Кармазіна М. Президентство: український варіант

Подождите немного. Документ загружается.

131

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

попередніми дорадчими функціями”

. Але навіть дорадчий статус

вже не міг врятувати Думу – в листопаді 1992 р. вона припинила

своє існування.

Президент же Л. Кравчук, розпочавши процес дистанціювання

від уряду (хоча відповідно до статті 117 Конституції України Кабмін

підпорядковувався Президентові, але був підзвітним і

відповідальним перед Верховною Радою

), жодною мірою не

збирався брати на себе відповідальність за діяльність останнього

(зраджуючи, таким чином, свою попередню ідею – президентської

республіки). Він хотів продукувати рішення, вказівки, директиви,

але не напружуватися, дбаючи про їх втілення, і тим більше – не

відповідати за наслідки реалізації власних рішень. Натуру змінити

важко: Л. Кравчук хотів залишатися у звичній для нього з

радянського часу іпостасі, але піднятися на сходинку вище: із

насаджувача догм перетворитися на своєрідного першого – ідеолога

республіки. „Чорна робота” й відповідальність не значились серед

його пріоритетів та чеснот.

Усі пропозиції Президента (що було типово для Л. Кравчука як

тоді, так і сьогодні) оприлюднювалися ним з використанням

майже бездоганної риторики:

„А навіщо брати відповідальність за уряд, коли він є?

Уряд має нести свою відповідальність, а Президент свою. Я

не хочу тут виявляти пафосу й героїзму. Ось, мовляв, який

сміливий, узяв на себе відповідальність за уряд!”

Л. Кравчуку подобався статус Президента. Він втішався своїм

президентством як атрибутом незалежної держави на

пострадянських теренах. Його переповнювало бажання

„вироблення всіх наших напрямів”, він прагнув „здійснювати

загальне керівництво і спрямовувати виконавчу діяльність кабінету

міністрів”

, але відповідальність була йому, як можна побачити із

вищенаведених слів, ні до чого. (Думається, що такі слова й дії Л.

Кравчука підготували ґрунт для політики наступного президента –

Л. Кучми, котрий як сам, так і його „мозкові центри”

цілеспрямовано обґрунтовуватимуть ідею про те, що Президент це

132

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

якщо не четверта гілка влади, то все ж не „один із рівних” поряд із

законодавчою, судовою владою, про що йтиметься нижче).

У таких умовах Президенту працювалося дискомфортно з усіма

прем’єр?міністрами (хіба що за винятком В. Фокіна), оскільки

прихід у виконавчу владу Л. Кучми чи Ю. Звягільського, як свідчили

сучасники, відбувався не в результаті реалізації бажань самого

Президента, але внаслідок тиску тих чи інших політичних сил.

Відтак вони – прем’єри – не були „його людьми”. І між цими,

„чужими”, що мали виступати однією командою, починалися тертя,

банальна боротьба за владу.

Відповідно до липневого указу №3357/92 з метою „формування

і реалізації політики у сфері захисту життєво важливих інтересів та

забезпечення національної безпеки України” при Президентові було

створено Раду національної безпеки України. „При Президентові”

почали діяти й такі структури, як: Координаційна рада з питань

економічних реформ в Україні (указ 3452/92 від 19.08.1992 р.),

Національна рада соціального партнерства (указ 3145/93 від

27.04.1993 р.), Комісія Президента України з питань науки,

Соціально?економічна рада тощо. А паралельно Президент своїми

указами множив кількість міністерств. У листопаді 1992 р.

(розпорядження №173/92?рп) вводилася посада Радника

Президента України. Згодом – позаштатних радників

(розпорядження від 16 серпня 1993 р. №90/93?рп), позаштатних

консультантів (розпорядження від 15 жовтня 1993 р. №113/93?рп).

Зауважимо, що захопившись інститутотворенням, Президент все

ж намагався певним чином структурувати витворюваний механізм

влади, і, як сам твердив, створити систему влади. Тобто

інститутотворення, на думку першого Президента, не було таким

собі „сліпим рухом”. І справді, були спроби виписати повноваження

кожної ланки владного механізму й на законодавчому рівні

закріпити межі цих повноважень. Про це, наприклад, говорять знову

ж таки підписані Л. Кравчуком укази та розпорядження. Серед них

– „Положення про місцеві державні адміністрації”, „Положення

про порядок підготовки і внесення проектів і розпоряджень

Президента України”, Указ від 4 травня 1992 р. „Про Міністерство

України”. Однак продуктивність здійснених заходів була незначною.

133

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

Громіздкий механізм президентської влади виявився неспроможним

на позитивну суспільно?політичну творчість. Нація втрачала довіру

до інституту президентства й конкретно – до Президента Л.

Кравчука.

Активне творення бюрократичних структур свідчило про

небажання Президента мінімізувати державний вплив на

суспільство: дух етатизму гостро відчувався у всьому. Саме при Л.

Кравчуку, можна твердити, фактично були зроблені ті кроки, які,

врешті?решт, уможливили постання ситуації, при якій влада, кажучи

словами самого Л. Кравчука, „стала великою проблемою для

суспільства”

. Замість того, щоб, явивши президентський геній та

скориставшись перевагами свого положення, рішучо й послідовно

провести глибинні зміни у структурах виконавчої влади, Президент

вдовольнявся, по суті, лише „косметичними” змінами, а насправді

– консервацією старих форм влади.

Подібна стратегія й тактика Президента в одних випадках цілком

зримо, а в інших – завуальовано, врешті?решт, завдала суспільству

шкоди, гальмувала процес розвитку сфери публічної політики.

Навесні 1993 р. Л. Кравчук вдався до перегляду стратегії і тактики

своєї діяльності. Приміром, 26 березня він видає указ за №106/93,

націлений на впорядкування громіздкої системи консультативних

структур при Президентові України. Наступні укази і

розпорядження Президента мали на меті згортання діяльності

цілого ряду структур „при Президентові”, об’єднання ряду служб

АПУ з аналогічними підрозділами Кабміну

– на той час Президент

починає діяти однозначно як керівник Кабміну. А коли 20 травня

1993 р. прем’єр?міністр Л. Кучма звернувся до Верховної Ради з

проханням продовжити його урядові додаткові повноваження,

надані 18 листопада 1992 р., то Президент висунув парламенту, так

би мовити, зустрічні пропозиції, заявивши, що готовий взяти на

себе безпосереднє керівництво Кабміном, тобто очолити виконавчу

владу.

Прикметно, що наприкінці 1993 р. Л. Кравчук приймає указ

спрямований на обмеження сфери впливу владних структур і

покращення умов для розвитку діяльності органів місцевого й

регіонального самоврядування. Зокрема, одним із указів Президент

134

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

проголосив, що місцева державна

адміністрація „не має права

вирішувати питання, що належать до

відання органів місцевого і

регіонального самоврядування”, за

винятком тих питань, які пов’язані зі

здійсненням функцій виконавчо?

розпорядчого характеру, що

передаються державній адміністрації

відповідною Радою народних

депутатів. 1994 рік став роком, коли

втратив чинність Закон України „Про

Представника Президента України”.

Якщо ж взяти до уваги те, що цього ж

року вступили в дію такі закони, як Закон України „Про формування

місцевих органів влади і самоврядування” (від 3 лютого 1994 р.) та

„Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про

формування місцевих органів влади і самоврядування” (від 26 червня

1994 р.), то можна говорити про те, що прямий вплив Президента

на виконавчу владу на місцях унеможливлювався (що згодом буде

знівельовано наступним Президентом).

На початку 1994 р. з’явився указ Президента „Про заходи щодо

вдосконалення системи та організації діяльності органів державної

виконавчої влади”. Ним, з?поміж іншого, Кабміну наказувалося

переглянути перелік міністерств, державних комітетів та інших

центральних органів державної виконавчої влади і внести пропозиції

щодо їх скорочення та проведення інших структурних змін.

Верховній Раді Республіки Крим, місцевим Радам народних

депутатів рекомендувалося вжити відповідні заходи щодо

впорядкування управлінських структур та скорочення чисельності

працівників органів регіонального та місцевого самоврядування та

їх виконавчих комітетів „до рівня чисельності на 1 січня 1992 р.”.

Однак з приходом на посаду Л. Кучми процес загальмується. А

до відвертих прорахунків Л. Кравчука віднесуть те, що план

реорганізації виконавчої влади так і не був реалізований, а був

„перенесений” на „другий термін”, який, як відомо, так і не став

Argumentum ad rem

Нічого з основоположних

старих інститутів не було

зруйновано до підвалин

(приміром, ради) чи

принаймні глибоко

реформовано (приміром,

Верховна Рада чи Рада

Міністрів) – все було лише

перейменовано, а інколи

обходилися навіть без цього –

тільки таблички повісили

рідною мовою.

Л. Кучма

135

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

реальністю. Хоча за іронією долі за кілька років Президент Л. Кучма

запропонує Л. Кравчуку очолити комісію з адміністративної

реформи в Україні (з метою створення в Україні більш ефективної

системи державного управління).

3. Президент та економічна деградація країни

На початку свого президентського терміну Л. Кравчуку вірилося,

що „через п’ять років Україна буде багатою, жити люди будуть

краще”, будуть „жити пристойно”, що „буде у нас зроблено

величезні кроки у напрямку перебудови всіх сфер життя”, будемо

мати свої „необхідні збройні сили”. Не будемо ніколи „ні на що чуже

зазіхати”, будемо мати „розвинене сільське господарство,

уструктурену промисловість, будемо мати матеріальну основу для

подальшого розвитку культури”, „будемо державою великою,

європейською, з якою будуть рахуватися і в Європі, і у світі”.

Президент заявляв:

„Я думаю, що для того, щоб забезпечити кожному –

отакий мій прогноз – можливість купити в крамниці все,

щоб ви мали транспорт, гарні дороги і більш>менш

пристойне житло – я кажу більш>менш, тому що це складна

проблема, то потрібно, так, як я собі бачу, п’ять років. А

якщо досягти високого життєвого рівня, жити так, як

живуть сьогодні в Західній Німеччині, як живуть у Канаді,

то на це треба п’ятнадцять років. Коли добре працювати”

Згодом оптимізм Президента розвіявся – оптимістичні настрої

змінилися відчуттями невпевненості й сумніву. Президент, не

вдаючись до пояснень, заговорив про те, що він вірить, що українці

житимуть у власній державі, однак чи буде вона цивілізованою у

західному розумінні цього слова – питання.

Бути „цивілізованою” Україні, з?поміж іншого, не давав важкий

стан економіки країни. Слід зауважити, що деградаційні процеси,

зокрема – у важкій промисловості, невпинно набирали обертів ще

за часів існування СРСР, і були пов’язані насамперед із

136

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

використанням на підприємствах

застарілого (часто довоєнного)

обладнання та відсутністю при цьому

волі та коштів на їх технічну

модернізацію з боку союзного

керівництва. Втім, деградація

зумовлювалася й іншими чинниками,

серед яких слід назвати некомпе?

тентність людей, які опинилися при

владі, їхню жагу стрімкого збагачення

за рахунок суспільства в умовах

законодавчого вакууму, що утворився

після розвалу СРСР; непродуманість

політики, в результаті якої так і не

з’явилися науково вивірені розробки

щодо стратегії й тактики реструкту?

ризації економіки республіки – „економічного уламка” нещодавно

єдиного, вкрай централізованого загальносоюзного економічного

комплексу, та запуску механізмів, які б забезпечили становлення та

розвиток у країні ринкової економіки.

Ситуація ускладнювалася і в зв’язку з тим, що республіка, чиї

запаси енергетичних ресурсів за роки радянської влади були

значною мірою вичерпані, після політичного унезалежнення почала

гостро відчувати свою енергозалежність від інших колишніх

радянських республік, оскільки брак енергоносіїв почав

задовольнятися шляхом їх експорту. Закупки здійснювалися за

цінами, що були значно вищими, ніж у радянський час. А це в свою

чергу призвело до зростання собівартості вироблених в Україні

товарів, зменшення національного доходу.

Розрив економічних зв’язків ударив по підприємствах (у т. ч.

військово?промислового комплексу), які функціонували в часи

СРСР у режимі загальносоюзного „технологічного ланцюга” (тобто

зорієнтованих на виготовлення деталей, комплектуючих елементів,

напівфабрикатів та ін.), а не замкненого в межах української

території виробничого циклу. Випуск ними продукції часто не мав

жодного сенсу, позаяк традиційні ринки збуту були втрачені, а

Verba magistri

Про уряд треба

судити за тим впливом,

який він справляє на

людей і на речі; треба

подивитись, що він

робить із громадян, і що

він робить разом з ними;

спрямована його

діяльність на піднесення

чи на занепад народу,

добра чи згубна та

справа, над якою він

працює для народу і за

його допомогою.

Дж. С. Міль

137

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

придбання нових ставало нерозв’язною проблемою, оскільки

українські товари за межами колишнього СРСР часто були не

конкурентоспроможними.

Погіршувалося становище й у селі,

оскільки деградація колгоспно?

радгоспної системи, що залишилася у

спадок від радянських часів, все

голосніше заявляла про себе, у свій

спосіб підштовхуючи інфляційні

процеси в країні. Зусилля Верховної

Ради, спрямовані на здійснення

перетворень у сільському господарстві,

і зокрема прийняті нею на початку 90?

х років документи („Про селянське

(фермерське) господарство”, „Про

форми власності на землю”, „Про

прискорення земельної реформи та

приватизацію землі”, „Про

колективне сільськогосподарське

підприємство”) засвідчили, з одного

боку, відхід від настанов радянського

часу, від принципів облаштування

життя на селі на колективних засадах, а з іншого, – висвітлили

неспівпадання позицій членів депутатського корпусу на цілий ряд

питань і найперше – на можливі форми власності на землю. Крім

того, прийняття законів само по собі не ставало панацеєю від

проблем, які все щільніше опосідали село, адже те, що писалося на

папері, на практиці втілювалося надто поволі. Як наслідок – село

все більше вимагало державних дотацій.

Загалом про стан справ у промисловості та сільському

господарстві на початку 90?х років безпристрасно говорять цифри.

Так, за деякими даними, валовий суспільний продукт в Україні у

1993 р. (у порівнянні з 1990 р.) скоротився на 75,2%. При цьому обсяг

промислової продукції впав на 82,%, а сільськогосподарської – на

78,2%

. Економісти (в т. ч. і українські) говорили про

„катастрофічне падіння виробництва”

. Втім, не всі експерти

Ad notanda

Чи здатні взагалі

опортунізм, цинізм і

аморалізм, що

супроводжували руйнацію

старого тоталітарного

ладу – не кажучи вже про

відкритий розгул

злочинності – породити ту

етику високої

відповідальності, що є

невід’ємною умовою

існування ефективної

індустріальної економіки?

Сьогодні по>новому звучить

старий... жарт: що гірше

від соціалізму? Відповідь: те,

що буде після нього.

Е. Геллнер

138

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

погоджувалися (й погоджуються) розглядати процеси, що

відбувалися в економіці України, саме як „скорочення” чи

„падіння” виробництва. Підставою для недовіри є, приміром, той

факт, що свого часу – у 1990 р. – тодішній голова Держкомстату

СРСР В. Кириченко відкрито визнав, що статистичні розрахунки в

СРСР були „підлаштовані” під конкретні політичні завдання.

Метою такого дійства було доведення переваг розвиненого

соціалізму над капіталізмом. Реальні показники розвитку СРСР не

оприлюднювалися. Про завищення даних – „принаймні на 20%” –

про ВВП конкретно 1990 р. (року, з яким порівнюють розвиток у

наступні роки) сьогодні говорять і українські економісти

. На

„статистичне диво” звернув увагу й економічний радник в

українському уряді (у 1994–1997 рр.) Андерс Аслунд. Зокрема,

розмірковуючи про спад виробництва в Україні, він зауважив, що

говорити про реальні розміри цього спаду в Україні (як і в інших

республіках колишнього СРСР) – завдання не із простих, оскільки

цифри, які оприлюднювалися радянським статистичним

відомством стосовно здобутків у тих чи тих галузях економіки, як і

в цілому по країні, не можна сприймати як точні – „і комуністичні,

і посткомуністичні статистики глибоко некоректні, кожна по?

своєму”. Центральна планова система була „суцільним

шахрайством”. Кожен був зацікавлений у „перебільшенні успіхів у

виробництві, оскільки премії та нагороди міністрів, директорів

підприємств та робітників залежали від валового виробництва”. Це

призвело до постійних викривлень, „можливо, до 5 відсотків ВВП”

Некоректні радянські статистичні дані по?своєму далися взнаки й

у незалежній Україні.

Слідом за Р. МакКінноном, А. Аслунд звернув увагу й на іншу

деталь, наголосивши, що початок 90?х фактично був часом, коли

відбулося не скорочення виробництва, а тільки припинення процесу

втрати вартості товару. Попри це, „процес було зафіксовано як

зниження ВВП і більшість оглядачів сприйняли його як велику

трагедію”

*. Висновок експерта: великий спад посткомуністичного

* Процес втрати вартості товару А. Аслунд подав на такому прикладі: „Наприклад,

радянський рибалка ловив чудову свіжу рибу. Замість того, щоб продати її на ринку, риба

перероблялась на часто?густо неїстівні рибні консерви, збивши таким чином ціну риби

майже до мінімуму. Ця втрата вартості товару була неправдиво внесена до звітів як додана

139

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

виробництва – не більше, ніж міф. А в першій половині 90?х років в

економіці мала місце стагнація

. Але некоректні статистичні дані,

як вважає А. Аслунд, стали потужним дезінформуючим чинником

для фахівців, які намагалися реформувати економіку України. Відтак

ці, останні, схилялися до проведення в країні поступових реформ.

А такі – поступові – реформи виявилися врешті?решт

неефективними і призвели не тільки до стагнації і стрімкого

розвитку процесу тінізації економіки, але й до поступового

формування в Україні держави?вишукувача ренти

чи

спекулятивної держави. У середині 90?х Україна стала одним із

найяскравіших уособлень саме такої – спекулятивної – держави на

пострадянських теренах. Час і приклад інших посткомуністичних

країн засвідчив, що тільки швидка та всеосяжна стабілізація й

лібералізація виправдали себе; більший ступінь приватизації

виявився кращим за менший; радикальні реформи зумовили

менший спад виробництва, аніж часткові

Прикметно, що перший український Президент, за часів якого

й формувалася держава?вишукувач ренти, на самому початку свого

президентського шляху виступав як прихильник роздержавлення і

приватизації, демонополізації, утвердження „своєї власної”

кредитної, фінансової, банківської, грошової системи

. Попри це,

на шляху, яким рушила Україна, вишукувачі ренти виявилися

спритнішими і, судячи з наслідків, переконливішими, ніж

прихильники ринкових реформ. Поступова й часткова лібералізація,

тривале перебування у рублевій зоні, надто повільна приватизація

(у 1991–1993 рр. всього було приватизовано 3,6 тис. підприємств та

організацій

) зрештою звужували „вікно можливостей” країни з

кожним наступним кроком. Наслідком стало посилення інфляції,

корупції, спекуляції.

Сучасники, аналізуючи економічну ситуацію у державі, часто

вказували на слабкість Президента у вирішенні суто економічних

вартість і її включили до ВВП. (…) Радянські сировинні матеріали були чудовими, радянські

проміжні товари (метали та хімічні речовини) були недоброякісними, а споживчі товари і

вироблені продукти були нижчими за будь?які стандарти. Падіння вартості, крім того,

викликало збільшення витрат через те, що всюди використовувалося застаріле обладнання

та ще й при неекономічному розміщенні, за якого підприємства важкої промисловості

розташовувалися далеко і від постачальників, і від ринків, виробляючи те, що в будь?якому

випадку ніхто не хотів купувати”. (Див.: Аслунд А. Розбудова капіталізму. – С. 169).

140

ПРЕЗИДЕНТСТВО: УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТ

проблем, у адекватному розв’язанні завдань, пов’язаних із

переходом від соціалістичної до капіталістичної економіки, і

зокрема тих, що були пов’язані з реалізацією в масштабах держави

політики лібералізації, приватизації, структурної перебудови

економіки. Справді, розуміння Л. Кравчуком сутності соціально?

економічних процесів, що відбувалися в країні мало, так би мовити,

свої особливості. З одного боку, Президент декларував, наприклад,

необхідність переходу до ринкових відносин. А з іншого, не міг

позбутися стереотипів мислення попереднього – радянського –

часу. Відповідно до чинної на той час Конституції (стаття 114?5)

Президент мав право видавати укази (з перервою у листопаді 1992

– травні 1993 р.) з економічних питань, не врегульованих

законодавством України. Однак така можливість виявилася мало

привабливою для нього. Відтак у Кравчукових спробах управління

українською економікою чітко простежувалися радянські методи

керівництва. („Ринковість” Л. Кравчука, що показово, виявилася

до певної міри явищем того ж порядку, до якого відносимо,

приміром, „антисталінізм” М. Хрущова. Схожість полягає у тому,

що вони обидва намагалися бути керівниками, які нібито сприйняли

виклики нового часу. Та насправді залишалися людьми минулого –

з невитравною радянською /у випадку з Хрущовим – зі сталінською/

спадщиною у власному єстві*.) На початку 90?х „ринковик” Кравчук

не сприймав явища, позначеного як „спекуляція” – у його голові

довго не „приживалося” розуміння того, що „спекуляція” категорія

економічна, а не кримінальна. Відтак одним із перших указів Л.

Кравчука був указ про боротьбу із спекуляцією.

* Це твердження яскраво можна проілюструвати на прикладі М. Хрущова. Так,

виступаючи свого часу на Президії ЦК КПРС, М. Хрущов вимагав посилення покарання за

господарські правопорушення. Критикуючи Р. Руденка (генерального прокурора СРСР) за

недостатню жорсткість у цій сфері, М. Хрущов вказував: „Та пішли ви до чортової матері...

Грабіжники грабують, а ви закони їм пишете. Що це таке? Ба які ліберали стали, щоб їх

буржуазія вихваляла, що вони нікого не розстрілюють, а ці грабують робітників і селян.

Хочете, я громадським обвинувачувачем виступлю з вимогою розстрілу, не боюсь, а ви

боїтеся... Хіба це жорстокість? Людина розклалася, нічим не займається, з малих років почав

спекулювати. Йому тільки одне місце – в гробу... Сталін у цих питаннях правильну займав

позицію”. (Президиум ЦК КПСС. 1954 – 1964 годы. Черновые протокольные записи

заседаний. Стенограммы. /Под. ред. А. А. Фурсенко. Изд. – 2?е, испр. и доп. – Т. 1. – М.:

РОССПЭН, 2004. – С. 525–526, 527–528).