Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

321

По-перше, зміцнювати економіку України, як запоруку успі-

шної війни з Кримом та Туреччиною;

по-друге, домагатися відновлення гетьманства як опори україн-

ської старшини у боротьбі проти засилля імперських структур.

Певні зміни у ставленні щодо України наступили з проголо-

шенням на престолі цариці Єлизавети Петрівни (1741–1761). На фо-

рмування її проукраїнських настроїв вплинув О. Розумовський.

О.Розумовський народився у родині козака в с. Лемеші

Козелецького повіту, що на Чернігівщині. Взяв шлюб з Єли-

заветою, допоміг їй “стати на престол”. Був нагороджений

орденами та титулами. Зумів викликати у Єлизавети симпатії

до своєї вітчизни – України

Під час подорожі до Києва у 1744 р. Єлизавета пообіцяла українсь-

кій старшині відновити гетьманство. Лише у 1750 р., зважаючи на

певні обставини, новим гетьманом України було призначено моло-

дшого брата фаворита цариці К.Розумовського (1750–1764).

К.Розумовський (1728–1803) останній гетьман Лівобережної

України, граф, з родини козака Григорія Розума (с. Лемеші, Ко-

зелецького р-ну Чернігівської обл.). З 1746 р. – президент Петер-

бурзької Академії Наук. З 1750 р. – гетьман, генерал-фельдмар-

шал, сенатор, дійсний камергер, кавалер орденів А. Первозвано-

го, Святого О.Невського, Білого Орла, Святої Анни та ін. Похо-

ваний у Батурині у церкві Воскресіння Христового

Йому надано величезні маєтності. Так, наприклад, за реві-

зією 1782 р. лише на Чернігівщині йому належало 74147 пос-

политих, а в Російських губерніях – понад 45 тис. кріпаків.

Одружившись з К. Наришкіною, яка сама володіла десятками

тисяч кріпаків та десятками крупних маєтків, К. Розумовсь-

кий став однією із найбагатших постатей Росії.

Формально, на вимогу української старшини, К.Розумов-

ський став гетьманом України 22 лютого 1750 р. Проте фак-

тичне його “коронування” відбулося 13 березня 1751 р. в Пе-

тербурзі у придворній церкві. В цей день він склав присягу

на вірність імператриці, яка тут же вручила йому оздоблену

коштовним каміння золоту булаву, великий білий прапор із

російським гербом, бунчук, військову печатку та інші. геть-

манські клейноди.

М.Грушевський зауважує, що “українські літописці з великою

докладністю поописували всі ці церемонії – останній відблиск укра-

Розділ IV.

322

їнської державності, і заховали їх в своїх літописах як останню ра-

дісну надію українського життя перед доконечним скасуванням

української автономії” (Грушевський М. Ілюстрована історія Укра-

їни. – К., 1990. – С. 414.).

Прибув Розумовський в Україну у липні цього ж року. В Глухові

(столиці гетьмана) його зустрічала вся вітчизняна старшина, вище ду-

ховенство, 6-ти тисячне козацьке військо. Одночасно варто підкрес-

лити, що з ним прибув його вихователь і порадник Г.Теплов, якому

судилося зіграти в долі К. Розумовського неоднозначну роль.

В.Панашенко підкреслює, що незабаром він прибрав до рук

“всю адміністративну діяльність..., став необмеженим правителем Лі-

вобережної України”

. Грушевський М.С. називає його „чоловіком

хитрим і недобрим”, автором записки “Про непорядки в Малоросії”,

яка була покладена в основу компрометуючих доказів при поваленні

К. Розумовського та третього скасування в Україні гетьманства

Всупереч цьому твердженню, Д.Дорошенко вважає, що Теплов

при Розумовському не відігравав “якоїсь рішаючої політичної ролі,

а був просто управителем маєтків гетьмана і керував його господар-

ськими справами”

Посилаючись на дослідження М.Василенка та І.Черкаського,

подібної думки дотримується і Н.Полонська-Василенко

. Перебіль-

шення ролі і місця в Україні Г.Теплова Н.Полонська-Василенко вва-

жає непідтвердженою легендою.

Гетьманування К.Розумовського мало свою специфіку. Царсь-

кими указами, йому, як родичу Єлизавети, графу, сенатору, генера-

лу-фельдмаршалу належало бути поруч цариці, забезпечувати су-

провід під час частих церемоній, виконувати обов’язки члена її най-

ближчого оточення.

А тому, як пише М.С.Грушевський, Розумовський “був зовсім

чужий Україні”, в ній він “нудився, проживав частіше в Петербурзі,

держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь

володар з божої ласки... В справи українські не дуже мішався, і

Україною правила старшина по своїй волі”

Незважаючи на цю категоричність патріарха української істо-

ричної науки, хочеться висловити думку, яка проливає світло на ге-

тьмана Розумовського дещо з іншого боку.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

323

• При К.Розумовському українська старшина (еліта) дещо

поправила в імперії свій імідж, збагатилася, працевлаштувалася,

стала панівною і провідною силою суспільства.

• При ньому була проведена митна реформа, відкрита віль-

на та рівна торгівля між Росією та Україною, скасована між ни-

ми діяльність митниць.

• К. Розумовський домігся зміни підпорядкування Лівобереж-

ної України. Вона була вилучена із сфери впливу Сенату і передана у

розпорядження Колегії іноземних справ. Не дивлячись на це, все ж

йому були заборонені зовнішні зносини. Посварившись на цій основі з

керівництвом Колегії, гетьман попросив, щоб у 1756 р. цариця пове-

рнула Україну у попереднє підпорядкування.

• Гетьман провів значну роботу по здійсненню судової ре-

форми. Генеральну військову канцелярію як вищу судову інстанцію

було усунуто від виконання цих обов’язків і перекладено їх на Ге-

неральний суд, попередньо змінивши його склад. Тепер у Генераль-

ному суді, як вищій інстанції, справу розглядали 2 судді у присут-

ності 10 представників від полків

Цей демократичний склад Генерального суду дозволяв контро-

лювати діяльність полкових та сотенних судів, розглядати справи

генеральної старшини та чиновників всіх рангів. Полковим та со-

тенним судам були передані функції гродських судів, які займалися

кримінальними справами. Полковим судам були підзвітні підкомор-

ські та земські суди, які розглядали майнові справи.

Можна сказати, що така судова система мала внутрішню

чіткість та відповідала інтересам української старшини.

• Гетьман проявив турботу про вищу освіту в Україні. У

1760 р. було розроблено план відкриття університету у Батурині

з 9-ма кафедрами, а також написав листа Катерині ІІ про перет-

ворення Києво-Могилянської Академії в університет.

• Зважаючи на практикування Розумовським з’їздів українсь-

ких старшин, перетворення їх в старовинний сейм, на промову на

цьому з’їзді під назвою “О направлєніі состоянія Малоросії”

К.Розумовський вважав за потрібне підготувати пропозиції про на-

дання Україні більшої самостійності й привести її у відповідність із

її давніми правами

. Цим самим він хотів зміцнити привілеї укра-

їнського шляхетного стану, приструнити самоволю мужиків, при-

пинити їх перехід із держави в державу тощо.

Як зазначає Д.Дорошенко, заслуговує на увагу й діяльність

К.Розумовського щодо реформування української армії. Її одежу він

хотів наблизити до європейської, поліпшити навчання воїнів та

командирів, дещо змінити характер їхньої зброї

Розділ IV.

324

Зміна царів у Петербурзі не кращим чином позначилася в

Україні. Нова імператриця Катерина ІІ, за походження німкеня –

Ангальт-Цербська, особисто не любила українців.

Як свідчить Д.Дорошенко, в одному із приватних листів з Киє-

ва вона писала, “що ніде в своєму житті не бачила провінції, де б

люди були такі дурні й гидкі, як на Україні”. На її думку, насампе-

ред мало бути на Україні скасовано гетьманство, як найбільша

ознака її окремішнього устрою. Розумовського не могло врятувати

від позбавлення гетьманської гідності навіть те, що він брав участь

у перевороті й поміг Катерині здобути престол”

Інструктуючи прокурора В’яземського, Катерина ІІ зауважувала:

“Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться да-

рованими їм привілеями, порушити ці привілеї було б дуже незручно,

але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними, як

з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і

Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони

обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі”

Очевидно, саме ці урядові наміри змусили українську старшину

випередити події й порушити питання про спадковість гетьмануван-

ня Розумовських. Почали збирати підписи. Та Катерина ІІ, не чекаю-

чи „народної петиції”, викликала Розумовського до Петербургу й за-

пропонувала йому добровільно зректися гетьманського уряду.

Той послухався без усякого спротиву. “Здійснилося бажання Ка-

терини ІІ, – пише Д.Дорошенко, – висловлене нею в одному листі –

“щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь

особу вибрали на цей уряд”

В кінці 1764 р. був виданий царський маніфест, в якому

сповіщалось, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого

уряду. В маніфесті сповіщалося, що влада в Україні тимчасово

передається Малоросійській колегії (для довідки: для управління

Україною у 1722 р. Петром І було засновано першу Малоросійсь-

ку колегію; у 1734 р. – царицею Анною під назвою “Правління

гетьманського уряду” – другу; у 1764 р. Катериною ІІ – третю).

Генерал-губернатором (Президентом) Колегії було призначено

генерала Петра Рум’янцева. У Колегії повинні були засідати 4

росіянина, 4 – українці.

Доля щедро обійшлася з К.Розумовським. Одержавши у спа-

док обширні землі, величезну пенсію, близько 200 тис. кріпаків, ма-

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

325

єтності свого порфіроносного брата та покійної дружини, К.Розу-

мовський піднявся на рівень найбагатших людей Російської імперії.

Вчорашній пастух доріс до гетьмана Лівобережної України,

графа Російської імперії, генерал-фельдмаршала, сенатора, дійного

камергера, кавалера орденів А.Первозванного, О.Невського, Поль-

ського Білого Орла, Святої Анни.

Купаючись у розкоші, був під домашнім арештом обох російських

столиць, з правом вояжу за кордоном, але без проживання... в Україні.

Та доля із дивною постійністю обдаровувала К.Розумовського і

в останні роки його життя. У 1794 р., наприклад, колишній гетьман

одержав дозвіл на переїзд до Батурина, де він і помер у 1803 р. на 74

році ситого і безтурботного життя.

З падінням К.Розумовського Україна втратила державність і

стала перетворюватися в одну із окраїн Російської імперії. Але, як

зазначає В.Борисенко, “ідея автономії України не вмерла, вона про-

довжувала зберігатися у свідомості як простого народу, так і части-

ни її знаті”

V. Ліквідація Запорозької Січі Катериною ІІ

Здійснюючи наступ російського царизму на права України,

Катерина ІІ після ліквідації гетьманства повинна була вирішити до-

лю Запорозької Січі. Оскільки Річ Посполита не зуміла на неї знай-

ти управу, за “Вічним миром” 1686 р. запорозьке козацтво перейш-

ло у підданість Росії, яке завдало їй чимало головного болю.

По-перше, воно постійно блокувалося з народними повстан-

нями і рухами, підсилювало їх й потрясало основи як Росії, так і

Польщі, Криму, Туреччини та інших країн.

Так, наприклад, у 1667–1671 рр. запорожці підтримали повстання

в Росії, на Дону під проводом С.Разіна

; у 1707–1708 рр. – виступи

під проводом К.Булавіна; у 1773–1775 рр. – під проводом Є.Пугачова.

У 30–60-х роках XVIII ст. запорожці були ініціаторами так званого

гайдамацького руху, особливо знаменитої “Коліївщини” 1768 р.

Царський уряд, придушуючи російські повстання, за висловом

В.Голобуцького, “одночасно жорстоко розправлявся і з Запорозь-

кою Січчю”

По-друге, запорозькі козаки не раз підтримували Росію у її

боротьбі з Кримом та Туреччиною. Можна сказати, що протягом

Розділ IV.

326

200 років дніпровське козацтво тримало уряди цих країн в напрузі,

наносячи їм матеріальних та моральних збитків. Відомі, наприклад,

успішні походи у Крим та розгром турків під Хотином у 1621 р. під

проводом П. Сагайдачного, під керівництвом І. Сірка у 1675 р. та ін.

Відома історична легенда, що розлючений султан Мухаммед IV

направив запорожцям грізного листа, в якому запорожцям писав, що

він “є братом сонця і місяця, внук і намісник Божий, володар царств –

Македонського, Вавілонського, Ієрусалимського, Великого і Малого

Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незвичайний рицар,

ніким не переможений, невідступний охоронець гробу Ісуса Христа,

попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, острах і великий за-

хисник християн”. Мухаммед IV наказав запорожцям “здатися добро-

вільно і без всякого спротиву і не турбувати його їх нападами”

У любителів старовини і досі зберігаються копії відповідей за-

порожців на цей лист:

“Запорозькі козаки турецькому султану.

Ти – шайтан ту-

рецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципе-

ра секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє

військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських

під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою

будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонсь-

кий колесник, єрусалимський броварник, олександрійський

козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, арм’янська свиня,

татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злоді-

юка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а

нашого Бога дурень, свиняча морда

кобиляча с...ка, різни-

цька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак

тобі козаки відказали, плюгавче! ...Числа не знаєм, бо кален-

даря не маєм, місяць у небі, год в книзі, а день такий у нас, як

і у вас, поцілуй за те ось куди нас!

Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем Запорозьким.”

Ця зухвалість запорожців не могла не дратувати Катерину ІІ.

Пізніше це волелюбство вилізе їм боком.

А покищо запорожці потрібні були Росії у війні з Туреччиною

(1768–1774). Військовою вправністю і сміливістю запорожці завою-

вали собі пошану та наслідування. Почесними козаками до різних

куренів записалися командуючі арміями М.Кутузов, П.Панін,

О.Прозоровський, Г.Потьомкін (під прізвищем Григорія Нечеси).

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

327

Під тиском російської армії та запорожців турецький уряд вимуше-

ний був капітулювати.

Після Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р., зважаючи на те,

що військо запорозьке ще не повернулось з турецького походу й сі-

чові фортечні споруди охоронялися ослабленими гарнізонами, ро-

сійський уряд вирішив скористатися обставинами і ліквідувати Січ.

Генерал-аншефу Петру Текелі було дано наказ непомітно підійти

до Січі й ліквідувати її. 4–5 червня 1775 р. Січ було розформовано.

У маніфесті Катерина ІІ писала:

“Ми захотіли через це оголосити вірнопідданим цілої на-

шої імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована, з ви-

коріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків,

за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки

цих козаків, за неслухняність до наших повелінь”

У згаданому вище документі запорожців звинувачували у не-

одноразовій зраді Росії, у самозахваті надмірних земельних воло-

дінь, постійному блокуванні урядових розпоряджень, залученні до

січових проблем російських підданих, проявленні зухвалої волелю-

бності тощо

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Най-

більшого покарання зазнали кошовий отаман П.Калнишевський,

суддя П.Головатий, писар І.Глоба та ін. Отаман Коша Запорозько-

го Петро Калнишевський у 85-річному віці був висланий до Соло-

вецького монастиря, де, посуті, був замурований у келії й прожив

до 113 років

Архіви розповідають, що у 1801 р. Олександр І звільнив Ка-

лнишевсьского, але колишній 110-річний отаман попросив до-

зволити йому у згаданому монастирі зустріти свою смерть, яка

наступила у 1803 р.

Землі колишньої Запорозької Січі ввійшли до складу Новоро-

сійської і Азовської губерній, об’єднаних в Катеринославське намі-

сництво. Його землі, густо политі потом і кров’ю запорозького тру-

дового козацтва, дворянський уряд щедрою рукою роздав російсь-

ким і українським поміщикам. Основна маса запорожців була при-

речена на закріпачення.

В одній із народних дум про це згадується так:

“Та встань батьку, ой встань Петре,

Кличуть тебе люде –

Розділ IV.

328

Ой як підеш на Вкраїну,

По прежнєму буде.

Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,

Чи не вступить царство землі по перші границі?

Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?

“Ой царице, наша мати, змилуйся над нами,

Отдай же нам наші землі з темними лугами”...

“Не на те ж я, Запорожці, Січ розруйнувала,

Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!”

(Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1923. –

С. 464).

Частина запорожців залишила межі Російської імперії та посе-

лилась на Дунаї, створивши там так звану Задунайську Січ

Цей факт яскраво відображений в одній із народних дум, зга-

даній М.С.Грушевським у названій вище книзі:

“Прийшли до турка та й вклонилися низько:

Ой, дай же нам землю, Тай коло границі близько.”

“Ой, рад же ж я, запорожці, вашу волю вчинити,

Коли ж бо будете, славні Запорозьці, мені зміну робити!”

“Ми не будемо, Турецький царю, тобі зміни робити,

Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити...”

Т.Г.Шевченко, осмислюючи цю сторінку історії України, у

поемі “І мертви, і живим...” у 1845 р. з болем писав, що після

розгрому запорозькі землі розділили між собою російська та

українська старшина, закувала свій народ в кайдани, пішла слу-

жити царській владі й перетворилася в “рабів, підніжки, грязь

Москви, Варшавське сміття

.”

VI. Запитання та завдання

?

1. Які основні заходи були здійснені Д.Апостолом для відро-

дження гетьманства?

2. Які обставини обумовили відновлення Нової Запорозької Січі?

3. Що ви знаєте про Правління гетьманського уряду?

4. Які обставини сприяли приходу до влади К.Розумовського?

5. Чому царський уряд ліквідував гетьманство та Запорозьку Січ?

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

329

VII. Джерела та література

1. Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1959. – Т.1. – С.406–

407; 428-429; 458.

2. В кн.: Кресін О. Політично-правова спадщина української політич-

ної еміграції першої половини XVIII ст. – К., 2001. – С.432–441.

3. Путро О. Історія України. Частина 1. З найдавніших часів до кінця

XVIII ст. Хрестоматія. – К., 2002. – С. 183.

4. Хрестоматія з історії Української РСР. – С.532–535; 536–538.

5. Борисенко В. Курс української історії. – К., 1998. – С. 304–314; Го-

лобуцький В. Запорозька Січ в останні часи свого існування (1734–1775). –

К., 1961; Герасименко Н. Данило Апостол // Історія України в особах ІХ-

XVIII ст. – К., 1993. – С.338–345; Дорошенко Д. Нарис історії України. –

К., 1991. – С. 182–187; 189–221; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і

його доба. – Авгсбург, 1948; Панашенко В. Кирило Розумовський // Історія

України в особах ІХ–XVIII ст. – С. 366–371; Скальковський П. Історія Но-

вої Січі. – К., 1995; Щербина В. Україна і російський уряд з середини

XVIII ст. // Записки філологічного відділу ВУАН. – К., 1925. – Ч. VI.

6. Борисенко В. Курс української історії. – К., 1998. – С. 301.

7. Панашенко В. Данило Апостол // Історія України в особах ІХ–

XVIII. – К., 1993. – С.338–345.

8. Борисенко В. Названа праця. – С. 302–303.

9. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. – Т.2. – С. 192.

10. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 400.

11. Уманець Ф. Гетьман Мазепа. – Спб., 1897. – С. 123.

12. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.2. – С. 182.

13. Дорошенко Д. Названа праця. – Т.2. – С. 182.

14. Там само. – С. 186.

15. Борисенко В. Названа праця. – С. 306; Полонська-Василенко Н.

Історія України. – К., 1990. – Т. 2. – С. 90.

16. Полонська-Василенко Н. Названа праця. – Т. 2. – С. 91.

17. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 2. – С. 187.

18. Яковлів А. Український кодекс 1743 р. // Записки Наукового това-

риства ім. Шевченка. – Мюнхен, 1949. – С. 22–34.

19. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С.

404–407, 409.

20. Більш детально про збитки України у російсько-турецькій війні

1735–1739 рр. у кн.: Дорошенко Д. Нарис історії України. – С. 193–195.

Розділ IV.

330

21. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – С. 90.

22. Рибалка І. Історія Української РСР. Дорадянський період. – К.,

1978. – С. 209.

23. Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С. 541.

24. Борисенко В. Курс української історії. – С. 310.

25. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – С. 410–411; Див

також: Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 2. – С. 193.

26. Панашенко В. Кирило Розумовський // Історія в особах ІХ–XVIII ст. –

К., 1993. – С. 366–371.

27. Там само. – С. 368.

28. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 414.

29. Дорошенко Д. Названа праця. – Т.2. – С.196.

30. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С.96–97.

31. Грушевський М. С. Названа праця. – С. 415.

32. Історія України в особах ІХ-XVIII ст. – К., 1993. – С. 370.

33. Дорошенко Д. Названа праця. – Т. 2. – С. 199.

34. Там само. – С. 200.

35. Дорошенко Д. Названа праця. – Т.2. – С.200.

36. Дорошенко Д. Названа праця. – Т.2. – С.200.

37. Історія України в особах ІХ–XVIII ст. – С.371.

38. Борисенко В. Курс української історії. – С. 313.

39. Стецюк К. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. – К.,

1947. – С. 3–34.

40. Голобуцкий В. Запорожское козачество. – К., 1957. – С. 317, 328–

334, 417–419.

41. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. У трьох томах. – К.,

1990. – Т. 2. – С. 392.

42. Там само. – Т.2. – С. 392.

43. Хрестоматія з історії Української РСР. – Т. 1. – С. 536.

44. Там само.

45. Фруменков Г. Узники Соловецкого монастыря. Северозап. кн. из-

во, 1965. – С.35–49.

46. Голобуцкий В. Названа праця. – С. 422–423.

47. Шевченко Т. Кобзар. – Львів, 1961. – С. 296.