матеріал”: комуністів – „суверен?” і, так би мовити,

„ортодоксальних”, що після заборони Компартії України як

складової КПРС відродилися у соціалістичній іпостасі, націонал?

демократів, вчорашніх активістів?комсомольців (яким не

поталанило стати „справжніми радянськими комуністами”),

зваблюючи їх можливістю участі у владі – публічній чи, як згодом

стане зрозуміло, тіньовій. Ці люди вже були чи прагнули стати

представниками державного апарату, вони були різнорівневими

керівниками промисловості та сільського господарства,

149

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

представляли центральні або

регіональні засоби масової

інформації. Здається, вони

сприймали Україну тільки як

інструмент для сходження

кар’єрними сходами, збільшення

прибутків, прилаштування у „теплі

місця” своїх близьких і рідних. У них

не йшлося про повагу до себе і до

людей своєї країни. Вони прагнули

здійс?нювати владу без участі

громадськості...

Такий стан справ зрештою

уможливив постання специфічного

владного феномену, що почав

іменуватися партією влади.

Зрозуміло, що „партія влади” не була

партією у буквальному розумінні.

Насправді це було квазіпартійне й

різнолике утворення, у яке

вливалися люди, для котрих ідея

влади – привілеїв – власності (саме

так – у триєдиній неподільній

іпостасі) виявилася привабливою.

Оформлення „партії влади” українська інтелігенція сприйняла

неоднозначно: якщо деякі її представники взагалі відмовлялися

визнавати ісування цієї „партії”, то другі навпаки захоплено вітали

її появу. Інші ж дуже швидко розгледіли в новому політичному

утворенні, що розросталося у всі сегменти суспільного організму,

кланово?мафіозну, олігархічну силу, яка насправді девальвує не

тільки демократичні гасла, але й власне саму державну незалежність

України

. Як писав згодом І. Драч, „хибні дефініції” про українську

„партію влади” збили з пантелику багатьох – вони своєчасно не

добачили, що влада почасти не вміє, почасти не хоче розбудовувати

українську державу. Не хоче або не вміє розв’язати жодної

економічної, фінансової, політичної, соціальної проблеми, „по?

Argumentum ad rem

Хоч тепер мусимо

визнати: ті, котрі взялися

за керівництво державою,

до цього не були готовими.

Більше того, номенклатура,

яка фактично лишилася при

владі, чудово почувалася й

під червоними прапорами, й

під синьо>жовтими, бо на

їхньому власному прапорі

був тільки власний

біфштекс. Інша ж частина

тієї ж партноменклатури

вважала, що наше минуле

було комунізмом, що в цьому

напрямку нам треба

рухатися й далі, хоч їхнє

„вперед” – це „назад” і в

історичному, і в

економічному, і в духовному,

і в будь>якому іншому

аспектах.

О. Карпов

150

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

люмпенськи зневажає велику українську культуру і свій великий

народ”, не розуміє або не хоче зрозуміти, що таке національні

інтереси

Стосовно керівника партії влади, то прикметним є те, що на

початку свого президентства Л. Кравчук не хотів (насправді чи

вдавано) сприймати появу подібних феномену та дефініції.

Натомість він демонстративно переконував, що згадане поняття

особисто для нього не наповнилося жодним конкретним змістом,

не отримало чітких теоретичних обрисів у його уявленнях:

„Тут раптом виникає якась філософська категорія

“партія влади”. Що хочеш можна туди дописати. Якщо

людина при владі, то вона вже в партії влади. …Я і сам не

знаю, що це таке – партія влади…”

, – зауважував

Президент.

Втім, у суспільній свідомості з початку 90?х рр. ХХ ст. все міцніше

вкорінювалося бінарне поняття „партія влади – опозиція”. Партією

влади почали називати „тих, хто при владі”. Згодом вона почала

асоціюватися з Трудовим конгресом України. При цьому, звернемо

увагу, Президент не гребував найрізноманітнішими методами для

своєрідного „приборкання” колишніх чи теперішніх „борців з

владою”:

„Деякі найбільш голосисті борці з привілеями, –

констатував в одній із своїх книг В. Литвин, – “потонули”

в тих же привілеях: автомобілі, квартири, престижні

зарубіжні відрядження і т. п. “Солістів” опозиції, зрозуміло,

вдалося нейтралізувати за значно більшу “ціну”: залучення

до владних структур (адміністрацію Президента,

Державну Думу, урядові структури). Застосовував він і

стару політику, яка полягала в тому, щоб відіслати

опонента за кордон”

Стосовно опозиції, то однозначної відповіді на питання, хто був

її уособленням, не існувало. В один час опозиційною суспільною