Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

351

VIІ. Запитання та завдання

?

1. У чому полягає суть виступу правобережного селянства та

козацтва під проводом С.Самуся та С.Палія?

2. Чому П.Орлик не зміг підняти широкі українські маси на

боротьбу з Росією?

3. Які обставини породжували гайдамацькі рухи? Що було

спільного в рухах гайдамаків та опришків ?

4. Чому Катерина ІІ розправилася із Запорозькою Січчю? Яка

історична доля козацтва?

5. В чому криється закономірність повстань в селах Кліщинці

та Турбаях?

VІIІ. Джерела та література

1. Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С. 432–

433.

2. В кн.: Кресін О. Політико-правова спадщина української політич-

ної еміграції першої пол. XVIII ст. – К., 2001. – С. 337–353.

3. Хрестоматія з історії Української РСР. – Т. 1. – С. 442–444;

513–514; 521–522; 532–533; 536–538.

4. Антонович В. Исследования о гайдамачестве по актам 1700–1768

гг. К., 1876; Борисенко В. Курс української історії. – К., 1998. – С. 346–354;

Голобуцкий В. Запорожское козачество. – К. 1954. – С. 401-422.; Грабовець-

кий В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI–XIX ст. –

Львів, 1966; Гуржій І.О. Повстання селян у Турбаях (1789-1793). – К., 1950;

Кресін О. Політико-правова спадщина української політичної еміграції пер-

шої половини XVIII ст. – К., 2001. – С. 196–232; Мельник Л. Лівобережна ге-

тьманщина періоду стабілізації (1669–1709). – К., 1995. – С. 37–43; Лола О.

Гайдамацький рух на Україні в 20–60-ті рр. XVIII ст. – К., 1965; Павленко С.

Міф про Мазепу. – Чернігів, 1998. – С. 141–151; Храбан Г. Спалах гніву на-

родного: Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній

Україні у 1768–1769 рр. – К., 1989.

5. Павленко С. Міф про Мазепу. – Чернігів, 1998. – С. 141.

6. Сергієнко Г. Правобережна Україна : відродження козацької держав-

ності й визвольний рух проти панування Речі Посполитої (80–90-ті рр. XVII –

поч. XVIII ст.) // Український Історичний Журнал. – К., 1966. – № 3. – С. 107–

108.

Розділ IV.

352

7. Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій полови-

ні XVII – XVIII ст.: проблеми державотворення. – К. 1993. – С. 52; Чухліб

Т. Володар Правобережної України Семен Палій // Борисфен. – К. 1996. –

№11. – С. 18

8. Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці

XVII – на поч. XVIII ст. – К., 1963. – С. 79.

9. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа у світі фактів і в дзеркалі “істо-

рії”. – 1957. – С. 134.

10. Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. – Львів, 1938. – С. 41.

11. Павленко С. Названа праця. – С. 143.

12. Чухліб Т. Козацький устрій на Правобережній Україні. – С. 16.

13. Сегрієнко Г. Названа праця. – С. 77.

14. Павленко С. Названа праця. – С. 145.

15. Антонович В. Содержание актов о козаках на правой стороне

Днепра (1679–1716). // Архив Юго-Западной России, издаваемый комисси-

ею для обзора древних актов. – К., 1868. – ч. ІІІ. – Т. 2. – С. 160.

16. Чухліб Т. Названа праця. – С. 66.

17. Костомаров Н. Мазепа. – М., 1922. – С. 137.

18. Там само. – С. 152.

19. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, Па-

риж, Торонто. – 1960. – С. 241.

20. Там само. – С. 242.

21. Там само. – С. 243.

22. Шевченко Т. – Кобзар. –К., 1957. – С. 363–364.

23. Кравцевич-Рожнецький В. Орлик, син Орлика // Зеркало неде-

ли. – № 43. – 9 листопада 2002. – С. 34-38.

24. Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994. – С. 34-38.

25. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. –

К., 1999. – С. 133.

26. Латинський варіант “Пактів...” опублікований 1847 р. в “Чтениях

Императорского исторического общества при Московском университете”;

1991 р. він надрукований у перекладі українською мовою у “Віснику Київсь-

кого університету” (№ 2); 1992 р. – у журналі “Розбудова держави” (№ 5).

27. Пріцак О. Конституція П. Орлика // Перша Конституція України

гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. – К., 1994. – С. 6.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

353

28. Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної

еміграції першої половини XVIII ст., – К., 2001. – С. 206.

29. Василенко Н.П. Конституція Пилипа Орлика // Ученые записки

Института Истории Российской Ассоциации научно-исследовательских инс-

титутов общественных наук. – М., 1929. – Т.3. – С.137–141; Смолій В., Сте-

панков В. Українська державна ідея XVII–XVIII ст. – К., 1997. – С. 218; Слю-

саренко А., Томенко М. Історія Української Конституції. – К., 1993. – С. 9.

30. Кресін О. В. Названа праця. – С. 208.

31. Слюсаренко А., Томенко М. Названа праця. – С. 25–38.

32. Замлинський В.О. Пилип Орлик // Історія України в особах IX–

XVIII ст. – К., 1993. – С. 348.

33. Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994. С. 50.

34. Там само. – С. 52.

35. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збір-

ник. – Т. 1. – Варшава. – 1938. – С. 107-133.

36. Субтельний О. Названа праця. – К., 1994. – С. 57.

37. Там само. – С. 60.

38. Там само. – С. 77.

39. Анонімне повідомлення із Бендер // В кн.: Субтельний О. Мазе-

пинці. – К., 1994. – С. 208.

40. Субтельний О. Названа праця. – К., 1994. С. 78; Мельник Л.

Остання битва за гетьманщину // Київська старовина. – К. 1994. – С. 65; йо-

го ж: Дії гетьмана Пилипа Орлика і запорожців у 1710–1714 рр. та російсь-

ка політика щодо України. // Українська Козацька Держава : витоки та

шляхи розвитку. – К., Черкаси. – 1993. Путро О. Пилип Орлик. У боротьбі

за Правобережжя // Путро О. Історія України. Хрестоматія. – Частина І. –

К., 2002., – С. 165–174.; Лист Пилипа Орлика Карлу ХІІ, квітень 1711 р. //

Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994. – С. 81; Путро О.І. Історія України.

Частина І. – К., 2002. – С. 166.

41-42. Кравцевич-Рожнецький В. Названа праця.

43. Субтельний О. Названа праця. – К., 1994. С. 100–108.

44. Там само. – С. 109-111.

45. Історія України в особах IX–XVIII ст. – К. 1993. – С.351; Мані-

фест Пилипа Орлика // Кресін В. О. Названа праця. – С. 379.

46. Замлинський В. Названа праця. – С. 352.

47. Там само. – С.353.

Розділ IV.

354

48. Там само. – С. 352–353.

49. Там само.

50. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К. 1991. – Т. 2. – С. 157.

51. Замлинський В. Названа праця. – С. 353–354.

52. Крацкевич-Рожнецький В. Названа праця.

53. Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяче-

ної 200-річчю повстання. – К., 1970. – С. 45–46.

54. Там само. – С. 46.

55. Там само.

56. Стецюк К. Коліївщина – велике народно-визвольне антифеода-

льне повстання на Україні XVIII ст. // Коліївщина. 1768. – К. 1970. – С. 74.

57. Історія України в особах IX-XVIII ст. – К., 1993. – С. 371–374.

58. Шевченко Т. Кобзар. – К., 1957. – С. 99.

58а. Історія України в особах IX-XVIII ст. – К., 1993. – С. 371–374.

59. Хрестоматія з історії Української РСР. – К. 1959. – Т. 1. – С. 541.

60. Історія України в особах IX-XVIII ст. – К., 1993. – С. 374.

61. Грабовецький В. Гайдамацькі рухи і опришківство // Коліївщина.

1768. – К., 1970. – С. 81.

62. Там само. – С. 90.

63. Там само. – С. 90–91.

64. Голобуцький В. Названа праця. – С. 415.

65. Там само. – С. 415–416.

66. Хрестоматія з історії Української РСР. – К. 1959. – Т. 1. – С. 536.

67. Там само. – С. 536-537.

68. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – С. 115.

69. Хрестоматія з історії Української РСР. – К. 1959. – Т. 1. – С. 512.

70. Там само. – С. 541–542.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

355

Лекція № 19. Соціально-економічні зміни

в Україні у XVІІІ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Сільське господарство України у ХVIII ст.

3. Зрушення у промисловому виробництві.

4. Наближення соціальної структури України до загально-

російської. Зміни в національному складі.

5. Формування української буржуазії.

6. Запитання та завдання.

7. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Специфіка цієї теми вимагає дослідження еволюційних проце-

сів, що відбулися в історії України ХVIII ст. у розвитку сільського

господарства, промисловості, соціальній структурі та змін у націо-

нальному складі українського суспільства.

У лекції простежується процес закріпачення селянства, класо-

вого розшарування української спільноти, виділення із її середови-

ща дворянського прошарку, формування української буржуазії, а

також причини, які породжували класові протистояння.

При підготовці цієї теми використовувалися такі джерела, як:

“Універсал гетьмана І.Мазепи про дворянську панщину” (1701);

“Універсал гетьмана К.Розумовського про обмеження права пере-

ходу селян на Лівобережній Україні” (1760); “Указ Катерини ІІ про

остаточне закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській

Україні” (1783); “Указ Катерини ІІ про заснування Луганського ли-

варного заводу” (1793); “Рішення Правительствуючого Сенату про

розправу над кліщинськими повстанцями” (1770); “Рапорт градизь-

кого суду катеринославському губернатору Каховському про закін-

чення суду над турбаївцями” (1794); “З донесення П.О.Румянцева

Катерині ІІ про каральні дії царських військ проти гайдамаків”

(1768); “Склад населення м. Ніжина”(за описом 1786 року) та ін.

Розділ IV.

356

Ці та інші документи дають можливість використати факти

про закріпачення селянства України у ХVIII ст., його боротьбу про-

ти цього насильства, розвиток промислових підприємств та зрос-

тання робітничого класу, класові зміни в українському суспільстві

того періоду тощо.

Соціально-економічні процеси, що відбувались в Україні у

ХVIII ст., досліджувалися багатьма вченими як у дожовтневі, так і в

новітні часи. Так, наприклад, Т.А.Балабушевич зробив спробу дос-

лідити аграрні взаємовідносини у Галичині; В.А.Барвінський – ста-

новище селян в Україні у кінці ХVII–ХVIII ст.; О.І.Гуржій – ево-

люційні процеси у феодальних взаємовідносинах на Лівобережжі

першої половини ХVIII ст.; В.В.Панашенко – проблеми формуван-

ня соціальної еліти в Гетьманщині; О.М.Пономарьов – процеси ро-

звитку капіталізму у тогочасній Україні; О.Г Слюсарський. – соціа-

льно-економічні явища на Слобожанщині та багато ін.

ІІ. Сільське господарство України у ХVIII ст.

Розвиток сільського господарства України у ХVIII ст. йшов у

двох площинах.

З одного боку, входження України до складу Росії сприяло

прискоренню, як висловився дослідник цієї проблеми О.І.Гуржій,

“поступу продуктивних сил”

. З другого, царизм відігравав негатив-

ну роль в долі українців. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що

царизм провів послідовну політику підпорядкування української

економіки та гетьмансько-старшинської влади російській монархії,

посилення податкового пресу та законодавчого запровадження крі-

посного права.

Особливо помітний цей тиск був на Лівобережжі, Слобожан-

щині, Запорожжі та Північному Причорномор’ї. В результаті сіль-

ське господарство стало набирати тут все більше рис загальноросій-

ського розвитку.

По-перше, тимчасова рангова система земельної власності по-

ступово стала мінятися на довічну. Українська старшина прагнула

поскоріше свою заробітну плату у вигляді тимчасового володіння

земельними ділянками перевести у довічну форму й закріпити їх за

своїми нащадками.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

357

В результаті Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апос-

тол, Павло Галаган, Федір Шидловський та інші зосередили у своїх

руках величезні маєтності, що налічували тисячі десятин орних, лі-

сових, водних та інших угідь і десятки сіл. Ось, наприклад, маєтність

козацького старшини Г.Галагана на Прилуччині. В його маєтках

проживало: в місті Ічні – 110 осіб чол. статі; в селі Сокиринцях –

704; в селі Озерянах – 542; в селі Липовому – 408; в селі Селичівці –

316; в хуторі Шилидькому – 269.

Подібний список можна було б продовжити. Тільки по Прилу-

цькому полку у розпорядженні Г . Галагана було 4414 осіб чоловічої

статі

. Якщо врахувати те, що це були одружені чоловіки й мали

свої родини, то неважко підрахувати справжню кількість підлеглих.

По-друге, у ХVIII ст. в Україні розрослися розміри церковних

та монастирських маєтностей. Більше того, монастирська власність

в кінці ХVIII ст. стала конкурувати зі старшинською й викликала на

себе вогонь з боку світської влади. Царський уряд вимушений був

провести секуляризацію церковних володінь (1786–1788).

Це яскраво підтверджує маєтність Києво-Печерської лаври у

1783 р. Ось відомість цієї ревізії: всього селян у розпорядженні лав-

ри по Київському намісництву: чоловіків – 8205, жінок – 7809; по

Чернігівському намісництву: чоловіків – 5122, жінок – 5019; всього

по Новгород-Сіверському намісництву: чоловіків – 15183, жінок –

14563; всього по трьох намісництвах: чоловіків – 28510, жінок –

27390; осіб обох статей – 55901

По-третє, у ХVIII ст. в Україні збільшилася земельна власність

російських поміщиків. Практика показала, що до їх рук попадали

кращі землі. Так, наприклад, гетьман Лівобережної України Д. Апос-

тол за розпорядженням царського двору виділив російському нагля-

дачу О.І.Шаховському величезні маєтності у Глуховській та Новго-

род-Сіверській сотнях, Петро І – полковнику О.Кондратьєву на Сум-

щині. Ці факти можна було б продовжувати як ілюстрацію до вислов-

леного вище

По-четверте, приєднавши Причорномор’я, уряд затвердив

план роздачі тамтешніх земель. Вся Причорноморська земля діли-

лася на шматки по 26-30 десятин й роздавалася чиновникам. В ре-

зультаті найбільшими володарями землі стали Олександр Менши-

ков, Петро Рум’янцев-Задунайський, Григорій Потьомкін (42,2

тис. дес.) та ін. російські вельможі. У Катеринославському наміс-

Розділ IV.

358

ництві російські поміщики зосередили у своїх руках майже 50%

степових земель, витіснивши на задній план українську старшину.

По-п’яте, на Правобережній Україні земля у ХVIII ст. все бі-

льше стала зосереджуватися у руках польської шляхти та польської

казни. Найбільшими земельними магнатами були родини Потоць-

ких, Замойських, Яблоновських, Понятовських, Дзедушинських,

Браницьких, Ганських та ін.

Одночасно спостерігався процес обезземелення та подріблення

маєтностей дрібних власників. У 1787 р., наприклад, “малосильні” та

“злиденні” селяни становили 99% всього селянства. Дослідник

В.Й.Борисенко зазначає, що за 100 років після народної революції

1648–1676 рр. селянство не тільки втратило землю, а й стало перетво-

рюватися у пауперизовану масу

Аналізуючи тогочасне сільськогосподарське виробництво в

Україні, можна зробити кілька висновків:

Висновок перший. У сільськогосподарському виробництві пріо-

ритетною була зернова індустрія.

Так, наприклад, виробництвом зерна займалися волості К. Розу-

мовського, земельні обшири Запорозької Січі. Запорозькі хутори –

паланки вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо та інші ку-

льтури й вивозили це зерно на продаж.

Висновок другий. У вирощуванні сільськогосподарських куль-

тур намітилася спеціалізація. Так, наприклад, Лівобережна Україна

та Слобожанщина вирощували переважно жито, Північне Причор-

номор’я – пшеницю, Полісся – льон, коноплі. З другої половини

ХVIII ст. в Україні стала активно культивуватися картопля, тютюн,

виноград, кукурудза, кавуни, цукровий буряк, соняшник.

Висновок третій. Сільське господарство зазнало дальшого

удосконалення знарядь праці. Зокрема, зазнала змін конструкція

плуга, яка стала витісняти соху, рало та інші прості знаряддя. Стало

практикуватися внесення під посіви органічних добрив та багатопі-

льна система землеробства, що значно підвищило урожайність.

Висновок четвертий. Селяни починають широко культивува-

ти садові культури – вирощувати яблуні, сливи, груші, вишні, мали-

ну; овочі – капусту, моркву, огірки, цибулю, часник тощо.

Висновок п’ятий. Поряд із зерновим виробництвом знайшло

свій дальший розвиток тваринництво. Особливо модним було пле-

мінне конярство, вирощення високопродуктивних порід свиней, ко-

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

359

рів, волів, овець та інших видів тваринництва. Важливе місце в цьо-

му належало розведенню високопродуктивних та тонкорунних

овець. Так, наприклад, тільки Петру Калнишевському належало по-

над 12 тис. овець, 1000 волів та корів, 600 коней та інших худоби.

Така спеціалізована форма сільського господарства прямувала

до вільнонайманої праці, буржуазних методів господарювання.

ІІІ. Зрушення у промисловому виробництві

ХVIII ст. позначилося дальшим розвитком промислового ви-

робництва в Україні, його концентрацією в міських осередках. Дос-

лідження дають право дійти висновку, що поряд із традиційними

містами у другій половині ХVIII ст., як гриби після дощу, виростали

такі нові виробничі центри, як Катеринослав, Новомосковськ, Пав-

лоград, Таганрог, Єлизаветград, Херсон, Миколаїв, Одеса, які істот-

но вплинули на формування промислової зони. Розташовані у вигі-

дному географічному середовищі, на багатих чорноземах, вони

швидко надавали запорозьким і причорноморським землям промис-

лового вигляду. Обличчя багатьох міст України змінила царська

“Грамота на права і вигоди містам Російської імперії” 1785 р., яка

закріпила за містами герби, землі, угіддя, самоврядні права, думські

інституції тощо. Аналізуючи українську промисловість, доходимо

висновку, що:

По-перше, у ХVIII ст. стало помітне переростання нижчих

промислових форм виробництва, цехових об’єднань у вищу – ма-

нуфактурно-централізовані товарні підприємства. Так, наприклад,

на базі дрібного виробництва казна у 1719 р. заснувала у Глушкові

суконну мануфактуру. Мануфактури активно виникали і в другій

половині ХVIII ст. У 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині дія-

ло приблизно 240 мануфактурних підприємств.

Серед них київський “Арсенал” (1764), суконна і панчішна ма-

нуфактура у Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кремен-

чуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом та ін. Вольовим методом

засновувалися збройові, ливарні та механічні заводи. Так, напри-

клад, указом Катерини ІІ 14 листопада 1798 р. засновано Лугансь-

кий ливарний завод. “Призначити для цієї справи, – писалося у зга-

даному документі, – 650 тис. крб., що залишилися від озброєння чо-

рноморського веслового флоту. Призначити на завод 2 тис. душ

Розділ IV.

360

майстрових селян, а також доручити його головне керівництво стат-

ському раднику Гаскойну”

У такому ж напрямі розвивалася промисловість і на Правобережжі.

Можливо, тільки, цей процес був тут повільнішим, ніж на Лівобережжі.

По-друге, у промисловості прискореними темпами стали роз-

виватися технічні нововведення. Помітною була заміна гідравліч-

них двигунів машинами. Виникла потреба в майстрах з відповідною

професійною підготовкою.

По-третє, розвиток промисловості був в основі зростання чи-

сельності робітників. На Лівобережжі, наприклад, вона зросла у 25

разів і досягла 80 тис. чоловік. Головною умовою індустріалізації бу-

ла наявність ринку робочої сили. Цей ринок формувався з людей, які

втратили землю, й, щоб вижити, подавалися у тривале наймитування.

По-четверте, з розвитком промисловості, товарного вироб-

ництва у місті і на селі активізувалися економічні зв’язки між міс-

тами і селами, регіонами й країнами.

Дослідник соціально-економічних проблем в Україні В.Й.Бо-

рисенко пише, що у ХVIII ст. величезну роль в економічному згур-

туванні українських міст і сіл, регіональних виробничих масивів ві-

діграли ярмарки. “Якщо у 50-х роках на Лівобережжі їх діяло 350,

то в 1802 р. – 393. Ярмарки проводилися так, – відзначає вчений, –

що торгівля велася майже безперервно”

Особливо знаменитими були Контрактова у м. Києві, Слобожанська,

Мукачівська, Ужгородська, Кременчуцька, Прилуцька та інші ярмарки.

Значну роль у формуванні ярмарків, розвитку товарно-грошових

відносин, економічної консолідації регіонів зіграло чумацтво. Чумаку-

вання, як торгово-візницький промисел, спеціалізувалося на переве-

зенні солі і риби. Сіль завозилася у центральні райони України з Півні-

чного Причорномор’я, Коломиї, а риба – з Криму, Дону, Приазов’я.

Відправляючись по сіль та рибу, чумаки завозили у кінцеві пу-

нкти кустарні вироби місцевих майстрів, а також товари, які там ко-

ристувалися попитом.

IV. Наближення соціальної структури України до

загальноросійської. Зміни в національному складі

Перебуваючи під владою російського царизму, Україна не мала

перспектив на самоврядування або на якийсь особливий, окремішній