Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

261

Андрусівською угодою 1667 р. Запорожжя підпорядковувалося ще

й Речі Посполитій, але фактично Польща там ніякої влади не мала.

• На Лівобережній Україні склалася власна чітка судова сис-

тема. Судові функції гетьмана, генерального військового, полкових

та сотенних суддів відзначалися своєю демократичністю та держав-

ною доцільністю, а ратушні та магістративні суди – народною все-

загальністю.

Російська адміністрація впливала на українські справи за до-

помогою Малоросійського приказу (створений у 1662 р), який став

основним знаряддям наступу Росії на автономію України.

Зокрема, підписані гетьманами договори з російським урядом

(“Переяславські статті 1659 р.” – Ю.Хмельницьким, “Московські

статті 1665 р.” – І. Брюховецьким, “Глуховські статті 1669 р.” –

Д.Многогрішним, “Конотопські статті 1672 р.” – І. Самойловичем,

“Коломацькі статті 1687 р.” – І.Мазепою) передбачали чітку рег-

ламентацію їх діяльності, обмеження їх прав, заборону робити кад-

рові призначення та звільнення тощо...

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалася дипло-

матична діяльність гетьманських урядів, їх судова та розпорядча дія-

льність. За допомогою російських воєвод царський уряд зміцнив свою

присутність в Гетьманщині та поступово паралізовував її діяльність.

На Правобережній Україні козацький устрій переплітався з

державним. Так, наприклад, на Правобережжі після Слободищенсько-

го трактату (1660) були Канівський, Корсунський, Білоцерківський,

Паволоцький, Брацлавський та Придністровський полки, які мали

таку ж структуру, як і подібні козацькі об'єднання на Лівобережжі.

Водночас на Правобережжі були Київське, Брацлавське, Подільське і

Волинське воєводства, які поділялися на староства та повіти.

Дещо інший устрій був у Північній Буковині, яка перебувала під

владою Туреччини, та Закарпатті, яке управлялося Австрійською мо-

нархією. Адміністративний поділ цих земель поєднувався з існуван-

ням татарських орд та адміністративними осередками Австрії

IV. Боротьба з Річчю Посполитою

Вище було сказано, що Слободищенський трактат 1660 р. ви-

кликав неоднозначну реакцію українського народу. Одна частина

старшини, козацтва й духовенства визнала його, інша – ні. Профе-

Розділ IV.

262

сор В.Борисенко відзначає, що особливо “багато противників трак-

тату виявилося на Лівобережній Україні, населення якої не втратило

останньої віри в благодійність українсько-російського союзу”

І коли наприкінці 1660 р. польські та підзвітні їм Правобережні

українські війська вступили на Лівобережну Україну, серйозний опір

їм вчинили не тільки російські війська, а й Ніжинський та Переяслів-

ський полки на чолі з В.Золотаренком та Я.Сомком. У 1662 р. поляки

та правобережне козацтво вдруге спробували заволодіти Лівобереж-

ною Україною, але й цього разу потерпіли поразку. Ю. Хмельницький

втратив 12-тисячне військо, відійшов від політичної діяльності й в сі-

чні 1663 р. постригся в ченці під іменем Гедеона

Замість Ю.Хмельницького правобережне козацтво обрало

гетьманом П.Тетерю (1663–1665). Щоб усунути потенційного

суперника, П.Тетеря звинуватив Ю.Хмельницького у зраді і

домігся його ув'язнення. Згодом Юрій потрапив у полон до

татар, був виданий туркам і перебував у Стамбульській фор-

теці Єдикуле. Після капітуляції П.Дорошенка перед російсь-

кими військами султан у 1677 р. звільнив Юрія з-під арешту,

оголосив його “князем Сарматії”, тобто України. Ю.Хмель-

ницький зробив своєю столицею Немирів, жорстоко розпра-

влявся з непокірними. При допомозі турок та татар допустив

розорення правобережного краю, особливо Умані, Канева,

Чигирина, чинив жорстокості, обдираючи власний народ. З

тих, хто не платив податки, здирав шкіру. У зв'язку з цим від

нього відвернулися навіть турки. У 1681 р. він був вбитий при

загадкових обставинах

У 1663 р. поляки разом з підлеглим їм правобережним гетьма-

ном П.Тетерею роблять третю спробу оволодіти Лівобережжям.

П.Тетеря (1663–1665), зять Б.Хмельницького, посуті, запо-

чаткував так звану українську “Руїну”. Разом з поляками ор-

ганізував мордування Лівобережжя, особливо лютував воє-

вода Чернецький. П.Тетеря жорстоко розправлявся з неза-

доволеними його політикою, придушував повстання на Пра-

вобережжі. У квітні 1665 р., щоб не попасти до рук розлюче-

ного народу, втік до Польщі, а потім – до Волощини, де сліди

його загубилися

Під час цього походу проявилася жорстокість інтервентів до

місцевого населення та до тих, хто протестував. Зокрема, воєвода

Чернецький, як пише В.Будзиновський, “вирізував місто за містом,

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

263

село за селом... між іншим замордовував він славу нашої історії, пол-

ковника Богуна і бувшого гетьмана Виговського”

. Щирого прихи-

льника Польщі, митрополита Тухальського заарештовано, а Юрія

Хмельницького заслано у фортецю Марієнбург.

Однак жорстокість, страта відомих діячів українського визволь-

ного руху не врятувала окупантів. Під натиском російських військ воє-

води Г.Ромадановського та полків Лівобережного гетьмана І.Брюхо-

вецького польські війська були знекровлені й вимушені були відступи-

ти на Правобережну Україну. Після цього Лівобережжя лежало в руї-

нах. Тисячі людей загинули.

І.Брюховецький (1663–1668) після відмови від влади Ю.Хмель-

ницького був обраний на гетьманський престол Лівобережної

України на “Ніжинській Чорній раді” (від слова “чернь”, на-

род), яка відбулася 17–18 червня 1663 р. На Правобережжі, як

уже було сказано, гетьманом був затверджений П.Тетеря.

Перші роки гетьманування І.Брюховецький присвятив

боротьбі з П.Тетерею. У 1665 р. був прийнятий царем, підпи-

сав “Московські статті”, які перетворюють Україну у прові-

нцію Росії, передає їй, посуті, всі основні державні функції:

розташування військ, збір податків, перенесення митрополії

до російської столиці, зовнішні зносини тощо.

Був одружений з бояринею Долгорукою. Допустив казно-

крадство, важкі податки на користь московської казни, воє-

вод, власних інтересів та своїх прибічників. За його згодою

між Росією і Польщею був підписаний Андрусівський дого-

вір (1667), який поділив Україну на Лівобережну, російську,

та Правобережну, польську.

Народні маси Лівобережної України зненавиділи Брюхо-

вецького, закликали до себе П.Дорошенка з Правобережжя.

Дорошенко наказав Брюховецького арештувати й прикувати

до гармати. Козаки, розлютившись, вбили І.Брюховецького

як зрадника національних інтересів

У 1664–1665 рр. боротьба українського народу проти Польщі

спалахувала з новою силою. Центром цієї боротьби стало Правобе-

режжя. Весною 1665 р. повстанці завдали полякам нищівного удару,

в результаті чого їх васал П. Тетеря відмовився від гетьманської бу-

лави.

Гетьманом Правобережної України став П.Дорошенко, який,

за висловом В.Й.Борисенка, поставив своїм головним завданням

Розділ IV.

264

“визволення та об'єднання всіх українських земель в одній незалеж-

ній державі”

Можна тільки здогадуватися, якого болю завдало йому Андру-

сівське перемир'я на 13,5 років між Росією та Польщею, яке 30 січня

1667 р. було укладено без його присутності.

За Андрусівським перемир'ям (1667) Польща повертала Ро-

сії Смоленськ, Сіверщину і визнала входження до Росії Ліво-

бережної України. Київ на 2 роки залишався за Російською

державою. Пізніше повинен стати вільним містом, але Росія

його більше із рук не випустила. Білорусія та Правобережна

Україна – визнавалися за Польщею. Запорозька Січ мала пе-

ребувати під владою обох держав

. Пізніше, за “Вічним ми-

ром” 1686 р. вона перейшла у російське підпорядкування

Розлючений поведінкою Польщі П.Дорошенко у вересні 1667 р.

оголосив їй війну, оточивши Яна Собеського під Підгайцями. Та тра-

пилося непередбачене. Запорозька січ на чолі з І.Сірком замість того,

щоб підтримати П.Дорошенка, напала на Крим, війська якого були на

полі бою разом з правобережним гетьманом. Зважаючи на це, Салга

Керім-Гірей змушений був в односторонньому порядку підписати ми-

рний договір з польським королем, покинути поле бою і поспішити до

Криму рятувати свої орди. Втративши союзника, П.Дорошенко виму-

шений був визнати владу короля й відвести війська на Подніпров'я.

Одночасно слід підкреслити, що в 70–80-х роках ХVII ст. у бо-

ротьбі за українські землі активізувала свою агресію Туреччина. З ці-

єю метою, як уже було сказано, вона використала постать

Ю.Хмельницького. Росія вимушена була піти на так званий “Бахчиса-

райський мирний договір” (1681), який визнав за Туреччиною Пів-

денну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Туреччина визнавала за

Росією Лівобережну Україну та Запорожжя. Територія поміж Півден-

ним Бугом та Дністром мала залишатися незаселеною.

У боротьбі за Правобережжя загострилися взаємовідносини

Туреччини з Польщею. Не наважуючись самостійно протистояти

Османській імперії, Польща намагалася якомога швидше стабілізу-

вати відносини з Росією.

Всупереч волі українського народу, Росія і Польща у 1686 р.

підписали “Трактат про вічний мир”, який закріплював основні по-

ложення Андрусівського перемир'я й показав, що Росія щодо Укра-

їни остаточно відмовилася від своїх зобов’язань 1654 р.

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

265

У “Трактаті про вічний мир” записано, що Росія є гаран-

том свободи православного віросповідання на території, що

відійшла до Польщі. Частина правобережного населення

продовжувала боротьбу проти “Вічного миру”. На чолі пат-

ріотичних сил стали Семен Палій, Самійло Самусь, Остап Го-

голь, Захар Іскра та ін. Козацькі підрозділи звільнили части-

ну Правобережної Київщини, Поділля, Волині, Полісся й

почали запроваджувати тут полково-сотенний адміністрати-

вний

устрій

“Вічний мир” рекошетом ударив і по авторитету лівобережно-

го гетьмана І.Самойловича. Старшина була незадоволена його са-

мовладдям, користолюбством, родинною корумпованістю, ліквіда-

цією автономії Київської митрополії та підпорядкуванням її Мос-

ковському патріархату. Як уже було сказано, ці та інші обставини

обумовили його падіння.

V. Відсіч Кримському ханству та Туреччині

Отже, що черговий наступ поляків разом з П.Тетерею на Лівобе-

режну Україну в 1664–1665 рр. провалився. П.Тетеря позбувся булави

і втік у Польщу.

Використавши суперечки у середовищі українського суспільс-

тва, обставинами вирішили скористуватися Кримський хан та Сул-

танська Туреччина. Під виглядом допомоги П.Дорошенку у ство-

ренні соборної України кримсько-турецькі уряди прагнули викори-

стати будь-який привід, щоб ввести в Україну війська й поповнити

свою казну за рахунок українського народу.

Незабаром таким приводом було Андрусівське перемир'я (1667).

Незадоволений перемир'ям П.Дорошенко звернувся до Криму і Туре-

ччини щодо встановлення на Україні їх протекторату. Це викликало

обурення Запорозької Січі, яка повстала проти них. Як уже згадувало-

ся в 1667 р. Запорозька Січ на чолі з І.Сірком напала на Крим і розір-

вала його стосунки з П.Дорошенком.

У 1668 р. на Лівобережній Україні народні маси не сприйняли

кріпосницької політики І.Брюховецького, організовуючи проти ньо-

го акції непокори, особливо проти російських воєвод. Брюховець-

кий шукав підтримки у Туреччини, дав згоду перейти під її протек-

цію, за що, як уже було сказано, був вбитий козаками.

Розділ IV.

266

Тим часом, на запрошення П.Дорошенка, влітку 1972 р. велике

турецьке військо під керівництвом султана Магомета IV напало на

Поділля. Разом з правобережним гетьманом вони розгромили поль-

ське військо й рушили до західних областей України.

Нашестя турок викликало паніку та розгубленість у польських

колах. У цих обставинах Польща поспішила укласти Бучацький до-

говір (1672), зобов’язалася платити Туреччині данину, уступила їй

Поділля, а Дорошенку – Південну Київщину та Брацлавщину.

Проти турецьких пограбувань виступили козаки, селяни, жи-

телі міст. 10 козацьких полків (Черкаський, Каневський, Білоцерків-

ський, Корсуньский, Брацлавський та ін.) заявили, що вони приєд-

нуються до Лівобережжя та Росії. У 1676 р. П.Дорошенко капіту-

лював перед І.Самойловичем.

У цій ситуації Туреччина гетьманом України призначає опаль-

ного Ю.Хмельницького (1677–1681), давши йому титул “сарматсь-

кого князя малоросійської України”, робить спробу розгорнути так

звані “Чигиринські походи”, мета яких – захоплення Правобережжя,

а можливо й усієї України.

Влітку 1677 р. під Чигирин прибуває 100-тисячна турецька ар-

мія, а в 1678 – 200-тисячне військо. Мужня боротьба козаків, украї-

нського селянства, російських військ нанесли туркам поразку, при-

мусили покинути середнє Подніпров'я.

У січні 1687 р. у Бахчисараї між Росією та Туреччиною був пі-

дписаний договір, за яким Туреччина відмовлялася від Києва та Лі-

вобережної України, але залишала за собою Південну Київщину,

Брацлавщину та Поділля, де гетьманом залишався Ю.Хмельницький.

Небезпека з боку Туреччини загрожувала і Польщі. Вступив-

ши до “Священної ліги”, Польща у 1683 р. разом з Австрією та Ве-

нецією під Віднем розгромили турецькі війська й відновила свою

владу на Правобережжі.

Об'єднуючи сили у боротьбі проти Туреччини, Росія і Польща у

1686 р. підписують “Трактат про вічний мир”, який, посуті, підтвердив

Андрусівське перемир'я, визнавши за Туреччиною лише Поділля.

Адже, як зазначає професор В.О.Голобуцький, запорозьке ко-

зацтво було епіцентром боротьби з Кримською та Турецькою агре-

сією. “Цим пояснюється прагнення турецьких та татарських феода-

лів знищити Січ, або підкорити її своїй владі”

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

267

Додамо, що така спроба була у 1678 р., коли 15-тисячне туре-

цько-татарське військо вдерлося на територію Січі, але зазнало по-

разки

. Вчені гадають, що у зв'язку з цим нападом отаман І.Сірко

послав хану знаменитого листа, на сюжет якого І.Ю.Рєпін написав

всесвітньо відому картину про запорожців.

Й, нарешті, варто зазначити, що у кінці ХVII ст., у 1687 р., фа-

ворит російської царівни Софії В.Голіцин разом з Самойловичем

робить похід до Криму, але зазнають невдачі. Скориставшись цим,

І.Самойлович був звинувачений у зв'язках з кримчанами та зраді.

Самойлович був арештований та відправлений до Сибіру. При підт-

римці В.Голіцина гетьманом України обрано Мазепу. В.Голобуць-

кий гадає, що за підтримку Мазепа дав Голіцину великого для того

часу хабара – 10 тисяч крб.

VI. Запитання та завдання

?

1. Що ви знаєте про Андрусівське перемир'я? Як воно вплину-

ло на історичну долю українського народу?

2. Які історичні обставини обумовили прийняття “Трактату

про вічний мир”? Порівняйте зміст “Вічного миру” з вимогами Ан-

друсівського перемир'я.

3. Дайте характеристику діяльності гетьмана Д.Многогрішного.

4. В чому російський уряд звинуватив І.Самойловича?

5. Що ви знаєте про повстання Петра Іваненка? Де тут вигад-

ки, а де правда?

6. Письмово відтворіть заходи І. Мазепи по стабілізації в Украї-

ні державної влади.

VII. Джерела та література

1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 397.

2. Мельник Л.Г. Лівобережна гетьманщина періоду стабілізації

(1669–1709 рр.). – К., 1995. – С. 3–4.

3. Крип'якевич І. Історія України. – К., 1990. – С. 204.

4. Дорошенко Д. Нариси історії України. – Львів, 1991. – С. 281.

5. Путро О. Історія України. Частина 1. З найдавніших часів до кі-

нця XVIII ст. Хрестоматія. – К., 2002. – С. 130–139.

Розділ IV.

268

6. Повна назва “Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого

по междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти”. Вперше надруко-

ваний у Москві у 1846 р. У 1971 р. цю працю опублікувало видавництво “На-

укова думка”.

7. Повна назва праці “Действия презельной брани Богдана Хмель-

ницкого”. Літопис був опублікований у 1854 р. в м. Києві Тимчасовою

комісією по розгляду давніх рукописів.

8. Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР. Від найда-

вніших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції. – К., 1983. –

С. 36–38.

9. Повна назва цієї історичної роботи “Сказание о войне козацкой с

поляками С.Величко” (1720 р). Видавці назвали цей історичний твір інакше –

“Летопись событий в Юго-западной России в XVII веке”. Перший том було

видано у Києві у 1848 р., другий – у 1851 р., третій – у 1855 р. і четвертий – у

1864 р. За формою праця Величка – це ряд історичних біографій політичних

діячів, легенд і навіть художніх новел. Вона насичена великою кількістю до-

кументального матеріалу: урядові офіційні акти, грамоти, приватні листи, ди-

пломатичні документи. Дослідники встановили, що поряд з достовірними до-

кументами в праці є сумнівні або навіть вигадані.

10–11. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991; Апано-

вич О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1992; її ж:

Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії (50–70-ті роки

XVII ст.). – К., 1961; Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. – К., 1993;

Волк-Карачевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине

XVII – начале XVIII века. – К., 1899; Гуржій О. Право в українській козаць-

кій державі (друга половина XVII–XVIII ст.). – К., 1994; Грушевський М.

Ілюстрована історія України. – К., 1990. – Ч. IV. Доба козацька; Дорошенко Д.

Нарис історії України. – Львів, 1991. – Т. 2. – Гл. IV–VI; Дядиченко В. Нари-

си суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку

XVIII ст. – К., 1959; Костомаров Н. Руина, история гетьманства Брюховец-

кого, Многогрешного и Самойловича // Исторические монографии и исследо-

вания. – СПб., 1881. – Т. XV. Мельник Л. Лівобережна гетьманщина періоду

стабілізації (1669–1709 рр.). – К., 1995; Крип'якевич І. Історія України. –

Львів, 1990. – Розділ III. Козацька держава; Маркевич Н. История Малорос-

сии. – М., 1843. – Т. 4–5; Павленко С. Міф про Мазепу. – Чернігів, 1998;

Оглоблін О. Україна в часи Петра I. – К., 1939; Окиншевич Л. Центральні

установи України-гетьманщини XVII–XVIII ст. – К., 1929; Смолій В., Сте-

панков В. Правобережна Україна у другій половині XVII–XVIII ст.: Пробле-

ми державотворення. – К., 1993; їх же: Українська державна ідея. – К., 1997.

12. Бабенко Г. Шляхом бурхливим: Повість кінця XVII ст. – Х. –

К., 1931. – С. 239; Будзиновський В. Під одну булаву. Оповідання з часів

першої руїни. – Львів, 1920. – С. 122; Колісник Г. Мазепа – гетьман: Ро-

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

269

ман // Дніпро. – К., 1990. – № 1–3; Лепкий Б. Мазепа: Трилогія. – К., 1929;

Мушкетик Ю. Семен Палій. – К., 1954. – С. 392.

13. Спільна боротьба військ Ю.Хмельницького та Польщі зазнала

поразки від російського воєводи Григорія Ромаданівського. Після цього

Юрій відійшов від політичної діяльності й в січні 1663 р. постригся в чен-

ці під іменем Гедеона. Замість Ю. Хмельницького правобережне козацтво

обрало гетьманом Павла Тетерю (1663–1665 рр.). Після поразки під Брац-

лавом у квітні 1665 р. П. Тетеря відмовився від гетьманської булави й від'ї-

хав до Польщі. Гетьманом Правобережної України було обрано генераль-

ного осавула П. Дорошенка (1665-1667 рр.).

14. Путро О. Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. – К., 2002. – Ч.

I. – С. 135–137.

15. Будзиновський В. Наші гетьмани. – Тернопіль, 1990. – С. 78–80.

16. Цит. за: Соловйов С. М. История России с древнейших времен. –

М., 1991. – Т. 11. – С. 362–363.

17. Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С. 319;

Путро О. Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. – К., 2002. –Ч. I. – С. 134.

18. Мельник Л. Лівобережна гетьманщина періоду стабілізації

(1669–1709 рр.). – К., 1995. – С. 9.

19. Крип'якевич І. Історя України. – Львів, 1990. – С. 205.

20. Там само. – С. 206.

21. Мельник Л. Лівобережна гетьманщина періоду стабілізації

(1669–1709 рр.). – К., 1995. – С. 11.

22. Крип'якевич І. Названа праця. – С. 206.

23. Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650–1670 рр.) //

Київська старовина. – К., 1993. – № 6. – С. 15.

24. Крип'якевич І. Названа праця. – С. 207.

25. Оглоблін О. Іван Самойлович // Енциклопедія українознавства. –

Париж, Нью-Йорк, 1973. – Т. 7. – С. 270.

26. Крип'якевич І. Названа праця. – С. 207.

27. Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650–1670 рр.) //

Київська старовина. – К., 1993. – № 6. – С. 15; Полонська-Василенко Н.

Історія України. В 2-х Т. – К., 1992. – Т. 2. – С. 52.

28. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 333.

29. Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1959. – Т1. – С. 323–325.

30. Антонович В. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991. – С. 154–155.

Розділ IV.

270

31. Оглоблін О. Гетьман І. Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, Па-

риж, Торонто, 1960. – С. 31–35.

32. Крип'якевич І. Названа праця. – С. 209–210.

33. Голобуцький В. Запорожськое казачество. – К., 1957. – С. 323.

34. Костомаров Н. Собрание сочинений. – СПб., 1905. – Кн. 6. –

С. 445.

35. Мельник Л. Названа праця. – С. 32–35.

36. Оглоблін О. Гетьман І. Мазепа і його доба. – Нью-Йорк, Па-

риж, Торонто, 1960. – С. 178–179.

37. Павленко С. Міф про Мазепу. – Чернігів, 1998. – С. 123.

38. Мельник Л. Названа праця. – С. 34.

39. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 34.

40. Борисенко В. Курс української історії. – К., 1998. – С. 254–258.

41. Там само. – С. 235.

42. Голобуцький В. Запорожськое казачество. – К., 1957. – С. 308–309.

43. Будзиновський В. Наші гетьмани. – Тернопіль, 1990. – С. 57–61.

44.

Там само. – С. 62-63.

45. Там само. – С. 63.

46. Там само. – С. 66-67.

47. Борисенко В. Названа праця. – С. 238.

48. Статті Андрусівського договору 30 січня 1667 р. // Путро О. Історія

України. Хрестоматія. – К., 2002. – Ч. 1. – С. 135–137.

49. Борисенко В. Названа праця. – С. 247–248.

50. Голобуцький В. Названа праця. – С. 320.

51. Костомаров Н. Собрание сочинений. – СПб., 1905. – С. 315–316.

52. Голобуцький В. Названа праця. – С. 320.

Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.