Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. Размещение производительных сил и региональная экономика: Уч. пособ. (На укр. языке)

Подождите немного. Документ загружается.

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

—

формування нормативно-правової бази;

—

реформування податкової системи;

—

забезпечення прозорості процедури прийняття рішень органами ви-

конавчої влади;

—

розвиток корпоративного управління;

—

поліпшення інвестиційного клімату в процесі приватизації;

—

стимулювання довготермінового банківського кредитування;

—

розвиток фондового ринку;

—

створення системи інвестування пенсійних фондів;

—

розвиток спеціальних (вільних) економічних зон, територій, де зап-

роваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності, та депресивних

територій;

—

усунення структурних деформацій в економіці;

—

розвиток інфраструктури внутрішнього ринку;

—

залучення інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну

діяльність;

—

створення високопродуктивних робочих місць;

—

формування інвестиційного іміджу.

Забезпечення реалізації інвестиційної стратегії можливе у разі зосе-

редження в сфері інноваційно-інвестиційної діяльності основних капіталів

та інвестиційних ресурсів. Для цього потрібно здійснити комплекс заходів,

направлених на: запровадження гнучких форм поєднання капіталів комер-

ційних банків і підприємств шляхом створення пайових інвестиційних

фондів для реалізації масштабних інвестиційних та інноваційних проектів;

зменшення відсоткових ставок з кредитів комерційних банків шляхом оп-

тимізації банківських послуг та вартості кредитних ресурсів; збільшення

використання бюджетних інноваційних та інвестиційних ресурсів шляхом

їх концентрації та пріоритетного направлення на реалізацію високотехно-

логічних проектів, у тому числі пілотних, для перспективних галузей еко-

номіки держави; розробка і впровадження механізмів заохочення комер-

ційних банків щодо фінансування інноваційних проектів, спрямованих на

економічне зростання та стимулювання інноваційно-інвестиційпої діяль-

ності в Україні.

З метою формування і реалізації державної науково-технічної та інно-

ваційної політики, розбудови державної інноваційної системи в Україні

прийняті такі законодавчі акти: закони України "Про пріоритетні напрям-

ки розвитку науки і техніки", "Про спеціальний режим інвестиційної та

інноваційної діяльності технологічних парків", "Про інноваційну

діяльність", "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні",

"Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і

соціального розвитку України", Концепція науково-технологічного та

19*

291

Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П.

інноваційного розвитку України, укази Президента України "Про заходи

щодо охорони інтелектуальної власності в Україні", "Про рішення Ради

національної безпеки і оборони України "Про невідкладні заходи щодо

виходу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створен-

ня реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвит-

ку" від 3 липня 2001 р.

Реалізація стратегічних пріоритетних напрямів інноваційноїдіяльності

проводиться через систему загальнодержавних (національних) програм

економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного

розвитку, охорони довкілля.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні

—

це науково, еко-

номічно й соціально обгрунтовані та законодавчо визначені напрями інно-

ваційноїдіяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у висо-

котехнологічній конкурентноспроможній, екологічно чистій продукції, ви-

сокоякісних послугах і збільшення експортного потенціалу держави.

На сьогодні в Україні визначені такі стратегічні пріоритетні напрями

інноваційноїдіяльності:

- модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії;

новітні ресурсозберігаючі технології;

- машинобудування та приладобудування як основа високотехнологіч-

ного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної мета-

лургії;

- нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телеко-

мунікації;

- вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотех-

нологій;

- високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної

промисловості;

- транспортні системи: будівництво і реконструкція;

- охорона й оздоровлення людини та довкілля ;

- розвиток інноваційної культури суспільства.

Стратегічними пріоритетними напрямами інноваційноїдіяльності в

галузі охорони довкілля є: модернізація електростанцій; обладнання і тех-

нології для використання альтернативних джерел енергії; енергоефектив-

не,

ресурсозберігаюче, модульне, екологічно безпечне обладнання та ус-

таткування для проведення водопідготовки, очищення води, теплопоста-

чання та засоби управління цими процесами; охорона й оздоровлення лю-

дини та довкілля; екологічно чисті харчові продукти.

В останні роки намітилися позитивні тенденції щодо стану кадрової

складової науково-технічного потенціалу. Так, збільшується питома вага

докторів наук серед виконавців наукових і науково-технічних робіт, а та-

292

Розміщення

продуктивних сил та регіональна економіка

кож молодих науковців ВИЩОЇ кваліфікації, активізується робота аспіран-

тури і докторантури, зростає винахідницька активність. У науково-

технічній сфері широко впроваджуються сучасні інформаційні технології,

реалізується програма розвитку корпоративної інформаційної мережі на-

уки і освіти (рис. 39).

Динаміка чисельності Спеціалістів ВИЩОЇ Кваліфікації Чисельність працівників

наукових організацій

Джерело: Держкомстат.

Рис. 39. Динаміка чисельності спеціалістів вищої кваліфікації

Основою інноваційної політики має стати створення фінансово-про-

мислових груп, зокрема транснаціональних, а також горизонтальних та

вертикальних холдингових компаній, науково-технічних центрів, техно-

полісів і технопарків,лізингових фірм, що в перспективі стануть стриж-

нем інноваційного процесу. Окремі з таких структур можуть розвиватися

через механізми вільних економічних зон. При цьому особливого значен-

ня набуває стимулювання малого інноваційного підприємництва як про-

відника інноваційного продукту від науково-технічного винаходу до ма-

сового виробництва.

Нинішній стан економіки характеризується низьким рівнем комерці-

алізації результатів наукових досліджень і відсутністю ефективних зв'язків

науки та виробництва, повільним і безсистемним розвитком мережі сучас-

них інноваційних структур (технопарків, бізнес-інкубаторів, венчурних

фірм),

інших організацій інноваційної інфраструктури.

Так, основними завданнями технопарків, крім часткового зменшен-

ня виїзду талановитих науковців за кордон, є:

- об'єднання засобів і сил університетів, державних і приватних ком-

паній для проведення НДДКР з пріоритетних напрямів національної про-

грами наукових досліджень;

— координація досліджень державних і приватних структур;

293

Хвесик М.А., Горбач Л. М., Пастушенко

П.

— надання практичноїдопомоги наукомістким малим підприємствам;

— сприяння становленню венчурних фірм, шо їх створюють співробі-

тники університетів на підставі запропонованих ними інновацій.

Інкубаторні програми реалізуються на двох рівнях

—

регіональному та

місцевому. Метою регіональних інкубаторних програм є створення цен-

трів розвитку інноваційного підприємництва (інкубаторів малого бізне-

су).

рамках інкубаторів створюють місцеві інкубаторні програми, які фор-

мують сприятливе середовище для прискореної реалізації інноваційних

проектів.

На початку кожний інноваційних проект оформляють у самостійну

малу фірму, яку підтримує інкубатор. Довівши інноваційний проект до

продажу продукту на ринку, фірма починає діяти самостійно, тобто виро-

стає з інкубатора. Інкубаторні програми можуть стати основою для фор-

мування складніших інноваційних систем - технопарків, технополісів,

здатних удосконалити науково-технічний потенціал вітчизняної економі-

ки і прискорити її структурну перебудову.

Венчурна фірма

—

комерційна науково-технічна організація, яка спе-

ціалізується на створенні та впровадженні у виробництво нових видів про-

дукції, нової техніки та технології, використовуючи венчурний капітал для

фінансування науково-технічних розробок і винаходів. Як правило, такі

фірми використовують результати прикладних досліджень. їх перевага

полягає у розробці вузьких, спеціальних галузей наукових досліджень. Для

венчурних фірм характерна відносна свобода досліджень, спрощена органі-

заційна структура і безпосередній зв'язок між науковими дослідженнями

та практичною реалізацією їх результатів.

Разом з тим, ще рівень маркетингових досліджень, які здійснюються

лише на кожному четвертому підприємстві, що займаються інноваційною

діяльністю недостатній. Не проводяться аукціонні торги інноваційними

розробками, відсутні інноваційні біржі та ефективна реклама. Залишаєть-

ся низькою питома вага витрат на інноваційну діяльність у капіталовкла-

деннях (6,1% у 2001 р., у 1998 р. - 8,4%).

Запровадження інноваційної моделі розвитку має здійснюватися на

таких принципах:

— визначення пріоритетності розвитку перспективних галузей, їх тех-

нологічне оновлення та інтенсифікація діяльності;

— стимулювання інноваційної діяльності та розвиток її інфраструктури;

— розширення бази ресурсного забезпечення інноваційної діяльності;

— направлення розвитку науково-технічного потенціалу на реальні

потреби економіки.

Основною метою державної політики щодо запровадження іннова-

ційної моделі розвитку є підвищення конкурентоспроможності економі-

294

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

ки країни на основі комерціалізації результатів науково-технічної діяль-

ності та широкого використання інновацій.

Основними заходами державної інноваційної політики є:

— розробка концепції, науково-методичних та організаційних засад

формування Комплексного прогнозу науково-технологічного та іннова-

ційного розвитку України до 2020 року;

—

вжиття заходів шодо правового забезпечення інноваційноїдіяльності,

зокрема розробка та прийняття законів про трансфер технологій, форму-

вання та регулювання ринку венчурного капіталу;

—

забезпечення розробки та введення вдію проектів нормативно-пра-

вових актів щодо реалізації положень законів України "Про інноваційну

діяльність" та "Про пріоритетні напрями інноваційноїдіяльності";

—

запровадження механізмів постійного моніторингу інноваційної ак-

тивності, оцінки інновацій та їх рейтингу, реалізації пріоритетних напрямів

розвитку науки і техніки та інноваційноїдіяльності, оцінки ефективності

використання державних коштів учасниками інноваційних процесів;

—

розробка системи стимулів та механізмів ефективної комерціалізації

та широкого практичного використання результатів виконання держав-

них наукових і науково-технічних програм, державного замовлення на на-

уково-технічну продукцію;

—

збільшення видатків з Державного бюджету України на наукову та

науково-технічну діяльність, забезпечення пріоритетного направлення

додаткових коштів на виконання державних наукових, науково-технічних

програм і проектів Державного фонду фундаментальних досліджень;

—

розвиток мережі інформаційно-маркетингових центрів на базі регі-

ональних ЦНТЕІ для сприяння реалізації на внутрішніх і зовнішніх рин-

ках вітчизняних інноваційних товарів;

—

створення централізованого комп'ютерного банку даних з доступом

до нього в мережі Інтернет для забезпечення господарюючих суб'єктів

інформацією про вітчизняні та світові ринки новітніх технологій та висо-

котехнологічних товарів;

—

запровадження практики систематичного проведення Всеукраїнсь-

ких та регіональних ярмарків (виставок) інноваційних технологій і про-

дукції та щорічного Всеукраїнського конкурсу інноваційних проектів;

—

розробка плану заходів щодо поетапного введення до господарсько-

го обігу об'єктів інтелектуальної власності, зокрема створених за рахунок

Державного бюджету та державних цільових фондів;

— забезпечення вдосконалення і розширення нормативно-правової

бази оцінки та інвентаризації об'єктів інтелектуальної власності та прав на

них, а також експорту й імпорту продукції, виробленої із застосуванням

об'єктів інтелектуальної власності;

295

Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П.

296

—

поглиблення міжнародного співробітництва в сфері науково-техні-

чної та інноваційної діяльності;

—

розробка і запровадження освітніх програм підготовки та перепідго-

товки державних службовців і підприємців-інноваторів для опанування

ними основ інноваційного менеджменту та сучасних технологій проведен-

ня в життя державної науково-технологічної та інноваційної політики;

—

розробка плану заходів публічної політики на 2003-2004 роки, на-

правлених на підвищення рівня інноваційної культури працівників органів

управління і населення, роз'яснення в засобах масової інформації, кіно-

фільмах безальтернативності для України інноваційного шляху розвитку

економіки;

—

запобігання ввезенню в Україну морально застарілих неефективних

технологій та технічного обладнання, а також ліцензій для виробництва

продукції;

—

розвиток інфраструктури інноваційноїдіяльності, зокрема, створен-

ня технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-інкубаторів, іннова-

ційних бірж, центрів, центрів консалтингу, інжинірингу, маркетингових,

рекіамних, аудиторських, сертифікаційних фірм.

Для успішної реалізації інноваційної діяльності варто створювати

спеціальні території пріоритетного розвитку, де створюється спеціальний

режим інвестииійно-інноваційної діяльності з метою освоєння випуску но-

вих видів інноваційної продукції, організації високотехнологічних вироб-

ництв та створення нових робочих місць; науково-технічні зони, де діє

офіційний правовий режим, орієнтований на розвиток наукового і вироб-

ничого потенціалу регіону шляхом стимулювання фундаментальних до-

сліджень з подальшим впровадженням наукових розробок у виробництво.

Крім того, варто реалізувати механізми позабюджетного стимулювання

науково-технічного прогресу, передусім механізми довгострокового кре-

дитування через інструменти рефінансування комерційних банків, ство-

рення для цього банку реконструкції та розвитку, а також іпотечної бан-

ківської установи.

Таким чином, для проведення структурних технологічних змін і забез-

печення розвитку внутрішнього ринку високих технологій, потрібно, щоб

інвестиції, забезпечуючи вдосконалення всіх видів виробництва, пріори-

тетно зосереджувалися на тих виробництвах

втих галузях, які визначають

прогресивний розвиток економіки, тобто покращення її структури на новій

інноваційній основі.

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка

Розділ 12

Зовнішньоекономічні з'язки та їх роль у розвитку

продуктивних сил України та її регіонів

Л.

Міжнародний поділ праці, його суть і значення у формуванні

зовнішньоекономічних зв'язків

Становлення і розвиток міжнародних економічних відносин визнача-

ються посиленням взаємозв'язків та взаємозалежностей економікокремих

країн. В основі світового господарства будь-якої національної економіки

лежать міжнародний поділ праці та міжнародний обмін, які передбачають,

що виробництво і (або) споживання окремих країн так чи інакше пов'я-

зані між собою.

Поглиблення і розвиток міжнародного поділу праці залежать від при-

родних (географічних, демографічних і набутих - виробничих, технологі-

чних) факторів, а також соціальних, національних, етнічних, політичних і

правових умов. Найважливішим чинником формування міжнародного

поділу праці є розвиток виробництва, стан науки й техніки, науково-тех-

нічний прогрес, що приводить до спеціалізації виробництва. Можливості

спеціалізації певної країни у світовому господарстві визначаються, пере-

дусім, національним рівнем продуктивності праці й ефективності вироб-

ництва, а відтак

—

витратами виробництва товарів та їх конкурентноспро-

можністю на світовому ринку.

Зростаюче значення міжнародних економічних відносин пов'язане з

формуванням

розвитком промисловості, машинної індустрії. Виникнен-

ня нових галузей і видів виробництва, збільшення продуктивності праці

розширили можливості вивозу і продажу за кордон значної частини ви-

робленої продукції. Водночас, поява транспортних засобів дала змогу пе-

ревозити товари на значні відстані й у великих кількостях. Усе це сприяло

зародженню й інтенсивному розвитку міжнародної торгівлі, розширенню

297

Хвесик М.А., Горбач Л. М., Пастушенко П.П.

економічних зв'язків та спеціалізації окремих країн на переважаючому

виробництві тих чи інших продуктів.

У ХІУ-ХУІІ ст. становлення мануфактурного виробництва вимагало

істотно розширення ринків збуту та забезпечення стійкого надходження

сировини, втому числі й імпортної. Тому торговельні зв'язки різних країн

якісно змінились: із другорядних, дріб'язкових національних відтворюваль-

них процесів вони перетворились у істотний фактор, забезпечуючи міжна-

родний поділ праці та впливаючи на виробничу й експортну спеціалізацію

країн-учасниць.

Спочатку епіцентрами такого поділу праці були лише технічно пере-

дові для свого часу держави. Згодом національні економіки створили спе-

цифічну об'єднану сферу - світову економіку або світове господарство,

яке обмежувалося порівняно вузьким колом країн, що брали участь у поділі

праці. З поширенням мануфактурного, а пізніше

—

індустріального вироб-

ництва розширилися межі світового господарства, яке до кінця XIX ст.

досягло глобальних масштабів.

У XX ст. екстенсивний розвиток інтернаціоналізації господарського

життя на базі торгівлі був доповнений вивозом позичкового і виробничо-

го капіталів. Це призвело до формування транснаціональних корпорацій,

у результаті чого почали складатися міжнародні виробничо-коопераційні

зв'язки.

У другій половині XX ст. зростаюча взаємозалежність національних

господарств і цілісність світової економічної системи вступили в нову фазу,

яка характеризується подальшим поглибленням міжнародного поділу

праці, інтенсивним розвитком міждержавної спеціалізації й кооперуван-

ня виробництва на рівні фірм і підприємств, що було викликано такими

обставинами:

- випереджаючим зростанням обробної промисловості;

- покращенням міжнародної транспортної інфраструктури на основі

НТП;

- через інформаційну революцію на базі бурхливого розвитку електро-

ніки, кібернетики, використання космічних супутників зв'язку відбувся

переворот у засобах телекомунікацій;

- значним стрибком у розвитку ТНК, які виникли ще на початку сто-

ліття;

- якісними змінами в сфері міжнародного ринку позичкових капіталів.

Усі ці зрушення у сферах виробництва, комунікацій, торгівлі, зарубіж-

ного інвестування і фінансів перетворили міжнародну економіку в цілісний

глобальний організм, спаяний не просто міжнародним поділом праці, але

й гігантськими за своїми масштабами виробничо-збутовими структурами,

глобальною фінансовою системою і планетарною інформаційною мере-

298

Розміщення продуктивних сия та регіональна економіка

жею.

На світовому економічному просторі розміщення продуктивних сил,

галузева структура інвестицій, виробництва і збуту визначаються суб'єкта-

ми господарського життя з урахуванням глобальної кон'юнктури, а еко-

номічні піднесення і спади набувають всесвітнього характеру.

Міжнародний поділ праці

—

це спеціалізація виробництва окремих країн

на певних видах продукції (робіт, послуг), що обумовлює наступний міжна-

родний обмін цими продуктами.

Міжнародний поділ праці спрямований на реалізацію досягнень нау-

ково-технічної революції та є як універсальним способом розвитку про-

дуктивних сил, так і суспільним чинником, який виступає основою для

природного фактора в розміщенні виробництва.

Міжнародний поділ праці проводиться для підвищення ефективності

виробництва, економії витрат суспільної праці, раціонального розміщен-

ня виробничих ресурсів.

Нині розвиток традиційних форм міжнародного поділу праці допов-

нюється інтеграційними процесами і діяльністю транснаціональних кор-

порацій. У цих процесах найбільш вираженими є інтенсивність обміну і

зростаюча мобільність факторів виробництва стосовно національних те-

риторій.

За сучасних умов жодна країна не може претендувати на повноцінний

економічний розвиток без залучення її до міжнародних господарських

зв'язків. "Здоров'я" економіки будь-якої країни тісно пов'язане з еконо-

мічною політикою інших країн, а форма участі у світовому поділі праці, як

правило, залежить від географічного положення держави, відмінностей у

природно-кліматичних умовах країн, від їх ресурсного забезпечення та

розвитку продуктивних сил.

12.2.

Зовнішньоторговельна діяльність України

на сучасному етапі

Зовнішньоторговельна діяльність передбачає обмін товарами, послу-

гами і капіталом між різними країнами. Звідси: зовнішня торгівля

—

міжре-

гіональний обмін товарами, послугами і капіталом (отримання кредитів).

На розвиток зовнішньої торгівлі впливають такі фактори: поглиблення

міжнародного поділу праці й інтернаціоналізації виробництва; розвиток

процесів торгово-економічної інтеграції, знищення регіональних бар'єрів,

формування спільних ринків, зон вільної торгівлі та ін.

Аналіз особливостей розвитку зовнішньої торгівлі України за останні

роки свідчить щодо того, що поряд з певними позитивними змінами

(збільшення товарообороту, зростання обсягів наданих послуг, деяке змен-

шення рівня бартеризації торгівлі) мають місце і такі деструктивні проце-

299

Хвесик М.А., Горбач

Л.Л/.,

Пастушенко П.П.

си,

як скорочення фізичних обсягів експорту та імпорту багатьох видів про-

дукції, відплив капіталу за кордон, переважно сировинний характер збуту

з подальшим витісненням з внутрішнього ринку вітчизняної продукції.

Державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності України по-

лягає в створенні системи стимулів, спрямованих на ліквідацію дисбалансу

між експортними та імпортними потоками в економіці держави, покрашен-

ня стану платіжного балансу, зменшення залежності від імпорту.

Регулююча роль держави проводиться через прийняття низку законів

про зовнішньоекономічну діяльність, пакета підзаконних актів, різнома-

нітних постанов і рішень уряду та інструменти державного регулювання:

тарифи, квоти, податки, міждержавні договори і угоди, заходи шодо сти-

мулювання експорту й імпорту, кредитування, страхування експортних і

кредитних ризиків, гарантування експорту. Своєчасне запровадження в

Україні фінансово-економічних інструментів підтримки експортної діяль-

ності та участі національних підприємств у міжнародних тендерах дозво-

лить поліпшити загальну структуру експорту, закріпитися на нових рин-

ках збуту тощо.

Головними економіко-правовими документами, що регулюють розви-

ток зовнішньоекономічної політики України та сприяють її входженню у

світове господарство є Закони України: "Про зовнішньоекономічну

діяльність" (квітень 1991 р.), "Про створення експортно-імпортного бан-

ку" (січень 1992 р.), "Про єдиний митний тариф" (1992 р.), "Про іноземні

інвестиції (березень 1992 р.), "Про загальні засади створення та функціо-

нування спеціальних (вільних) економічних зон" (1993 р.), " Про порядок

здійснення розрахунків в іноземній валюті" (1996 р.) та інші.

Для державної підтримки розвитку експорту прийнято Програму сти-

мулювання експорту продукції, якою передбачається запровадження ме-

ханізмів зростання виробництва конкурентоспроможних товарі в та послуг,

створення умов для нарощування обсягів і підвищення ефективності ук-

раїнського експорту, утому числі високотехнологічних виробництв (роз-

порядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2001 р. № 498-р);

затверджено Методику відбору конкурентоспроможних проектів з розвит-

ку експортного потенціалу України, використання якої дозволить форму-

вати реєстр конкурентоспроможних проектів розвитку експорту (наказ

Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від

15 січня 2002 р. № 13; прийнято Комплексну програму утвердження Ук-

раїни як транзитної держави у 2002-2010 роках, якою передбачено залу-

чення додаткових надходжень до бюджетів усіх рівнів за рахунок збільшен-

ня обсягів транзитних перевезень пасажирів

вантажів через територію Ук-

раїни (Закон України від 7 лютого 2002 р.№ 3022-111); утворено Міжвідом-

чу комісію з питань транспортних коридорів та транзитної політики, на

300