Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

361

розвиток. Аналізуючи еволюцію українського суспільства у ХVIII ст.,

стає очевидним, що:

По-перше, відбулися зміни у становищі панівної верстви насе-

лення. Українська старшина здобула владу над селянами, зазнаючи

одночасного тиску та дискримінації з боку російського уряду.

Щоб вижити, зберегти маєтності, українська верхівка, її еліта-

рний прошарок стали масово відмовлятися від національної культу-

ри і русифікуватися.

Це допомогло багатьом представникам України посісти значні

посади в Росії. Так, наприклад, колишній київський полковник Оле-

ксандр Безбородько став канцлером Російської імперії, секретар

Малоросійської колегії П.Завадовський – міністром освіти, україн-

ський старшина Віктор Кочубей – віце-канцлером. Високого поса-

дового рівня досягли вихідці зі старшинських родів Гудовичів, Мі-

лорадовичів, Маклашевських та ін.

По-друге, Катерина ІІ своїм Указом 1785 р. “Жалувану грамоту

російському дворянству” поширила й на українську старшину. Розпо-

чалися пошуки нею документів, щоб довести про свою приналежність

до українського шляхетства. Цим указом Катерина ІІ зуміла вбити

клин між українськими низами та їх старшинським середовищем.

По-третє, козацтво з кожним роком втрачало свої привілеї та

особисту волю. На Слобожанщині козацтво було поділене на вибо-

рних, повноцінних та їх підпомічників, які повинні їм матеріально

допомагати нести військову службу. Поступово козацтво перетво-

рювалося у державних селян. На кінець ХVIII ст. стан козацтва фак-

тично зник. Лише незначна їх кількість залишалася за Дунаєм, у Пі-

внічному Причорномор’ї, Приазов’ї, а також на Кубані.

По-четверте, протягом ХVIII ст. була помітна тенденція по-

гіршення становища селян, поширення панщини та посилення осо-

бистої залежності хліборобів від поміщиків. Так, наприклад, у Кро-

левецькому повіті на Лівобережжі у 1767 р. одна третина дворів во-

лоділа 1 десятиною землі; у Дубровницькому повіті на Волині пере-

важна більшість дворів мала до 2 десятини.

Якщо на початку ХVIII ст. у Гетьманщині панщина становила

1–2 дні на тиждень, то в кінці століття вона стала досягати 3-5 днів,

крім цього з 1783 р. додавався подушний податок.

Особливо боляче сприйняли селяни указ Катерини ІІ про остаточне за-

кріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні від 3 травня 1783 р.

Розділ IV.

362

Ось як про це записано в указі:

“1.8. Для певного і правильного одержання казенних при-

бутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новго-

род-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню

поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян за-

лишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записа-

ний нинішньою останньою ревізією, за винятком тих, які ві-

длучилися до оголошення цього нашого указу. На випадок

же втеч після оголошення цього указу, діяти за загальними

державними постановами”

Цей законодавчий акт засвідчив наявність кризових явищ у су-

спільстві, загострив соціальні суперечності, які вилилися у повстан-

ня селян, про які йшла розповідь в одній із попередніх лекцій.

По-п’яте, у ХVIII ст. були помітні зміни у національному складі

населення. Найхарактернішою демографічною рисою України стало

збільшення росіян за рахунок кріпаків-утікачів та офіційно переселених

царизмом з Росії людей, особливо під час освоєння Причорномор’я.

Так, наприклад, якщо у Новоросії у 1763–1764 рр. українців про-

живало 50672 осіб., а росіян – 8164, то у 1782 р. – українців стало

144794, росіян – 18426. У цьому краї прижилися молдавани (8,9%),

греки (4,3 %), вірмени (3,5 %), поляки, серби, болгари, німці, угорці,

калмики та інші етнічні групи.

Тривалий час Північне Причорномор’я було заселене татарсь-

кими ордами (Білгородською, Єлисанською, Єдичкульською, Джа-

мбуйлуцькою). Після визнання в 70-х роках російського протекто-

рату орди були ліквідовані. Населення переселилося спочатку на

Кубань, а потім до Туреччини.

Серйозні зміни відбувалися і серед населення Криму. З приєд-

нанням Криму до Росії поряд з татарами, греками, вірменами, кара-

їмами там стали активно поселятися росіяни та українці

V. Формування української буржуазії

У ХVIII ст. активізувався процес формування національної бу-

ржуазії. Чимало українських власників землі та підприємств стали

організовувати виробництво на базі використання вільнонайманої

робочої сили і таким чином поривали з кріпосницькою системою

господарювання.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

363

Прагнучи одержати побільше прибутків, підприємці починали прис-

тосовувати свої виробництва до потреб ринку. Особливо успішною в цьо-

му відношенні була козацька старшина. Так, наприклад, на вільнонайману

працю орієнтувалися Ханенки, Марковичі, Полетики та інші старшини.

Характерною ознакою було влиття купецтва у виробничий

процес. Купецтво поступово відвойовувало у дворянства економічні

позиції, стало відігравати значну роль й в політичному житті.

Дослідження соціально-економічного середовища другої по-

ловини ХVIII ст. дає підстави дійти висновку, що:

По-перше, українська буржуазія активно виростала на вино-

курінні (ґуральництві). Дехто будував справжні винокурні заводи,

які давали щороку до 20 тисяч відер спиртних напоїв.

По-друге, великі прибутки молода буржуазія одержувала від

селітрових промислів. Родини Тимченків, Корецьких, Кир’янів та

інші від селітри мали по 6-8 тис. крб. щорічних прибутків.

По-третє, українська буржуазія активно збагачувалася і мно-

жилася за рахунок розвитку чумацької торгівлі, особливо після ви-

ходу Росії та України до берегів Чорного моря.

По-четверте, українська буржуазія примножувалася також і

за рахунок селянства. Дрібні промисли (винокуріння, металургія)

давали швидкі прибутки, збагачення окремих селян, які ламали ста-

рі, середньовічні відносини, займалися підприємництвом. Часом на-

віть кріпаки володіли руднями, селітроварнями, гутами.

Ця нова буржуазна верства населення прагнула відмінити крі-

посницькі відносини, розвивати індустріалізацію, торгівлю.

Отже, народження вільнонайманої праці, капіталістичних

форм господарювання, розширення товарно-грошових відносин заго-

стрили суперечності між національною буржуазією та дворянст-

вом.

Одночасно українська буржуазія прагнула довести своє шля-

хетне походження і причетність до дворянського стану, попадаючи

іноді у неприємні, часом гротескні ситуації.

VI. Запитання та завдання

?

1. У XVIII ст. земельна власність української старшини зазнала

еволюції. Поясніть цей процес.

2. Що таке сільськогосподарська спеціалізація різних регіонів України?

Розділ IV.

364

3. Які фактори сприяли розвитку економічних зв’язків між госпо-

дарськими регіонами України?

4. Що ви розумієте під терміном “запровадження в Лівобережній

Україні кріпосницького права”?

5. Які фактори визначали формування української буржуазії і що

означала її поява для подальшого економічного розвитку України?

VII. Джерела та література

1. Хрестоматія з історії Української РСР. – К. 1959. – Т. 1. – 22; 503–504;

507–508; 512; 522–523.

2. Балабушевич Т.А. Аграрна історія Галичини другої половини XVIII ст. –

К., 1993; Барвинский В. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII–XVIII ст. –

Харьков, 1909; Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР дожовт-

невого періоду – К. 1970; Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений в Ле-

вобережной Украине в первой половине XVIII в. – К., 1986; його ж: Право в

українській козацькій державі: друга половина XVII–XVIII ст. – 1994; Грабове-

цький В.В. Гуцульщина XIIІ–XIX ст. – Львів, 1982; Панашенко В.В. Соціальна

еліта Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.) – К., 1995; Пономарев А.М.

Промышленность Украины в XVIII в. – Черновцы, 1968; його ж: Розвиток капі-

талістичних відносин у промисловості України XVIII ст., – Львів, 1971; Марки-

на В.А. Крестьяне Правобережной Украины (конец XVII – 60-е годы XVIII ст. –

К., 1971.); Слюсарский А.Г. Соціально-экономическое развитие Слобожанщины

XVII–XVIII вв. – Харьков, 1964; Путро А.И. Левобережная Украина в составе

российскогого государства во второй половине XVIII в. – К. 1988; Шульга І.Г.

Соціально-економічне становище Закарпаття в другій половині XVIII ст. –

Ужгород, 1962; Підручники: Борисенко В.Й. Курс української історії. – К. 1998. –

С.327–346; Мельник Л.Г. та ін. Історія України. Курс лекцій. Від стародавніх ча-

сів до кінця 19 століття: У 2 кн. – К., 1991. – Т. 1. – С. 374 – 392; Бойко О.Д. Іс-

торія України. – К., 1991. – С. 170–175.

3. Гуржій О.І. Соціально-економічний розвиток України у другій половині

17–18 ст. // Історія України. Курс лекцій: У 2 кн. – К., 1991. – Кн. 1. – С. 261.

4. Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. – С. 474.

5. Там само. – С.479.

6. Там само. – С.401, 406.

7. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998 – С. 329.

8. Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. – С. 489.

9. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 336.

10. Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. – С.507.

11. Рибалка І.Н. Історії Української РСР. Дорадянський період. – К.,

1978 – С. 239–240.

365

Розділ V

Соціально-економічні, суспільно-політичні та

культурні процеси в Україні у ХІХ ст.

Лекція № 20. Адміністративно-політичне

та соціально-економічне становище України

у першій половині ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Адміністративно-політичний лад України першої поло-

вини ХІХ ст.

3. Криза кріпосницької системи.

4. Військові поселення. Боротьба кріпаків за своє визволення.

5. Запитання та завдання.

6. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

В основу підготовки теми покладені документи, які дають уявлен-

ня про становище сільського господарства першої половини ХІХ ст.

(таблиці про “Кількість поміщицьких селян на Україні напередодні

реформи 1861 р.”, “Кількість заставлених і перезаставлених у бан-

ках поміщицьких маєтків і кріпаків на Україні в 1856 р.”); розвиток

промисловості (таблиці про “Зростання загальної кількості проми-

слових підприємств в Україні”, “Зростання кількості робітників на

Україні у першій половині ХІХ ст.”); міст та торгівлі (Записка

М.Арандаренка “Про чумаків Полтавської губернії – 1849 р.” тощо).

У лекції використані документи про становище кріпаків (“Ста-

новище приписаних до добрих селян у Слобідськоукраїнській губер-

Розділ V. 366

нії”; “Урядовець – поміщик Ю.Ф.Самарін про форми кріпосниць-

ких відносин”; “Із донесення графа Аракчєєва від 24 серпня 1819 р.

царю про придушення повстання в Чугуївському військовому посе-

ленні”), важке життя робітників та їх виступ проти власників заводів і

фабрик (“З донесення... про виступ селян які працювали на ману-

фактурі Хорвата від 19 травня 1817 р.”) та ряд ін.

Дослідженню даної проблеми присвятили свої праці такі відо-

мі вчені як: В.Й.Борисенко, І.О.Гуржій, Н.М.Дружинін, І.Д.Ко-

вальченко, Т.І.Лозанська, Л.Г.Мельник, Г.І.Марахов, О.ОНесте-

ренко та інші

Зокрема, названі вище автори дослідили становище українських

земель у першій половині ХІХ ст. та їх адміністративне влаштування

(Г.І.Марахов), кризові процеси в сільському господарстві та розклад

феодально-кріпосницької системи (І.О.Гуржій), експлуатацію пригноб-

леного селянства (Т.І.Лозанська, І.Д Ковальченко., Н.М.Дружинін), ро-

звиток промисловості та технічний переворот в Україні (Мельник Л. Г.,

О.О.Нестеренко), військові поселення як найганебнішу форму кріпос-

ницьких відносин (Г.І.Марахов) та інші проблеми.

Соціально-економічні події, процеси та явища, важке життя

селян-кріпаків першої половини ХІХ ст. знайшли відображення і в

художньо-історичній літературі. Зокрема, ці питання яскраво зма-

льовані в творах О.Гончара, В.Гжицького, Р.Іванчука, В.Канівця,

М.Коцюбинського, П.Кочури, В Кучера, М.Олійника, М.Сиротюка,

Г.Смольського, М.Соколовського, М.Смотрицького, М.Стельмаха,

В.Шевчука та інших письменників

Названі вище автори на основі використаних історичних джерел

та матеріалів у своїх творах показали картини тогочасної важкої кріпос-

ницької дійсності, прагнення людей до волі, щасливого життя, їх боро-

тьбу проти проявів соціальної несправедливості. Саме в цьому є найбі-

льша виховна спрямованість згаданого вище письменницького доробку.

ІІ. Адміністративно-політичний лад України

першої половини ХІХ ст.

В одній із попередніх лекцій було сказано, що в кінці XVIII ст.

відбувся третій поділ Польщі (1795), який звільнив основну частину

Правобережної України від польського гніту. Ця подія сприяла змі-

Україна у ХIX cт. ... 367

цненню економічних та культурних зв’язків українського народу з

російським, активізації їх спільної боротьби за свої життєві права.

Дослідник Г.І.Марахов справедливо зауважував, що “звільнен-

ня Правобережної України від панування Речі Посполитої, а пів-

денних земель від султанської Туреччини і кримських татар покла-

ло кінець іноземному загарбанню цих частин України, грабежам та

насильству, постійним набігам татарських військ... Все це разом

взяте дещо полегшувало становище українського народу. Проте не-

посильний трудовий та національний гніт залишився”

. З цим важко

не погодитись.

Україна стала у всьому підзвітна загальному адміністративно-

му управлінню самодержавної Росії. Після ліквідації Гетьманщини

(1764) її історично сформовані частини – Правобережна, Лівобере-

жна, Слобідська, Південна, або Степова, Україна спочатку були по-

ділені на намісництва, а потім – на губернії. Як зазначають дослід-

ники, Катериною ІІ були ліквідовані всі залишки автономного са-

моуправління (діяльність гетьманської канцелярії, полкової та со-

тенної адміністрації, самобутність козацького війська) і замінено їх

загальноросійською адміністративною системою.

Так, наприклад, майже одночасно на українській землі було сфор-

мовано 5 намісництв: Харківське (1780), Чернігівське (1781), Київ-

ське (1781), Новгород-Сіверське (1782) та Катеринославське (1783).

Син Катерини ІІ – Павло І, продовжуючи адміністративне ре-

формування Росії, у 1796 р. скасував намісництва й замінив їх на гу-

бернії та генерал-губернаторства.

Таким чином, на Лівобережній Україні була створена Малоро-

сійська губернія, яка в 1835 р. переросла у Чернігівське, Полтавське

та Харківське генерал-губернаторство, яке проіснувало до 1856 р.

Катеринославське намісництво було реорганізоване в Новоро-

сійську губернію, яка 1822 р. переросла в генерал-губернаторство,

до якого входили Миколаївська, Таврійська та Катеринославська

губернії

Зазнала політико-адміністративної перебудови і Правобережна

Україна. Так, наприклад, у 1796 р. були створені Київська, Поділь-

ська та Волинські губернії, які в 1832 р. склали однойменне генерал-

губернаторство.

Ці політико-адміністративні зміни були обумовлені збереженням

недоторканості імперської структури та створенням зручних умов

для придушення можливого революційного виступу.

На всій території України губернії (їх було 9) були підзвітні

генерал-губернаторам. В так званій “Общей инструкции”, затвер-

Розділ V. 368

дженій Миколою І, говорилося, що генерал-губернатори підбирали-

ся і схвалювалися імператором “по особо личному к ним

доверию”

. Генерал-губернатор був найбільш високопоставленим

чиновником на підзвітній йому території. Наділений “повним

довір’ям” імператора, він відав всіма питаннями внутрішнього

управління, правосуддя, кадрової політики тощо.

Одночасно генерал-губернатор поєднував у собі військову та

цивільні владу, був повноправним керівником дорученого йому ре-

гіону, владу цивільну підсилював військовою, зміцнюючи, таким

чином, військово-феодальний деспотизм

У всіх сферах суспільно-економічного життя не тільки україн-

ського, а й інших народів тогочасної Росії політика царизму мала

яскраво виражену великодержавницьку спрямованість. В Україні її

ревними провідниками у першій половині ХІХ ст. були генерал-

губернатори: М.Р.Воронцов (Новоросія), М.А.Долгоруков (Лівобе-

режна Україна), Л.Г.Бібіков (Правобережжя). Про діяльність цих

чиновників Т.Г.Шевченко у поемі “Юродивий” (1857) писав:

Во дні фельдфебеля – царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний Довгорукий

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили

Оці сатрапи – ундіра.

Вчені підкреслюють, що тогочасна бюрократична система ад-

міністративного управління доповнювалась широкою слідчою дія-

льністю ІІІ відділу жандармів, який був створений Миколою І 7 ли-

пня 1826 р.

. Україна входила в 3-й та 4-й округи цього відділу,

який здійснював на її території необмежені і свавільні дії з найріз-

номанітніших питань: від соціально-економічних до культурних,

сіючи серед людей підозру, провокації, арешти.

У першій половині ХІХ ст. в Україні стали помітні зміни в со-

ціально-економічній сфері. Слобідська Україна, яка інтенсивно фо-

рмувалася за рахунок втікачів з польського Подніпров’я, поступово

стала втрачати своє пільгове становище, дотації з боку російського

уряду, переходити в стан кріпосницької залежності від російського

дворянства. Відстала тяжка кріпацька праця, низька її продуктив-

ність обумовлювали зубожіння поміщицьких маєтків, їх розорення

та заставлення в банках. Про наявність заставлених і перезаставле-

Україна у ХIX cт. ... 369

них у першій половині ХІХ ст. у банках поміщицьких маєтків та

кріпаків свідчить така таблиця:

ГУБЕРНІЇ

Всього

маєтків

З них застав-

лено і переза-

ставлено

% заставле-

них маєтків

Волинська 2370 599 25,27

Катеринославська 2621 647 24,68

Київська 1584 894 56,44

Подільська 1667 814 48,83

Полтавська 7547 1192 15,79

Харківська 4286 786 18,36

Херсонська 2813 749 26,63

Чернігівська 4869 966 19,83

(Відомості взяті з кн.: Хрестоматія з історії

Української РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С. 564).

Феодально-кріпосницький прес негативно позначився на фор-

муванні українського населення. Так, наприклад, в більшості губер-

ній, за винятком Таврійської та Херсонської, за 1811–1863 рр. насе-

лення зросло в середньому лише у півтора рази.

Привілейовану частину українського населення складало дво-

рянство. Російський уряд робив все, щоб цей прошарок процвітав,

особливо на Лівобережжі. Основна маса населення були селяни і

городяни, серед яких 5,5 млн., або 40% від загального числа жителів

України, були кріпаками

Встановлено, що дворянство за своєю суттю не було однорід-

ним: 61,5 тис. з них відносилося до спадкового, 58,5 – до особових.

Вважалося, що спадкові дворяни є вищим елітарним прошарком на-

селення. Вони були володарями найвищих посад в губернії, тобто

політичною елітою. Особові дворяни рекрутувалися з цивільних та

військових чиновників і були підрядними щодо спадкових. Відомо-

сті про землю дають підставу дійти висновку, що основні її масиви

належали спадковим дворянам. Цікаво, що в Правобережній Україні

основні земельні фонди належали польським магнатам, їхні лати-

фундії складали тут по кілька десятків, а той сотень тисяч десятин.

Розділ V. 370

На Лівобережжі та в Новоросії земля в основному належала круп-

ним російським і українським поміщикам.

Немає потреби доводити, що ці крупні земельні масиви обробля-

лися кріпацькою працею, мільйонами експлуатованих селян. Так, на-

приклад, на Правобережній Україні 5,5 тис. поміщиків володіли півто-

ра мільйонами кріпацьких душ і 9/10 частинами поземельної власності.

Аналогічне становище було на Лівобережжі та в Новоросії

. Про кіль-

кість поміщицьких селян в Україні напередодні реформи 1861 р. та ро-

зподіл їх на панщинних і оброчних свідчить така таблиця:

З них Відсотків (%)

ГУБЕРНІЇ

Всього по-

міщицьких

селян

панщинних оброчних панщинних оброчних

Волинська 417 895 Не має відомостей

Київська 547 605 539 127 8 478 98,4 1,6

Подільська 511 135 429 344 18 809 96,3 3,7

Полтавська 326 404 324 665 1 739 99,4 0,6

Чернігівська 267 823 267 643 450 99,8 0,2

Харківська 230 816 228 039 2 777 98,8 1,2

Катеринославська 160 781 160 526 255 99,8 0,2

Херсонська 151 533 151 485 48 99,97 0,03

(Відомості взяті з кн.: Хрестоматія з історії

Української РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С. 564).

Строкатим був національний склад населення. Поряд з українця-

ми тут проживали росіяни, поляки, євреї, молдовани, вірмени, греки,

чехи, татари, німці та інші народи. Оскільки даних по національностях

не збереглося, використаємо для демонстрації деякі зведені числа.

Так, наприклад, у першій половині ХІХ ст. в Україні проживало

всього 13 302 273 осіб. З них: росіян та українців – 11,7 млн., поляків –

481 тис., німців – 111 тис., євреїв – 838 тис., молдован – 173 тис.

Цікаво простежити динаміку росту міського населення, оскільки

вона пов’язана з ростом продуктивних сил України. Якщо у 1795 р. в

Україні проживало 8,2 млн. осіб, з них близько 0,4 млн. міського на-

селення, то в 1857 р. населення України складало близько 13, 9 млн.

осіб, а міське – 1,3 млн., тобто міста збільшилися на 0,9 млн. жителів.