Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

341

чого дипломата Шафірова і той домовився за хабара випустити мос-

ковського царя з мишоловки. Царю довелося віддати турецькому ві-

зиру військову касу та коштовності всіх придворних дам, починаючи

з фаворитки Петра – Катерини – майбутньої імператриці.

Внаслідок цього невдалого для Петра І походу був укладений

Прутський мир, за яким Карл ХІІ та гетьман Пилип Орлик повинні

були покинути територію Молдови. Їм надавалася “вільна дорога”

через всю Європу до Швеції.

Та Карл ХІІ їхати до Швеції відмовився. Тоді султан наказав

татарському ханові виштовхнути його з Молдавії силою. Короля

арештували. Прийшов час вигнати за межі Порти й П.Орлика. 12

лютого 1713 р. у Варниці татарська кіннота оточила дім українсько-

го гетьмана, йому запропонували скласти зброю й під арештом при-

бути до Бендер.

Під час арешту батька хотів захистити 11-річний син Гри-

горій. Тільки дивом він був врятований від смерті. На цьому

завершилось його дитинство і розпочався важкий шлях бо-

ротьби за суверенну Україну, який завершився 14 листопада

1759 р. Син прославленого гетьмана був убитий у бою за обо-

рону Франції, яка присвоїла йому військове звання генерал-

лейтенанта та графський титул.

У Франції Орликів пам’ятають до сьогоднішнього дня, але

це окрема тема й чекає на свого дослідника.

Виряджаючи до Порти українську делегацію у складі К.Довго-

полого, Д.Горленко, І.Максимовича та інших, П.Орлик просив, щоб

дипломати вимагали від Порти визнання за гетьманом найвищої

влади по всій Україні, свободи для козаків та всього українського

населення. Натомість Україна гарантує визнання протекторату сул-

тана

і розраховує на спільну боротьбу з Росією за звільнення її від

царського гніту. Одначе переговори з Портою зайшли в глухий кут.

Він вимушений був шукати інших союзників, не зупиняючись

навіть перед відновленням стосунків з Польщею, створенням зов-

нішньополітичних комбінацій з країнами Західної Європи та інши-

ми дипломатичними акціями.

Так, наприклад, у 1715–1720 рр. П.Орлик робив спробу вико-

ристати для звільнення України все ту ж Швецію, у Відні пов’язати

в одному союзі австрійського імператора Карла VI, Ганноверського

Розділ IV.

342

Курфюрста Георга І, правителя Саксонії Августа ІІ. Проте в Європі

для реалізації задумів П.Орлика був не кращий час

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії,

Голландії та інших країн, особливо у зв’язку з перебуванням коза-

цьких військ у межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи

зі своєю позицією щодо української проблеми, Орлик складає “Ма-

ніфест до європейських королів”.

“Вважали ми потрібним проінформувати королів, – зазна-

чається у цьому документі, – князів, республіки та інші хрис-

тиянські держави про мотиви, котрі схилили мене прийти в

турецьку державу і змусили підняти сьогодні зброю проти

московського царя”

У “Маніфесті” викладається історія українсько-російських вза-

ємин з часів Б. Хмельницького і аж до умови з Карлом ХІІ. Що ж до

стосунків з Туреччиною, то говориться так :

“Його величність (султан) запевнив нас, що не має ба-

жання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але

лише обновити цю державу в старій її конституції, щоб пок-

ласти бар’єр між Оттоманською Портою і володіннями мос-

ковського царя, сусідство з якими є приводом для великих і

кривавих війн між Туреччиною і Московщиною”

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у боро-

тьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших

країн. Він наповнює “Маніфест” знаменитими словами, які і сього-

дні вражають проникливістю і болем за український народ, за його

історичну долю:

“Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким

піддана наша нація, на порушення її прав у багатьох випадках;

ми, одначе, не керуватимемося почуттям помсти, але виключно

мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кож-

ному захищати свою власну справу й свою сласну мету.

Ми заявляємо, що не винні в людській крові, яка може

пролитися, і щоби вказати, що ми не проти посередництва

християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого

трактату з шведським королем ми говоримо, що коли допо-

могою Господа Бога козацька нація буде обновлена у своїх

правах, ми не відмовимося від посередництва безсторонніх

держав для урегулювання кордонів й інших труднощів, які

можуть трапитися”

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

343

Розіславши “Маніфест”, Орлик знову посилає делегацію до

Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши до Констан-

тинополя, делегація знову звертається по допомогу французького

посла. У своєму донесені у Париж посол повідомляв, що козаки бу-

ли надзвичайно витриманими, але жодною мірою не хотіли відсту-

пати від інструкції Орлика “наполягали, щоб Порта вимагала від

Москви відмови від всяких претензій на Україну”.

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького

дипломата принесли успіх. Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає

його гетьманом українців, що “живуть на обох берегах Дніпра, також

і запорозьких козаків...” Це була велика дипломатична перемога.

Але Росія не дрімала. Її дипломатія домоглася підписання 16

червня 1712 р. договору Порти з Москвою, за яким Росія отримала у

своє розпорядження Лівобережну Україну, а Туреччина – правобе-

режну. Це був новий важкий удар для Орлика і його соратників

Одначе, він і після цього не опускає руки, прагне засвідчити

права України на волю і незалежність перед усім світом, показати

значення її для Європи. З цієї метою складає новий і важливий істо-

ричний документ – політичний меморіал гетьмана, присвячений

охороні національно-державних прав України перед європейськими

урядами – “Вивід прав України”.

Нам уявляється, що цей документ ще й досі належним чином

не опрацьований історичною наукою, як такий, що не зіпсований

концепцією “єдиної неділимої Росії”.

Близько 30 років прожив Орлик за кордоном. І де б він не був –

чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, – жодного дня, жодної

години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм стар-

шим сином Григорієм Орлик налагоджував зв’язки з урядами країн

Європи, надсилав до них меморіали, прагнув домогтися їхньої до-

помоги у боротьбі козацтва за визволення українського народу

Як зазначав відомий історик Д.Дорошенко, “він старався вико-

ристати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на Сході Єв-

ропи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але

всі старання великого українського патріота були даремні. Москов-

ське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою дер-

жавою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і

східній Європі”

Розділ IV.

344

Одночасно, не поривав П.Орлик зв’язків з Україною, особливо

з Січчю, що тоді була на татарській території, в Олешка

Помер він 24 травня 1742 р. самотнім, ізольованим від сім’ї

та рідної Вітчизни, але залишив по собі пам’ять невтомного бор-

ця за її долю. Сьогодні мрія П.Орлика, нарешті, знайшла втілення.

Українська незалежна держава стала реальністю.

P.S. Шляхами свого батька пішов його старший син – Григо-

рій, для якого Франція стала другою батьківщиною і за інтереси

якої він загинув у 1759 р. у званні генерал-лейтенанта при графсь-

кім титулі. Король Франції Людовик XV з приводу його смерті пи-

сав, що він “втратив найгіднішого дворянина, сміливого і видатного

генерала... Граф Орлик помер так, як варто помирати людині його

походження, і гідності”

. Саме про таких людей потрібно, щоб по-

більше знала Україна.

IV. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. Опришківство

XVIII ст. в історії України позначено також гайдамацькими

рухами, “Коліївщиною”, опришківством. Це – форми боротьби

українського народу проти соціального та національного гніту, про-

тесту проти феодально-кріпосницьких несправедливостей.

Дослідник гайдамаччини професор Д. І. Мишко пише, що “екс-

плуатація і гноблення поневолених мас... були основними ознаками

тієї гострої антифеодальної і національно-визвольної боротьби селян,

козаків і міської бідноти Правобережної України, яка тривала протя-

гом багатьох десятиліть XVIII ст.”

Особливо у тяжких умовах жили

експлуатовані маси на Київщині, Брацлавщині, Волині і Галичині.

80% сільського населення було кріпаками, відбувало 5–6-денну пан-

щину. Були позбавлені будь-яких політичних і громадських прав

. В

тогочасній сумній пісні співалося:

Від неділі до неділі

Гонять на роботу

Увесь тиждень на панщині,

Шарворок в суботу,

А ввечері по вечері

Ще й гонять на варту.

(Коліївщина. 1768. – К., 1970. – С. 46).

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

345

Крім соціального поневолення селянство зазнавало нечуваного

національно-релігійного гніту. Польські і ополячені українські маг-

нати намагалися ополячити та окатоличити місцеве корінне насе-

лення, знищити його культуру та національні традиції, насильно за-

кривали православні церкви.

Безперечно, що безправне селянство, рятуючись від гніту, ті-

кало від панів на південь у степи, “блукало в лісах, ярах, ховалося в

болотах, на островах... об’єднувалось у загони, озброювалось”

Озброєні і розлючені селяни тягнулися до козаків, особливо до

Запорозької Січі, яка мала величезний досвід боротьби проти маг-

натів, й просили в них захисту і допомоги.

Отже, гайдамаки – це люди, які у 30–60-х роках XVIII ст. ви-

ступали з протестом проти кріпацтва, польського національного

гніту та покатоличення. Слово це тюркського походження. Та-

тари цим словом називали тих, хто швидко рухався, був на коні;

польська шляхта – повсталих селян, бандитів, грабіжників.

Рух гайдамаків умовно можна поділити на три періоди:

Перший період – у 1730–1733 рр. під керівництвом Верлана,

Москаля, Писаренка, Гриви, Медведя, Маторного, Темного та ін.

отаманів. Тоді повстання охопило Київщину, Черкащину, Брацлав-

щину, Поділля, Руське князівство. Приборкували ці повстання спі-

льні дії російських та польських військ.

Другий період – у 1737–1750 рр. під проводом отаманів Вед-

медя, Чорного, Темного, Харка, Гриви, Жили, Рудя, Іваниці. Повс-

талі розганяли католицьке духовенство, єзуїтів, закривали костьоли

і уніатські церкви на Черкащині, Житомирщині, Брацлавщині та на

Поділлі, громили панські маєтки, робили повстанську реквізицію.

Й, нарешті, третій період – 1750–1768 рр., коли повстання під

проводом Залізняка, Гонти, Неживого, Швачки, Бондаренка та бага-

тьох інших лідерів переросло у вищу точку боротьби й увійшло в іс-

торію під назвою “Коліївщина” (від слова “колоти”, або “кілок”).

Дослідниця К.Стецюк пише, що ідеологічним центром гайда-

маччини став Мотронинський монастир на Черкащині, який під

керівництвом настоятеля Значко-Яворського висвячував їх зброю,

ножі, розробляв маршрут виступів тощо

Особливу славу здобув собі М.Залізняк, який у 1768 р. прибув

у Холодний Яр, де знаходився згаданий монастир, закликав селян і

Розділ IV.

346

козаків й вирушив з ними на Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав,

Канів, Медведівку, Лисянку, Білу Церкву, Фастів, Умань.

Народився Максим Залізняк у 1740 р. в родині селянина-

кріпака в с. Іванівна на Чигиринщині. На Запорожжя пішов

в 14 років. У 1767 р. став послушником Жаботинського, а в

1768 р. – Мотронинського монастиря. У цьому ж році, як уже

було сказано, підняв повстання – “Коліївщину”, яке пошири-

лося майже на всю Правобережну Україну

Ось як про це писав Т.Г. Шевченко :

Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні,

Закричали гайдамаки:

“Гине шляхта! гине!

Гине шляхта! Погуляєм

Та хмару нагрієм!”

Зайнялася Смілянщина,

Хмара червоніє.

А найперша Медведівка

Небо нагріває

Горить Сміла, Смілянщина,

Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси.

Чорним шляхом запалало.

І кров полилася

Аж у Волинь.

Велике значення у повстанні М. Залізняка відіграло його з’єд-

нання з уманським сотником І.Гонтою.

Рік народження Гонти невідомий. Історія знає, що І.Гонта

був освіченою людиною, знав польську мову, був щедро обда-

рований графом Потоцьким, мав у своєму розпорядження два

села – Розсішки та Орадівку. Були підготовлені документа для

висвячення І.Гонти у шляхетство. Але Гонта був патріот. Влас-

ним коштом побудував у рідному селі церкву, разом з 400-ми

воїнами у 1768 р. перейшов до Залізняка

58а

Разом з гайдамаками Залізняка козаки Гонти 18 червня 1768 р.

взяли Умань. На уманській раді Залізняка було проголошено геть-

маном, а Гонту – полковником. Повстання перекинулось на Поділ-

ля, Волинь, Полісся.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

347

Про ці грізні дії народна пісня згадує так:

Ой наварили ляхи пива, - та й нікому пити :

Гей взяли собі Україну ,

Та нігде попити.

Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували :

Гей взяли собі Україну,

Та й не шанували.

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати:

Гей недалеко іде Гонта,

Дасться він вам знати

Придушувати Коліївщину Польщі допомагала Росія. Гене-

рал Кречетников підступним шляхом, обманом, за “чаркою дру-

жби” арештував керівників повстання, роззброїв 900 воїнів Залі-

зняка та Гонти. Дружина і чотири дочки Гонти були публічно ви-

січені різаками і відправленні на заслання. Все їхнє майно прив-

ласнив Кречетников.

Залізняк та Гонта пройшли катування (300 ударів). Максима

закували у кайдани і вислали на довічну каторгу на рудники. Гонту

польський суд прирік на страту, яка повинна була тривати два ти-

жні: протягом десяти днів з нього повинні були здирати шкіру, на

11-й день – відрубати ноги, на 12-й – руки, на 13-й – вирвати серце,

на 14-й – відтяти голову.

Очевидці (шляхтич Дуклан-Охотський) згадував про ви-

няткову мужність І. Гонти. У спогадах названого шляхтича

зазначено, що “Гонта вийшов на страту з лицем спокійним і

веселим, наче направлявся до кума на іменини. Кат здер з

нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдама-

ки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри, і тоді Гонта ска-

зав: “От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не бо-

лить!”

На третій день катувань (липень 1768) І.Гонта помер.

За своє прагнення звільнити український народ від гноблен-

ня І. Гонта і М. Залізняк заплатили власними муками.

Дослідник руху опришків професор В.В.Грабовецький вважає,

що попередниками гайдамацького руху були подільські “левенці”,

“дейнеки”, “опришки”, які починаючи з XVII ст. застосували прак-

тику партизанської боротьби

Розділ IV.

348

Для опришків – карпатських партизан XVIII ст. надійнішими

опорними природними бастіонами стали Карпати з малодоступними

лісами і скелями.

Невеликі групи людей (вівчарів, батраків, кріпаків та безземель-

них селян) піднімалися в гори, особливо на Чорногору, а звідти роби-

ли напади на Галицьке Прикарпаття, Поділля, Закарпаття, Буковину.

В очах поневолених опришки були легендарними і неперемо-

жними героями, народними месниками.

Олекса Довбуш, як один із прославлених керівників опришків-

ського руху 30–40-х років XVIII ст.., походив із родини убогого се-

лянина і підбирав для свого загону таких же знедолених, як і сам.

То ж не випадково у народній пісні співається:

Ой не буду кози пасти, але самі стрижки,

Сили собі закохаю та й піду в опришки.

Ой коби сі розвив, дві берези білі

Пішли бисмо в гайдамаки святої неділі

Найбільшого розмаху набрали виступи опришків під керівниц-

твом Олекси Довбуша (1738–1745), Василя Баярука (1744–754), Іва-

на Байчука (1755–1759). Це було найвище піднесення опришківсь-

кого руху. Рятуючись від переслідувань, І.Байчук з товаришами по-

кинув Прикарпаття і пішов у Запорозьку Січ.

Після жорстокого придушення Коліївщини царськими і шля-

хетськими військами гайдамацький рух фактично був придушений,

тільки невеликі загони ще продовжували свої дії в 1769–1771 рр.

Таким чином, антифеодальне вогнище на Правобережжі

було придушене. Прот, рух опришків продовжувався, і тільки в

40-х роках ХІХ ст. він був остаточно ліквідований

V. Селянська війна в Росії під проводом Є. Пугачова

та участь у ній українського козацтва (1773–1775)

Селянська війна під проводом Є. Пугачова тривала у 1773–1775 рр.

Керівник цієї війни певний час жив в Україні, був добре знайомий з іс-

торичними особливостями українських земель і надіявся на допомогу

запорожців у боротьбі проти Катерини ІІ. Дослідник історії Запорізько-

го козацтва В.Голобуцький пише, що Є.Пугачов у своїх зверненнях до

народів (російського і українського) обіцяв всім “незалежність і свобо-

ду і вічного покозачення”

. Це не могло не сподобатись українському

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

349

селянству та запорозькому козацтву. А тому загони запорожців пере-

биралися на Дон, а відтіля – у військові дружини Є.Пугачова.

Запорозький козак Дмитро Попович, як свідчить В.Голобуцький,

“розповідав, що у військах Пугачова знаходився Максим Залізняк

(вождь Коліївщини)”

. Правда, автор праці “Запорожское козачест-

во” нижче підкреслює, що у розпорядженні історичної науки таких

даних немає, проте народні маси і думки не допускали, що запоро-

зькі гайдамаки могли стояти осторонь цієї боротьби.

У Запорозькій Січі Пугачов бачив один із важливіших

центрів антифеодальної боротьби, а тому після тих чи інших по-

разок, в тому числі і біля Чорного Яру, багато пугачовців шукали

порятунку саме на Січі.

Під впливом пугачовців у 1773 р. на Запорожжі поновився

гайдамацький рух. Запорожці нападали на війська, які поверталися з

Туреччини для приборкання пугачовців, допомагали селянським за-

ворушенням. У маніфесті від 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ скаржи-

лася, що останнім часом запорожці стали зухвалими, пред’явили

свої претензії на землі, які їм ніколи не належали, особливо ті, які

Росія “придбала в останню війну від Оттоманської Порти” та ті,

“що були заселені в Новоросійській губернії”

Про вплив Пугачова на Запорожжя вказує єпископ Феодосій.

Пугачовці, писав він, “хвилювали і турбували народ”. Після приду-

шення пугачовщини царський уряд розпочав розправу над ними по

всій країні, в тому числі і на Запорозькій Січі. В одному із поперед-

ніх розділів нами було сказано, що генералу П.Текелі було дано на-

каз “знищити кошових козаків, як гніздо їх неслухняності”

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила вели-

кий слід у пам’яті народній. Це пояснюється тим, що Запорожжя не

знало кріпосництва, феодального гніту, що воно було символом на-

родної волі. Все це визначило те почесне місце, яке по справедливо-

сті посіло запорозьке козацтво в історії українського народу.

З ліквідацією запорозького війська російський уряд утратив цінну

і майже дармову військову силу. Між іншим, уже у 80-х роках XVIII

ст. відносини Туреччини і Росії знову загострилися. Назрівала війна. З

метою збільшення збройних сил імперії у 1787 р., тобто через 12 років

після зруйнування Січі, по розпорядженню уряду із колишніх запоро-

жців було створене нове козацьке військо, яке ввійшло і історію під на-

звою Чорноморського козацтва.

Розділ IV.

350

VI. Антикріпосницьке повстання у с. Турбаях

(1789–1793)

У XVIII ст. українська старшина веде боротьбу з переходами

селян. Так, наприклад, гетьман І. Мазепа ще у 1706 р. наказав стар-

шині затримувати селян, які покидали своїх панів, відбирати їхнє

майно, арештовувати, завертати силоміць на старі місця

. Незадо-

волені селяни тікали на південь України, на Дон, в Слобідську

Україну, переселялися на Правобережжя, на Паліївщину тощо.

Але селяни не обмежувалися тільки цією формою протесту.

Обурені захватом землі селяни Кліщинець, Лубенського полку бо-

ролися проти старшин Лисенків 13 років (1761–1774). Для приду-

шення селян уряд примінив артилерію та регулярні війська

Після указу Катерини ІІ “про остаточне закріпачення селян на

Лівобережній і Слобідській Україні” (3 травня 1783 р.) почалися пов-

стання як протести проти панської сваволі.

Найбільшого значення набуло повстання в с. Турбаях (1789–1793).

Обурені приватизацією братів Базилевських та їх сестри Мар’яни козаки

почали легально добиватися прав, але захисту у суді так і не знайшли.

Розправившись з Базилевськими і спаливши їх будинок, коза-

ки організували самоврядування. Протягом чотирьох років уряд не

міг приборкати турбаївців. Розправляючись з вільнолюбними селя-

нами, царський уряд знищив їх житла, ватажків покарав, а простий

люд переселив на Південь України.

У народній пісні співається :

Ой хотіли Базилевці весь світ перебути,

Турбаївців-козаченьків собі підвернути.

Ой послала Мар’януша своїх осаульців:

“Ой підіте, осаульці, череди займіте”.

Ой як пішли осаульці череду займати,

Турбаївців-козаченків з кіллям забігати.

Відчинила Мар’януша вікно в Оболоню –

Обступили козаченьки з кіллям коло двору.

Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, –

Як побачиш базалевців – усім панам дивно.

Ой чий же то коник у табуні грає?

А тож отих Базилевців, що в світі немає