Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна у ХIX cт. ... 381

Як і сотні тисяч інших кріпаків, Устим Кармалюк з дитячих

років зазнав важкої виснажливої праці на пана, безпросвітних злид-

нів та жахливого знущання. З юних років пройнявся жагучою нена-

вистю до поміщиків, за що його прозвали бунтарем. Після втечі з

армії у народній пісні співалося:

Не захотів Кармалюк

Цареві служити,

Та й пішов у темні ліси

Хлопцями рядити.

Разом з Д.Хроном У.Кармалюк організував селянський загін і

почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шин-

карів, купців та урядовців.

Діючи партизанськими методами, повстанці нападали на помі-

щицькі маєтки, розправлялися з експлуататорами, відбирали панське

майно і віддавали його бідним. У пісні про це розповідається так:

Зовуть мене розбійником,

Кажуть – убиваю,

Ой, нікого ще не вбив я,

Бо й сам душу маю.

З багатого хоч і візьму,

Убогому даю.

А так гроші розділивши,

Гріха я не маю.

Асесори, ісправники

За мною ганяють, –

Більше ж вони людей вбили,

Ніж я гріхів маю

За Кармалюком пішли селяни, солдати, міська біднота та інші

бідні люди. Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних ро-

біт і відправляли до Сибіру. Та щоразу він тікав і повертався на По-

ділля, пройшовши пішки 15 тис. верств. Слідча комісія підрахувала,

що Кармалюк розорив близько тисячі польських маєтків, що разом з

ним в різні часи боролися близько 20 тис. повсталих.

Устим Кармалюк увійшов в народну пам’ять як народний мес-

ник, борець за щастя пригноблених. Шевченко назвав його “славним

лицарем”, а М. Горький зазначав, що його ім’я “навіки овіяне славою”.

Поразка Росії у Кримській війні (1853–1856) погіршила стано-

вище народних мас не тільки України, а й всієї Росії. Ця обставина

призвела до загострення класової боротьби, особливо селянських

Розділ V. 382

рухів. Поряд із заворушеннями військових поселень (від Чорного

моря до Нижньої Волги, від України до Уралу) в Україні в 1855 р.

найбільшими були виступи селян на Київщині, які ввійшли в істо-

рію під назвою “Київської козаччини”.

Безпосереднім приводом до повстання був царський маніфест

від 29 січня 1855 р. про формування рухомого ополчення, яке допо-

могло б армії у боротьбі. Селяни це зрозуміли як сигнал до суціль-

ного покозачення та перетворення у вільних хліборобів.

Почався самовільний запис у козацтво, відмова від повиннос-

тей, формування самоврядування тощо. Цей рух охопив 8 повітів

Київщини із 12. Поміщики тікали із маєтків, зверталися до царя по

допомогу. Для розгрому повстання на Київщину прибуло 16 ескад-

ронів кінноти, дві роти солдатів, дивізіон піхоти, резервний баталь-

йон

. Під час конфлікту загинуло 39 і поранено 63 учасники руху.

Після придушення “Київської козачини” у наступному, 1856 р.

спалахнуло нове повстання під назвою “Похід селян у Таврію за

волею”. Приводом до непокори поміщикам і масових втеч селян до

Криму були чутки про те, що цар закликає їх заселяти розорені вій-

ною землі. За це, мовляв, цар всім дасть волю, наділить землею, ви-

значить пільгове користування нею тощо.

Під впливом цих чуток селяни масами знімалися з насидже-

них місць й поспішали на Південь встигнути захопити “обіцяну”

землю. До Криму потягнулися селяни з Катеринославської,

Херсонської. Чернігівської, Харківської, Полтавської, Орловської

та Курської губерній.

Щоб припинити це переселення, війська перекрили дороги та

переправи, силоміць повертали людей назад. Часто зчинялися бійки

між селянами та поліцією, в результаті яких були жертви.

Отже, у першій половині 50-х років ХІХ ст. селянський рух

ставав дедалі ширшим, масовим та набирав гострих форм. Він

підривав підвалини феодально-кріпосницької системи і був одним

із найважливіших елементів революційної ситуації, яка склалася

у 1859–1861 рр.

Передбачаючи і побоюючись її, Олександр І 4 червня 1857 р.

ліквідував військові поселення, а “округи вільних солдат” були пе-

редані в підзвіт міністерства державного майна.

Україна у ХIX cт. ... 383

VI. Запитання та завдання

?

1. На які адміністративно-політичні території була поділена

Україна у першій половині ХІХ ст.?

2. Що ви знаєте про кризові явища в сільському господарстві у

першій половині ХІХ ст. ?

3. Які нові тенденції простежуються у промисловості першій

половині ХІХ ст.?

4. Що таке військові поселення О.О.Аракчеєва? З якою метою

вони створювалися?

5. Які ви знаєте заворушення у середовищі військових поселенців?

6. Проаналізуйте виступ У. Кармалюка.

7. Що було приводом повстань під назвою “Київська козаччи-

на” та “Похід селян у Таврію за волею”?

VI. Джерела та література

1. Хрестоматія з історії Української РСР. З найдавніших часів до кін-

ця 50-х років ХІХ ст. – К., 1959. Т. 1. – С. 562–567; 567–575; 588–602; Заро-

дження робітничого класу на Україні. XVIII – 1861 р. Збірник документів. –

К., 1982.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – С. 267–387; Гу-

ржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарс-

тві України першої половини ХІХ ст. – К., 1954; Дружинін Н.М. Государст-

венные крестьяне и реформа П.Д.Киселева. В 2-х томах. – М., Л., 1946–1958;

Игнатович И. Помещичьи крестьяне накануне освобождения. – М., 1925; Ко-

вальченко И. Д. Русское крепостное крестьянство в первой половине ХІХ в. –

М., 1967; Лозанская Т.И. Государственные крестьяне Украины в период кри-

зиса феодально-крепостнической системы. – К., 1989; Мельник Л.Г. Техніч-

ний переворот на Україні у ХІХ ст. – К., 1972; Марахов Г.И. Социально-

политическая борьба на Украине в 20–40-е годы ХІХ века. – К., 1979; Несте-

ренко О.О. Розвиток промисловості на Україні: В 2-х ч. – К., 1959.

3. Гончар О. Таврія: Роман // Олесь Гончар. Твори: У 6-ти томах. –

К., 1978. – Т. 2. – С. 263–535; Гжицький В. Опришки; Кармалюк: Історичні

романи. – Львів, 1971. – 464 с.

4. Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 20–40-е

годы XIX века. – К., 1979. – С. 14.

5. ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Т. 28. – С. 192.

6. ПСЗРИ. – СПб., 1854. – Т. 28. – С. 260.

Розділ V. 384

7. Марахов Г. І. Названа праця. – С. 18–19.

8. ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Т. 1. – С. 665–666.

9. Марахов Г. І. Названа праця. – С. 20–21.

10. Там само. – С. 22.

11. Там само. – С. 22.

12. Там само.

13. Гуржій І. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Украї-

ні. – К., 1962. – С. 22, 25; його ж: Зародження робітничого класу України. –

К., 1958. – С. 16.

14. Гуржій І. О. Зародження робітничого класу України. – К., 1958. –

С. 28-29.

15. Там само. – С. 23.

16. Там само. – С. 35.

17. Гуржій І. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні. –

К., 1962. – С. 28.

18. Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 20–40-е

годы XIX века. – К., 1979. – С. 30.

19. Там само. – С. 30.

20. Игнатович И. И. Помещичьи крестьяне накануне освобождения. –

Л., 1925. – С. 211–212.

21. Вознесенский С. В. Разложение крепостнического хозяйства и

классовая борьба в Росси в 1800–1860 гг. – М..1932. – С. 183.

22. Марахов Г. І. Названа праця. – С. 31–32.

23. Погребинский А. П. Очерки истории финансов дореволюционной

России. – М.,1954. – С. 39.

24. Бескровний Л. Г. Русская армия и флот в ХIX в. – М., 1973. – С. 14–

15, 40.

25. ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Т. 34. – С.170.

26. ПСЗРИ. – СПб., 1843. – Т. 17. – Собр. 2. – С. 835.

27. Марахов Г. І. Названа праця. – С. 37.

28. Русская быль. – М.. 1911. – Т.2. – С. 133.

29. История СССР. – М., 1954. – Т. 2. – С. 104.

30. Марахов Г. І. Названа праця. – С. 59.

31. Дані взяті з книги: Марахов Г. І. Названа праця. – С. 62–65.

32. Рибалка І. К. Історія Української РСР. Дорадянський період. – К.,

1978. – С. 280 – 281.

33. Там само. – С. 383.

385

Лекція № 21. Національно-духовне пробудження

України у першій половині ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Україна у війні 1812 р.

3. Формування наукових центрів українознавства.

4. Діяльність декабристів в Україні.

5. Спроба об’єднання польського та українського визвольних

рухів у 30-х роках ХІХ ст.

6. Запитання та завдання.

7. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Важливість теми полягає в тому, що у першій половині ХІХ ст.

в Україні зробило політичний крок українознавство як наука, про-

явився небувалий інтерес до рідної мови та з’явилися перші досліджен-

ня у цій галузі.

Пожвавили свою діяльність наукові українознавчі центри та

посилилося висвітлення історичного минулого у фаховій та худож-

ній літературі. Особливість потягу до українознавства полягала в

тому, що влада не підтримувала цих інтересів, прагнула притушити

їх, створювала умови, в яких національно-патріотичній інтелігенції

було важко вижити. По суті, розвиток української культури прохо-

див під пильним оком самодержавства, у гострій боротьбі з русифі-

каторами з політичного великодержавницького чиновництва.

Не дивлячись на обставини, українська історична наука, літе-

ратура, мова, фольклористика та етнографія з кожним роком все бі-

льше і змістовніше заявляли про себе, активніше відвойовувала міс-

це під сонцем. Це явище було помітне не тільки на Подніпровській

Україні, а й в західноукраїнських земля, розвиток культури в яких

відбувався в умовах окупаційного режиму Австро-Угорщини.

Розділ V. 386

Одночасно з цим перша половина ХІХ ст. характеризувалася

політизацією національного руху.

Зокрема в Україні, поряд з духовним самовдосконаленням, бу-

ли помітні діяльність та вплив на суспільство масонських організа-

цій, політичних гуртків у Харківському університеті та Ніжинській

гімназії, руху декабристів, кирило-мефодіївців, спроби об’єднати в

одне русло польський та український визвольні рухи тощо.

Цим проблемам присвятили свої дослідження такі вчені, як:

І.В Борщак., П.С.Гончарук, В.Ф.Горленко, М.І.Марченко, Г.І Ма-

рахов., С.Машинський, Г.Я.Сергієнко, П.М.Ольшанський,

Ф.І.Стеблій, О.І.Федосов та багато інших

Події першої половини ХІХ ст. знайшли відображення у худо-

жніх творах Ю.Косача (“Сонце в Чигирині”: Повість про декабрис-

тів на Україні. – Львів, 1934. –128 с.), М.Коцюбинського (“Дорогою

ціною”: Оповідання // М. Коцюбинський. Твори у 4-х т. – К., – 1984. –

Т. 2. – С. 88–151), Т.Г.Шевченка (“Кобзар”. – К., 1987), С.Алєксєєва

(“Декабристи”. – К., 1975–155 с.), Старицького М. (“Разбойник Ка-

рмелюк”: Исторический роман // М. Старицький. Твори у 8 т. – К.,

1965. – Т. 5–6. –– С. 805), М.Стельмаха (“Хліб і сіль” Роман. – К.,

1959. – 663 с.), Р.Іванченко (“Клятва”. Роман–хроніка. – К., 1971 –

392 с.), В.Канівця (“Славний лицар – Устим Кармелюк”. – К., 1969 –

213 с.) та багатьох інших письменників.

У них знайшли відображення важке життя кріпацтва, селянсь-

ка боротьба проти феодально-кріпосницького гніту, повстання під

проводом Устима Кармелюка, революційний виступ декабристів та

багато інших історичних подій.

ІІ. Україна у війні 1812 р.

У ніч на 12 червня 1812 р. без проголошення війни в районі

Ковно французькі війська вторглися в Росію. Приводом до цього

вторгнення було невизнання Росією Наполеона Бонапарта як імпе-

ратора Франції, а також участь Росії у різних антифранцузьких коа-

ліціях, в тому числі в її небажанні підтримати Францію у здійсненні

континентальної блокади Англії.

Під час вторгнення армія Бонапарта нараховувала 640 тис. осіб

і 1372 гармати. ЇЇ шлях пролягав через Польщу, Литву, Білорусь, на

Смоленщину та Москву. Російська армія нараховувала 597 тис. вої-

Україна у ХIX cт. ... 387

нів, ділилася на 3 армії й очолювалася генералами М.Б.Барклаєм-де-

Толі, П.І.Багратіоном та О.П.Тормасовим.

До України у Наполеона було особливе ставлення. Він знав про

колишні заколоти І.Мазепи, П.Орлика та їх прибічників. Французький

імператор був переконаний, що і в його часи там знайдуться незадо-

волені російським режимом і на них можна буде спертися. Ця думка

визріла у нього під впливом донесень військового аташе із Петербур-

гу, французького дипломата Еміля Голена із Стамбула, паризького

шпигуна на Волині та інших інформативних джерел

Б. Наполеон після розгрому Росії мав на увазі на центральних зе-

млях України відновити залежну від нього українську державність,

окраїнні ж землі як плату передати своїм союзникам: Туреччині –

Крим та Чорноморське узбережжя, Австрії – Волинь, Польщі – захід-

ноукраїнські землі. Особливу надію щодо упокорення України Напо-

леон покладав на Польщу. Їй була дана директива на території Литви,

Білорусії та України організувати антиросійські заколоти, сформувати

відповідні партизанські загони, підібрати керівний актив тощо

. Фран-

цузькими агентами здійснювався пошук антиросійського вождя украї-

нського руху, розроблявся план нападу на Росію з боку України тощо.

Російському командуванню довелося терміново, опираючись

на українські патріотичні сили, організовувати оборону кордонів

України, піднімати її населення проти наполеонівської окупації.

Кордони України були взяті під захист 3-ї армії генерала Тор-

масова. В складі армії поруч з російськими солдатами проявляли

чудеса бойового героїзму українські Бузькі козацькі, Ізюмський,

Маріупольський, Сумський, Охтирський гусарські, Київський, Чер-

нігівський драгунські полки та інші національні підрозділи.

Вторгнення Наполеона пробудило в українського населення

глибокі патріотичні почуття

. За розпорядженням уряду поча-

лися формування добровільних козацьких полків та інших вій-

ськових загонів

. Першими сформувалися 4 козацькі полки у

Київській та Подільській губерніях. Патріотичний ентузіазм

мав місце і на Лівобережжі та Слобідській Україні.

Зокрема, серед добровольців було чимало дворян (у тому

числі батько відомого письменника Євгена Гребінки). Багато

зробив для формування 5-го козацького полку на Полтавщи-

ні письменник І.Котляревський. Восени 1812 р. Лівобережжя

передало російському командуванню 15 козацьких полків по

1200 осіб кожен.

Розділ V. 388

В цілому ж в Україні було сформовано близько 50 різних добро-

вільних формувань, які налічували 68 тис. воїнів і які разом із регуля-

рними частинами взяли участь у війні з французькими окупантами

Вжиті заходи врятували Україну від французької окупації та

розорення. Поразка наполеонівських військ від 3-ї армії генерала

Тормасова на Волині, розгром окупантів осінню 1812 р. на підсту-

пах до Київської та Чернігівської губерній українськими доброво-

льцями підготували грунт для подальшого краху французької армії

на Бородінському плацдармі та під Москвою.

Дослідник професор В.І.Борисенко зауважує, що поразка фра-

нцузів під Малоярославцем та українських напрямках з боку біло-

руських територій ”... змусила французьке командування... поверну-

ти на Смоленську дорогу. Героїзм регулярної армії та українських

добровольців заступив шлях французам в Україну. Плани Наполео-

на щодо України зазнали краху”

До сказаного варто додати, що велику допомогу діючій армії

подавали українці і в тилу ворога. Чимало вихідців з України були або

членами партизанських загонів, або їх організаторами. Тут принагідно

буде нагадати партизанську боротьбу уродженця з села Нефедівки

Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолая Четвер-

така, воїна гусарського полку, втікача з полону, Федора Потапова

(“Самуся”), вихідця з Чернігівщини Єремеєнка та інших, які були по-

мічені російським урядом і нагороджені військовими орденами. За

особливі заслуги їм були присуджені офіцерські звання

Автори робіт про настрої населення після війни 1812 р. відзна-

чають, що ця подія змінила їх “соціальну психологію”. Сподівання

людей на поліпшення свого становища не здійснилися. Вони пере-

коналися в тому, що царський уряд, за висловом Борисенка В.Й.,

“не збирався відновлювати автономію України й повертати старши-

ні, козацтву і міщанству скасовані права та привілеї”

Завершуючи розповідь про 1812 р. в Україні, розгром францу-

зів та наслідки війни, не можна не відзначити, що згадані вище події

не виправдали надій селян на волю і землю, а української еліти, ін-

телігенції – на вільний національний розвиток. Навпаки, в результа-

ті війни в Україні стала все настійніше зароджуватися ідея необхід-

ності боротьби за зміну існуючих порядків. Майбутнє стало уявля-

тися або у старих автономних правах України, або в устрої на зра-

зок європейських країн.

Україна у ХIX cт. ... 389

ІІІ. Формування наукових центрів українознавства

Характерною ознакою першої половини ХІХ ст. було дальше

розгортання заходів російського уряду щодо викорінення українсь-

кої культури, згортання її літератури, мови, історичної науки, на-

родної пам’яті про історичні події, процеси і явища, які відбувалися

в Україні з найдавніших часів до ХІХ ст. Цікаво, що переважна бі-

льшість української аристократії пішла на співпрацю з російським

царизмом і фактично втратила українську ментальність.

Деяка частина національної інтелігенції прагнула вистояти

проти цього натиску, використати будь-який привід для популяри-

зації свого народу, вітчизни, власної культури, національної свідо-

мості й відновити щодо України історичну справедливість.

Трапилося так, що, починаючи з перших років ХІХ ст., питан-

ня національної ідеї стали виступати на перший план. Функцію

пропаганди національної ментальності взяли на себе патріотично

зорієнтовані інтелектуали.

Працюючи у цьому напрямі, українська інтелігенція пройшла,

по-суті, три етапи. На першому етапі переважав потяг до історич-

них джерел, документів, фольклорної пам’яті, різного роду писем-

них та етнографічних старожитностей.

На другому етапі інтелігенція звернулася до мовного коріння,

обґрунтування закономірностей існування української мови, народ-

ного опрацювання та застосування як найбільшого народного скар-

бу в літературі, освіті та театральному житті.

Й на третьому – йшлося про необхідність створення полі-

тичних організацій, які здатні розгорнути боротьбу за вільний наці-

ональний розвиток та державну незалежність

З повним правом можна сказати, що значний вплив на діяль-

ність української інтелігенції справили ідеї німецького філософа

Йоганна Гердера про етнічну культуру селянства.

Вивчаючи духовний потенціал українського народу, Й.Гердер

дійшов висновку, що “Україна стане новою Грецією: прийде день і

постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний на-

родний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля”

Як і передбачав Й.Гердер, пробудження національної свідомо-

сті українців розпочалися у кінці ХVІІІ ст.і набрало бурхливого ро-

звитку у І пол. ХІХ ст. Аматорський підхід до вивчення історії укра-

Розділ V. 390

їнського народу та його старожитностей трансформувався в наукові

дослідження різних галузей українознавства: історичного, етногра-

фічного, фольклористичного та мовознавчого.

Українському народознавству присвятили свої праці

О.Шафонський (“Черниговского наместничества типографическое

описание”. – 1786), О.Рігельман (“Летописное повествование о Ма-

лой России”. – 1785–1786), Я.Маркович (“Записки о Малороссии, ее

жителях и произведениях”. – 1798), анонімний автор “Історії Русів”

(кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.).

Згадані автори спробували дати відповідь на питання про похо-

дження українського народу (О.Шифонський), українського козацтва

(О.Рігельман), його самобутню високу культуру (Я.Маркович), спад-

коємність Київської Русі („Історія Русів”) тощо.

Серед названих праць найбільшою популярністю користувалася

“Історія Русів”. Її знали, читали і використовували тогочасні історики

Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, прозаїки і поети М. Гоголь,

О.Пушкін, Т.Шевченко, П.Куліш та багато інших діячів культури.

У становлення українознавства як науки внесли відчутний вклад

чотиритомна “История Малой России” (1822) Д.Бантиш-Камен-

ського, “Краткое описание о казацком малороссийском народе”

(1847) П.Симоновського, п’ятитомна “История Малороссии” (1842–

1843) М. Маркевича, перший збірник українських народних творів

“Опыт собрания старинных малороссийских песен” (1819)

М.Церетелєва, дві українські пісенні збірки “Малоросійські пісні”

(1827) та “Українські народні пісні” (1834) першого ректора Київсь-

кого університету М.Максимовича, фольклорна п’ятитомна праця

“Запорожская старина” (1833–1838) молодого харківського вченого

І.Срезневського та інших авторів.

Названі праці не залишили спокійними ту частину українсько-

го суспільств, яку царизм прагнув денаціоналізувати, відштовхнути

від джерел історії та культури.

У першій половині ХІХ ст. стали виділятися в окрему наукову

галузь дослідження національної мови. Склалося так, що у першій

половині ХІХ ст., в результаті урядової денаціоналізації, українсь-

кою мовою стали користуватися переважно селяни. Більшість за-

можної верстви вважала її згубою, селюцькою, непридатною для

висловлювання тонких думок та почуттів. У зв’язку з цим між со-