Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

271

Лекція № 15. Наступ російського царизму

на автономію України у першій чверті XVІІІ ст.

Частина перша

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Використання Росією потенціалу України у Північній війні.

3. Повстання під проводом С.Палія.

4. Перехід гетьмана України І.Мазепи на бік Швеції.

Зруйнування Запорізької Січі.

5. Запитання та завдання.

6. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Лекція зачіпає одну з найскладніших проблем в історії України –

її взаємовідносини з Росією у першій чверті XVІІІ ст. На цей час при-

падає гетьманування І. Мазепи, зміна його зовнішньополітичної оріє-

нтації – розрив стосунків з Росією та укладання союзу зі Швецією.

У першій чверті XVІІІ ст. Україна пізнала гірку долю поразки

під Полтавою (1709) та масованого колоніального тиску у складі

Росії. Довелося скоштувати також емігрантського життя опозиції,

яка не погодилася з втратою українським народом завойованих ра-

ніше самостійних форм політичного та економічного існування.

Про історичне життя українського народу першої чверті

XVІІІ ст. написано велику кількість наукових робіт. До речі, інтерес

до цього періоду не втрачений до сьогоднішнього дня. Та воно й

зрозуміло. Боротьба українського народу за свою незалежність у

сучасну епоху змушувала дослідників шукати її історичне коріння,

джерела, з яких струмив потяг України до незалежності, до самос-

тійних форм життя і діяльності, до світлої пам’яті про тих, хто від-

дав своє життя за створення власної державності.

Розділ IV.

272

Найбільший вклад у розробку цієї теми внесли такі вчені, як:

М.Андрусяк, В.Антонович, О.Апанович, В.Борисенко, І.Борщак,

М.Грушевський, В.Дядиченко, О.Кресін, М.Костомаров, А.Козаче-

нко, Л.Мельник, Т.Мацьків, О.Оглоблін, В.Резніченко, Г.Сергієнко,

В.Сергійчук, А.Слюсаренко, В.Смолій, В.Степанков, О.Субтельний,

Ф.Уманець, А.Єнсин, В.Шевчук та багато інших

У працях названих вище авторів читачі знайдуть необхідні ма-

теріали для висвітлення історичних обставин, за яких І.Мазепа при-

йшов до влади, прийняв рішення про зміну зовнішньополітичної

орієнтації, відбулася поразка союзних військ під Полтавою тощо.

Особливо багато цікавих відомостей зібрано згаданими вченими

про особу І.Мазепи, його зовнішню і внутрішню політику, історію

його політичного злету та краху омріяних ним ідеалів.

Одночасно, чимало праць розповідають про діяльність

П.Орлика в екзилі, його конституцію, боротьбу за визволення Укра-

їни з-під російської залежності, а також про посилення тиску Росії

на суверенні права української державності.

Для підготовки лекції нами використані такі джерела, як “Ко-

ломацькі статті 1687 р.”, “Лист І.Мазепи до Стародубського

полковника Івана Скоропадського”, “Щоденник словацького гума-

ніста Даніеля Крмана (1663–1740)”, “Вивід прав України” П.Ор-

лика (1712), Лист П.Орлика до Стефана Яворського (1721) “Пак-

ти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького”

(Конституція П.Орлика) та ін.

Епоха першої чверті XVІІІ ст. знайшла яскраве відображення в

художній літературі. Зокрема, історичні події кінця XVІІ – поч.

XVІІІ ст. знайшли чільне місце в творах Г.Бабенка (“Шляхом бурх-

ливим”: Повість кінця XVІІ ст. – К., 1931. – 293 с.); В.Будзиновсь-

кого (“Під одну булаву”. – Л., 1920. – 122 с.); А.Кащенка (“Зруйно-

ване гніздо”. – Катеринослав, 1918. – 128 с.); Г.Колісника (“Мазе-

па – гетьман”. Роман // Дніпро. – 1990. – № 1-2); Б.Лепкого (“Ма-

зепа”. Трилогія. – Частина І. “Мотря”. – Т. 1. – 386 с; Т. 2. – 307 с;

Частина ІІ. “Не вбивай”. – 385 с.; Частина ІІІ. “Батурин”. – 416

с.; його ж: “Полтава”. – Т. І., Т. ІІ. – Львів); В.Попушанського

(“Ой, біда-біда, чайці-небозі”. – Львів, 1937); Д.Мордовця (“Палій –

воскреситель Правобережної України” // Д. Мордовець. Твори: у 2-х

т. – К., 1958); Ю.Мушкетика (“Семен Палій”. – К., 1954); С. Ру-

данського (“Мазепа – гетьман український”, “Павло Полуботок” //

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

273

Ватра. – Львів, 1887); Сосюри В. (“Мазепа”. Поема // Київ. – 1998. –

№ 12); А.Чайковського (“Сонце заходить”. Історична повість з

часів зруйнування Запорозької Січі. – Львів, 1937. – 207 с.) та бага-

тьох інших.

Аналіз названих творів дав право дійти висновку, що переважна

більшість з них присвячена гетьману Мазепі, драматичним і трагіч-

ним сторінкам його приватного життя та державної діяльності на по-

саді гетьмана. Знайомство з цими книгами допомагає читачам сфор-

мувати уявлення про першу чверть XVІІІ ст., про діяльність тогочас-

них історичних постатей, їх живу участь в історичному процесі.

ІІ. Використання Росією потенціалу України у

Північній війні

У попередній лекції підкреслено, що в другій половині XVІІ ст.,

починаючи з 1669 р. (від початку гетьманування Д.Многогрішного) і

аж до 1709 р. (до закінчення гетьманування І.Мазепи), Лівобережна

Україна пережила період політичної стабілізації. Тим часом, як “Пра-

вобічна Україна, – за висловом М.С.Грушевського, – переходила такі

сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до

московських, з московських до турецьких, пустіла і наповнювалася,

умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами”

Незважаючи на намагання царського уряду послідовно обмежу-

вати прерогативи гетьманської влади, зауважує професор Л.Г.Мель-

ник, все ж гетьманам Многогрішному, Самойловичу, і особливо Ма-

зепі, вдавалося, зберігаючи зовнішню лояльність щодо Москви, відс-

тоювати суверенітет Гетьманщини, забезпечувати фактично самос-

тійність у своїй внутрішній політиці, започаткувати економічний і ку-

льтурний розвиток у країні і тим забезпечити авторитет Гетьманщи-

ни, примушувати царів певною мірою рахуватися з інтересами украї-

нської держави

Особливе місце в історії Лівобережної України займає гетьма-

нування І.Мазепи, який, як зазначають дослідники, завдяки своїм

визначним здібностям політика і державного діяча, зумів створити

впливову верству національної еліти, спробував звільнитися з-під

влади московського царя й створити об’єднану суверенну українсь-

ку козацько-старшинську державу

. З перших кроків своєї держав-

Розділ IV.

274

ної діяльності І.Мазепа здійснив ряд заходів по зміцненню автори-

тету Гетьманщини та своєї особистої влади:

• У 1689 р., у час двірцевого перевороту, коли влада перехо-

дила від Софії до Петра І, І.Мазепа у супроводі генеральної стар-

шини прибув до Москви, відвідав юного Петра у Троїце-Сергіїв-

ській лаврі і вміло завоював довіру царя. Це врятувало йому життя,

оскільки мазепинського покровителя В. Голіцина за співчуття Софії

було заслано на Північ.

• З козацького стану І. Мазепа створив привілейований про-

шарок, робив все залежне від нього, щоб не допускати переходу се-

лян у назване вище соціальне середовище, й козаки згуртувалися

навколо гетьмана.

• Своєю розумною, тактовною і послідовно проведеною полі-

тикою він зміцнив свій власний авторитет й серед старшин. Прибо-

ркав непокірних П.Полуботка та М.Галицького, роздав землі своїм

прихильникам. За висловом В. Антоновича, І. Мазепа “витворив

аристократію на Україні” для того, щоб “зоорганізувати Україну на

зразок сусідських держав”

, щоб “оперти українську державність на

верстви заможної і освіченої козацької старшини”

• Створив спадковий механізм збереження довічного старшину-

вання -впровадив інституцію “бунчукових товаришів”. До цієї катего-

рії належали діти значних старшин, номенклатура, якій наділялися зе-

млі, надавалися посади, доручалися важливіші державні справи.

• Гетьман зміцнив свою особисту владу, державний суверені-

тет України, надав широку підтримку старшинам – землевласникам,

як основу української державності.

• Мазепа вживав заходів, щоб зменшити гостроту соціальних

протиріч. У 1691 р. видав універсал, щоб старшини – землевласники

і монастирі не обтягували селян повинностями й поборами. Автор

праці “Міф про Мазепу” (1998) С.Павленко не згоден із тим, що де-

які вчені називають Мазепу “жорстоким кріпосником” (В.Дяди-

ченко), “користолюбливим феодалом” (О.Маркова), “найбагатшим

феодалом Європи” (О.Субтельний) тощо.

Спираючись на джерела, С.Павленко доводив, що І.Мазепа

присікав грубе ставлення до селян, надмірне стягнення з них подат-

ків, виконання на свою користь не властивих для козаків повиннос-

тей. “Навпаки, – пише він, – бачимо І.Мазепу як діяльного держав-

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

275

ного діяча, який в умовах безперервних воєн будував храми, турбу-

вався про селян, дбав про освіту і культуру”

• Гетьман Мазепа оберігав селян від будівництва ними москов-

ських фортець. Він розумів, що вони і без того обтяжені всілякими

повинностями. Охороняв також інтереси українського купецтва.

• Іван Мазепа дбав про створення нормальних умов для діяль-

ності українських релігійних установ, розвитку освіти і культури.

Своїм коштом збудував чимало церковних велетнів у Києві, Черні-

гові, Переяславі. Відбудував Батурін – свою власну столицю. Підт-

римував шкільну справу при монастирях.

• Гетьман турбувався про розвиток вищої школи в Україні.

Він сприяв перетворенню Київського Колегіуму на Академію

(1701), обдарував її маєтностями, надав кошти на будівництво для

неї нового приміщення.

Небезпідставно Д.Дорошенко зауважує, що внутрішня діяль-

ність Мазепи була спрямована на забезпечення “інтересів всього

українського народу в його цілості”

, а професор Мельник Л. робить

висновок про те, що І.Мазепа підніс внутрішню політику на “рівень

державності”, зміцнивши тим самим “фактичний суверенітет Геть-

манщини”

Проте, як свідчить історична дійсність, формування та зміц-

нення суверенного державного процесу в Україні не входили у пла-

ни російського абсолютизму.

Впливаючи на запропонований українськими гетьманами зміст

“Переяславських статей” (1659), “Московських статей” (1665),

“Глуховських статей” (1669) та “Коломацьких статей” (1687),

російський уряд поступово позбавляв Україну автономних прав, пе-

ретворював її на залежну від митрополії окраїну. Особливу надію

російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішенні

зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до

Балтійського моря. У зв’язку з цим Україна мала воювати за невигі-

дні для неї інтереси, оскільки вікно в Європу через Балтійське море

розривало традиційні зв’язки української економіки із Заходом

“Цар Петро І, – пише академік І.П.Крип’якевич, – від України

вимагав таких самих зусиль, як від московських провінцій, не ра-

хуючись ані з договорами, ані з господарськими обставинами, ані з

політичними настроями. Українські полки він висилав на далекі

фронти до Лівонії, Литви. Польщі. Саксонії. Там вони стояли під

Розділ IV.

276

московським командуванням, їх використовували безоглядно, не

давали їм потрібного устаткування, не раз просто грабували...”

Північна війна пагубно відбилася й на становищі України.

По-перше, цар наказував брати селян і козаків до фортечних ро-

біт. При побудові печерської фортеці у Києві над будівельниками

знущалися, “палицями по головах били, вуха шпагами обтинали і вся-

ку наругу чинили”

По-друге, в Україні стояли і через неї проходили численні мос-

ковські війська. Їх потрібно було забезпечити кіньми, худобою, хлі-

бом, що вичерпувало економічний потенціал Гетьманщини.

По-третє, московські урядовці застосовували в Україні дес-

потичні методи управління, які відчув на собі навіть сам гетьман,

який у військовому відношенні був підпорядкований Меншикову. Без

дозволу гетьмана була затіяна реорганізація козацької армії.

Й цілком слушно зауважив І.П.Крип’якович, що “ці обставини

викликали почуття непевності, страх і невдоволення... Через те про-

тимосковські настрої, що здавна існували в громадянстві, почали ви-

являтися дедалі гостріше. Старшина почала натискати на гетьмана,

щоб він подумав про майбутнє України. “Всі ми за душу Хмельниць-

кого Богдана Бога молимо, – говорили вони, – за те, що він визволив

Україну з польського ярма, а твою душу і кості діти наші прокли-

натимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!”

ІІІ. Повстання під проводом С. Палія

В той час, як Лівобережна Україна була втягнута Росією у так

звану Північну війну, Правобережна було зайнята боротьбою із

Польщею за збереження козацького устрою. За умовами польсько-

турецького договору 1699 р. Туреччина повернула Польщі правобе-

режні українські землі.

Річ Посполита вирішала, що настав час ліквідувати козацтво.

Це означало відміну традиційного козацького устрою, ліквідацію

всіх соціально – економічних та суспільно-політичних завоювань

місцевого населення й реставрацію польсько – шляхетської влади

на залежній від Польщі українській території.

Покозачені жителі Правобережної України не збиралися доб-

ровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялися вико-

нувати польські розпорядження, не допускали шляхту у міста і села.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

277

Опір народних мас очолили Семен Палій на Фастівщині, Захар Іск-

ра на Корсунщині, Андрій Абазин на Брацлавщині, Самійло Самусь

на Богуславщині.

Семен Гурко-Палій, козак, родом із Борзни, людина освіче-

на і немолода. У 1686 р. заснував Фастівський полк. Навколи-

шні села визнали його владу, покозакувалися. У 1691–1694 рр.

разом з гетьманським військом робив походи під Очаків та

Аккерман. Не допустив на території Фастівщини відновлен-

ня шляхетського землеволодіння, у зв’язку з цим у нього по-

чалися конфлікти з Річчю Посполитою.

Розповідаючи про С.Палія, варто підкреслити, що він мріяв

про володіння всім Правобережжям, про звільнення його від шля-

хетського засилля, одночасно виношував думку про створення со-

борної України. “Палій, – пише Дорошенко, – мав намір організува-

ти на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережно-

го козацького гетьмана й таким способом злучити докупи обидві

частини розірваної надвоє України”

“У 1688 р. Семен Палій, – зазначає професор Мельник, – через

гетьмана Мазепу звернувся до воєводи Ромодановського з пропози-

цією прийняти його з Фастівським полком у підданство до Москов-

ської держави. Але царський уряд не дав згоди на приєднання “Па-

ліївщини”, відмовив і в допомозі Палію в його боротьбі з Поль-

щею”

. Очевидно, давалися взнаки умови “Вічного миру” (1686), за

яким Росія не бажала рвати дружні стосунки з Польщею

16а

Після арешту (1689) Палій вдруге просив Мазепу порушити

питання про об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною. Проте ця

проблема не вирішувалася, як гадає Н. Полонська-Василенко, з двох

причин: по-перше, як і раніше, цього не бажала Москва, не готова

була до війни з Польщею; по-друге, “справа об’єднання України на-

трапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хо-

тіла загострювати відносини з Польщею, не міг щиро прагнути цьо-

го й Мазепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій”

Додамо, що, очевидно, на перешкоді були різні ідеологічні пог-

ляди. Палій репрезентував народні маси, демократизм, селянство, що

вороже відносилося до крупних козаків-землевласників; Мазепа –

старшин, привілейований стан, землевласників, які були опорою

держави, яку він вибудовував. Недаром запорожці, які були в опо-

зиції до Мазепи, говорили: “Як буде Палій гетьманом, то зможе

Розділ IV.

278

управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, як

було за Хмельницького”. Ця загроза суперництва була цілком реа-

льна

Після Карловицького миру 1699 р., відмови Туреччини від Пра-

вобережжя козацтво стало для Польщі непотрібним, а то й небезпеч-

ним. Названим вище козацьким полковникам польський уряд дав ко-

манду саморозпуститися й землі передати польським землевласникам.

Цього розпорядження козацькі поселенці не виконали. Семен

Палій заявив, що підпорядковані йому козаки проживають на влас-

ній землі і “Речі Посполитій до них немає ніякого діла”. “Тільки я,

справжній козак, – заявляв він, – і вождь козацького народу, маю

право порядкувати тут”

І коли у 1700 р. польське військо вчинило напад на Фастівщи-

ну, С.Палій, С.Самусь, А.Абазин підняли Правобережжя. Наказний

гетьман С.Самусь передав Мазепі свої клейноди, зробивши його

фактично гетьманом всієї України.

С.Палій, як “козацький батько”, не захотів зректися свого лі-

дерства й вів себе у цій обстановці “немов незалежний гетьман”

Мазепа, оберігаючи власний авторитет, не міг погодитись з безлад-

дям, яке нав’язав йому С.Палій, і дав наказ позбавити його волі. 31

липня 1704 р. С.Палій разом з його найближчим оточенням був

арештований. У народній пам’яті про це розповідається так:

Ой, крикнув проклятий Мазепа

На свої лайтани:

“Возьміть Палія Семена

Та забийте в кайдани,

А на руки скрипиці,

Та посадіть Палія Семена

У превеликії темниці.”

І.Мазепа переконав Петра І, що на період війни зі шведами

“варто зберегти гетьманське правління на Правобережжі”. Отже, ге-

тьман Мазепа, скориставшись ослабленням Польщі, російсько-

шведською війною, усуненням свого політичного суперника

С.Палія, фактично об’єднав під свою булаву у 1704–1709 рр. Ліво-

бережжя з Правобережжям

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

279

IV. Перехід гетьмана України І. Мазепи на бік

Швеції. Зруйнування Запорозької Січі

Війна Росії зі Швецією затягувалася. Д.Дорошенко зазначав,

що Гетьманщина несла на собі важкий “тягар шведської війни й по-

клала на цю війну величезні жертви. Десятки тисяч українських ко-

заків полягли в далеких краях – у Фінляндії, Ліфляндії, Литві,

Польщі, Саксонії за чужу для них славу, а цар вимагав щоразу з но-

вих жертв. Край був страшенно виснажений і зруйнований економі-

чно. З України вивозилися безкінечна кількість хліба й усяких ін-

ших харчів; торгівля припинилася; маси сільського населення при-

мусово виганялися на фортифікаційні роботи”

Академік І.Крип’якевич застережує, що при цих обставинах до-

шкульнішого болю завдавала моральна зневага. Московські воєводи

сповідали метод деспотичного управління, не вміли і не хотіли раху-

ватися з українськими традиціями, самовільно ламали їх, наносячи

образу навіть самому гетьману. Цар не завжди запрошував його на

свої таємні переговори, без погодження з Мазепою переставляв коза-

цькі полки, перетворював їх у драгунські військові об’єднання

Дослідник І.Борщак стверджував, що у французьких архівах є

документи, які свідчать, що Петро І ще у 1703 р. виношував плани

“знищення козаччини чи виселення її на східні кордони Великоросії

та колонізування Гетьманщини”

Наведені вище факти свідчать про те, що в тогочасному украї-

нському середовищі та в душі Мазепи росли почуття непевності та

невдоволеності. Для гетьмана стало ясно, що “для Петра Україна

була лише знаряддям для його власних цілей, які зовсім не були згі-

дні з інтересами українського народу”

До гетьмана доходили чутки, що Петро І готовий був поверну-

ти Польщі Правобережну Україну, аби та стала його союзником у

боротьбі проти Швеції. Він готовий був Польщі або Швеції віддати

всю Україну, аби вони дали йому вихід до Балтійського моря та за-

лишили у спокої Росію

Н.Полонська-Василенко зазначає, що “Україна опинилася між

двох вогнів, і хто б із противників не переміг – український народ

втрачав свою державу. В разі перемоги Петра й Августа ІІ (польсь-

кий союзник Росії. – П.Г.), безперечно, Україну поділили б між

Польщею і Москвою. В разі перемоги Карла ХІІ і Станіслава Ле-

Розділ IV.

280

щинського (польський союзник Швеції), вся Україна, як союзник

Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було

сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Ситуація була тра-

гічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна залишати-

меться в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спа-

сіння було визволення з-під Московської влади, і при тому заздале-

гідь, до закінчення війни і укладення мирного договору”

Ці непевні політичні перспективи примушували Мазепу та йо-

го оточення замислитися над майбутньою долею України. Історична

обстановка підказувала, що Гетьманщина могла обрати три шляхи

виходу із ситуації:

Перший. У складі Польщі, спираючись на традицію Гадяцько-

го трактату 1658 р, з українських земель утворити Руське князівст-

во. Цю ідею підтримували генеральний обозний Іван Ломиковсь-

кий, миргородський полковник Д.Апостол, прилуцький – Д.Гор-

ленно, Лубенський – М.Маклашевський та ін. Вони вважали, що у

цьому князівстві Україна буде об’єднана в одну державу, збереже

інтереси старшини і шляхетства.

Другий. Зберегти незалежність України під протекторатом

Криму та Туреччини. Вважалося, що цей шлях прокладали Богдан

та Юрій Хмельницькі, П.Дорошенко та нещодавно П.Іваненко. Цю

ідею підтримували генеральний суддя В. Кочубей, полтавський

полковник І.Іскра, кошовий отаман К. Гордієнко.

Третій. Зберегти Україну у складі Росії й розділити з нею її

історичну долю. Здавалося, що цей шлях підтримує І.Мазепа та йо-

го оточення, оскільки беруть активну участь у всіх російських вій-

ськових акціях, одержують урядові нагороди тощо.

Тим часом фронтові невдачі, невиправдані жертви, затяжні

військові операції, економічне розорення породили в українському

суспільстві невдоволення, антимосковські настрої та обвинувачення

у всіх гріхах гетьмана та його старшину. Д.Апостол, Д.Горленко,

П.Орлик та ін. стали нав’язувати гетьманові четвертий шлях ви-

ходу із глухого кута – піти на перемовини зі Швецією. Д. Дорошен-

ко зауважує, що ідея союзу зі Швецією не була винаходом самого

Мазепи, “вона була спільною всім відповідальним керманичам

української політики, й перехід на бік Карла ХІІ був, можна ска-

зати, нав’язаний Мазепі самою старшиною”