Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна у ХIX cт. ... 371

Особливо швидко зростало міське населення Правобережжя та

Новоросії, оскільки тут у першій половині ХІХ ст. відкрилися нові

порти та пожвавилась торгівля. В Одесі, наприклад, протягом цього

часу їх збільшилося у 10,8 разів, Миколаєві – у 15,4 разів.

Як правило, елітна частина міського населення складалася з сер-

цевини міського панства, чиновництва, почесних громадян, купців то-

що. Проте, у першій половині ХІХ ст. суперником дворянства тут стала

виступати буржуазія, яка енергійно зосередила у своїх руках промисло-

ве виробництво, торгівлю, транспорт та інші матеріальні засоби.

Аналіз міського населення свідчить, що у пригніченому стано-

вищі знаходилась міська біднота, трудове населення. Формування

робітничого класу міст країни співпало з промисловим переворотом

і його кількість досягла у 1861 р. 147 тис. осіб

Як уже було сказано, важке соціально-економічне становище

селян і робітників України негативно позначилося на природному

зростанні її народонаселення. Тисячі людей вмирали від важкої та

непосильної праці, кріпосницького гніту, безправності, сваволі вла-

ди та панських утисків.

ІІІ. Криза кріпосницької системи

У першій половині ХІХ ст. загострилась криза кріпосницької

системи господарювання, яка вступила у конфлікт з новими вироб-

ничими відносинами на вільнонайманій основі, технічним прогре-

сом та інтенсивним розвитком продуктивності праці і виступила га-

льмом більш прогресивних капіталістичних форм розвитку.

Як відомо, капіталізм зародився в надрах феодалізму. На Укра-

їні мануфактурне виробництво з’явилося у XVII ст. й досягло широ-

кого розвитку у XVІІІ ст. На кінець XVІІІ ст. тут чітко визначилось

дві форми мануфактур: кріпосницька та капіталістична. У свою чер-

гу, кріпосницька мануфактура поділялась на вотчинну та посесійну.

Зокрема, вотчинна мануфактура (сукняна, полотняна, паперова,

горілчана) базувалась на примусовій праці кріпаків і носила натура-

льний характер. Результати роботи кріпаків на даних підприємствах

привласнювались поміщиками, праця була непродуктивною, застосо-

вувались важкі форми гноблення та низька оплата “на прокорм”.

Посесійні мануфактури базувались на праці придбаних для се-

бе робітників та поміщицьких кріпаків. Виробництво на ринок цими

Розділ V. 372

підприємствами було незначним, носило натуральний характер і об-

слуговувало потреби держави та поміщиків.

Крім цього, в Україні мали місце капіталістичні мануфактури,

які належали промисловцям – купцям, городянам та розбагатілим

селянам. Створений на вільнонайманій робітничій праці цей вид ма-

нуфактур характеризувався швидкими темпами розвитку, високою

продуктивністю праці та багатогалузевістю (суконні, винокурні, цу-

кроварні, миловарні, селітрові, машинобудівні та інші напрями).

Так, наприклад, у 1793 р. в Україні було 200 промислових пі-

дприємств, у 1825 р. їх стало – 649, у 1832 р. – 725, 1854 р. – 1649,

1860 р. – 2147, 1861 р. – 2873. Тобто, протягом 60-ти років кіль-

кість підприємств в Україні збільшилася в 14,3 раза. Причому

72 % з них находилося в селах

У першій половині ХІХ ст. центром кріпацьких мануфактур

були Київська, Полтавська, Волинська та Чернігівська губернії,

центральне місце серед яких посідали суконні виробництва. Так,

наприклад, напередодні реформи 1861 р. в Україні їх було 160

Значну питому вагу у мануфактурному виробництві посідала

цукрова промисловість. Після появи першого цукрового заводу

польського магната Станіслава Понятовського (Київська губернія,

1824 р.), протягом 30-ти років їх кількість в Україні виросла до 218;

виробнича потужність складала 3 млн. 125 тис. пудів цукру, що ста-

новило 80 % загальноросійського цукрового виробництва

Старовинними в Україні були мануфактури по виробництву

селітри та скла. У 1825 р. на Україні було, наприклад, 179 селіт-

роварень, 41 скляна гута

. У першій половині ХІХ ст. великі при-

бутки приносили промисловцям мануфактури по виробництву

спирту та горілки. У 1801 р. їх було 7 839. Щороку вони давали

близько 10 млн. крб. прибутків

Подібні приклади можна було б продовжити. Аналіз промис-

лового розвитку України першої половини ХІХ ст. дає підстави дій-

ти висновку, що між підприємствами на кріпацькій та вільнонайма-

ній праці розпочалася конкурентна боротьба.

Практика показувала, що підприємства з кріпацькою робочою

силою відзначалися низькою продуктивністю праці, слабкою кон-

курентоздатністю. Так, наприклад, у 1828 р. в Україні було 53,8 %

промислових підприємств з кріпацькою працею, 46,2 % – з вільно-

найманою. У 1861 р. кількість поміщицьких мануфактур скоротила-

Україна у ХIX cт. ... 373

ся до 5,8%, капіталістичних – виросла до 94,2%. Відповідно зросла

кількість вільнонайманих робітників.

У 30-ті роки в Україні, як і в Росії, почався промисловий пере-

ворот, який супроводжувався ломкою старовинних економічних

взаємовідносин. Цей переворот був викликаний розвитком мануфа-

ктурного виробництва, накопиченням капіталу, науковими відкрит-

тями, впровадженням у виробництво досягнень науки і техніки.

Капіталізм, проникаючи у всі сфери виробництва, привніс чи-

мало прогресивних змін у його розвиток. Проте цьому процесові за-

важали кріпосницькі відносини. Обмежуючи ринок збуту, не допус-

каючи до промислових підприємств робочої сили, поміщики всіма

силами і засобами прагнули затримати його розвиток.

Кріпосницька система стала гальмом капіталізму, розвитку його

продуктивних сил, перешкоджала впровадженню у виробництво но-

вої техніки, стримувала діяльність капіталістичних мануфактур, капі-

талістичного сільського господарства на вільнонайманій основі тощо.

Проте зупинити капіталістичний процес було вже неможливо.

Він проник навіть у землеробство – найвідсталішу галузь економі-

ки. На Україні, наприклад, у першій половині ХІХ ст. панщина та

різні відробітки досягали: на Правобережжі – 97,4%, Лівобережжі –

99,3%, а на Півдні України (Новоросії) – 99,9%.

Поміщики постійно прагнули обезземелити кріпаків, зменшити

їхні наділи. Зокрема, у першій половині ХІХ ст. в Україні поміщики

зменшили селянську землю на 20%

. На Правобережній Україні бли-

зько 17% кріпаків не мали землі зовсім

Отже, збільшення поміщицьких латифундій та зменшення се-

лянських наділів свідчили про кризу сільського господарства, крі-

посницької системи господарювання. За свідченнями вчених, на

Правобережній Україні 48% кріпосних селян зі своїх мізерних на-

ділів не могли себе прогодувати

Не кращі обставини були і на Лівобережжі. За підрахунками

дослідника С.В.Вознесенського, у Полтавській губернії з 83 тис.

надільних кріпаків, більше як 47 тис. зберегли тільки огороди. У

Чернігівській губернії на 100 тис. кріпаків – 33 тис. залишилися

безземельними

. Подібні приклади можна було б продовжувати.

Вони додатково будуть свідчити, що в першій половині ХІХ ст. в

Україні було інтенсивне розорення селянських господарств, озлид-

ніння їх власників.

Розділ V. 374

У дещо кращому становищі були державні селяни. Їхні наділи

були дещо більшими від наділів поміщицьких селян. Проте, як свід-

чать факти, протягом першої половини ХІХ ст. розміри оброку дер-

жавних селян постійно збільшувались (від 3 крб. до 8–10 крб.). Крім

оброку державні селяни виконували ще й ряд інших повинностей

(ремонт доріг, гужове обслуговування, грошові побори на утриман-

ня армійських формувань тощо). Особливо важким було становище

селян, які потрапляли під гніт орендаторів, прирікаючи себе на по-

двійний податковий прес.

Поміщики, прагнучи зберегти феодальну систему, бачили її спа-

сіння у посиленні гноблення селян. Їх не задовольняла установлена

урядом кількість днів панщини. Вони самі визначали нові селянські

повинності, примушували кріпаків працювати на своїх полях від сходу

до заходу сонця. Один з подільських кріпаків згадував, що, виконуючи

урок (панщину. – П.Г.), селяни працювали на панських маєтках від по-

неділка до суботи і не встигали закінчити роботу, а з наступного поне-

ділка призначався новий урок. На себе люди працювали здебільшого

вночі. Про цю експлуатацію селяни склали пісню:

Молотив я в понеділок,

Молотив я і в вівторок...

Лишилося снопів сорок,

А в середу закінчив –

День

панщини одробив.

Тобто запроваджена поміщиками нова урочна система се-

лянського гноблення фактично збільшувала панщину до 4-5 і навіть

6 днів на тиждень. (Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К.,

1987. – Т. 3. – С. 58).

Поміщики шукали найменший привід щоб позбавити їх наділів,

відпускали на фабричні заробітки, руйнували патріархальні сільські

звичаї. Щорічно, потребуючи все більше грошей, поміщики збільшу-

вали розміри панщини та грошового оброку. Проте це не рятувало їх

від збіднення та розорення. За даними Міністерства внутрішніх справ,

у 1856 р. в Україні 6 647 поміщицьких садиб (з 27 756 або 23,9%) бу-

ли закладені під борги. В окремих губерніях становище з помістями

було ще гірше. Так, наприклад, у Київській губернії у 1861 р. було за-

кладено під кредити 54 % панських маєтків

Уряд прагнув затримати розпад поміщицьких садиб, брав їх під

опіку, щедро надавав панству субсидії, установлював пільги та госпо-

Україна у ХIX cт. ... 375

дарську підтримку, створював для цього спеціальні кредитні фінансо-

ві установи тощо. Проте всіх цих заходів було мало. Борги сільсько-

господарських латифундій росли, збільшувалися боргові відсотки, кі-

лькість поміщицьких банкрутів. У 1856 р., наприклад, 61% всіх кріпа-

ків опинилися перезакладеними банковим установам

. Це закладен-

ня і перезакладення робило становище селян-кріпаків важким і без-

просвітним. Т.Г.Шевченко у поемі “Сон” писав:

Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

(Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв. – К., 1963. – Т. 1. – С. 239).

Отже, розвиток капіталізму в Росії та в Україні поглиблював

протиріччя між новим продуктивними силами і старими виробни-

чими відносинами. Посилення експлуатації селян породжувало пог-

либлення кризи кріпосницької системи, незадоволення кріпаків сво-

їм становищем, їх виступи проти свого панства.

IV. Військові поселення. Боротьба кріпаків за

своє визволення

Як відомо, царський уряд Росії у першій половині ХІХ ст. осно-

вну свою увагу звернув на здійснення заходів щодо затримки розпаду

феодально-кріпосницької системи та зміцнення армії – знаряддя вла-

сної охорони та приборкання незадоволених урядом народних мас.

На початку ХІХ ст. російська армія нараховувала 597 тис. воїнів,

у 1812 р. – 709 603 чол., у 1863 р. – 1 076 124 чол.

. Для утримання

такої армії необхідні були великі кошти, яких після війни 1812 р. у

країні, по-суті, не було. Вихід із становища цар Олександр І вирішив

шукати у запроваджені так званих військових поселень. У розв’язанні

цієї проблеми він не був новатором. Цю ідею російський цар вирі-

шив запозичити у австрійських Габсбургів та прусських реформато-

рів. Переносячи її на російський грунт, Олександр І мав намір

Розділ V. 376

розв’язати одночасно два питання: з одного боку, скоротити витра-

ти на утримання армії, з іншого – створити міцну опору самодер-

жавства у боротьбі проти зростаючого революційного руху в країні.

Перші військові поселення виникли в Білорусії (1810), у після-

воєнний період – біля Петербурга та Новгорода (1816), незабаром –

на Слобідській Україні (1817), в Херсонській та Катеринославській

губерніях (1825) та інших містах

. За підрахунками вчених, в

Україні було розселено 16 кавалерійських полків, які здійснювали,

по-суті, дві функції: сільськогосподарську та військову.

За кожним полком закріплювалось 30 тис. десятин землі,

близько 5 тис. з яких використовувалися для розведення худоби,

близько 11 тис. – вирощення орних культур, решта – закультиво-

вувалася сінокосами, забудовувалася приміщеннями. Військові

поселення підпорядковувалися Аракчеєву – військовому міністру,

який управляв армією при допомозі нагайки, різки та шомпола.

Військові поселенці отримували амуніцію та зарплату – як і вся

діюча армія; виконували сільськогосподарські роботи та несли війсь-

кову службу. Весною, з початком польових робіт і до 16 вересня 2 дні

на тиждень вони навчалися військовій справі, 4 – працювали в полі.

В інші пори року цими видами роботи вони займалися по 3 дні

на тиждень. Неділя передбачалася для відвідання церкви. Кожна го-

дина поселенців була розписана основними та додатковими робота-

ми (ремонт приміщень, мостів, доріг, прибирання території тощо).

За діями військових поселенців стежили офіцери, жорстоко

карали за порушення режиму. Люди жили в постійній тривозі та на-

прузі. У 1842 р. Микола І затвердив “Урочное положение для обще-

ственных казенных работ военных поселян”, в якому говорилося,

що казенні поселенці виходять на роботу зі сходом сонця й завер-

шують її після виконання певного “уроку” – виробничого завдання.

Тобто тривалість робочого дня досягала 15–16 і більше годин

на добу. У документі говорилось також про застосування жорстоких

кар до тих, хто не виконував “уроків”. Особливо непокірних відда-

вали в арештантську роту

“Урочне положення” зобов’язувало військове керівництво за-

лучати до сільськогосподарських робіт дружин військових поселен-

ців та їх дітей. У “Положенні” були чітко розписані денні норми ко-

совиць, збирання зернових культур, їх обмолоту тощо.

Україна у ХIX cт. ... 377

Цікаво, що, проживаючи на землі поселенців, державні селяни,

козаки, селяни-одноосібники переходили під юрисдикцію керівниц-

тва полком, чоловіча частина рекрутувалася до армії. Їх діти з 13-

річного віку одягалися у військову форму і залучалися до ескадрон-

ного життя. Підлітки-кантоністи під керівництвом унтер-офіцерів

збирали лікарські трави, розкорчовували дикі кущові дерева, заго-

товляли паливо, перевозили будівельні матеріали тощо.

Як пише дослідник Г.І.Марахов, “обсяг робіт військових посе-

ленців був великим, влада не шкодувала ні солдат, ні жінок, ні ста-

рих людей, ні дітей. Це була справжня каторга з продуманою сис-

темою примусів та різною системою покарання... Одна згадка про

поселення, про необхідність одіти військову форму і стати зі своїми

дітьми вічними солдатами приводило їх в небачений жах”

. Навіть

сам організатор військових поселень Аракчеєв доносив Олександру І,

“що в м. Змієві (Слобідська Україна. – П.Г.) я бачив 16 тис. корінно-

го населення у страсі і горі... В стані, в який впадають люди, коли

вони не задоволені своєю долею”

Варто відзначити, що всякі пропозиції ліквідувати поселення

не сприймалися і присікалися урядом в корені. Аракчеєв, напри-

клад, на подібні репліки відповідав, що на нього можна скаржитись

тільки Богу. А Олександр І протестуючим заявив, що “військові по-

селення будуть, якщо доведеться вистелити навіть трупами дорогу

від Петербургу до Чудова”

Вся трудова і побутова діяльність поселенців була суворо рег-

ламентована й контролювалася офіцерством. Навіть шлюб регулю-

вався полковими командирами і, як правило, ними обмежувався. Це

породжувало всілякі побутові насильства, гомосексуалізм, знущан-

ня над товаришами тощо.

Найтяжчим було становище жінок. Завалені власними домашні-

ми обов’язками, вони несли також важкі полкові повинності. За вся-

кий непослух наглядачі їх жорстоко били батогами, палицями, кула-

ками, ногами. Драконівські закони у середовищі поселенців дістали

назву “аракчеєвських”. Вони передбачали тілесні покарання, екзекуції

перед полком, побиття шомполами, виривання ніздрів тощо.

Однак деспотизм не в силі був заглушити потяг людей до сво-

боди, до кращого майбутнього. На всякі жорстокості поселенці від-

повідали опором. Зокрема, гноблення породжувало втечі. Поселе-

нець Пахомов тікав з Чугуївського полку 4 рази, одержуючи за ко-

Розділ V. 378

жну втечу по 1 000 – 1 500 ударів шпіцрутенами. 4 рази тікав канто-

ніст Дмитро Єгоров, 2 – Гаврило Михайлов та інші.

Особливо нестерпною була рекрутчина, яка заставляла служити

солдат по двадцять і більше років. Щоб не забрали у рекрути, багато

поселенської молоді переховувалось в лісах, оскільки знало, що вона

покалічить їм майбутнє життя, підірве здоров’я, поламає сім’ю.

Чимало поселенців створювало для себе релігійні секти, прик-

риваючись ними, відмовлялися приймати військову присягу. Стано-

вище військових поселень ускладнювалось вибухом морових хво-

роб – холери, тифу, віспи тощо. Особливо важкими були 1847, 1853

та 1855 рр. Усе це обумовлювало незадоволення військових поселе-

нців, їх потяг до відкритих протестів та повстань.

Одним із найбільших протестів була спроба поселенців вирва-

тись на свободу у 1817 р. Поручик з. Балаклеї Зміївського повіту У.

Линник від імені поселенців на папері виклав до царя прохання зві-

льнити їх від цього становища. Граф О.О.Аракчеєв, дізнавшись про

це, дав розпорядження дослідити цей факт і винних за підготовку

селянської депеші покарати.

До ранніх протестів військових поселенців належить також ви-

ступ балаклеївців у 1818 р. під керівництвом Кіндрата Шевченка, Ма-

твія Петюшка, Якима Савченка, Андрія Білоуса. Повстанці проганяли

офіцерів-агітаторів, не підкорялися їхнім розпорядженням, закликали

селян до протесту. Протести мали місце і в Таганрозькому полку. Ва-

хмістр Давид Сіроус написав сатиричну об’яву, в якій розповідалося

про розправу над селянами села Базаліївки Таганрозького полку, яка

обійшлася йому довічним засланням до Оренбурга.

Влітку 1819 р. відбулося заворушення у Чугуївському полку.

Селяни під керівництвом активного поселенця Матвія Натарова, ма-

йора Єрофея Веретеннікова, священика Іонна Павловського, поручика

Василя Щербини та інших відмовилися косити сіно за розпоряджен-

ням військових офіцерів, накликали на себе гнів Нижегородського та

Орловського полків. У перший же день організатори непослуху були

арештовані, а координація протесту – не налагоджена.

Незважаючи на це, чугуївців підтримали таганрожці. Приборку-

вати непокірних прибули міністр О.О.Аракчеєв, губернатор Муратов,

командир девізії генерал Лісаневич та велика група старших офіцерів.

Щоб зламати опір в Чугуївському полку було арештовано 1104 чол.,

Таганрозькому – 899 чол., 275 з них військово-польовим судом за-

Україна у ХIX cт. ... 379

суджено до смертної кари. Всіх решту малося на увазі пропустити

крізь тисячні шеренги солдат 12 разів з покаранням шпіцрутенами.

Дехто з арештованих, під тиском слідчих, назвали керівниками

протесту Якова та Матвія Натарових, Івана Башкатова, Григорія

Черникова та Федора Жихарева

. Повсталих сортували, групували

та відправляли у сибірські землі на довічне поселення. Прощання з

рідною землею було для них трагедією. Так, наприклад, в Оренбур-

зьку губернію було відправлено 519 учасників повстання, в тому

числі близько 20 жінок з малими дітьми; 160 осіб – у Бузьку улан-

ську дивізію, 60 – у розпорядження харківського губернатора. Тоб-

то тільки з другої уланської дивізії було вислано більше як 760 осіб.

Адміністративний прес зачепив керівництво військовими по-

селеннями. У 1820 р. було звільнено з посади генерала І. І. Лисане-

вича. Заново були укомплектовані керівниками майже всі слобідські

полки та ескадрони. Отже, як бачимо, повстання військових поселе-

нців 2-ї уланської дивізії в Чугуєві носило антикріпосницький хара-

ктер і було спрямовано проти самодержавства, поліцейського сва-

вілля та грубої військової машини – аракчеєвщини.

Не дивлячись на локально-стихійний характер повстання, воно

залишило глибокий слід у боротьбі селянства за своє визволення у

майбутньому. Саме під його впливом у травні 1829 р. вибухнуло пов-

стання військових поселень у Серпуховському уланському полку, яке

за своєю активністю перевершило чугуївське. Села Шебеливка, Авсє-

євка, Мелове, Михайлівка та інші не дали згоди на злиття з Серпухов-

ським уланським полком й перехід на новий статус – військових по-

селенців. Під керівництвом Юхима Аксьонова селяни згаданих сіл за-

явили свій протест і визнали наказ про переведення їх у поселенці не-

справедливим. Вони нападали на канцелярії, рвали документи, розп-

равлялися з офіцерами. Протест селян був жорстоко придушений ге-

нералом Розеном. В селі Авсєєвка було убито 72 осіб, 76 одержали

поранення, 48 – тілесні покарання. Та боротьба поселенців продовжу-

валась і в пізніші часи (1830–1831).

Уряд навіть вирішив пом’якшити становище поселенців, особливо

після смерті Олександра І (1825) та падіння авторитету О.О.Аракчеєва.

Новий шеф поселенців П.О.Клейнміхель дещо зменшив тиск на воєні-

зованих селян, провів деякі реформи по їх управлінню. Зокрема, у

1836 р. військові поселенці були вилучені з підзвітності військовим ко-

мандирам і передані до окружної та волоської системи керівництва.

Розділ V. 380

Була ослаблена палична дисципліна та рабська система гноб-

лення. Поселенці переводились на рекрутську повинність та відро-

біткову систему (по 3 дні на тиждень) на користь армії. Була відмі-

нена кантоністська система для дітей.

Проте все це не зачіпало феодально-кріпосницького ладу. Війсь-

кові поселення, як і раніше, по-старому були основою цього ладу й

охоплювали значний прошарок українського населення. Так, напри-

клад, на 30–40-ві роки ХІХ ст. в Україні вималювалось дві групи по-

селень: Київсько-Подільська (райони Київський, Подільський,

Херсонський) з контингентом в 93 тис. поселенців чоловічої статі та

Слобідсько-Українська (Харківська губернія) з контингентом 98 тис.

Це складало майже половину поселенців Царської Росії

Ця категорія кріпаків переживала гніт важчий, ніж інші селя-

ни, й постійно не переставала боротися за своє визволення. Особли-

во гострою ця боротьба стала під час Кримської війни 1853–1855

рр., оскільки, крім триденної військової панщини, поселенці повин-

ні були перевозити військові вантажі, поповнювати армію рекрута-

ми, продуктами харчування тощо. В цій обстановці стали помітни-

ми масові втечі військових поселенців, особливо до Криму, де наді-

ялися здобути довгоочікувану свободу.

Яскравою сторінкою історії антикріпосницької боротьби в

Україні були селянські рухи, пов’язані з іменем Устима Кармалюка.

Центром цих повстань було Поділля, але час від часу вони переки-

дались на Волинь та Київщину.

Кармалюк Устим Якимович народився 27 лютого 1787 р. у с.

Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер

с. Кармилюкове Жмеринського району Вінницької області) в

родині Якима та Олени Кармалюків – кріпаків поміщика Піг-

ловського.

Високий, ставний, фізично дужий, справедливої вдачі. У

1812 р. паном Пігловським був відданий у солдати до 4-го

Уланського полку. Не витримавши муштри, разом зі свояком

Данилом Хроном утік із полку.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кар-

малюка завдали багато дошкульних ударів експлуататорам.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича в ніч на 10 жовтня 1835 р.

у с. Шляхові Кориченці. Похований у Летичеві Хмельницької

області.