Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

251

Розділ ІV

Соціально-економічні, суспільно-політичні

та культурні процеси і явища в Україні

кінця XVІІ–XVІІІ ст.

Лекція № 14. Боротьба українського народу проти

російських утисків, польської, турецької

та кримської агресій в кінці XVІІ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Боротьба українського народу проти російських утисків

в кінці XVII ст.

3. Формування державного устрою в Україні у кінці XVII ст.

4. Боротьба з Річчю Посполитою.

5. Відсіч Кримському ханству та Туреччині.

6. Запитання та завдання.

7. Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Запропонована лекція досліджує складну епоху в історії Укра-

їни – останнє 30-річчя XVII ст. Цей період характеризується пораз-

кою визвольної революції українського народу та гетьмана П.До-

рошенка у боротьбі за створення соборної України (1676). З обран-

ням гетьмана Д.Многогрішного (1669) відбулися відносна політич-

на стабілізація на Лівобережжі та переміщення сюди центру полі-

тичного, економічного і культурного життя.

Розділ IV.

252

Характеризуючи ці явища, М.Грушевський писав: “Тим ча-

сом, як правобічна Україна переживала такі сильні зміни, такі

страшні катастрофи, переходила з рук польських до московсь-

ких, з московських до турецьких, пустішала і наповнювалася,

умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й кара-

ми..., життя лівобічної Гетьманщини тихо котилося під гору

своєї політичної і суспільної вільності. Від року 1668, від повс-

тання Брюховецького, протягом кілька десятиліть вона не пе-

реживала ніяких різких заворушень, сильних схвилювань...”

Як засвідчує професор Л.Г.Мельник, “ця політична стабіліза-

ція в Лівобережній Гетьманщині виразилася у послідовному зрос-

танні тривалості правління гетьманів... Якщо Многогрішний правив

3 роки, то Самойлович – 15, а Мазепа – аж 22 роки... Сприяло стабі-

лізації й те, що старшина Лівобережжя послідовно орієнтувалася

лише на одну зовнішньополітичну силу – Москву”

Саме на цю особливість стабілізації звернув увагу й академік

І.П.Крип'якевич. “Щодо Москви, – писав він, – вони (старшини –

П.Г.) не бачили іншого виходу, як визнати московську владу..., але

при тому вони не думали зрікатися своїх прав, а, навпаки, були го-

тові всіма засобами обороняти автономію Гетьманщини...”

Гетьманам Д.Многогрішному, І.Самойловичу і, особливо,

І.Мазепі вдавалося відстоювати суверенітет Гетьманщин і забезпе-

чувати фактичну самостійність у своїй внутрішній політиці, автори-

тет української державності, примушувати царів рахуватися з нею.

Особливе місце в історії Лівобережної України кінця XVII ст.

посідає гетьманування І. Мазепи. Завдяки своїм визначним здібнос-

тям І.Мазепа зумів створити впливову верству національної еліти –

козацько-шляхетьску старшину, високо підняти свій авторитет як

керівника держави і на цьому підґрунті дещо пізніше зробив спробу

звільнитися з-під влади московського царя й створити під егідою

шведського монарха українську козацько-старшинську державу.

Отже, кінець XVII ст. в історії України позначений наявним

розвитком державницьких традицій, зростанням національної само-

свідомості, формуванням духовної культури. За висловом Д.Доро-

шенка, Гетьманщина Б.Хмельницького, Д.Многогрішного, І.Самой-

ловича та І. Мазепи зв'язала “перервану ще в середніх віках нитку

української державності... Знову впровадила український народ у

сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям”

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

253

Сказане вище визначає актуальність лекції, її певне виховне зна-

чення та глибоке науково-політичне спрямування.

Чимало фактів для лекцій автор черпав із так званого “Літопи-

су Самовидця”

Вчені гадають, що авторство цієї унікальної істо-

ричної праці належить генеральному підскарбію Гетьманщини Ра-

кушці Романовському, який по свіжій пам'яті розповів про україн-

ську народну революцію 1648–1676 рр. та виклав хроніку подій кін-

ця XVII – початку XVIII ст., очевидцем яких був сам

. Саме ця осо-

бливість літопису складає його найбільшу цінність.

Використані також матеріали з таких джерел, як: “Переяслав-

ські статті” Ю.Хмельницького (17 жовтня 1659 р.), “Московські

статті” І.Брюховецького (жовтень 1665 р.), “Глухівські статті”

Д.Многогрішного (6 березня 1669 р.), “Андрусівський договір” (30

січня 1667 р.), “Вічний мир” (26 квітня 1686 р.), “Коломацькі

статті” І.Мазепи (25 липня 1687 р.) та ін.

У лекції використані також матеріали зі створених у першій

половині XVIII ст. історичних праць. У “Літописі Граб'янки”

іс-

торичні події простежуються з 1648 по 1709 рік, і, як зауважує про-

фесор Л.А.Коваленко, у цій праці “виразно виступає концепція так

званого старшинського автономізму”.

Згадана концепція пронизує

чотиритомний “Літопис Величка”.

В ньому автор показує відстань

між українською старшиною та народними масами, користолюбство

І.Мазепи, його оточення. Принагідно нагадати, що працю Величка

цитували і використовували як історичне джерело Т.Шевченко,

І.Франко та багато інших вчених та діячів культури

Порушена у лекції проблема досліджувалася В.Антоновичем,

О.Апанович, В.Волк-Карачевським, В.Борисенком, М.Грушевським,

Д.Дорошенком, В.Дядиченком, М.Костомаровим, І.Крип'якевичем,

М.Маркевичем, Л.Мельником, Л.Окиншевичем, С.Павленком,

О.Гуржієм, В.Смолієм, В.Степанковим та ін.

10-11

У працях названих авторів викладачі та студенти відшукають

матеріал для більш глибокого знайомства з діяльністю гетьманів

Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи, їх внутрішньою та зов-

нішньою політикою, основами державного устрою тогочасної Украї-

ни, формами і методами боротьби українського народу проти росій-

ських утисків, агресії Речі Посполитої, Криму, Туреччини.

Названими вченими досліджені взаємовідносини України з Ро-

сією після Переяслівської Ради, специфіка державних устроїв Ліво-

Розділ IV.

254

бережної та Правобережної України кінця XVII ст. У працях бага-

тьох з них простежується відкрита упередженість у трактовці бага-

тьох історичних постатей, особливо І.Мазепи.

Історичні події кінця XVII ст. знайшли відображення також у

багатьох історико-художніх творах. Зокрема, цій добі присвятили

свої книги письменники Г.Бабенко, В.Будзинський, Г.Колісник,

Б.Лепкий, Ю.Мушкетик та ін.

ІІ. Боротьба українського народу проти росій-

ських утисків в кінці XVII ст.

У попередніх лекціях підкреслювалося, що у 1658 р. І.Вигов-

ський повстав проти Росії тому що не витримав з її сторони тактики

погроз та неприкритого тиску, розпалювання чвар між гетьманом,

старшиною та Запорозькою Січчю; в основі протесту Ю.Хмель-

ницького були образливі для України Переяславські статті, які від-

водили йому маріонеткову роль в імперському державному механі-

змі

. Андрусівське перемир'я переповнило чашу терпіння

П.Дорошенка. Воно похоронило його ілюзії щодо створення собор-

ної суверенної України.

Боротьба проти Росії, протести проти її егоїстичної по відно-

шенню до України політики не припинялися в середовищі українсь-

кої старшини і в кінці XVII ст. Підтвердженням цього є, наприклад,

гетьманування Д.Многогрішного (1669–1672). Він відверто вислов-

лював свій гнів з приводу часом грубої, неприкритої антиукраїнсь-

кої політики російського царизму.

Дем'ян Многогрішний був сином посполитого (хлібороба) з

міста Коропа на Чернігівщині, тому сучасники його називали

“мужичим сином”. Козачу службу почав за Б.Хмельницького.

У 1649 р був генеральним єсаулом. З 1665 р – чернігівським

полковником. У 1669 р був обраний гетьманом Лівобережної

України. У 1672 р. за дружні стосунки з П.Дорошенком був

арештований і засуджений на довічне заслання до Сибіру

Д.Многогрішний, наприклад, негативно поставився до Андру-

сівського перемир'я і з приводу цього взяв участь у антимосковсь-

кому повстанні на Лівобережжі. Як чернігівський полковник, Мно-

гогрішний вважав, що владу по обидва боки Дніпра необхідно пере-

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

255

дати гетьману-соборнику з Правобережжя – П.Дорошенку. Він зая-

вив, що за українські вольності козацькі полки “вмерти готові”.

І коли деяка частина української еліти (П.Рославець, М.Гвин-

тівка, брат Дем'яна – Василь Многогрішний та ін.) схиляли наказно-

го гетьмана лояльніше поставитися до Москви, він заявив, що зро-

бить це лише тоді, коли “государ нас, своїх підданих, захоче при ко-

лишніх вольностях покійного, славної пам'яті, Богдана Хмель-

ницького, в Переяслові затверджених, зберегти”

У жорстких суперечках царський уряд змушений був піти на

деякі поступки козацтву, дозволивши їм обрати гетьмана та відреда-

гувати у Глухові нові договірні статті. Згідно з Глухівськими стать-

ями (1669) гетьман в Україні може обиралися лише з дозволу царя, а

російська армія, всупереч попереднім домовленостям, повинна була

розташовуватися у Києві, Переяслові, Ніжині, Чернігові та Острі.

Цар заборонив Д.Многогрішному “від навколишніх государів

прислані листи приймати і прочитувати... Великий государ, його

царська пресвітла величність, наказав у цій статті гетьманові і

всьому війську відмовити, тому що попередній гетьман Богдан

Хмельницький і інші гетьмани, хоч і на обох боках були гетьмана-

ми, але їм ні з якими государями зсилки чинити не велено, тому

що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки”

Глухівські статті регулювали та обмежували й інші питання

українського державного життя

. Та не дивлячись на цей куций та

жорсткий документ, Д.Многогрішний вжив рішучих кроків щодо

зміцнення своєї влади та розширення своїх обов'язків

Спираючись на власне військо, Д.Многогрішний зумів встано-

вити свою владу на всій Лівобережній Україні, піднести гетьман-

ський авторитет. Обрав своєю резиденцією Батурін, укріпив його.

І.П.Крип'якевич писав: “Це була людина твердої вдачі, абсолютист

непоступливий і задиристий, – сам собі завдячував кар'єрою, і не

думав ні перед ким поступатися”

Зміцнення власного авторитету, стосунки з П.Дорошенком,

приборкання власного старшинського оточення, розширення кола

платників податків, за висловом І.П.Крип'якевича, “скінчили часи

руїни і допомогли ввійти в новий період миру і добробуту”

“До-

ходять до мене чутки, – казав Многогрішний, – що козаки мене не

люблять; якщо це правда, нехай пишуть до царя про вибір нового

гетьмана – я передам клейноди тому, кого вони гетьманом обе-

Розділ IV.

256

руть; але поки я гетьманом, доти буду приборкувати свавільників,

скільки маю сили”

Старшинська верхівка не могла вибачити йому своє прини-

ження, а Росія – незалежної поведінки, постійних проти неї змов та

спротиву. 13 березня 1672 р. стрільці батуринського гарнізону ото-

чили двір Многогрішного. Старшини Райча, Забіла, Мокрієвич схо-

пили гетьмана, закували в кайдани, вивезли до Москви, а відтіля до

Сибіру на довічне поселення.

Не менш драматичним стало складатися й гетьманування

І.Самойловича. “Старшинська верхівка, – зазначає І.П.Крип'якевич, –

пильно дбала про те, щоб на майбутнє забезпечити собі вплив на

державні справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської

влади”

Російський уряд у Конотопських статтях (приймалися у Коно-

топі 17 червня 1672 р. – П.Г.) заборонив гетьману без дозволу царя

судити українську старшину, звільняти її з посад, вести зовнішні

зносини, особливо стосунки з П.Дорошенком, тощо.

Незважаючи не це, І.Самойлович зробив все залежне від нього,

щоб стабілізувати владу в Україні. Зокрема, він проявив постійну

неприхильність до Польщі, протестував проти поділу України на

Лівобережну та Правобережну, мріяв про возз’єднання її земель, аж

до її Західних територій

У внутрішній політиці Самойлович захищав старшинські інте-

реси, не завжди дотримувався букви Конотопських статей, якщо, за

висловом І.Крип'якевича, цього вимагала «конечна державна рація»

Вважав, що влада гетьмана в Україні повинна носити монархіч-

ний характер і щось змінити у становищі гетьмана може тільки «най-

вищий неба і землі», тобто Бог

. За його п'ятнадцятирічне гетьману-

вання ствердилися державні форми Гетьманщини, що залишилися не-

змінними майже 100 років

. Ослаблення становища П.Дорошенка на

Правобережній Україні він використав для проголошення себе геть-

маном «обох сторін Дніпра». І коли московський уряд радив йому не

робити цього й відмовитися від взяття Чигирина, який був у цей час у

турецькій неволі, І.Самойлович заявив: «Якщо ми маємо... віддати

Чигирин ворогові, то радше заздалегідь сказати всьому народові в

Україні, що він цареві непотрібний».

І.Самойлович зайняв непримиренну позицію щодо так званого

«Вічного миру» (1686) між Росією і Польщею. Він заявив, що війсь-

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

257

ко запорозьке ніколи не зречеться «свого давнього достоянія» –

Правобережної України. «Не так воно станеться, як Москва у своїх

мирових умовах з поляками постановила – зробимо так, як нам тре-

ба!» – казав він.

Все це викликало підозру і невдоволення Москви. Як ствер-

джує Н.Полонська-Василенко, «головною причиною невдоволення

було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадко-

ву монархію»

Було складено донос на гетьмана і подано воєводі В.Голі-

цину. Самойловича було звинувачено в неприхильності до

Москви, бажанні стати необмеженим правителем, користо-

любстві, таємних зносинах з Кримом, в організації невдалого

походу російсько-українських військ проти Криму у 1687 р.

22 липня 1687 р. старшина І.Самойловича заарештувала

Д.Дорошенко правильно підмітив, що Самойлович “був, без-

перечно, українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостій-

ність України, був дбалим політиком і адміністратором, але занадто

честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інте-

ресами особистої кар'єри для загального добра”

25 липня 1687 р. тут же, у таборі над Коломаком, відбулася

військова рада, на якій обрано гетьманом генерального осавула Іва-

на Мазепу. В історії України важко знайти особу, навколо якої то-

чилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто поляр-

ні, думки, як Іван Мазепа (1639–1709). Захоплення, різке неприй-

няття, замовчування, – такий, щонайменше, діапазон суджень дос-

лідників про нього.

Багато хто з них ще й досі не може знайти для себе однознач-

ної відповіді на те, що спонукало І. Мазепу перекидатися від одного

правителя до іншого. Яке він посідає місце серед українських геть-

манів? Чому український гетьман, будучи улюбленцем Петра I, оси-

паний царськими щедротами, став його заклятим ворогом? Це лише

невелике коло питань, на які вчені ще й досі шукають відповідей:

правдивих, об'єктивних, зважених, побудованих на фактах, а не на

домислах і емоціях.

Нам уявляється, що для наукового розв'язання “мазепинських

проблем” може прислужитися книга С.Павленка “Міф про Мазепу”

(Чернігів, 1998). В ній автор, залучаючи значне коло джерел та нау-

кової літератури, робить спробу розвіяти вигадки і плітки щодо дня

Розділ IV.

258

його народження, національного походження, “скандального” пове-

рнення в Україну з Польщі, хабара В.Голіцину, “вірнопідданського

20-річчя”, Палія-конкурента, збезчещення Мотрі, зрадницького до-

говору зі Швецією та інших питань.

Встановлено, що майбутній гетьман народився близько

1639 р. (є й інші дати: 1629, 1634, 1640) в с. Мазепинці поблизу

Білої Церкви у сім'ї українського шляхтича. Дитячі роки

припали на час визвольної війни під проводом Б. Хмельни-

цького. Природній розум, потяг до знань привели його у сті-

ни Київського колегіуму, Варшавської ієзуїтської школи, на-

вчальні заклади Голландії, Італії, Німеччини, Франції.

І.Мазепа був пристрасною і схильною до захоплень нату-

рою, мав ряд талантів і переваг, вмів грати на бандурі, ціка-

вився мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі його

поетичні спроби. Ним написані “Дума”, пісня про Чайку-

небогу, псалом і ряд інших поезій.

І.Мазепа дбав про розвиток освіти та культури в Україні.

При ньому Київська колегія одержала статус академії (1701).

Добре відоме покровительство І. Мазепи православній церкві.

Він відомий як визначний політичний діяч, який протягом

22 років займав посаду українського гетьмана

. (

Смолій В.

Ма-

зепа // Історія України в особах IX–XVIII ст. – К., 1993. – С. 327–328.)

При обранні І.Мазепи гетьманом (25 липня 1687 р.) було укла-

дено новий українсько-московський договор – “Коломацькі стат-

ті”

. В них гетьману заборонялося здійснення дипломатичних зно-

син, давалася вказівка підтримувати мирний договір з Польщею, без

дозволу царя не робити військових походів до Туреччини та Криму.

Документ передбачав присутність російських військ в Україні, зао-

хочував українсько-російські шлюби тощо. І.Мазепу, як амбітного

гетьмана, вимоги цього документа не влаштовували. З перших днів

він вжив заходів, щоб створити власну державну еліту і на її базі пі-

днести авторитет влади. Він був „справжнім політиком”, писав В.

Антонович, був „щирим і гарячим патріотом”, „завжди дбав про по-

вну автономію свого краю”

Як стверджує О.Оглоблін, І.Мазепа твердо стояв на ґрунті

українсько-козацької державності

. “Своїм політичним хистом і

культурою, – зазначає І.П.Крип'якевич, – Мазепа скоро підніс авто-

ритет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави

нерозривно в'яжеться з силою володаря”

Україна кінця XVII – XVIII ст. ...

259

Отже, продовжуючи політику своїх попередників – гетьманів

Д.Многогрішного та І.Самойловича, спираючись на Москву і ство-

рюючи спадковий стан старшин-землевласників як опору гетьман-

ської влади, І.Мазепа водночас підніс цю політику на якісно новий

рівень, рівень державності, фактичного суверенітету гетьманщини.

Одночасно взаємовідносини України і Москви носили постій-

но напружений характер. Практика показала, що ця напруженість

досягла своєї критичної маси у пік зростання гетьманського автори-

тету, прояву консолідаційних явищ у середовищі українського сус-

пільства, зміцнення основ національної державності та самостійни-

цьких тенденцій. У зв'язку з цим варто простежити взаємовідносини

І.Мазепи і Росії у кінці XVII ст., його тодішні стосунки з Запоріж-

жям та канцеляристом Петром Іваненком (Петриком).

Деякі дослідники вважають, що у кінці XVII ст. І.Мазепа вірою і

правдою служив Росії, Петру I. Професор В.Голобуцький зауважував,

що він спільно з російськими чиновниками, зокрема О.Меншиковим,

роздавав на Україні землі своїй старшині та російським поміщикам, у

1701 р. “видав універсал про дводенну барщину”

, розшукував селян-

втікачів, відбирав їхнє майно, наказував нещадно карати їх та вішати.

М.І.Костомаров вважає, що повстання Петра Іваненка (Петри-

ка) у 1692 р. носило яскравий антикріпосницький та антиросійський

характер. Розвиваючи цю ідею, він викладає у вуста Петрика такі

слова: “Я стою за посполитий народ, за самых бедных и простых

людей. Богдан Хмельницкий избавил народ из неволи людской, а я

хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов”

У подібному ключі тлумачить виступ Петрика і Л.Мельник

Деякі вчені схильні розглядати повстання Петрика як спробу визво-

лення України з-під чужоземної влади та об'єднати українські землі в

одній державі, розірвати Переяславсько-Московський договір 1654 р.

Проте є й такі автори, які схильні розглядати повстання Петра

Іваненка як спеціальну “місію”, яку задумав І.Мазепа у боротьбі

проти Росії. Зокрема, С.Павленко у праці “Міф про Мазепу” вважає,

що повстання Петрика у 1692–1693 рр. мало на меті підняття Украї-

ни, особливо Запорозької Січі проти Москви, залучення до цього

Кримських військ, а може й військ Туреччини. Та “На заваді успіху

справи, як Петрика, так і Мазепи значною мірою була велика зале-

жність Кримського ханства від Османської держави”, яка часто вела

“важливіші для султана війни”

Розділ IV.

260

Професор Л.Мельник зауважує, що “у справі Петрика багато

нез'ясованого”

“В усякому разі, – пише Д.Дорошенко, – справа

Петрика свідчить про живучість української самостійницької тра-

диції й політичної концепції союзу з татарами проти Москви серед

козацької старшини”

Скориставшись невдачами Петрика, гетьман Мазепа вживає за-

ходів, щоб зміцнити вплив Гетьманщини на Запорожжі, а також вико-

ристати ситуацію для врятування свого власного життя та престижу.

ІІІ. Формування державного устрою в Україні у

кінці XVII ст.

Державний устрій в Україні у кінці XVII ст. на різних землях

мав свої особливості. Державний устрій Лівобережної України в ос-

новному визначився у роки визвольної війни українського народу:

• Вища влада залишалася за гетьманом, який обирався на ста-

ршинській козацькій раді.

• Його помічниками (міністрами) були: генеральний обозний –

командував артилерією козацького війська; генеральний суддя; гене-

ральний писар; підскарбій – наглядав за фінансами та податковою

системою; генеральний бунчужний – відповідав за інформаційну ро-

боту та охорону гетьманських клейнодів; генеральний осавул та гене-

ральний хорунжий – формували збройні сили козацтва і організову-

вали їх навчання тощо.

• Територія Лівобережжя поділялася на 10 полків, які у свою

чергу ділилися на сотні, кількість яких досягала 20. Сотні складали-

ся з куренів. Полковники, сотники та курінні атамани обиралися або

призначалися гетьманом.

• Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій був

і на Слобідській Україні. Тут було 5 полків (Сумський, Охтирський,

Харківський, Ізюмський, Острогозький), які підкорялися бєлгород-

ському воєводі і не входили до складу Гетьманщини.

• Самобутнім устроєм відзначалася Запорозька Січ. Тут ви-

щим органом влади була Козацька рада. Справи вершили кошовий

атаман, військовий суддя, писар, осавул. Січове козацтво поділося

на курені, підпорядковані їм землі – на паланки. Формально у 1654 р.

Запорозька Січ разом з Гетьманщиною об'єднувалася з Росією. За