Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

111

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

погода: візьміть хоча б укази Президента”

, – писав „Голос України”.

Тобто не стільки приклад Росії, як дії союзного президента

підштовхували українців до введення у структуру владного

механізму республіки президента як певної противаги союзному.

При цьому були побоювання, що якщо Україна не встигне прийняти

„своєї” Конституції і обрати „свого” президента до моменту

прийняття нової союзної Конституції, то буде змушена „неухильно

дотримуватися” нової Конституції СРСР. А остання – „швидко

перекреслить Декларації всіх союзних республік про державні

суверенітети”, оскільки Конституція – „це Основний Закон”, а

„Декларація – це тільки заява, намір”. Було розуміння й того, що

після прийняття нової Конституції СРСР „Президент буде

зобов’язаний підписати свій черговий указ про негайне приведення

республіканських Конституцій у відповідність із союзною”

Попри це в українському суспільстві були люди, які принципово

не підтримували ідею появи в республіці Президента, оскільки

вважали, що посада Президента “несе загрозу парламентаризмові

та демократії взагалі”, що „Україна ще не готова” до

президенціалізму, адже народ не може „обрати демократа–

президента”, бо в більшості областей влада знаходилася „в руках

комуністичної номенклатури”. Відтак були побоювання, що

президентська влада обернеться „авторитарною диктатурою”

Таким чином, уже на етапі обговорення можливості й доцільності

запровадження в Україні президентської посади, погляди

представників політичних сил на проблему різко поляризувалися.

Уже на цьому, так би мовити, попередньому етапі був присутній

конфлікт – „конфлікт в умах” – розінтегрованої політичної еліти.

Ситуація загострилася ще більше безпосередньо під час

передвиборної президентської кампанії, яка спричинила фактичний

розкол у лавах демократичних сил: В. Чорновіл, Л. Лук’яненко,

І.Юхновський йшли на вибори осібно, дистанціюючись один від

одного, сіючи в головах і душах українців суперечливі ідеї та

відтягуючи кожен на себе голоси електорату.

Загалом президентську посаду омріювали понад п’ятдесят

претендентів – від О. Бердника та згаданих Л. Лук’яненка та В.

Чорновола, а ще Ю. Щербака та Б. Мокіна, котрих проголосили

112

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

своїми кандидатами на посаду

політичні партії чи трудові

колективи, до непрацюючих опти?

містів?самовисуванців на зразок

киянина А. Грипаса чи жителя с.

Межирічки Кіровоградської області

М. Донченка. Втім, тільки кільком з?

поміж них вдалося врешті?решт

зібрати по сто тисяч підписів на

підтримку своєї кандидатури. Відтак

тільки кілька чоловік і були внесені

до виборчих бюлетенів на президент?

ських виборах наприкінці 1991 р.

Серед тих, чиє ім’я потрапило до

виборчого списку, був Леонід

Кравчук. Представники української

інтелектуально?політичної еліти (з?

поміж яких були такі відомі люди,

як, приміром, А. Авдієвський, В.

Бар’яхтар, М. Жулинський, М.

Михальченко), саме у Л. Кравчуку

побачили людину, гідну стати

„першим народним президентом”.

Відтак характеризували його як

особистість, котра здатна вгамувати

політичні пристрасті, сприяти

збереженню громадянського миру й

національної злагоди, за будь?яких

обставин діяти „зважено, розсуд?

ливо, далекоглядно, керуючись

виключно інтересами народу

України, вимогами закону, дбаючи

про надійний захист життя, майна,

прав і свобод громадян”

. Можна

додати, що позитивні оцінки на

адресу Л. Кравчука згодом зазвучали

Verba magistri

Наші ж комуністи

повикидали партквитки і на

другий день стали

„буржуями”. Атеїсти

навчилися хреститися,

кадебісти перестали ловити

людей за українську

символіку і самі прийняли її. І

ніяких проблем, і ніяких

самообмежень.

Із цього розпочався

суспільний блуд змішування і

фальшу, результатів якого

не можна було передбачити.

Але люди відчули це на собі

аж тоді, коли їх

заощадження було вкрадено,

а потім офіційним

шахрайством виманювалися

заощадження валютні. Усі

прокинулися пограбованими.

Є. Сверстюк

Ad acta

Я дізнався про наслідки

сталінізму, про знущання і

тортури.

І тоді змінилися мої

думки

і позиція. Й мої

політичні погляди також

радикально змінилися. Я

ніколи не дотримувався догм.

Я їх тільки застосовував.

Головним ідеологом був

перший секретар.

Л. Кравчук

113

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

з вуст не лише співвітчизників, але й зарубіжних політиків*. Однак

поруч позитиву завжди знаходилося місце негативу, якого не

шкодували для нього колишні однодумці й сучасні опоненти

У порівнянні з Л. Кравчуком, що показово, можливість приходу

до влади когось іншого на президентську посаду декого із

представників тогочасної української еліти насторожувала.

Передовсім дане зауваження стосувалося кандидатури В. Чорновола.

Олександр Мороз, наприклад, пояснював небажаність обрання

президентом В. Чорновола тим, що влада В. Чорноволу потрібна „і

для зведення рахунків”. Ось це „і”, з точки зору керівника Соцпартії,

за певних обставин у політика здатне стати вирішальним, і під „його

знаменник можуть потрапити тисячі й тисячі людей”

. О. Мороз

вважав, що коли б доля розпорядилася по?іншому і В. Чорновол був,

приміром, головою облради чи першим секретарем обкому, то

„шанси на президентство у нього були б вагоміші”. Однак сталося

інакше, а тому В. Чорновол, знаючи багато, вміє – „значно менше”

і в політичній боротьбі спроможний „більше зруйнувати, ніж

створити”

. Логіки, подібної Морозовій, дотримувалася не тільки

більшість еліти, але й багато з рядових, так би мовити, українців,

для яких прийнятною відповіддю на питання „ким ти був учора?”

була та, що засвідчувала „вагомість” людини в радянському

суспільстві. В. Чорновол подібним критеріям не задовольняв. (Як

напевно не задовольняли в інших колишніх радянських республіках

дисиденти, яким таки вдалося прийти до влади, як, приміром,

А. Ельчибею чи З. Гамсахурдіа, але не стало сили втримати владу в

своїх руках.)

Якщо вищевикладений підхід до добору кадрів незалежної

держави порівняти з підходами до даної проблеми у ряді інших країн

Східної Європи, то виявимо між ними принципову відмінність. Ця

відмінність полягає у тому, що, приміром, у Чехословацькій

* Про сприйняття першого українського президента американськими пише

А. Зленко у своїй книзі „Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних

геополітичних змін” (Х.: Фоліо, 2003. – 559 с.). Так, на с. 257 А. Зленко цитує Р.

Ніксона: „Леонід Кравчук – один з найкращих політиків, з якими я будь?коли

зустрічався”, а на с. 278 наводить слова Б. Клінтона, котрий, звертаючись свого

часу до українського Президента, зазначав: „Хотів би я мати такого прес?секретаря,

як Ви, пане Президент”.

114

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Республіці відповідно до закону від 4 жовтня 1991 р. було проведено

досить жорстку люстрацію. Під люстрацію, зокрема, потрапляли

секретарі Компартії (починаючи від

районного рівня); особи, які в період з

1948 р. по 17 листопада 1989 р. були так

чи інакше пов’язані з Державною

службою безпеки, були її резидентами,

агентами, інформаторами і т. п. Загалом

люстрація позбавила в Чехії 80 тис.

чоловік місць праці. У Польщі закон

був прийнятий пізніше – влітку

1997 р

. – і був менш жорстким. Особа,

вступаючи на певну посаду, мала подати відомості про співпрацю з

спецслужбами комуністичного режиму. В разі чесного висвітлення

особливостей своєї біографії проти неї не застосовувалося жодних

санкцій. А в разі утаємничення відомостей про себе – людина на

десятирічний термін позбавлялася права займати публічні посади.

„М’яку” люстрацію було проведено в

Литві (відповідно до закону,

прийнятого у 1999 р.), Болгарії, в

інших країнах.

Українці не вдалися до подібних

заходів.

На виборах за Л. Кравчука свої

голоси віддало понад 20 млн. виборців

– він і став першим українським

Президентом. Прихід на

президентську посаду одного з

недавніх комуністичних чільників

дехто з експертів пояснював, зокрема,

тим, що народ України не побачив

йому альтернативи – його досвіду,

знанням, виваженості, політичній

мудрості. Адже „робота в ЦК – це велика школа. А коли ще

політичний діяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії,

робити правильні висновки – успіх йому забезпечено”

. Інші ж (і

Verba magistri

Думаю, що система, яку

маємо нині, є наслідком

того, що на початку

дев’яностих винних за

злочини комунізму не

покарали.

М. Маринович

Ad acta

Щодо моєї політичної,

теоретичної та ідеологічної

бази, то я її формував сам,

постійно поповнював

інформацією, яку одержував

від сучасної історії завдяки

відкриттю архівів. І тоді

зрозумів те, що я повинен

робити для мого народу. Я

сказав собі, що настав час

нарешті забезпечити його

незалежність.

Л. Кравчук

115

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

з?поміж них і другий Президент України Л. Кучма) дещо

узагальнюючи, зауважували, що в новопосталій Українській державі

перемога фактично дісталася

„найбільш розумній і досвідченій

частині адміністративно?

бюрократичної системи”

Сам же Л. Кравчук в одному з

перших інтерв’ю (наприкінці січня

1992 р.) на питання „Як ви поясните

те, що українці вибрали 1 грудня 1991

року своїм Президентом колишнього

комуніста, хоч вони не перестають

скаржитися на те, що комунізм їхній

країні наніс збитки?” відповідав, що,

на щастя, мислення українців таке,

що вони обрали свого Президента

„не у співвідношенні з його

минулим, а в залежності від його

сучасних дій, за те, що він робить

кожного дня, щоб захистити

інтереси свого народу”

З чим можна погодитися у цих

словах?

Найперше з тим, що, як показало

відносно коротке перебування Л.

Кравчука на посаді, займаючись

проблемами, у вирішенні яких

„радянського досвіду” було

достатньо, він (особливо в перші –

„медові” – місяці перебування на

посаді) справді діяв в інтересах

„свого народу”. Однак, життя дуже

швидко висвітило не просто куцість

старого досвіду для нових реалій, але

його мізерність, непідходящість.

Відтак там, де професійних знань та

Dictum acerbum

Влада, яка у нас сьогодні,

пройшла через різні етапи, чи

кондиції... Оскільки власної

ідеології у них не було, то

скористалися уже

напрацьованою націонал>

демократичною. Адаптували

до своїх нужд, умовно

кажучи, рухівську ідеологію.

Якщо пам’ятаєте, Чорновіл

дуже ображався, що Кравчук

украв у нього його програму. І

коли його запитували, яка

між їхніми програмами

різниця, Чорновіл говорив:

„Тільки та, що моїй програмі

тридцять років, а

кравчуківській – тридцять

днів”. Він, правда, скромно

замовчував ще й про те, що

за свою програму відбув пару

десятків років в концтаборі,

між тим, як Кравчук

годувався в цековських

спецрозподільниках.

Зрозуміло, що ніякого наміру

виконувати рухівську

програму у наших

посткомуністів не було. Це

те ж саме, що доручити

департизованим

нацистським вождям

демократизацію повоєнної

Німеччини.

М. Рябчук

116

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

досвіду Президенту явно бракувало,

інтереси молодої держави „зраджу?

валися”. Найперше – у зміні правил

гри, чи, точніше, у зміні правил життя

людини і громадянина в державі, у

переведенні економіки республіки на

самодостатні рейки, у консолідації

еліти. Хоча стосовно останнього

моменту Л. Кравчук заявляв, що

„домагався консолідації всіма

силами”

. Однак чи недостатньо

домагався, чи сили Президента не

відповідали суспільним потребам –

досягти позитивних результатів таки

не вдалося.

Чи засуджувати за це? Ні. Адже

нація обрала того президентом, на

якого сама виявилася спроможною з

урахуванням все того ж – радян?

ського (зокрема, суспільно?політич?

ного, культурного) досвіду. Л. Крав?

чука обрали за інерцією, так би

мовити. А він (президент) умів те, що вмів. Кардинальна зміна

політичних реалітетів вимагала від особистості не лише здатності

до наднапруження, але й великого запасу чеснот і здібностей: одна

справа жити на вказівках з „центру”, й зовсім інше – зуміти стати

самому таким „центром”, зуміти здолати розрив між неготовністю

та ефективністю. Зрештою Л. Кравчук посаду звільнив достроково,

що й стало своєрідною розплатою за невідповідність масштабів

власної особистості масштабам очікувань і сподівань нації. І головна

слабина Л. Кравчука полягала у тому, що він виявився

неспроможним хоча б найменшою мірою убезпечити українців від

того, щоб зовсім скоро на ґрунті Української РСР не постала

„Україна Кучми”.

Взявши до уваги вищевикладене, зауважу, що проблема

оцінювання для самого Л. Кравчука полягає, є підстави твердити, у

Expressis verbis

Історичне щастя України

90>х років 20>го століття

полягало в тому, що коли

достиглий і перестиглий

імперсько>тоталітарний плід

від струсу (антидержавний

заколот) просто впав, владу

було кому підібрати. І цілком

закономірно, що вона

опинилася в руках

„номенклатури”. Іншого

достатньо розвиненого

кількісно та якісно, отже, і

придатного для будівництва

держави, соціального й

політичного середовища у нас

просто не було і тим часом

немає. Щоб опанувати

ситуацію, демократів

занадто мало.

Ю. Бадзьо

117

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

тому, що свого першого Президента

нація буде оцінювати не тільки, як він

сподівається, у „співвідношенні з

минулим”, досліджуючи та аналізуючи

не тільки (і, можливо, не стільки)

Кравчукове перевтілення з комуніс?

тичного ідеолога Української РСР на

Президента незалежної України, але й,

насамперед – взявши до уваги

подальші метаморфози екс?

Президента*. Зокрема – його діяль?

ність як одного з лідерів так званої

соціал?демократії (соціал?демократії

по?українськи**). Прискіпливе спів?

відношення слів та справ Л. Кравчука,

аналіз його, так би мовити, „триєдиної

іпостасі”, відокремлення правди від того, що сучасники вже назвали

* Один із перших дослідників політичного лідерства Ч. Мерріам (1874 – 1953)

у вступі до своєї праці „Чотири американських лідери” (Merriam C. E. Four

American Party Leaders.– N.Y.: The Macmillan Company, 1926) звертав увагу на те,

що, прагнучи збагнути лідера, „корисно було б отримати всі можливі дані, які

стосуються фізичних характеристик лідера”, з’ясувати „характерні риси його

інтелекту, використовуючи всі засоби сучасної психології та психіатрії, а також

здоровий глузд”. Ми повинні, „не залишаючи нічого без уваги, здійснити усі

спроби розкрити секрети особистості”, не оминути той факт, що „якості лідерів

можуть бути визначені тільки тоді, коли відомі також і якості нелідерів чи

послідовників, від яких вони відрізняються”. Ми повинні „досліджувати методи і

тактику лідера”, те, як він „використовує різні засоби здійснення лідерства – пресу,

ораторське мистецтво, інтриги, організації, заохочення й покарання, соціальний

престиж та інші численні методи отримання й утримання влади”. Тобто варто

проявити, сказати б, тотальний інтерес до досліджуваної особистості. З

врахуванням цього, звернення до „постпрезидентських” дій, устремлінь, прагнень

українських екс?президентів буде доцільним.

**Світло на сутність українських так званих „соціал?демократів” певною

мірою проливають цікаві зауваження, зроблені першим секретарем Посольства

Німеччини у Києві: „Кілька тижнів тому на деяких веб?сторінках української

преси, що з’являються в Інтернеті, подавався як „сенсація” той факт, що Соціал?

демократична партія Німеччини (СДПН) не запросила на свій ювілейний з’їзд з

нагоди 140?річчя її існування українську партію зі схожою за звучанням назвою.

Звичайно ж ніякої сенсації в цьому не було. Та й у відповідній українській партії

не відчувалося ніякого особливого збентеження з цього приводу. І це добре, бо є

свідченням того, що сторони розуміють одна одну. І там, і тут, у Берліні, добре

знають, що упаковка – це одне, а зміст – інше”. (Див.: Ленк Т. Західно?східна

мовна плутанина: спостереження споглядача з Німеччини // Дзеркало тижня. –

2004. – №25. – 5 липня. – С.4.)

Lapsus memoriae

Цікаво відзначити, що

під час візиту Л. Кравчука

до США в березні 1994 р.

була видана англійською

мовою пишнобарвна

біографія українського

Президента… У ній,

зокрема, стверджувалося,

що під час перебування на

посту першого секретаря

Центрального Комітету

Комуністичної партії

України… він боровся за

незалежність і

демократичні реформи…

В. Литвин

118

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

„дешевою демагогією”, пересмикуванням фактів і фарисейством

врешті?решт і дозволить тільки згодом віднайти для нього найбільш

підходяще місце на сторінках української історії.

Прикметно, що на зорі свого президентства (на початку лютого

1992 р.), рефлектуючи над проблемою, яку можна, не вдаючись до

інтелектуальної оригінальності, означити „Місце Л. Кравчука в

українській історії”, сам Леонід Макарович переймався:

„…Хотів би, щоб [про мене] написали правду. Правду про

те, як ми жили, як боролися за незалежну Україну в цей

складний, важкий час. Хотів би ще встигнути прочитати,

що Кравчук був одним із тих, хто багато зробив для розвалу

імперії, що величезну роль у цьому відіграла Україна. Нехай

напишуть тільки правду. Хоча муза історії, як кажуть

французи, вельми примхлива пані”

Сьогодні, роздумуючи над примхами Кліо, над „завданням”

писати правду та вдивляючись у „триєдину іпостась” екс?

Президента, все більше схиляюсь принаймні до двох попередніх

висновків. З них перший: президентська „грань” образу Кравчука?

лідера по?своєму нейтралізує тіні радянського минулого у його

політичному портреті (хоча він і залишився сумним символом

„нових старих часів”). Адже, якщо виокремити ключову

характеристику короткотермінової діяльності Л. Кравчука на посаді,

то її сенс досить точно можна відтворити всього двома словами:

політик відступу (за термінологією Дж. Кіна) – коротке в часі

президентство Л. Кравчука добре вкладається у смислові межі саме

цього феномену й свідчить, що перший український Президент

виявився спроможним відступитися (за допомогою політичних

засобів) від кількадесятирічного радянського й кількасотлітнього

російсько?імперського минулого України, поставивши (хочеться

сподіватися, що назавжди) крапку в її долі окраїни імперії. Втім,

багато хто з сучасників відмовляє Л. Кравчуку в „історичній ролі”,

наголошуючи, що він був „тільки реєстратором подій”, повністю

залежав від обставин, а не вони від нього. А СРСР, як і всі імперії,

розпався б і без Л. Кравчука. Втім, з чим погоджується значна

119

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

частина сучасників, так це з тим, що спритник?Кравчук зумів

скористатися ситуацією для того, щоб залишитися і в незалежній

Україні при владі.

Ще більше подиву у частини суспільства викликав наступний

„зрив” Л. Кравчука до соціал?

демократії в українському варіанті

(це – другий висновок), його

квазісоціал?демократизм, його

„зміління” до натхненного та

невмовкаючого ні на мить

провідника лінії Л. Кучми, його

сьогоденне, сказати б,

демонстративне недбання про свій

історичний імідж як першого президента. Негідна поведінка

напевно відбере у Л. Кравчука перспективу бути віднесеним нацією

до когорти тих, чиє ім’я й через століття залишатиметься вартим

найшанобливішої пам’яті. Адже, як не дивно, Кравчукова пам’ять

схибила, і він забув, як у лютому 1992 р. гаряче обстоював думку

про те, що „не можна, прикриваючись добрими цілями, вести

антинародну політику”

…

Хоча, можливо, й не було ніякої „похибки пам’яті”, а дався

взнаки інший феномен Леоніда Кравчука, той, яким, звертаючись

у січні 1992 р. до Президента, цікавився один із журналістів: „В Києві

кажуть, що найхитріший українець – це ви. Чи це так?” На що Л.

Кравчук відповідав:

„Коли так кажуть, то, мабуть, мають підстави.

…Хитрість – та людська якість, якою можна

користуватися, маючи досвід, знання”

Звісно, можна. Можна (трішечки хитруючи) власноруч творити

свій власний міф життя – підправляти свою біографію, трактуючи

бажання бути першим секретарем як таке, що реалізувалося, або

„уточнити” вихід із КПРС, зв’язавши його із 19 серпня 1991 р.

згодом – через кілька років після закінчення свого президент?ського

терміну – відкоментувати подію, що вже давно спливла,

Actore non probante reus

absolvitur

Весела людина [Л.

Кравчук], нічого не скажеш.

М. Горбачов

120

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

висвітливши той чи інший колишній

вчинок у певний спосіб (із

урахуванням реалій сьогоднішнього

дня й усвідомлених перспектив

завтрашнього) і відповідно – по?

новому – розставити (змістити)

акценти у власному минулому й

минулому країни.

Але чи можна перехитрити

націю? Сумнівно. А тим більше –

історію. Тож погодьмося: Кліо не

примхлива, просто її прибічникам не

завжди швидко вдається

„докопатися” до подвійного, а то й

потрійного „дна” висловленої

Президентом думки (коли він

говорить одне, думає друге, але

робить – третє) чи враз зняти

нашарування не тільки хитрощів, але

й будь?яких інших „лукавих плодів праці” людського розуму й рук.

Але – вдається.

Його будуть поціновувати врешті?решт не за вміння чітко

формулювати думки, не за здатність ефектно викривати й

звинувачувати чи справляти враження на аудиторію логікою

дібраних аргументів. Як і не за молодечу спритність у „політичному

коханні” з будь?ким та філігранну техніку демонстрації при цьому

вміння красиво зрікатися попередньої політичної (ідеологічної)

ідентичності при миттєвому набутті нової, не за хист вислизати з?

під пресу відповідальності чи вміння зразково „тримати обличчя” у

найбрудніших чи несприятливих ситуаціях на сцені політичного

театру (мистецтво можливого в царині політичної мімікрії Л.

Кравчуком опановано бездоганно, успіхи – переконливі), але ж

поціновуватимуть за справами. За справами таки...

Ad notanda

„Велика людина” для нас

не просто герой, якому слід

поклонятися, ніби він

якимось таємничим способом

наділений

напівбожественними

якостями, він (чи вона) є

проблемою, ситуацією, яку

необхідно вивчати і

пояснювати. Його біологічна

спадковість, його соціальне

оточення, його життєвий

досвід, його набуті риси,

вимірені настільки ретельно,

наскільки можливо. І з усією

точністю – ось чинники, які

допомагають зрозуміти

велику людину, а також і

менш велику і майже велику.

Ч. Мерріам