Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

301

ликом та його союзниками”

. Як писали дослідники, це була

“найвища точка його кар’єри гетьмана в екзилі”

На жаль, союзники П.Орлика на цілі війни дивилися з точки зо-

ру власного збагачення. Татари, ігноруючи свої обіцянки та умови

договору, вдалися до масових грабунків та взяття ясиру. У листі до

Карла XII він писав, що “татари спустошують церкви, перетворюючи

деякі з них на стайні, ґвалтують молодих дівчат, вбивають та грабу-

ють їх батьків. Від Дністра до Росі вони беруть у полон священиків,

козаків, жінок і дітей, виводячи їх у буджацькі, білгородські та ногай-

ські степи…”

. В результаті основна частина Орликового війська ро-

збіглася по домівках. Він знову залишився зі своїми 4 тисячами коза-

ків, з важкою сердечною думкою та падінням власного авторитету.

Подібна ситуація влаштовувала Петра I. Цар вимагав від туре-

цького султана видання Карла XII та П. Орлика, але той Петру від-

мовив. Тоді Петро I вирішив повернути до Росії своїх опонентів си-

лою, оголосивши Туреччині війну. Але фортуна зрадила полтавсь-

кому переможцю. 9 липня 1711 р. його армія була оточена війська-

ми великого візира Балтаджі. Петро I послав до турецького голов-

нокомандуючого дипломата Шафірова і той домовився за хабара

випустити московського царя з мишоловки.

Царю довелося віддати турецькому візиру військову касу та

коштовності всіх придворних дам, починаючи з фаворитки Петра

Катерини – майбутньої імператриці

. Внаслідок цього невдалого

для Петра I походу був укладений Прутський мир, за яким Карл XII

та гетьман Пилип Орлик повинні були покинути територію Молдо-

ви. Їм надавалася “вільна дорога” через всю Європу до Швеції.

Під час арешту П.Орлика хотів захистити 11-річний син Гри-

горій, який під час конфлікту тільки дивом був врятований від сме-

рті. На цьому завершилось його дитинство і розпочався важкий

шлях боротьби за суверенну Україну, який завершився 14 листопада

1759 р. У Франції Орликів пам’ятають до сьогоднішнього дня, але

це окрема тема й вона чекає свого дослідника

Після невдалої спроби при допомозі татар установити в Украї-

ні свою владу, П.Орлик плекав надію досягти цієї мети за допомо-

гою більш широкого кола союзників.

Виряджаючи до Порти українську делегацію у складі К.Довго-

полого, Д.Горленка, І.Максимовича та інших, П.Орлик просив, щоб

дипломати вимагали від Порти визнання за гетьманом найвищої влади

Розділ IV.

302

по всій Україні, свободи для козаків та всього українського населення.

Натомість Україна гарантує визнання протекторату султана

і розра-

ховує на спільну боротьбу з Росією за звільнення її від царського гніту.

Одначе переговори з Портою заходили в тупик. Турки погоди-

лися на створення під керівництвом П.Орлика лише буферної зони

на Правобережній Україні вздовж Чорного моря. Ця куца, обмежена

політика Туреччини не влаштовувала гетьмана. Він вимушений був

шукати інших союзників, не зупиняючись навіть перед відновленням

стосунків з Польщею, створенням зовнішньополітичних комбінацій з

країнами Західної Європи та іншими дипломатичними акціями. Так,

наприклад, у 1715–1720 рр. П.Орлик робив спробу використати для

звільнення України все ту ж Швецію, у Відні пов’язати в одному со-

юзі Ганноверського Курфюрста Георга I, австрійського імператора

Карла VI, правителя Саксонії Августа II. Проте в Європі для реаліза-

ції задумів П.Орлика був не кращий час

Царські агенти повели відчайдушні полювання на мазепинців.

Вони заманили у пастку Войнаровського і засудили на довічне заслан-

ня до Якутська. У 1720 р. за кордоном були арештовані Герцик-молод-

ший, Нахимовський та Мирич. Та найбільш завзято царські сатрапи

полювали на Орлика. Спеціальний посланець до Європи Д.Ягужин-

ський у 1721 р. зробив спробу навіть викрасти його з Габсбурзького

двору. Від трагічної долі Орлика врятувала лише випадковість.

У такій ситуації П.Орлик вирішив до України більше не пове-

ртатися. Тим більше, що цар після своєї невдачі в Молдавії люту-

вав, знищуючи все і всіх, хто хоч якимсь чином був пов’язаний з

Орликом, чи виявляв якесь незадоволення. Плач і стогін розлягався

по Україні ще страшніше, ніж після татарської навали. І зарадити

цьому горю було нікому.

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії, Гол-

ландії та інших країн, особливо у зв’язку з перебуванням козацьких військ

у межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією

щодо цього, Орлик складає “Маніфест до європейських королів”.

“Вважали ми потрібним проінформувати королів, – зазнача-

ється у цьому документі, – князів, республіки та інші християнські

держави про мотиви, котрі схилили мене прийти в турецьку держа-

ву і змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя”

. У

“Маніфесті” викладається історія українсько-російських взаємин з

часів Б.Хмельницького і аж до умови з Карлом XII.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

303

Що ж до стосунків з Туреччиною, то говориться так: “Його вели-

чність (султан) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєдна-

ти до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій її

конституції, щоб покласти бар’єр між Отаманською державою і воло-

діннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих

і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною”

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у бо-

ротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва

інших країн. Він пише у “Маніфесті” знамениті слова, які і

сьогодні вражають проникливістю і болем за український

народ, за його історичну долю: “Ми не можемо дивитися хо-

лоднокровно на нещастя, яким піддана наша нація на пору-

шення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керувати-

мемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедли-

вості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати

свою власну справу й свою власну мету. Ми заявляємо, що не

винні в людській крові, яка може пролитися, і щоби вказати,

що ми не проти посередництва християнських володарів, у

спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем

ми говоримо, що коли допомогою Господа Бога козацька на-

ція буде обновлена у своїх правах, ми не відмовимося від по-

середництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів

й інших труднощів, які можуть трапитися.”

Розіславши “Маніфест”, Орлик знову посилає делегацію до

Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши до Констан-

тинополя, делегація знову звертається по допомогу до французького

посла. У своєму донесені у Париж посол повідомляв, що козаки бу-

ли надзвичайно витриманими, але не одною мірою не хотіли відс-

тупати від інструкції Орлика “наполягати, щоб Порта вимагала від

Москви відмови від всяких претензій за Україну”.

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького

дипломата принесли успіх. Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає

його гетьманом українців, що “живуть на обох берегах Дніпра, також

і запорозьких козаків…” Це була велика дипломатична перемога.

Але Росія не дрімала. Її дипломатія домоглася підписання 16

червня 1712 р. договору Порти з Москвою, за яким Росія отримала у

своє розпорядження Лівобережну Україну, а Туреччина – Правобе-

режну. Це був новий важкий удар для Орлика і його соратників

Розділ IV.

304

Одначе він і після цього не опускає руки, прагне засвідчити

права України на волю і незалежність перед усім світом, показати

значення її для Європи. З цієї метою складає новий і важливий істо-

ричний документ-політичний меморіал гетьмана, присвячений охо-

роні національно-державних прав України перед європейськими

урядами – “Вивід прав України”. Уявляється, що цей документ ще й

досі належним чином не опрацьований історичною наукою як та-

кий, що не зіпсований концепцією “єдиної і неділимої Росії”.

Близько 30 років прожив Орлик за кордоном. І де б він не був-

чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, – жодного дня, жо-

дної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі сво-

їм старшим сином Григорієм Орлик налагоджував зв’язки з уря-

дами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнув домогти-

ся їхньої допомоги у боротьбі козацтва за визволення українсько-

го народу

. Як зазначив відомий історик Д.Дорошенко, “він

старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конф-

лікт на Сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на

порядок дня. Але всі старання великого Українського патріота

були даремні. Московське царство після полтавської перемоги

зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посі-

ла провідне місце в північній і східній Європі”

. Одночасно

П.Орлик не поривав зв’язків і з Україною, особливо з Січчю, що

тоді була на татарській території, в Олешках

Помер він 24 травня 1742 р. самотнім, ізольованим від сім’ї та

рідної Вітчизни, але залишив по собі пам’ять невтомного борця за її

долю. Сьогодні мрія П.Орлика, нарешті, знайшла втілення. Україн-

ська незалежна держава стала реальністю

Шляхами свого батька пішов його старший син – Григорій, для

якого Франція стала другою батьківщиною і за інтереси якої він загинув

1759 р. у званні генерал-лейтенанта при графськім титулі. Король

Франції Людовик XV з приводу його смерті писав, що “він втратив най-

гіднішого дворянина, сміливого і видатного генерала… Граф Орлик

помер так, як варто помирати людині його походження, і гідності”

ІІІ. Обмеження прав України. Перша ліквідація

гетьманства. Павло Полуботок

Вище було сказано, що після одержання інформації про пере-

говори Мазепи зі С. Ліщинським та Карлом ХІІ російський уряд

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

305

розпочав дискредитацію українського гетьмана та приборкання йо-

го оточення.

Практика показує, що Петро І наступ на права України чинив

протягом всієї Північної війни і особливо в останні роки свого пра-

вління. Так, наприклад, на початку ХVІІІ ст. в Україні почав запро-

ваджуватися губернський адміністративний устрій. На чолі губер-

ній цар призначав російських чиновників.

У 1709 р., з метою обмеження влади гетьмана, цар доручає ре-

зиденту Ізмайлову контролювати діяльність новопризначеного ге-

тьмана Скоропадського, чинити суд над мазепинцями, контролюва-

ти фінанси, вивчати настрої людей і спрямовувати їх до згуртування

з російською адміністрацією. Ізмайлов повинен був постійно напу-

чувати суспільство, що в Україні всі негаразди йдуть від козацької

старшини, а цар є його захисником і стабілізатором.

Свіжоспечений український гетьман, Іван Скоропадський, по-

суті, був позбавлений влади. В народі говорили, що його дружина

Настя носить булаву (тобто, від неї більше користі, ніж від гетьма-

на), а Іван – плахту. Професор В.Й.Борисенко зауважує, що в цей

час “державний організм роз’їдали корупція й зловживання”

Справжнім лихом для України стала практика призначення на

полковницькі уряди російських офіцерів, роздача землі російським

вельможам, перенесення в Гетьманщину російських соціально-

політичних відносин.

Великого горя для козацтва завдавав обов’язок брати участь

у виконанні тяжких робіт далеко за межами України. У 1716 р.

10000 козаків копали канал між Доном і Волгою; у 1718 р. Бли-

зько 9000 укріплювали береги Тереку; У 1721 р. – 12 тисяч укра-

їнців рили Ладозький канал, 10000 козаків було відправлено під

Дербент, через рік туди послали ще стільки ж.

У 1722 р. таке ж військо направлене у Сулак. Подібні виси-

лки не припинялися і в наступні роки. Вони були справж-

ньою трагедією для українського народу й свідчили про да-

льшу втрату Україною автономних прав

Після перемоги Росії у Північній війні та підписання Ніштадського

миру (1721) Росія все більше стала схилятися до думки про ліквідацію ге-

тьманської адміністрації. Це прискорило смерть І.Скоропадського. Коза-

цька старшина, випереджаючи кроки російського царя, обрала наказним

гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722–1724).

Розділ IV.

306

Павло Полуботок, чернігівський полковник, рішучий обо-

ронець автономних прав Гетьманщини. Користувався вели-

ким авторитетом серед українських старшин. Жорстокий до

рядового козацтва. Володів колосальними багатствами. Його

смілива боротьба за українську автономію зробила його улю-

бленим героєм української історіографії. Цар не любив По-

луботка й не довіряв йому. В кінці 1723 р. він був заарешто-

ваний і закатований.

Одночасно, зі свого боку, цар дав санкцію на створення в Укра-

їні Малоросійської колегії на чолі з президентом Степаном Вельямі-

новим, яка повинна була паралізувати діяльність гетьманського уря-

ду. Малоросійська колегія складалася із 6 росіян та 6 представників

від України. Але вирішальне слово залишалося за президентом.

Між П.Полуботком та С.Вельяміновим відбулося рішуче про-

тистояння. П.Полуботок забороняв Вельямінову втручатися у діяль-

ність гетьманської канцелярії, українського війська, фінансових ор-

ганів. Нагадував царю, що пора дозволити Україні обрати повноцін-

ного гетьмана, на що той відповів, що всі гетьмани зрадники

Тим часом П.Полуботок вирішив здійснити в Україні ряд ре-

форм й дещо ізолювати діяльність Малоросійської колегії.

По-перше. Полуботок вирішив провести реформу українсько-

го суду. Суд зробив колегіальним органом, сурово присікши здирс-

тво й хабарництво та зволікання з розглядом справ. Розробив сис-

тему апеляцій та підпорядкування судів гетьманському впливові.

Цар влітку 1723 р. запросив його до себе для пояснення своєї

поведінки.

По-друге. Перебуваючи на допиті у Петербурзі, звернувся до

царя з петицією про повернення Гетьманщині та судам старих прав,

ліквідацію колегії тощо. Цар вирішив зібрати компромат на Полу-

ботка й розправитися із ним. У свою чергу, П.Полуботок організу-

вав листи з України на свій захист.

Уперта поведінка Полуботка роздратувала царя. Петро І дав

наказ арештувати його, а також генерального писаря С.Савича та

генерального суддю І.Чарниша, доставити до Петербурга полковни-

ка Д.Апостола. генерального бунчужного Лизогуба, генерального

осавула Жураковського та ін. Воєводі Голіцину було дано наказ на

всякий випадок розпорошити українські війська по всій Гетьман-

щині. Щоб бува не повстали.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

307

Історики гадають, що крім петиції, яку вручив Петру І Полу-

боток, наказний гетьман перед ним виголосив ще й промову

. 20

грудня 1724 р. П.Полуботок був закатований.

Це був черговий погром української старшини з її автономіс-

тичними тенденціями. Д.Дорошенко зауважує, що зі смертю Полу-

ботка “усе замовкло й принишкло. На вищі становища генеральної

старшини й полковників попризначувано людей смирних, слухня-

них, далеких від яких-небудь політичних аспірацій... Всі зайнялися

тепер своїми приватними справами й дбали тільки про збереження

свого матеріального добробуту. Краєм правила Малоросійська Ко-

легія разом із слухняними старшинами”

Одночасно, виконуючи розпорядження Петра, Вільямінов

прибрав до рук українські фінанси. Почалася безсоромна викачка

податків та присилання коштів до Петербургу. Так, у 1722 р. в

Україні було зібрано й передано в казну 45527 крб.; у 1723 р. –

85854 крб.; у 1724 р. – 141342 крб.; 1725 – 244255 крб.

Поряд з

цим вивозилося зерно та інші продукти харчування. Суворий режим

підірвав економіку України, завів її у стадію економічної катастро-

фи, людського розпачу та втрати національних сил.

І хоч екзильний гетьман П.Орлик робив все, щоб організувати

колективний похід проти Росії і визволити з-під її ярма свій народ,

але після полтавської битви заради України жодна із європейських

держав не бажала з Росією мірятися силами.

IV. Запитання та завдання

?

1. Чому І. Мазепа та Карл ХІІ під Полтавою потерпіли поразку?

2. Які основні положення Конституції П.Орлика? Сформу-

люйте їх письмово.

3. Хто такий П.Полуботок? Що ви знаєте про обставини його

загибелі?

4. Для чого була утворена Перша малоросійська колегія?

V. Джерела та література

1. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. – К., 1992. – Т. 2. – С. 68.

2. Костомаров Н. Мазепа. – М., 1992. – С. 253.

Розділ IV.

308

3. Там само. – С. 381.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. – К., 1991. – Т. 2. – С. 152.

5. Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Записи

НТШ. – Львів, 1909. – ХСІІ. – Кн. 6. – С. 10.

6. Костомаров А. Мазепа. – М., 1992. – С. 322.

7. Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. – С. 7–10.

8. Полонська-Василенко. Історія України. – Т. 2. – С. 73.

9. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. – К., 1991. – Т. 3. – С. 332.

10. Грушевський М. Виговський і Мазепа // Літ. наук. вісн. – 1909. –

Кн. ІV. – С. 191,192-193.

11. Історія України в особах IX-XVIII ст. – К., 1993. – С. 345–346.

12. Замлинський В. Пилип Орлик // Історія України в особах IX–

XVIII ст. – К., 1993. – С. 346.

13. Довідник з історії України. – Т. 2. – К.,1993. – С. 315.

14. Історія України в особах X-XVIII ст. – К., 1993. – С. 347.

15. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції.

– К.,1993. – С. 36–37; Вісник Київського університету. Історико-

філологічні науки (Упорядник Л.Г.Мельник). – К.,1991. – № 2. – С. 3–7.

16. Повний текст Конституції: “Пакти й Конституції законів і вольнос-

тей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом,

новообраним гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковни-

ками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою

обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою назва-

ним ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах.”

17. Василенко Н. Конституция Филиппа Орлика // Академіча юридич-

на думка. – К., 1998. – С. 135–153; Борщак І. Вивід прав України П.Орлика //

Стара Україна – 1925. – № I–II. – С. 1–10; його ж: Гетьман Пилип Орлик і

Франція // Записки НТШ. -Т. 134–135. – Львів, 1924. – С. 79–136; його ж: Пи-

лип Орлик. Головні дати життя, акції і бібліографія // Стара Україна. – 1924. –

№ 7-8. – С. 108–109; Кресін О. Політико-правова спадщина української полі-

тичної еміграції першої половини XVIII ст. – К., 2001. – С. 465; Крупницький

Б. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742): Його життя і доля. – К.,1991. – 80 с.;

Мельник Л. Конституція 1710 р. П. Орлика // Вісник Київського університету

ім. Т.Шевченка. Історико-філологічні науки. – К., 1991. – Вип. 2 – С. 3–7; йо-

го ж: Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П.Орлика //

Український історичний журнал. – К., 1997. – № 6. – С. 24–34; Оглоблін О.

Маніфест гетьмана П.Орлика // Вісник. – 1956. – № 12. – С. 8–11; Пріцак О.

Конституція П.Орлика // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орли-

ка. 1710 рік. – К., 1994. – С. 5–7; Путро О. З історії першої політичної емігра-

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

309

ції (за архівними джерелами XVIII ст.) // Вісник Київського славістичного

університету. – 1998. – Вип. 1. – С. 183-192; Різниченко В. Пилип Орлик (Ге-

тьман Емігрант). Його життя та діяльність. – К., 1918. – 48 с.; Субтельний О.

Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – К., 1994. – 240 с.;

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1999. –

С. 127–139; Шевчук В. Гетьман-вигнанець // Хроніка. – 2000. – 1993. – № 3-4. –

С. 61–72; Ульяновський В. Пилип Орлик // Володарі гетьманської булави. –

К., 1994. – С. 419–494.

18. Рибалко І.Н. Історія Української РСР. Дорадянський період. –

К., 1976. – С. 194, 199.

19. Довідник з історії України. – К.,1995. – Т. II. – С. 315.

20. Замлинський В. Названа праця. – С. 346.

21. Лист П. Орлика до С. Яворського (1721 р.) // Субтельний О. Ма-

зепинці. – К., 1994. – С. 158–184.

22. Історія України в особах IX–XVIII ст. – К., 1993. – С. 346.

23. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія Української державності.

Курс лекцій. – К., 1999. – С. 127.

24. Там само. – С. 128.

25. Там само. – С. 128.

26. Там само. – С. 129; Дорошенко Д. Нариси історії України. – К.,

1991. – С. 130–134.

27. Антонович В. Моя сповідь // Вибрані історичні та публіцистичні

твори. – К., 1995. – С. 366.

28. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990.

– С. 249; його ж: Шведсько-Український союз 1708 року // Великий Украї-

нець. – К., 1992. – С. 50–51.

29. Брайчевський М., Марочкін В. Іван Мазепа: правда і вигадки

(Полемічні нотатки) // Україна. – К., 1999. – № 6. – С. 10–12.

30. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Названа праця. – С. 130.

31. Більш детально про це див.: Кравцевич-Рожнецький В. Орлик,

син Орлика // Зеркало недели. – 2002. – № 43. – С. 34–38.

32. Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994. – С. 34–38.

33. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Названа праця. – С. 133.

34. Латинський варіант “Пактів…” опублікований 1847 р. в “Чтениях

Императорского исторического общества при Московском университете”;

1991 р. він надрукований у перекладі українською мовою у “Віснику Київ-

ського університету” (№ 2); 1992 р. – у журналі “Розбудова держави” (№ 5)

Розділ IV.

310

35. Пріцак О. Конституція П. Орлика // Перша Конституція України

гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. – К., 1994. – С. 6.

36. Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної

еміграції першої половини XVIII ст. – К., 2001. – С. 206.

37. Василенко Н.П. Конституция Филиппа Орлика // Ученые Записки

Института Истории Российской Ассоциации научно-исследовательских инс-

титутов общественных наук. – М., 1929. – Т. 3. – С. 137,141; Смолій В., Сте-

панков В. Українська державна ідея XVII-XVIII ст. – К., 1997. – С. 218; Слю-

саренко А., Томенко М. Історія української конституції. – К., 1993. – С. 9.

38. Більш детально про це див.: Кресін О.В. Політико-правова спад-

щина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. – К.,

2001. – С. 208.

39. Слюсаренко А., Томенко М. Названа праця. – С. 25–38.

40. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького

// Слюсаренко А., Томенко М. Названа праця. – С. 29–31.

41. Там само. – С. 29–31.

42. Кресін О.В. Названа праця. – С. 241.

43. Замлинський В.О. Названа праця. – С. 348.

44. Там само. – С. 348.

45. Субтельний О. Названа праця. – К., 1994. – С. 50.

46. Там само. – С. 52.

47. Чвари у середовищі українських емігрантів детально досліджено в

праці: Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збірник. –

Т. 1. – Варшава. – 1938. – С. 107–133. Ішла мова про успадкування близько 1

мільйона шведських рейхсталерів.

48. Лист П.Орлика до Карла XII від 12 квітня 1710 р. // Субтельний

О. Мазепинці. – К., 1994. – С. 57.

49. Там само. – С. 60.

50. Там само. – С. 77; див. також праці: Мельник Л. Остання битва

за Гетьманщину // Київська старовина. – К., 1994. – № 4. – С. 65–70; його

ж: Дії Гетьмана Пилипа Орлика і запорожців у 1710–1714 рр. та російська

політика щодо України // Українська козацька держава: витоки та шляхи

історичного розвитку. – К., Черкаси, 1993.

51. Анонімне повідомлення із Бендер // Субтельний О. Мазепинці. –

К., 1994. – С. 208.

52. Субтельний О. Названа праця. – С. 78.