Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. Размещение производительных сил и региональная экономика: Уч. пособ. (На укр. языке)

Подождите немного. Документ загружается.

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

ЗІ

нують насамперед утих галузях де, завдяки патентам, державним ліцензі-

ям,

мають певні монопольні переваги порівняно з іншими компаніями у

зв'язку з винятковим правом власності на науково-технічні розробки, тех-

нології та ін.);

- вертикально інтегровані ТН К. Це компанії, діяльність яких пов'яза-

на з видобутком та переробкою сировини. У технологічному процесі

діяльність такої фірми охоплює всі стадії виробничого процесу: видобу-

ток, транспортування, переробку та реалізацію кінцевого продукту, що дає

можливість установити ефективний контроль за всіма етапами технологі-

чного процесу і мінімізувати різні види економічного ризику та вплив не-

доліків ринкового механізму на виробничо-комерційну діяльність;

—

диверсифіковані компанії. Цей принцип полягає у здійсненні опе-

рацій на різних, відносно ізольованих національних ринках, що дає змогу

мінімізувати втрати, спричинені зміною ринкової кон'юнктури в певній

країні.

Однією з важливих особливостей сучасної організації ТН К є їх влас-

тивість гнучко переносити свої центри управління і штаб-квартири із од-

ного вузла корпоративної мережі в інший, легко змінюючи при цьому ос-

новну країну перебування з метою отримання податкових та інших пільг.

Нині поширені дві основні моделі оподаткування ТНК: американсь-

ка, за якою місцезнаходженням корпорації вважається країна, де вона за-

реєстрована, та модель ОЕСР, в якій місцезнаходження визначається за

місцем фактичного управління корпорацією.

Ще 1974 р., коли приймалися основні документи в рамках ООН, було

поставлене завдання розробити Кодекс поведінки ТН К. З цією метою ство-

рили спеціальну комісію ООН, а потім і дослідницький Центр ООН із

транснаціональних корпорацій. У рамках ООН фактично вироблені: уні-

версальний кодекс; кодекс поведінки в галузі передачі технологій; зведені

принципи і правила для контролю за обмеженою діловою практикою.

Кодекс поведінки ТНК націлений на: повагу суверенітету країни, в якій

вони здійснюють свою діяльність; підпорядковування її законам; враху-

вання економічних цілей і завдань країни; повагу до її соціально-культур-

них цінностей і традицій; невтручання у внутрішні справи; утримання від

практики корупції; відмову займатися діяльністю політичного характеру;

дотримання положень, що стосуються охорони довкілля.

Новим територіальним проявом глобалізації світового господарства є

вільні економічні зони (ВЕЗ), що стали розвиватися після Другої світової

війни, а до кінця XX ст. їх кількість перевищила 900.

Інтернаціоналізація господарського життя, потреба в ефективнішо-

му використанні переваг певних територій призвели до створення в бага-

тьох країнах особливих економічних зон. У різних варіантах вони існують

Хвесык М.А., Горбач Л. М., Пастушенко

П.

у КНР, США, Франції, В'єтнамі, Болгарії, Угорщині, Мексиці, Ірландії,

Південній Кореї і т.д. Після Другої світової війни в різних країнах досить

ефективно стали використовувати нові форми інтеграції виробництва для

одержання якнайбільших обсягів інвестицій. Значного поширення набу-

ли спеціальні зони господарювання: особливі економічні зони, вільні еко-

номічні зони, вільні торгові зони, зони вільного підприємництва, експортні

промислові вільні зони. їхня суть зводилася до виокремлення певної тери-

торії в рамках національних кордонів і формування пільгового економіч-

ного,

торгового і податкового режимів для розв'язання певних економіч-

них, виробничих, науково-технічних завдань.

Історія створення таких або аналогічних режимів відома ще з далекого

минулого. Сильні морські держави, поставивши у васальну залежність інші

країни, добивалися права безмитної торгівлі, режиму "відкритих дверей",

вільного заходу в їх порти своїх суден. Тому часто "відкритими", "вільни-

ми"

об'являлися портові міста.

Здебільшого вільні зони створювалися для активізації діяльності

підприємств, розмішених на їхній території, модернізації промисловості,

насичення внутрішнього ринку високоякісними товарами та полегшення

виходу національних виробників на світовий ринок, цілеспрямованого сти-

мулювання розвитку економічно відсталих регіонів, розвитку зовнішньо-

економічних зв"язків, розширення експорту й імпорту, залучення інозем-

них інвестицій, освоєння нових технологій, підвищення кваліфікації ро-

бочої сили. Але головною була і залишається ідея залучення іноземних

підприємницьких інвестицій. При цьому враховуються інтереси держави і

регіону їх розміщення, тенденції світового руху капіталів, а також беруть-

ся до уваги критерії прибутковості та істотного соціального ефекту.

Механізм стимулювання іноземних інвесторів передбачає значну ди-

ференціацію (аж до повної відміни) податків, встановлення підвищених

норм амортизації основних фондів, звільнення від мита та експортно-

імпортних податків продукції та ресурсів, які виробляються або спожива-

ються у ВЕЗ, надання орендних, кредитних, страхових, депозитних пільг,

зниження плати за ресурси.

Головними складовими механізму функціонування ВЕЗ є визначення

фінансової політики, митного режиму, системи валютного регулювання,

постачання і збуту, функції роздрібної торгівлі, управління ВЕЗ. Так, у

США зони було започатковано 1934 р. (тобто в період Великої депресії) з

метою сприяння зовнішній торгівлі та підвищенню конкурентоспромож-

ності американських товарів на певних територіях.

У першій половині 20-х років режим "вільних портів" був наданий

Батумі та Владивостоку. У цей же час розроблялися проекти таких порто-

вих міст щодо Новоросійська

Ленінграда. На початку 70-х років ВЕЗ існу-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

вали вже в 10 країнах, а на початку 90-х їх нараховувалося близько 600 у 70

країнах світу.

Нині у світі нараховується понад 3000 вільних чи спеціальних еконо-

мічних зон, через які проходить 35-40 % світового товарообороту і тут до-

сить швидкими темпами зростає торгівля. У результаті створення спри-

ятливого підприємницького (інвестиційного, податкового) клімату, у разі

ефективної організації ВЕЗ іноземні компанії активно вкладають у їхній

розвиток капітал, розвивають новітні галузі промисловості, інфраструк-

тури.

Вони знаходяться на всіх континентах, а їхні розміри коливаються від

кількох км

до сотен і тисяч кілометрів з чисельністю в кілька міліонів. У

С Ш А, наприклад, діють близько 200 зон зовнішньоторговельної орієнтації,

в Німеччині

—

6 вільних портів і 3 безмитних зони, у Франції - 2 райони

вільної торгівлі та 2 зони підприємницької діяльності, в Іспанії

—

3 без-

митні зони, в Італії— 3 спеціальні безмитні зони, в Японїї —торговельно-

виробнича зона. Крім того, вільні зони існують у Канаді, Фінляндії, Греції,

Туреччині та Ізраїлі.

Вільна економічна зона

—

це частина території однієї держави, у межах

якої діють пільговий режим господарювання і зовнішньоекономічної діяль-

ності, на якій ввезені товари розглядаються як об"єкти, що знаходяться за

межами національної митної території щодо права імпорту та відповідних

податків і не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуван-

ню.

Різні держави залежно від проблем, що стоять перед ними, поклада-

ють на ВЕЗ вирішення різноманітних завдань свого національного еконо-

мічного розвитку.

На сучасному етапі за допомогою ВЕЗ розв'язують такі завдання:

—

нарощування експортного потенціалу;

—

збільшення інвалютних доходів держави;

—

використання сучасного управлінського та професійного досвіду;

— активізація спільної з іноземними інвесторами підприємницької

діяльності;

—

прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів і

галузей економіки;

—

залучення іноземних інвестицій і технологій;

—

інтеграція економіки в систему світогосподарських зв'язків;

—

формування нових (додаткових) робочих місць.

Процес створення ВЕЗ грунтується на таких основних принципах і

критеріях:

— функціональному призначенні, цілях та галузевій спрямованості

зони;

3 — 5-1993

Хвесик М.А., Горбач Л. М., Пастушенко П.П.

—

техніко-економічному обгрунтуванні, головним завданням якого є

визначення зв'язку майбутньої зони з міжнародними ринками, ут.ч. транс-

портні та телекомунікаційні можливості; рівні розвитку інфраструктури,

особливо банківської і страхової справи, аудиту, біржової та інформацій-

ної мережі; інтенсивності та напрямі промислового розвитку, забезпече-

ності кадрами відповідного профілю й кваліфікації, джерелах та обсягах

фінансування;

—

формуванні механізму оподаткування, ціноутворення, валютно-

фінансового та митного регулювання, міграційної служби;

— визначеннях іноземних партнерів, що запрошуватимуться до

співпраці у ВЕЗ.

Головними особливостями ВЕЗ порівняно з іншою територією країни є:

• наявність податкових, митних та амортизаційних пільг;

• істотна організаційна та управлінська самостійність;

• високий рівень виробничої та соціальної інфраструктури;

• стимулювання високопрофесійної структури зайнятих;

• широке використання у розрахунках ВКВ;

• достатнє надходження сировинних та інвестиційних товарів.

Основними вимогами до розміщення ВЕЗ є:

• сприятливе географічне положення стосовно зовнішнього та внутр-

ішнього ринків і наявність розвинутих транспортних комунікацій;

• розвинутий потенціал, наявність виробничої та соціальної інфраст-

руктури;

• значний природно-ресурсний потенціал.

Усі економічні зони, що існують у світовій практиці можна поділити

на такі групи:

—

зовнішньоторговельні зони

—

частина території, де товари іноземного

походження можна зберігати, купувати та продавати без сплати митних

зборів;

—

комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій впро-

ваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий,

митний) режим економічної діяльності;

—

науково-технічні зони - зони, спеціальний правовий режим яких ор-

ієнтований на розвиток наукового та виробничого потенціалу, досягнен-

ня новоїякості економіки шляхом стимулювання досліджень з подальшим

впровадженням результатів наукових розробок у виробництво;

—

туристично-рекреаційні зони створюються в регіонах, які мають ба-

гатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з ме-

тою активізації підприємницької діяльності у сфері туристичного бізнесу;

— банківсько-страхові (офшорні) зони

—

особливо сприятливий режим

застосування банківських та страхових операцій в іноземній валюті для

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

обслуговування нерезидентів; нині у світі нараховується близько 1300 різно-

манітних офшорних зон, що залучають більше 35 % світового грошового

капіталу. Власники офшорних компаній платять повне мито при реєстрації,

а також щорічно вносять фіксовані невеликі платежі за надання безподат-

кового статусу, що приносить дохід у бюджет офшорної території;

—

зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордоні з

прилеглими країнами, де діє спрощений порядок перетинання кордону та

торгівлі;

—

зони експортноїпромисловості— товари, запасні частини для машин,

обладнання, різні компоненти з різних країн світу завозяться без мита для

подальшого складання й експорту готових виробів. Широко відома в світі

зона експортної промисловості в околицях Дубліна — "зона аеропорту

Шеннона", що була заснована в 1959 р. Тут створено багато підприємств

високої технології

—

понад 90 фірм, на яких зайнято майже 5 тис. осіб.

Надзвичайно прозора й ефективна система преференційного режиму (не

стягуються податок на прибуток і ПД

В,

корпоративний податок становить

лише 10%, субсидії надаються на пільгових умовах, встановлюються змен-

шені податки на землю) стала основним фактором для залучення інозем-

них інвесторів і створення багатогалузевого виробництва. Внаслідок цьо-

го зона перетворилась у канал, що з'єднує економіку регіону зі світовим

господарством, сприяє процвітанню цього раніше відсталого регіону,

сприяє зайнятості населення;

—

комплексні спеціальні (вільні) економічні зони об'єднують елементи зон

різних типів.

Як свідчить світова практика, в зонах щорічно на 9 — 22 % зростає

кількість збережених та новостворених робочих місць, причому близько

60 % останніх припадає на підприємства з іноземними інвестиціями, тех-

нологічно пов"язані з національними підприємствами. Середньорічні тем-

пи зростання промислового виробництва у ВЕЗ становлять 130

—

175 %,

що сприяє збільшенню бюджетних надходжень як від самої зони, так і від

територіїїї розташування: середній річний приріст бюджетних надходжень

від ВЕЗ 10-15%.

В Україні залежно від господарської спрямованості та економіко-пра-

вових умов діяльності можуть створюватися такі спеціальні економічні зони

(СЕЗ):

зовнішньоторговельні, комплексні виробничі, науково-технічні,

туристично-рекреаційні, банківсько-страхові (офшорні).

Створення СЕЗ в Україні дасть змогу розв'язати проблеми зайнятості

та формування нових робочих місць в депресивних старопромислових або

слабозаселених районах з низьким рівнем економічного розвитку; активі-

зувати зовнішню торгівлю, обмін знаннями і технологіями; стимулювати

приплив іноземних інвестицій; розширити експортну базу; збільшити об-

Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П.

сяги зовнішніх надходжень і поліпшити платіжний.баланс; ефективно ви-

користовувати місцеві ресурси та ін.

Проекти створення СЕЗ в Україні спираються на нормативно-правову

базу, знання внутрішніх проблем та специфіки господарств областей. У 1992

р.

було прийнято Закон України "Про загальні засади створення та функці-

онування спеціальних (вільних) економічних зон", що визначив поняття

"спеціальної (вільної) економічної зони" як частини території України, на

якій встановлюється

діє спеціальний правовий режим економічної діяль-

ності, мету створення СЕЗ та порядок застосування відповідного чинного

законодавства України. Узагальнене поняття "СЕЗ" доповнено переліком

зон різних типів: митних, комплексних виробничих, туристично-рекреац-

ійних, страхових, банківських. Крім того, Законом передбачені розв'язання

основних організаційних питань щодо кількості та характеру засновниць-

ких документів, системи управління, державних гарантій інвесторам та інші

норми, що мають застосовуватися у разі створення та функціонуванні СЕЗ.

Чинні нормативно-правові акти визначають: механізми застосування

пільгових економічних режимів і контролю за дотриманням суб'єктами

господарювання законодавчих норм; процедуру розгляду й затвердження

інвестиційних проектів; організаційні засади роботи органів управління

спеціальними територіями та інші ключові питання господарювання на

особливих територіях.

Державну стратегію і тактику у розбудові спеціальних зон і територій

пріоритетного розвитку визначають два основні документи

—

постанови

Кабінету Міністрів України "Про концепцію створення спеціальних

(вільних) економічних зон в Україні" від 14 березня 1994 р. та "Про заходи

щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон

і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності" від 24 ве-

ресня 1999 р. У Концепції уточнено методологічні положення щодо мети

створення, інвестиційного клімату, ефективного режиму інвестування та

факторів розміщення, характерних для зон кожного типу. Крім того, в ній

знайшло принципове вирішення питання щодо створення на території

України розгалуженої системи спеціальних економічних зон різної функ-

ціональної орієнтації та запропоновано перелік регіонів, де найдоцільні-

ше створювати СЕЗ окремих типів.

Території, на яких створюються спеціальні (вільні) економічні зони,

повинні відповідати таким вимогам:

—

мати сприятливе транспортно-географічне розташування;

- розмішуватися поблизу чи мати розвинуту мережу комунікацій —

великих транспортних вузлів, морських портів, автомобільних шляхів і за-

лізниць міждержавного сполучення, міжнародних аеропортів, транспорт-

них коридорів;

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

—

бути наближеними до державного кордону України;

- мати достатній ресурсний потенціал (природно-кліматичні умови,

корисні копалини, трудові ресурси, науково-виробничий потенціал

т.п.);

—

на їх території мають знаходитися об'єкти, забезпечені виробничою

та соціальною інфраструктурами;

- не мати обмежень екологічного характеру.

Зазначеним критеріям створення

розташування СЕЗ відповідають такі

регіони України:

—

для зовнішньоторговельних

—

Закарпатська, Волинська, Львівська,

Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка

Крим;

- для виробничих - майже всі промислові регіони України;

- для науково-технічних

—

Київ, Харків, Одеса, Львів

прилеглі до них

території;

—

для туристично-рекреаційних ? Автономна Республіка Крим, За-

карпатська, Львівська, Чернівецька та Івано-Франківська області.

Характерним для існування ВЕЗ є умова за якою в них не розвивається

матеріало- і енергокапіталоємні виробництва, а домінуючими стали скла-

дання електронних компонентів

—

телевізорів, радіоапаратури, магніто-

фонів, комп"ютерів, автомобільних вузлів і виробництво взуття.

В основі такої спеціалізації лежить прагнення інвесторів отримати

віддачу у вигляді прибутків, але важливою є і та обставина, шо ця мета не

вступає у протиріччя з інтересами країн, які створюють ці зони: вони та-

кож зацікавлені в насичені свого ринку тими чи іншими товарами.

Безперечно, глобалізація веде до зростання цілісності світового госпо-

дарства на планетарному рівні. Разом з тим, її протиріччя, дезінтеграційні

тенденції викликають роздробленість структури людства. Сучасний світ

розділений на три "світи".

"Перший світ"

—

привілейована

домінуюча частина людства

—

провідні

високорозвинуті країни, які успішно використовують переваги глобалізації

(країни Північної Америки, Західної Європи та Японія).

„Другий світ "— нові індустріальні країни, які в 1970-1980 роках здійсни-

ли різкий стрибок, але нині розвиваються не так швидко, щоб випередити

країни „першого світу": Китай, Індія, Іран й інші нафтоекспортуючі краї-

ни.

„

Третій світ ".

—

це держави, які не мають можливості укріпитися навіть

на периферії „першого світу" (майже всі країни Африки, значна частина

азіатських країн, країни СНД).

Економічна глобалізація тісно переплітається з демографічним розвит-

ком людства, а її негативні риси і наслідки пов'язані з глобальною демог-

рафічною проблемою.

Хвесик М.А.,

Горбач

Л.М., Пастушенко П.П.

Нинішній розвиток людства супроводжується виникненням демограф-

ічної проблеми. Вчені відмічають значні темпи зростання кількості насе-

лення на планеті, або "демографічний вибух" (щохвилини населення пла-

нети зростає на 150 осіб.). Ще в кінці XVIII ст. англійський монах Мальтус

вказував нате, щолюдство росте швидшими темпами, ніж планета створює

продовольчі ресурси. Нині ця гіпотеза підтвердилася. Навіть при доскона-

лих технологіях виробництва продуктів харчування Земля може прогодува-

ти лише обмежену чисельність населення. Тому питання щодо задоволен-

ня потреб населення в продовольстві й інших сільськогосподарських това-

рах залишаються відкритими.

Країни світу по-різному стикаються з проблемами демографічного

розвитку. Так, для країн, шо розвиваються, характерним є зростання чи-

сельності населення; високорозвинені в економічному відношенні країни

стикаються з проблемами старіння нації, причиною якої є зменшення на-

роджуваності; країнам перехідної економіки притаманне абсолютне змен-

шення чисельності населення.

Із 6-ти мільярдного населення світу близько 4,8 млрд чоловік прожи-

вають у країнах, шо розвиваються. Заданими ООН частка населення пла-

нети у країнах, шо розвивається в 2005 р. зросте до 7/8. Найбільший ріст

населення очікується в Африці (її частка у населенні світу досягне 20 %).

Приріст населення світу (щорічно близько 78 млн чол.) локалізується

в невеликій кількості країн. Понад третина цього приросту приходиться

на Індію та Китай. Передбачається, що в перспективі кількість країн з ви-

сокою чисельністю населення і невисоким економічним потенціалом та

рівнем соціально-економічного розвитку зростатиме, що може зробити їх

центрами гострих демографічних, екологічних та інших проблем.

На конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-

де-Жанейро (1992 р.) було відзначено, що вирішення демографічної про-

блеми в кожній країні має стати складовою частиною її національної стра-

тегії сталого розвитку.

У 1994 р. в Каїрі відбулася п'ята Всесвітня конференція ООН з народо-

населення, на якій було прийнято текст "Програми дій". Цією Програмою

визначено політику народонаселення на найближчі двадцять років. Фак-

тично, людство поставлено перед необхідністю регламентації народжува-

ності.

Ще однією проблемою соціально-демографічного характеру є урбані-

зація

—

процес розширення міст і міських поселень. Це призвело до того,

що нині міста вважаються зонами найбільшого техногенного забруднення.

Важливою рисою світового розвитку в останнє десятиріччя стали

міграційні процеси. Масова міграція населення носить глобальний харак-

тер і перетворюється в серйозне джерело загострення соціально-економі-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

много становища у світі. Швидке зростання населення в країнах, що роз-

виваються обумовив надлишок робочої сили, а розвиток системи освіти

призвів до такої підготовки молодих людей, що дає змогу адаптуватися до

вимог ринку праці розвинутих країн. Для багатьох країн, що розвиваються

такі трудові міграції економічно є досить важливими: грошові перекази

мігрантів із цих країн впливають на їх розвиток.

За даними ООН, у 1996 р. за межами рідних країн проживало 125 млн

чол. При цьому чисельність нелегальних іммігрантів доповнює близько ЗО

млн. Існують різноманітні типи міграції, з яких наймасовішою є міграція із

сільської місцевості в урбанізовані райони. Відтоді, як століття тому І.Г.Ра-

венштейн запропонував коментарі законів міграції, соціологи визначили

фактори, що впливають на міграцію: вік, походження, відстань, економічні

умови тощо. Нині головним бар'єром міграції є урядові обмеження.

Рішення щодо міграції приймаються в контексті зростаючої інтегро-

ваності і взаємозалежності світової економічної системи. З цього погляду

мігранти поділяються на "економічних" і "біженців". Більша частина

мігрантів покинули свою країну через економічні причини, оскільки гло-

балізація виробництва супроводжується глобалізацією ринку праці. Інша

причина - це вимушені переселенці, які тікають від економічних війн і

етичних чисток.

Розрізняють поділ мігрантівза належністю дотієїчи іншої групи країн.

Так, перша група мігрантів і біженців мігрує в межах бідних країн, створю-

ючи соціальну напругу й інші проблеми. Наступна група мігрантів

—

серед

розвинутих країн світу, де висококваліфіковані кадри працюють у транс-

національних компаніях

різних секторах економіки. Третя група існує між

розвинутими і бідними країнами.

Неконтрольована міграція може викликати регіональні політичні кон-

флікти, різкий ріст населення й економічний тиск.

Отже, глобалізація

—

це складний і суперечливий процес, який не веде

до вирівнювання рівнів економічного розвитку різноманітних країн і регі-

онів світу. Разом з тим, очевидним є те, що жодна країна не в змозі добитися

серйозного економічного підйому і зростання благополуччя населення,

якщо вона не буде активно брати участь у світовій економічній системі.

Тому, в цих складних умовах, Україні в найближчі десятиріччя потрібно

буде вирішити такі завдання: відновити економічну потужність країни;

інтегруватися в глобальну економіку.

Отже, Україна розв'язуючи свої складні завдання соціально-економі-

чного розвитку має об'єктивно оцінити фактори, напрями і наслідки гло-

балізації світового розвитку, і перш за все економічної глобалізації з тим,

щоб визначити свою участь у цьому процесі, знайти свою „нішу" в світовій

спільноті.

Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П.

Розділ 2

Природно-ресурсний потенціал та його

економічна оцінка

2Л.

Види природних ресурсів та їх класифікація

Природні ресурси

—

це природні компоненти та сили природи, що ви-

користовуються або можуть бути використані як засоби виробництва та

предмети споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб

суспільства, підвищення рівня життя людей.

В економічній літературі існує велика кількість визначень термінів

"природні ресурси" і "природні умови", що обумовлені конкретними ціля-

ми досліджень, ставленими авторами перед собою.

За своєю матеріальною сутністю природні ресурси вважаються части-

ною географічного середовища. Це сукупність природних умов існування

та діяльності людей. Вони належать до компонентів природи, а відтак їх

розподіл на Землі та концентрація в її надрах визначається природними

закономірностями. У розумінні О.О. Мінца природні ресурси

—

"тіла і сили

природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості мо-

жуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у

формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності". Деякі екологи та

природознавці ототожнюють природні умови і ресурси, що включають

рельєф, геологічну будову та інші компоненти навколишнього середови-

ща. М.Ф.Реймерс відзначає, що природні ресурси - це природні об'єкти і

явища, що використовуються в теперішньому

майбутньому для прямого і

непрямого споживання, сприяють створенню матеріальних багатств,

відтворенню трудових ресурсів, підтримці умов існування людини, підви-

щенню якості життя, в тому числі феномени природи. Він говорить про

природні ресурси як про тіла і сили природи (природні блага), суспільна

корисність яких позитивно чи негативно змінюється в результаті трудової

діяльності людини. Природні ресурси не можуть існувати і використову-