Капська А.Й. Соціальна робота: технологічний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

158 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 159

Продовження таблиці

Ш-й етап

Формування

професійного

самовизна-

чення

вихованців

Програма педагогічного

управління процесом

формування життєвих

планів підлітків, розробка

програми їх соціального і

професійного становлення

Розробка наскрізних програм

оволодіння професією, курсів з

майбутньої професії,

організація практики,

зустрічей з спеціалістами,

семінарів, школи за

професіями, круглі столи

Форми

організацій

соціально-

виховного

оцес

Профорієнтаційні,

ознайомчі екскурсії,

практики, гуртки, семінари,

свята, конкурси, професійні

змагання

виставки та ін.

Лекції, лабораторні заняття,

консультації, школи молодих

спеціалістів, клуби за

професійними інтересами,

спільні т

ур

истичні походи

Методи:

діагностики

Методи вивчення особис-

тості, психолого-педагогіч-

ні умови, розвитку знань про

себе, про професію, методи

вивчення мотивів вибору

професії, питальники,

бесіди, тести, анкети

Методи вивчення професійно

значущих якостей, професійне

становлення, соціальної адап-

тації: анкети, тести, аналіз ре-

зультатів практичної діяль-

ності

формування

якостей осо-

бистості

Розробка програм

підготовки підлітків до

самостійного життя,

проведення імітаційних

ігор, та їх включення в

еальн

актик

Створення наскрізних програм

професійного самовизначення,

бесіди про особливості

професій, робота по розвитку

інтересу до різних професій

організація

діяльності

Формування соціально і

професійно важливих

якостей, використання

методу проб дії

Зикористання семінару як

методу входження у професію,

практичне діяльність, організа-

ція ознайомлюваних з профе-

Засоби Комплект професіограм про-

] фесій, методик вивчення осо-

) бистості підлітка, відеофіль-

< ми про різні аспекти, акту-

< ально значущої діяльності

Модулі професій, схеми

діяльності, відеофільми про

адаптацію вихованців у нових

;оціальних умовах

Критерії:

пізнавальний

Володіння інформацією про

1 зміст самостійного життя в

еальних умовах

і г

Знання про психофізіологічні

)собливості, оточення, про

летоди удосконалення

ірофорієнтаційної роботи

Продовження таблиці

1 2 3

емоційний

Стан, що характеризує

позитивне, устале ставлення

до самостійного життя

Повне задоволення станом

справ у розвитку професійної

орієнтації вихованців ДБСТ

діяльнісний

Потреба в обраній

діяльності, максимально

наближеній до особистісних

особливостей

Активне прагнення до

професійної діяльності,

адекватна оцінка особистісних

здібностей, стат

ДБС

егуляти

ний

Впевненість у подоланні

труднощів, оволодіння

різними видами соціальної

практики

Прагнення до самовдоскона-

лення та особистісно

значущих і соціально

сприйнятливих якостей

Практика показує, що важливою передумовпою в реалізації даної

моделі управління розвитком дітей ДБСТ є статус і функції батьків —

вихователів, які виступають головними співучасниками у процесі роз-

гортання профорієнтаційної роботи серед дітей даної категорії. На цей

факт соціальний працівник має звертати уваху, оскільки розроблена ним

програма дій може залишитися лише програмою.

У всіх випадках розгортання в ДБСТ соціально-виховної роботи

соціальні працівники в деталях роз'яснюють мету їх діяльності, специф-

іку діяльності, окреслюють їхні функції та визначають види діяльності.

Можна висловити припущення, що для повноцінного розвитку вихо-

ванців ДБСТ необхідно запроваджувати освітню програму для самих

батьків ДБСТ, яка може складати з шести модулів:

1) загальна і вікова педагогіка;

2) педагогічна психологія;

3) основи педмайстерності;

4) охорона прав дитинства;

5) охорона здоров'я дитини;

6) педагогічна етика. ' • ■

Причому всі види навчання мають будуватися на використанні жит-

тєвих ситуацій із різних ДБСТ, але обов'язково з врахуванням базової

освіти батьків, їх характерів, мотивації створення ДБСТ. Лише поєднан-

ня усіх соціально значущих факторів у діяльності дитячого будинку

сімейного типу може засвідчити можливість розвитку соціальної особис-

тості суспільства.

160 Соціальна робота

Література

1. Волинець Л.С. Дитипсво в Україні: права, гарантії захист

Український часопис прав людніш. — К.: Українська правнича фунда

ція, 1999. - С. 27-29

2. Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками

1999 р.): Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківсько

го піклування / Ю.Г.Антінкш, Л.В.Бадим, Л.С.Волинець та іи. — К.:

Український інститут соціальних досліджень, 2000. — 138 с.

3. Збірник нормативію-правових актів у сфері захисту прав дітей. —

К.: Дитячий Фонд ООН (ІОНІСЕФ), 2002. - 318 с.

4. Капська А.Й. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та

молоддю. - К.: УДЦССМ, 2001. - 228 с.

5. Пеша І.В. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених

батьківського піклування (проблеми реформування). К.: Логос, 2000. —

120 с.

6. Соціальна педагогіка / За ред. А.Й.Каиської — К.: КДЦССМ,

2000. - 258 с.

Питання для самоперевірки

1. Охарактеризувати особливість функціонування дитячого будинку

сімейного типу.

2. Виявити роль батьків — вихователів ДБСТ та окреслити їхні

функції.

3. Чому діагностика особистіспого розвитку дітей необхідно для ро

боти соціальних педагогів, і соціальних працівників?

4. Розробити детальний план профорієнтаційної роботи з підлітками

ДБСТ і визначити роль і місце у цьому процесі батьків і самих дітей.

6. Превенція насильства у сім Ч як комплексна

проблема соціальної педагогіки

В українському законодавстві

проблематика насильства у сім'ї зна-

ходить відображення у розділі 2 Кон-

ституції України "Права, свободи та

обов'язки людини й громадянина в

Теоретичні основи соціальної роботи 161

Україні"(48), у Кодексі про шлюб та сім'ю, зокрема стаття "Права І

обов'язки батьків у вихованні дітей". Стаття 4 цього Кодексу проголо-

шує принцип рівності подружжя у родині при розв'язанні різпих питань

(41). Карний кодекс (КК) містить вичерпний перелік складів злочипів,

що посягають на життя, здоров'я та статеву недоторканість будь-якого

члена суспільства, незалежно від його статі, національності, соціальної

приналежності й т. іи., переслідуючи різні форми фізичного та психоло-

гічного насильства. Ні у попередньому, ні у новому Карному кодексі

немає спеціальних статей, які передбачали б відповідальність за злочини,

скоєні у родипі особами, що є ріднею. Більше того, правоохоронні орга-

ни вважають, що насильство, скоєне у громадському місці по відношен-

ню до незнайомця, являє більшу небезпеку для суспільства, аніж такі ж

дії, скоєні за закритими дверима у родині по відношенню до близьких.

Карні справи відразу порушуються тільки у випадку скоєппя тяжких

злочинів — убивства та нанесення значної шкоди здоров'ю.

Така позиція у принципі неправильна. Насильство з боку близької

людини, в якій той чи інший сім'янин завжди намагається знайти опору і

підтримку, порушує головний принцип сім'ї- безпечне існування будь-

якого ЇЇ члена. У цьому випадку можна запропонувати посилити карну

функцію карного закону (за аналогією, наприклад, із КК США, Франції

та інших країн). Доповнити усі статті, в яких ідеться про насильницькі

дії, вказівкою на ті ж дії, скоєні по відношенню до того чи іншого члена

сім'ї, Із обов'язковими змінами санкції у бік посилення покарання або

ввести у КК поняття "залежні члени сім'ї". Саме вони найчастіше ста-

ють жертвами домашнього насильства та мають потребу у захисті й

підтримці. Тому поняття "залежний член родини" мусить увійти у за-

гальну частину КК, щоб насильницькі злочини проти залежних членів

родини розглядались як скоєні ири обтяжливих умовах. Не всяка на-

сильницька поведінка однієї людини по відношенню до іншої є об'єктом

карпо-иравового реагування і, відповідно, є злочином згідно з карним

законодавством України. Наприклад, у міжнародію-правовпх актах виді-

ляються, крім типових видів насильства у родині, такі види насильства,

як генітальні каліцтва, примушування зробити аборт, примушування відмо-

витись від їжі, примушування до відмови від медичної допомоги, приму-

шування (контроль) у репродуктивній сфері — фізичне насильство; об-

меження поведінці, приневолений шлюб — психологічне насильство; інцест,

зґвалтування у шлюбі — сексуальне насильство. У вітчизняному законо-

давстві до насильницьких злочинів у родипі належать суспільно небез-

Аналіз вітчизняної

правової бази захисту від

насилства у родині

162 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи

163

печні діяння, передбаченні такими статтями КК: умисне вбивство (ст.

115), убивство матір'ю новонародженої дитини (ст. 117), убивство, скоєне

у етапі афекту (ст. 116), доведення до самогубства (ст. 120), навмисне

нанесення тяжкої шкоди здоров'ю (ст. 122), нанесення тяжкої або серед-

ньої тяжкості шкоди здоров'ю у стані афекту (ст. 123), умисне нанесен-

ня легкої шкоди здоров'ю (ст. 125), побої (ст. 126), мордування (ст.

127), загроза вбивства або нанесення тяжкої шкоди здоров'ю (ст. 128),

ображення (ст. 130), зґвалтування (ст. 152), розбещування неповнолітніх

(ст. 155), спонукання до дії сексуального характеру (ст. 154), статеві

зносини та інші дії сексуального характеру з особою, що не досягла 16-

літиього віку (ст. 155), втягування у заняття проституцією (ст. 303),

иенадання допомоги особам, які знаходяться у небезпечному для життя

стані (ст. 135, 136), експлуатація дітей (ст. 150), ввезення, виготовлен-

ня, збут і розповсюдження предметів порнографії (ст. 301). (73).

Як показує аналіз юридичної літератури, психологічне насильство

виражається словосполученням "загроза вживання насильства", під яким

розуміють страхання, залякування жертви шляхом вживання фізичного

насильства. Крім того, психологічне насильство може включати заподі-

яння душевної або психічної травми та обмеження свободи волевиявлен-

ня незалежно від реальності настання фізичного ушкодження. Фізичне й

психологічне насильство тісно взаємопов'язані між собою. Здійснюючи

фізичне насильство над людиною, їй наносять і душевну травму. Вжи-

вання ж психологічного насильства, навіть при відсутності явно вираже-

ного фізичного порушення, завжди викликає якісь, нехай незначні, але

зміни в людському організмі. Варто зауважувати, що нри перерахуванні

форм насильства (фізичне, психологічне) у вітчизняній карно-правовій

доктрині самостійно не виділяється така розповсюджена його форма як

сексуальне насильство. Це пояснюється тим, що, наприклад, зґвалтуван-

ня, як найпоширеніший статевий злочин посягає не тільки па життя,

здоров'я, тілесну недоторканість жінки, наносячи їй тим самим серйозну

фізичну шкоду, але й на її честь і гідність, одночасно об'єднуючи у собі

риси і фізичного, і психологічного насильства. Тому говорячи про фізичне

насильство, карпо-правова теорія має па увазі як убивства, тілесні по-

шкодження, так і зґвалтування та інші види статевих злочинів. Таким

чином, під насильницькими злочинами розуміємо будь-які суспільпо-не-

безпечпі та карпо-протиправиі діяння, здійснювані шляхом нанесення

фізичної шкоди, душевної травми або обмеження свободи волевиявлен-

ня людини. У випадку з насильницькими злочинами, які мали місце у

сім'ї, можна додати, що перераховані суспільно небезпечні та карно-

протиправні діяння скоюються членами родини по відношенню один до

одного. Об'єктом домашнього насильства можуть бути будь-які члени

сім'ї. Виділяють три нити сімейної жорстокості з боку: батьків по відно-

шенню до дітей; одного із подружжя по відношенню до іншого; дітей та

онуків по відношенню до літніх рідних людей.

Аналізуючи правове підґрунтя захисту від насильства у родині, важ-

ливо знати, хто і як може вживати норми карного права.

При скоєнні у сім'ї таких злочинів, як убивство та нанесення тяжкої та

середньої тяжкості шкоди здоров'ю, карні справи порушуються з

ініціативи правоохоронних органів, які можуть отримати свідчення про

скоєний злочин із різних джерел. Складнішою є ситуація із загрозами та

образами. Як уже зазначалось, порушення та розслідування таких кар-

них справ має свої особливості, пов'язані з особливим порядком пору-

шення справи (за заявою потерпілого) та з об'єктивними труднощами,

що виникають при збиранні, перевірці та аналізі доказів, необхідних для

слідства. Відомо, що більшість таких злочинів відбувається за закрити-

ми дверима, при відсутності будь-яких свідків. Ситуація ускладнюється

і тим, що у конфлікті беруть участь рідні . У цьому випадку особливо

важливо дотримуватись усіх вказівок, поданих у КПК, що стосуються,

перш за все, порядку подачі заяви у міліцію та порядку оскарження

неправомірних дій (якщо такі мали місце) працівників правоохоронних

органів. Заяву про злочин слід подати у відділок міліції, па території

якого скоєно злочин. Форма заяви довільна і залежить від вікового та

освітнього рівня особи, що її подає. Заява оформляється у двох примірни-

ках. На одному із них мусить бути поставлена відмітка про її прийом із

зазначенням дати та номера за книгою обліку злочинів, що підтверджує її

реєстрацію. Заяви приймаються не завжди. Підстави для відмови можуть

бути законні та незаконні. Законні — якщо злочин скоєний на території

іншого відділку міліції або якщо заява подається малолітньою чи не-

дієздатною особою. Незаконні -коли співробітники міліції під будь-яким

приводом намагаються вмовити потерпілу відмовитись від подання заяви.

Незаконна відмова у реєстрації заяви — це иайгрубіше порушення

законності, спосіб приховування злочинів, ухилення від їх розслідуван-

ня. У випадку насильства у сім'ї такі дії міліції є, на жаль, не винятком,

а нормою, і вони виступають безумовною підставою звернення до проку-

рора. В свою чергу, на прокурора покладено обов'язок розглянути звер-

нення, яке надійшло, перевірити його обґрунтованість і при встановленні

фактів порушення закону вжити заходи до їх усунення, до поновлення

порушених справ.

164 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 165

Потім, якщо заяву прийнято, особа, що проводить дізнання, або

слідчий вирішують питання про порушення карної справи або про відмо-

ву про її порушення. У цьому випадку дії працівників правоохоронних

органів, пов'язаних із незаконною відмовою, також можуть бути оскар-

жені у прокуратурі.

Крім цього, особа, потерпіла від насильства у родині, мас право

подати заяву до суду у порядку приватного звинувачення. Зараз це

технічно та психологічно складна процедура, що вимагає певного освіт-

нього рівня особи, що подає заяву. У перспективі — створення спеціаль-

них сімейних судів, яке планується у ході судової реформи, допоможе

вирішити роблему та спростити процедуру звернення до суду у порядку

приватного звинувачення. Велике значення у розслідуванні злочинів,

скоєних у родині, мають різного роду експертизи, що проводяться відпо-

відними спеціалістами (судовими медиками у спеціалізованих лаборатор-

іях) тільки після порушення карної справи па підставі мотивованої по-

станови слідчого чи прокурора. До них належать: судово-медична, судо-

во-біологічиа, хімічна, исихолого-психіатричпа та ін. (у залежності від

обставин справи). Часто саме даиі експертизи й будуть складати докази

у тій чи іншій справі.

Велике значення у боротьбі із насильством має попереджувальна та

профілактична діяльність органів соціального обслуговування населення.

Карпе законодавство викопує каральну функцію, воно орієнтоване

більшою мірою на покарання, а не па виховання. Але щоб подолати

насильство у родині, одних карних заходів не вистачає; потрібна серйоз-

на робота у сфері профілактики та виховання, яку й покликані викону-

вати інститути падання соціальної допомоги родині.

Короткий огляд діючого законодавства, спрямованого па подолання

насильства у сім'ї, доводить, що воно дуже різпосторонпьо регулює ці

правові відносини. Проблема полягає у недоліках практики застосування

діючого законодавства, у прогалинах, пов'язаних із діяльністю право-

охоронних органів, у недостатньому усвідомленні громадянами своїх прав

та невмінні відстоювати їх у судочинстві.

Соціальпо-иедагогічна та психо-

логічна превенція насильства у сім'ї

мусить засновуватися на тому постулаті,

що насильство у сім'ї — це соціальне явище, що характеризується

взаємоиов'язаністю та взаємо-нро-никненням різних його аспектів

(фізичного, сексуального, економічного,

психологічного). Часто насильство виявляє себе як комбінація фізично-

го, сексуального або емоційного скривджеппя. Нижче подаються окремі

приклади із діапазону жорстокого ставлення, приниження та несправед-

ливості. Цей список включає моделі поведінки та дії, котрі за Конвен-

цією прав людини вважаються насильницькими та образливими. Щоб

визначити ступінь насильницьких дій, достатньо з'ясувати такі випадки

насильства: коли хтось дитину штовхає, наносить ляпаси, стусани та

удари кулаками; жбурляє предмети; погрожує зброєю та наносить рани;

фізично перешкоджає їй при спробі вийти з будинку, зачиняє дитину у

приміщенні; залишає одну у небезпечних місцях; відмовляється допомог-

ти; якщо дитина хвора, перешкоджає спробам звернутися за медичною

допомогою; не дає заснути у ночі; відмовляється купувати продукти

харчування та інші необхідні для дитини товари; псує її майно; ображає

батьків; братів та сестер; погрожує скривдити рідних або друзів.

Сексуальне насильство: поводження із дитиною як із сексуальним

об'єктом; примушення роздягатися проти волі; примушення до статевого

акту роти волі дитини, зґвалтування її; здійснення статевого ак±у із

особливою жорстокістю; примушення до статевого акту після биття;

примушення дивитися та повторювати порнографічні дії.

Емоційне ображання: постійно дитину принижують, несправедливо

кривдять, ображають (наприклад, говорять, що дитина надто товста,

худа, дурна й т. іи.); Ігнорують почуття дитини; насміхаються над II

переконаннями не звертають уваги па ніжні почуття дитини; забороня-

ють виходити на вулицю гуляти із однолітками; маніпулюють особисті-

стю дитини, використовуючи при цьому неправду та незгоду; ображають

її рідних та друзів. Психологічний та економічний тиск:

— сварка, перепалка, непристойна поведінка, вживання нецензурних

слівта погрозливих жестів, постріли;

— критика (висловлюють, принижують, знущаються, звинувачують,

піддають критиці);

— погрози (вербальні та певербальпі, прямі та опосередковані);

— домагання (прихід у гості без запрошення, дзвінки, переслідуван

ня,перевірки, хвилювання жертви на людях; залишаються, якщо просять

піти; заважають па роботі);

— ізоляція (перешкоджають спілкуванню з друзями та іншими людь

ми, критикують друзів, звинувачувальні коментарі, небажання догляну

ти за дітьми, якщо жінка мусить іти на роботу чи кудись їхати);

— вживання тактики тиску (змушувати жінку приймати якісь рішен

ня, звинувачувати та тиснути, щоб вона відчула свою провину, часто

Насильницькі та образливі

мо

елі пове

інки і

ій

166 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 167

похмуре обличчя; погрози розправи за умови, що жінка матиме з кимось

сексуальний зв'язок; позбавляти фінансової підтримки, маніпулювати

дітьми, намовляти друзів проти неї);

— економічні утиски (не давати грошей, машину, кредитні картки,з-

ііяття грошей Із рахунку жертви та витрачення їх па себе, використову

вання правової системи проти жертви, витрачення грошей па алкоголь та

наркотики);

— проголошування "правди", яка має суб'єктивне становище та виз

начення поведінки жертви;

— брехня, приховування інформації, неправдивість; відмова брати

участь у процесі виховання дітей, не виконання сімейних обов'язків;

— стримування емоцій (не надавати підтримки, не приділяти уваги,

не говорити компліментів або не виявляти поваги до почуттів, думок чи

прав жертви). Не показувати своїх почуттів, окрім гніву;

— відсутність турботи про себе, зловживання наркотиками чи алко

голем, пізнє повернення додому, безглузда поведінка;

— робити теж саме із своїми дітьми;

— інші форми насильства та маніпуляції.

Необхідно також визначити й інші поняття, що

стосуються цієї проблематики. — Залежний

член сім'ї — неповнолітній член родини;

член сім'ї, нездатний внаслідок похилого віку,

інвалідності, хвороби, матеріальної залежності від

інших членів родини захистить себе від насильства.

— Насильство у сім'ї — усякі навмисні дії одного члена сім'ї по

відношенню до іншого, якщо ці дії порушують конституційні права та

свободи члена сім'ї як громадянина і шкодять його фізичному, психічно-

му чи моральному здоров'ю, а також розвитку дитини.

Насильство у сім'ї може мати форми фізичного, сексуального, псих-

ічного та економічного виливу і прииеволення.

1. Фізичне насильство у сім'ї — навмисне нанесення одним членом

сім'ї іншому члену із його родинного оточення побоїв, тілесних ушкод

жень; позбавлення волі, житла, їжі, одягу та інших нормальних умов

життя, Що можуть викликати у постраждалого смерть, порушення фізич

ного й психічного здоров'я, нашкодити його честі та гідності.

2. Сексуальне насильство у родині — посягання одного члена роди

ни на статеву недоторканість іншого члена, а також Інші дії по відио-

шепшо до неповнолітнього, які порушують його психосексуальний роз-

виток.

3. Психічне насильство у сім'ї — навмисне приниження одним чле

ном родини честі та гідності Іншого або спонукання його шляхом погроз

образ, шантажу до скоєння дій, які являють собою небезпеку для життя

потерпілого, шкодять його здоров'ю чи призводять до порушенні

психічного розвитку неповнолітнього члена сім'ї.

4. Примус — фізичний чи психічний вилив па члена сім'ї з метою

змусити його нашкодити своєму життю, здоров'ю, погодитись на пору

шенні його статевої недоторканості, скоїти протиправні дії, які принижу

ють його честь та гідність .

5. Об'єкти захисту від насильства у родині — життя, фізичне та

психічне здоров'я, статева недоторканість осіб, які є членами родини, а

також розвиток дитини.

6. Попередження насильства у сім'ї — система соціальних і спеціаль

них заходів по усуненню причин та умов, які сприяють скоєнню насиль

ства у родині (профілактика), заходів із припинення насильства, яке

готується або яке уже розпочалось (припинення), притягнення до відпо

відальності осіб, які впині у скоєні насильства у родині, а також їх

наступна реабілітація.

7. Реальна загроза скоєння насильства у сім'ї — загроза скоєння

одним членом родини по відношенню до іншого члена навмисних дій,

якщо є реальні підстави небезпеки виконання такої загрози.

8. Сім'я — це група осіб, пов'язаних між собою шлюбом, народжен

ням, фактом усиновлення (удочеріння) та іншими формами прийняття

дітей па виховання, котрі разом мешкають, ведуть спільне господарство

та мають взаємні права та обов'язки.

До членів сім'ї належать:

—

подружжя; батьки;

—

батьки (мати, батько) та дитина (діти);

—

усиновителі (усиновитель) та усиновлений (узята за дочку);

—

дід (бабуся) та внук (онука);

— вітчим (мачуха) та пасинок (пасербиця);

— брати і сестри;

— фактичні вихователі та вихованці.

Членами родини визнаються також й інші особи, які разом мешка-

ють, ведуть спільне господарство, турбуються один про одного.

У найпростішому вигляді можна змоделювати таку структуру акту

насильства:

Головні поняття,

форми сімейного

насильства та

типи насильників

168 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 169

1. Об'єкт, що скоює насильство (його важливі характеристики: стан

та причини, які спонукають до насильницької поведінки; актуальні по

треби);

2. Об'єкт, на який спрямоване насильство (у тому числі стан та

причини, котрі спонукають до віктимпої поведінки актуальні потреби);

3. Конфліктне джерело, як предмет, що належить об'єкту насиль

ства, па який спрямовані "потреби" об'єкта насильства;

4. Ситуація, яка відображає об'єктивні та суб'єктивні умови насильства;

5. Безпосередньо акт насильства;

6. Продукти та наслідки насильства.

Якщо говорити про аморальні, протиправні форми насильства, то це

форми людської поведінки, котрі мають неадекватні форми розв'язання

протиріч па тих же рівнях, що І вказані джерела насильства. В залеж-

ності від рівня актуального конфлікту суб'єкта насильства, рівня при-

чин, які призводять до насильства, можна виділити такі "типи" насиль-

ників:

1. "Насильпик-мораліст", який керується надмірними Індивідуальни

ми та особпетісними мотивами при скоєнні насильства. До цього типу

належать "соціально виправдані" випадки насильства (воїнський при ви

конанні бойового завдання, поліцейський при виконанні спеціального

завдання і т. іп.). Соціально неприйнятні форми насильства відзначають

ся в тому випадку, якщо трапляється заміна суб'єктів (хтось бере па

себе роль захисника, месника, борця превенції за свободу і т. ін.). Осно

вою такого насильства є, перш за все, усвідомлення власне ідентифіка

ція із потребами групи та її правами (держави, народу, нації, етносу

набутим у класу і т. іп.);

2. Насильник — цинік", який керується постійними егоцеитричиими-

мотивами нри скоєнні насильства. Соціально виправданих форм насиль

ства у цьому випадку не існує. Такий насильник має надто критичний

розум, щоб усвідомлювати задумане та скоєне. Але егоцентризм не дає

можливості розвитку морально-цішіісних структур. Це тин, який здатний

добре маскувати свої дії. Глибинними причинами такого насильства є

проблеми ідентифікації, власної самореалїзації та соціалізації;

3. "Насильник — маргінал", який керується гедоністичними та марг

інальними мотивами при скоєнні насильства. Це соціально невиправдані

форми насильства. Глибинними суб'єктивними причинами такого типу

насильства є дезадаптація, нездатність до толерантності, глибокої ем-

патії, рефлексії, глибокий егоцентризм і певна інфантилізація. До такого

тину належать особистості — деграданти із редукованими цінностями, а

регуляторами соціальної поведінки насильства є дезадаптація, нездатність

до толерантності, глибокої емпатії, рефлексії, глибокий егоцентризм і

певна інфаптилізація і т. іп. До такого типу належать особи — деградан-

ти із редукованими цінностями і регуляторами соціальної поведінки: ал-

коголіки, наркомани, побутові насильники, примітивні садисти іі т.іп.

4."Патологічний насильник", який здійснює насильницькі дії під впли-

вом головної психопатологічної детермінанти (мапіяки-паснльпики із гли-

бокими иатологіями особистішого, емоційного та інтелектуального роз-

витку — розумово відсталі, егалектоїдні, експлозивні, істеричні, ши-

зоїдні форми психопатії, відповідні форми психіатричних захворювань і

т. іп.) або уявлення про тип насильника дає можливість усвідомити пі ля-

хи походження потенційних насильників, а отже, і шляхи нейтралізації,

иревенції насильства. Таким чином, розрізнивши первинне насильство як

патологічний процес від тваринного насильства, яке є засвоєним та соц-

іальний ситуації розвитку та життєдіяльності людини, можна виявити

головні шляхи иревенції насильства.

Превепція насильства може здійснюватися

суспільством у цілому і системою виховання та

освіти зокрема. Про превен-цію насильства

можна говорити двопла-пово: зміст (загальна і педагогічна иревенція)

та рівень (первинна, вторинна та третинна превепція).

Первинна превенція насильства передбачає створення суспільних ме-

ханізмів, які включають самі джерела насильства. До таких механізмів

належать: по-перше, створення продуктивних духовних позитивних дже-

рел людського існування, формування актуальної гуманістичної суспіль-

ної моралі, Це може вирішуватись на рівнях філософському, етичному,

технологічному, політичному, ідеологічному, юридичному та ін. По-дру-

ге, ліквідація соціально- економічних джерел насильства — забезпечення

пристойних умов роботи та економічного рівня. Первинна педагогічна

нревеиція може створити загальні позитивні умови розвитку особистості

у системі виховання. Вторинна нревепція насильства передбачає створен-

ня умов для соціального відтворення насильства у суспільстві. Це систе-

ма виховання та освіти суспільства. Засобами розв'язання цієї проблеми

є громадські інститути, які прямо або опосередковано впливають па ста-

новлення особистості, її соціалізацію та розвиток. Таким інститутом є

Шляхи превенції

насильства

170 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 171

система виховання, яка здатна формувати психотравмами (реактивні пси-

хози, афекти. Важкі психічні стани, які викликані фрустраціями основ-

них потреб і т. ін.). Особистість у межах відповідних державних та

соціальних програм. Інститут сім'ї у межах якого закладаються певні

стандарти поведінки і напрямок розвитку людини. Інститути культури та

інформації, які здійснюють активний вплив па людину. І особливо необ-

хідно говорити про соціально-педагогічні інститути формування гумані-

стичних основ людини. Так, здається, величезну, роль сім'ї, яка є най-

важливішим інструментом побудови людської особистості не до кінця

представлена у превентивній роботі. Значне місце належить "субкуль-

турпим" виливам. До них, насамперед, належать виливи масової культу-

ри, в якій формується певний агресивний стиль, культ сили, а то й

відкритий стиль насильства. Напевно, суспільство ще не "оцінило" вплив

агресивної кінопродукції на формування молодшого покоління.

Вторинна педагогічна превепція спрямована на виявлення певних тен-

денцій у розвитку насильства, а зміст його — на своєчасне попереджен-

ня та редукцію цих тенденцій.

Третинна превепція насильства передбачає чітку адресну роботу із

формування відповідного ставлення до насильства, втілення конкретних

заходів конкретних же форм насильства. Третинна педагогічна превепція

спрямована на перевиховання певних структур та рис особистості , що

відповідають насильницькій психології.

Методологія та методика иревенції насильства відносно формування

гуманістичних особистіших рис лежать у межах формування позитивних

та негативних механізмів саморегуляції соціальної поведінки. Позитив-

ними регуляторами можна вважати такі, що сприяють активізації життє-

діяльності особистості (гуманістичний світогляд і духовність, соціальна

аутентичність, моральна саморегуляція та моральні інструменти — честь,

гідність і т. ін.) Негативними регуляторами є формування усвідомлення

відповідальності та наслідків насильницьких дій, формування негативних

почуттів відносно явища насильства, його емоційне неприйняття тощо.

Педагогічна превенція може вирішувати певні педагогічні та психо-

логічні завдання. До актуальних педагогічних завдань можна віднести,

перш за все формування ціннісного ряду, способів соціалізації, стійкого

ставлення до явищ та негативних почуттів — страху, сорому й т. ін. у

ставленні до насильства.

Актуальними психолого-педагогічними завданнями є: подання его-

центризму і розвиток емпатійиих якостей, формування асертивпих та

егоцентризму гуманістичних комунікативних якостей, адекватної самооц-

інки, самоконтролю і ості до саморозвитку, розвиток критичності, соц-

іальної адаптованості й індивідуальних механізмів подолання важких станів

і переживань і т. ін.

Література

1. Батьків не обирають... (проблеми відповідального батьківства в

сучасній Україні), К.: А.Л.Д. , 1997.

2. Бопдарчук О. І. Психологія сім'ї: Курс лекцій. — К.: МАУП,

2001.

3. Громадська програма запобігання насильству в сім'ї. — Проект

"Гармонія", Львів, 2000.

4. Жестокое обращєиие с детьми и детская заброшепость. — М.,

1991.

5. Капська А. Й. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та

молоддю: Навчальио-методичпий посібник — К.: УДЦССМ, 2001.

6. Конвенція про права дитини. — К., 1995

7. Корнієико І., Пачковський Ю. Насильство у молодіжному середо

вищі та основні причини, що його породжують// Практична психологія

та соціальна робота. — 2002. -№ 7.

8. Максудов Р.Р., Флямер М.Г. Зашита от насилия в семье: пробле

ма, разработки и запуск комплексної! социальпой технологи // Соци-

альиьіе работники за безопасность в семье. / Под ред. М.И. Либораки-

иой. — М.: Редакциошю-издательский комплекс Русанова, 1999.

Питання для самоперевірки

1. Визначити основні правові положення щодо захисту від насиль

ства у родині.

2. Розкрити суть насильницьких та образливих моделей поведінки і

Дій.

3. Охарактеризувати форми сімейного насильства та типи насиль

ників.

4. Визначити шляхи иревеиії насильства.

172 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 173

ГЛАВА 2.

ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ, ЩО

МАЮТЬ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ

1. Концептуальний підхід до соціально-

педагогічної реабілітації дітей з обмеженими

функціональними можлиовостями

Міжнародна і вітчизняна практика свідчить, що па зміну ізольовано-

му інтернованому вихованню дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване

навчання та виховання. Реабілітаційні заходи стосовно дітсй-інвалідів

мають розширюватись за рахунок розвитку сфери соціальної реабілі-

тації, яка повніша починатися досить рано, щоб діти-інваліди в ранньому

віці могли максимально розвинути свої природні здібності без відриву

від сім'ї і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в

суспільство.

Концепція передбачає:

■^ здійснення ранньої соціальної реабілітації дітей-іивалідів через ме-

режу центрів реабілітації, максимально наближених до місця їх прожи-

вання;

^ виявлення та відбір дітей-іивалідів, що потребують ранньої соц-

іальної реабілітації, центрами в тісному контакті з органами охорони

здоров'я і навчальними закладами;

реалізацію для кожної дитшш-іиваліда індивідуальних реабілітац-

ійних програм, розроблених з урахуванням рівня їх розвитку та можли-

востей;

^ проведення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів з безпо-

середньою їх участю'та без відриву від сім'ї (залучення батьків, інших

членів сім'ї дитини до участі в реабілітаційному процесі);

^ перебування дитшш-іпваліда у реабілітаційному центрі в денний

час, що є соціальною підтримкою сім'ї;

•/ перебування дитшш-іпваліда у дитячому колективі, без ізоляції

від суспільства (як це відбувається у закритих інтернатних установах), в

умовах звичайного середовища;

■^ поступову інтеграції дітей-іпвалідів до дитячих дошкільних зак-

ладів та загальноосвітніх шкіл;

^ ранню соціальну інтеграцію в суспільство.

З огляду на сьогодення до першочергових заходів реалізації Кон-

цепції необхідно віднести:

а) створення регіональних міжвідомчих рад з питань ранньої соціаль

ної реабілітації дітей-іпвалідів, які б сприяли реалізації державної пол

ітики у сфері реабілітації дітей-іпвалідів, розробленню правових, орган

ізаційних та інших заходів, пов'язаних з реалізацією Концепції, забезпе

чували б координацію дій у цій роботі;

б) розроблення та затвердження органами виконавчої влади регіо

нальних програм ранньої соціальної реабілітації дітей-іпвалідів, орієнто

ваних па запровадження системи ранньої соціальної реабілітації дітей-

іпвалідів з використанням сучасного прогресивного вітчизняного та за

рубіжного досвіду;

в) розроблення та затвердження типового положення про обласний,

міський та районний центр соціальної реабілітації дітей-іпвалідів з враху

ванням регіональних особливостей ї здоров'я дітей;

г) підготовку проекту Закону України "Про реабілітацію інвалідів в

Україні", який повинен визначити правові взаємовідносини учасників

процесу реабілітації дітей-інвалідів;

д) забезпечення підготовки та перепідготовки спеціалістів для центрів

ранньої соціальної реабілітації дітей-іпвалідів.

2. Моделі соціальної реабілітації дітей з

функціональними обмеженнями

Сьогодні в Україні існує чотири моделі інвалідності.

Медична модель, вона визначає інвалідність як медичну патологію.

Згідно з цією моделлю людина вважається "в нормі", якщо вона не має

за медичними показниками відхилень. Медична модель, яка наявна в

нашій країні, привела до медикалізації соціальних програм, спрямованих

па надання допомоги особам з обмеженими можливостями. її головний

недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають спеціалізова-

ний характер. Особливо це помітно в більшості шкіл-інтерпатів, коли

дитина вилучається із середовища сім'ї і вже не має сімейної підтримки.

А це сприяє тому, що дитина ізолюється від суспільства, що відбувається

па її соціальному статусі.

Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивіда

соціально функціонувати. З цією метою різними державними структура-

174 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 175

ми створюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спец-

іалізовані програми, які на практиці служать швидше певними механізма-

ми, ніж засобами соціальної реабілітації та інтеграції людей з обмежени-

ми можливостями у суспільство.

Найбільш негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає в

тому, що дитина, котра має інвалідність, а також члени її сім'ї стають

пасивним об'єктом для патронажу і захисту. Доказом цього є діяльність

організованих за останні три роки соціальних центрів, включаючи і ди-

тячі реабілітаційні центри. Створені соціальні служби хоча і стали виз-

начальним кроком вперед порівняно з віджилою системою соціального

захисту, проте не вирішують істотного права людини, котра має обме-

ження, самій вирішувати, приймати рішення, мати варіанти вирішення

тієї чи іншої життєвої ситуації. Тому ця модель не може стати базовою

для ефективного з'єднання процесу соціальної реабілітації, оскільки вона

розрахована на тимчасовий усніх.

Політична модель орієнтована на те, що діти котрі мають функціо-

нальні обмеження, розглядаються як меншість, права і свободи яких

незаслужено обмежуються у цьому плані дана модель послужила по-

штовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливос-

тями, оскільки кожна людина має право на соціальну роль.

Основне положення програм, розроблених на базі політичної моделі,

є твердження: людина, котра має обмежені можливості, її сім'я і родичі

повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріо-

ритетне право визначати соціальну політику, яка повинна відбиватися на

їхніх інтересах.

Модель "культурний плюралізм" характеризує інвалідність не як

медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей.

Дана модель розглядає дитину з обмеженими можливостями і про-

блемами, які постають, з позицій громадянських прав, а не з позицій

наявності патології. Вона орієнтується на всі можливості усунення фізич-

них і психологічних бар'єрів в соціальному середовищі шляхом створен-

ня різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соц-

іальної роботи, а не медичний аспект є головною, де діти з проблемами в

розвитку отримують професійну підтримку, захист, допомогу, саме тут

їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтег-

рації в суспільне життя.

Даний підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і можливість

вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних

служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра

її дієздатності і самостійності в умовах відсутності допомоги, а якість

життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Вихідною позицією в українській моделі є гуманістичний характер

ставлення до дитини з обмеженими можливостями і сім'ї, яка її виховує.

Можна говорити, що гуманістичне начало проявилося уже в тому,

що в Україні поступово переходять від терміну "дитина-іпвалід" до більш

гуманного: "дитина з обмеженими функціональними можливостями" або

"дитина з особливими потребами".

Другій підхід — особистісно-діяльнісний підхід до дитини з обме-

женими можливостями, який ставить її в обов'язкову діяльиісну пози-

цію, що не дозволяє їй відчувати себе неповноцінним. Це можливо за

умови прояву дитиною власної активності, що має стимулюватися близь-

кими до неї людьми.

Третій — це соціальне бачення дитини і всебічне сприяння розк-

риттю її соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі

інвалідності на користь моделі соціальпо-иедагогічиої реабілітації. Таким

чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема дітей з обмежени-

ми функціональними можливостями ні в якому разі не обмежується ме-

дичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівних можли-

востей.

Соціальио-педагогічній реабілітації, як ми уже зазначили, сприяють

різні сфери життєдіяльності: загальний потенціал соціуму (держава,

бізнес, громадський сектор), сфера зовнішніх умов (виховний потенціал

соціальних інститутів, сфера потенційної реабілітації (розкриття потенц-

іалу реабілітаційного), а також сфера специфічної професійної діяль-

ності.

Стосовно загального потенціалу соціуму можна впевнено сказати,

що сьогодні держава прагне поліпшити законодавство, щоб сприяти за-

доволенню потреб клієнтів через різні соціальні служби.

На сьогодні бізнесові структури досить часто виступають одним із

фінансових донорів у реалізації соціальних програм.

Роль неурядових організацій особливо важлива, оскільки вони об'єд-

нують людей, котрі є споживачами соціальної політики. Робота цих орган-

ізацій логічно доповнює державну соціальну структуру, доводячи допо-

могу і підтримку до кожного клієнта.

Сфера зовнішніх умов організації реабілітації вбирає в себе су-

купність умов, які враховують можливість, соціальну пристосованість

176 Соціальна робота

Теоретичні основи соціальної роботи 177

дитшш до навколишнього середовища, а також відповідність наданої

допомоги вимогам середовища. Соціально-недагогічпа реабілітація може

проводитись вдома, за місцем проживання дитини, в агентствах соціаль-

них служб, в установах денного перебування (спеціалізовані дошкільні і

шкільні установи), в установах тимчасового перебування (школи-інтер-

нати, дитячі будинки, будппки-іптерпати тощо).

Сфера специфічної професійної діяльності соціального педагога чи

соціального працівника уже сьогодні загальновизнана. Єдине, на що вар-

то звернути увагу, — це на їхню спеціалізацію при виконанні своїх

функцій як професіоналів:

— освітпьо-виховна;

— діагностична;

— організаторська;

— прогностична;

— нопереджувально-профілактичпа;

— оргаііізацішю-комуиікативаііа;

— охорошю-захисиа.

У процесі роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливо-

стями були визначені основні завдання першого організаційного етапу:

^ забезпечення всебічної поінформованості про загальні проблеми

даної категорії дітей і їхніх сімей;

^ вивчення і диференціація проблем дітей з обмеженими можливос-

тями шляхом діагностики соціуму;

^ виявлення сутності соціально-педагогічпої реабілітації і пошук дійо-

вого механізму її проведення шляхом створення спеціалізованих центрів;

^ визначення альтернативних варіантів вирішення проблем соціаль-

но-педагогічпої реабілітації завдяки корисній дії раніше створених соц-

іальних служб.

На другому етапі (прогностичному) ставляться такі завдання:

^ прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуаль-

ної програми реабілітації;

^ проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів

щодо падання допомоги дитині і сім'ї;

^ проведення організаційної діагностики діяльності окремих неуря-

дових організацій, місією яких є сприяння духовно-моральпому розвитку

дітей шляхом залучення іх до загальнолюдських цінностей у процесі

соціально-педагогічпої роботи;

^ вивчення власного потенціалу сім'ї, в якій здійснюється реабіліта-

ція дитини з обмеженими можливостями.

На третьому етапі (підтримки і стимуляції) працівники мають сприя-

ти появі в дитини бажання до активної діяльності з метою вдосконален-

ня власних життєвих функцій. При цьому вирішуються такі завдання:

■^ розробка і впровадження методик оцінки різних аспектів реабілі-

таційного процесу із залученням найбільш зацікавлених осіб-членів сім'ї

хворої дитини;

■^ падання психолого-педагогічпої допомоги сім'ї шляхом залучення

їх до занять з профілактики, корекції, здоров'я, до сімейної терапії;

^ активне залучення дитини до посильної роботи у реабілітаційних і

юнацьких організаціях, у спільній співпраці, взаємодії з здоровими дітьми;

^ підтримка дитячих і молодіжних громадсько-корисиих соціальних

ініціатив, у процесі яких відбувається соціалізація дитини з обмеженими

функціональними можливостями та всіх її членів сім'ї;

•ґ вивчення динаміки процесу, який відбувається, на індивідуальних

моделях реабілітовапості;

^ удосконалення діяльності сиеціалістів-нрофесіопалів, активне за-

лучення до роботи волонтерів.

На четвертому етапі — активпо-реабілітаційному розгортається інтен-

сивне включення дитини у процес вирішення посильних для неї проблем,

розширюються міжособові контакти, стимулюється певна самостійність у

прийнятті рішень, формується позиція активного суб'єкта соціальної діяль-

ності.

У реальних умовах всі означені завдання спрямовані на дитину з

обмеженими функціональними можливостями, па реалізацію її внутріш-

нього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку розробля-

ються спеціальні методики і технології, розраховані на групову та індив-

ідуальну роботу з такою категорією дітей

3. Вивчення стану та діагностика дитячої

інвалідності

Нині час, коли ринкова політика змусила частково демократизувати

державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізації економі-

ки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли свою "нішу" в

соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональними мож-

ливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бік політичних

реформ, а до людини, зосередившись на створеній місцевих організацій,

різних громад, які добре знають потреби жителів і тому роблять усе,

щоб направити фінанси на задоволення потреб населення.