Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
«Хлібний мир» 251
революції»
469
. Кавказький з’їзд мусульман, який відбувся тоді ж
у Баку, визнав, що «формою державного устрою Росії, яка найB
більше забезпечує інтереси мусульманських народностей, є деB
мократична республіка на територіальноBфедеративних засаB
дах»
470
. Аналогічні рішення були ухвалені й 1Bм Гірським з’їздом
у Владикавказі на початку травня 1917 р., коли було сформовано
Союз об’єднаних горців Кавказу.
Розгортання визвольного руху українського народу під проB
водом Центральної Ради відразу ж викликало гарячі симпатії
й підтримку серед кавказьких національноBпатріотичних кіл.
Уже 8 квітня 1917 р. представник грузинських організацій Києва
Коіава щиро привітав Український національний конгрес, зверB
нувши увагу його делегатів на спільність історичних доль УкраB
їни й Грузії, які «приєднались до Росії з тією умовою, що вони збеB
режуть повне право національного самовизначення, проте негідні
правителі Росії порушили договір і намагались нас задушити»
471
.
ІсторикоBправове обґрунтування автономістських домагань
червоною ниткою проходило й у виступах грузинських депуB
татів З’їзду народів у Києві. Представник щойно створеної
Грузинської національнодемократичної партії Іраклій МаB
чаваріані на другому засіданні з’їзду, 9 вересня 1917 р., також
заявив, що Грузія й Україна свого часу пристали до спілки з РоB
сією, але імперія Романових обернула її в неволю. «Тепер саме
настав час відновити і змінити ті старі договори (ПереяславськоB
Московський 1654 р. і Георгіївський 1783 р. — Авт.) для закріпB
лення свободи всіх народів, — закликав грузинський делегат. —
Треба визнати рівні права всім народам Росії, як великим, так
і малим»
472
. А для успіху справи потрібна міцна організація і об’єдB
нання пригноблених імперією національностей, «бо ніяка велиB
ка держава, а особливо малокультурна, не признає по добрій волі
прав малих народів»
473
.
Того ж дня делегат від Партії соціалістівфедералістів Грузії
(заснована ще у квітні 1904 р.) Йосип Бараташвілі, обраний співB
головою З’їзду народів, а по його завершенні — віцеBголовою
Ради народів, прилюдно визнав провідну роль Центральної Ради
у створенні демократичної федерації на постімперських теренах.
«Українська демократія зуміла згуртувати всі свої стремління
коло одної основної задачі, а саме — коло здобуття автономії, яку
252 Розділ 3
вона вже на ділі має, — наголосив представник Грузії. — І саме
Рада скликає З’їзд народів, а не уряд, який зайнятий нібито важB
нішими справами, але якими, то ще невідомо»
474
.
Й. Бараташвілі палко привітав і проголошення 7 листопада
1917 р. Української Народної Республіки, зазначивши, що «той
централізм, який був джерелом утисків над народами, Цент(
ральна рада роздушила і стерла. Звалено той стовп, на якому
стояв імперіялізм Російської держави». «Я хочу, щоб Україна
була тою камінною скалою, на яку б спирались всі народи», —
закінчив тоді свій виступ заступник голови Ради народів
475
.
Очевидна стурбованість грузинського соціалістаBфедераліста
була цілком зрозумілою — більшовицький переворот у ПетрогB
раді робив ще примарнішими перспективи створення загальноB
російської демократичної федерації, ніж вони видавалися за
правління Тимчасового уряду. Тому керівники національноBвиB
звольних рухів Кавказького регіону, певні у щирій підтримці та
сприянні з боку Києва, вирішили взяти ініціативу в свої руки. Так,
2Bй Гірський з’їзд вже на початку листопада 1917 р. ратифікував
угоду про створення «ПівденноBСхідного союзу козачих військ,
горців Кавказу і вільних народів степів», оголосив священний
похід проти більшовиків як порушників приватної власності
й заснував Гірську республіку в складі Союзу. Члени її уряду,
очолюваного офіцером Кавказької туземної кінної дивізії, чеченB
цем Абдулом Чермоєвим (1882
–
1936), 1 грудня 1917 р. увійшли
до складу новоствореного ТерськоДагестанського уряду за
участю також представників Терського козацтва і Союзу міст
ТерськоBДагестанського краю. Головнокеруючим зовнішніми зноB
синами і президентом Ради уряду став Руслан Капланов.
А в Тифлісі з ініціативи грузинських меншовиків 11 листопаB
да 1917 р. було скликано нараду для організації місцевої влади
в Закавказзі за участю представників усіх політичних партій
(більшовики після оприлюднення декларації залишили зібранB
ня), рад, командувача Кавказького фронту і консулів країн АнB
танти. Відмовившись визнати владу ленінського Раднаркому,
учасники наради 15 листопада прийняли рішення про створення
«незалежного уряду Закавказзя» — Закавказького комісаріату
на чолі з колишнім депутатом 3Bї Державної думи і членом ВЦВК
грузинським меншовиком Євгеном Гегечкорі (1879
–
1954).
«Хлібний мир» 253
У своїй першій декларації від 18 листопада комісаріат від
імені «закавказької революційної демократії» відстоював «поB
вне самовизначення національностей, проголошене Російською
революцією», й претендував на владу лише «до скликання ВсеB
російських установчих зборів, а у випадку неможливості їхньоB
го скликання він зберігав свої повноваження до з’їзду членів
Установчих зборів від Закавказзя і Кавказького фронту»
476
. ТроB
хи пізніше Закавказький комісаріат уклав угоди з Кубанською
крайовою радою, донським Військовим отаманом О. Каледіним
і ТерськоBДагестанським урядом про спільну боротьбу проти
більшовиків.
20 листопада 1917 р. інтерпартійною Радою був скликаний
1Bй Національний з’їзд Грузії (у Вірменії він відбувся ще наB
прикінці вересня), на якому з викладом спільної загальногруB
зинської позиції виступив колишній депутат 1Bї Державної думи
і голова Тифліської ради меншовик Ной Жорданія (1869
–
1953).
Свою промову він почав з обґрунтування тези про єдність інтеB
ресів грузинського й російського народів, зазначивши, що хоча
Грузія зазнала під владою імперії Романових чимало страждань
і горя, проте «жодна політична партія не вимагала відокремлення
від Росії, оскільки це означало б схилитися перед Сходом». ЗасуB
дивши більшовиків за фракційні способи досягнення національB
них цілей (укладення миру, земельне питання), Н. Жорданія виB
словив упевненість у тому, що більшість народу не погодиться
з ними, а орієнтацією грузинських партій лишається єдність із
Росією та відновлення влади Тимчасового уряду
477
. Замість
міжпартійної Ради з’їзд створив Національну раду Грузії, якій
було «доручено вимагати й здійснити повне національноBтериB
торіальне самоврядування зі здійсненням широкого самоврядуB
вання мусульманської Грузії, а також інших окраїнних місць, чиї
мешканці виявлять бажання увійти до складу Грузії»
478
.
Отже, ані Закавказький комісаріат, ані національні ради Грузії
й Вірменії офіційно не оголошували про відокремлення регіону
від Росії, що пояснювалося військовою загрозою з боку ОсманB
ської імперії. Але після підписання 5 грудня 1917 р. ленінським
Раднаркомом угоди про перемир’я з Туреччиною російські частиB
ни почали масово залишати Кавказький фронт, а з розгоном більB
шовиками Всеросійських установчих зборів ілюзії кавказької
254 Розділ 3
радикально налаштованої національної інтелігенції щодо можB
ливості осягнення федеративної спілки з петроградським ЦентB
ром остаточно розвіялися.
Водночас, як уже зазначалося, на роль осередку демократичB
ного федеративного об’єднання на постімперському просторі преB
тендувала Українська Центральна Рада, й саме на кінець 1917 р.
припали перші контакти між нею й аналогічними установами
Грузії та Вірменії на, фактично, державному рівні. Ще 17 грудня
1917 р. депутат Всеросійських установчих зборів есер Іван ЛордB
кіпанідзе, що перебував тоді в Одесі, отримав повноваження від
грузинської Національної ради бути військовим комісаром при
Центральній Раді, його заступником призначався Давид ВачейB
швілі, якому в зв’язку з від’їздом до Петрограда І. Лордкіпанідзе
й передав свої функції
479
.
9 січня 1918 р. Д. Вачейшвілі звернувся до О. Шульгина з проB
ханням дозволити «громадянам Грузинської Народної РеспубB
ліки» зберегти особисту зброю для самозахисту. У документі
звертають увагу, принаймні, дві обставини: поBперше, найменуB
вання грузинської держави, що лише через півроку стане її офіB
ційною назвою; поBдруге, делікатне зауваження грузинського
дипломата, що в межах його країни «проживає не одна тисяча
громадянBукраїнців, котрі жодних обмежень громадянських прав
ще не підлягали і підлягати не будуть»
480
.
Ці положення стануть зрозумілими, коли взяти до уваги, що
12 січня 1918 р. Закавказький комісаріат у Тифлісі, обговоривши
питання про політичне становище регіону, прийняв рішення щодо
скликання Закавказького сейму, який мав виконувати функції
законодавчого органу — парламенту. Н. Жорданія пояснював
різку зміну політичної орієнтації грузинської Національної ради
на державну самостійність тим, що «після розгону Установчих
зборів ми залишилися одні й повинні були думати про себе. Це
означало практично виділення зі складу Росії й створення нашоB
го життя на власний наш погляд»
481
.
А в Києві наступного дня було підписано «Проект угоди Уряду
Української Народної Республіки з Грузинським Військовим КоB
місаріатом на Україні з питань: а) про формування частин на териB
торії України з грузинBвоїнів, які знаходяться за умовами військоB
вого часу на Україні й на Українському фронті; б) про перевезення
«Хлібний мир» 255
цих частин у міру їхнього формування на територію Грузії;
в) у разі оголошення мобілізації Національною радою Грузії, про
формування з призваних грузин, які знаходяться на території
України, команд і переправлення їх у Грузію»
482
.
Зміст документа зводився до того, що Рада народних міністрів
УНР «визнає Грузинський Військовий Комісаріат на Україні праB
вомочним органом Національної Грузинської Ради», а «грузиниB
воїни, які знаходяться на території України і на Українському
фронті, розпорядженням Військового Міністерства і Грузинського
Військового Комісара негайно відряджаються до етапноBевакуаB
ційних пунктів, призначених для формування грузинських часB
тин, які відправляються до Грузії». Але хоча Д. Вачейшвілі пропоB
нував, щоб ті «зберегли озброєння, матеріальну частину, кінний
склад та інше майно..., якщо таке в частині мається, якщо ж ні —
забезпечуються всіма вищезазначеними предметами розпоB
рядженням Військового Міністерства з відповідних закладів»,
О. Шульгин у своїй резолюції висловив сумнів щодо можливості
реалізації такої умови. Водночас глава зовнішньополітичного
відомства УНР сприйняв як належне те, що «всі витрати, пов’яB
зані з утриманням, як грузинBвоїнів, так і щойно призваних груB
зин, повертаються Україні або із загальнодержавного фонду тієї
федерації, в котру увійде Грузія, або Національною радою Грузії
в розмірі, визначеному спеціальною комісією з представників
обох націй»
483
.
Окремо грузинський військовий комісар наполягав на тому,
щоб у разі підписання УНР мирного договору з Центральними
державами її уряд зобов’язався «надати у двомісячний термін
рухомий склад для переправлення всіх грузинBвоїнів та призваB
них громадян на тих же умовах за межі України»
484
. Щодо цього
пункту угоди українськоBгрузинська комісія так і не дійшла
спільної думки.
Того ж дня — 13 січня 1918 р. у Києві було підписано аналогічний
проект угоди зі щойно створеним Вірменським військовим комі
саріатом України, Молдови і Криму — «правомічним оргаB
ном Центральної Вірменської Військової Ради в Тіфлісі». До його
складу входили полковник Михайло Ломідзе (голова військової
секції), підполковник Макар Попов, капітан Ашот ТонієвBТоніB
янц (військовий комісар), Олександр ТерBДаніельянц і Микола
256 Розділ 3
Константинян. В укладенні угоди також узяли участь голова
Вірменського комітету Києва Гаспарян та представник ВірменB
ського верховного комісара поручик Яків Якуліан
485
. Як і на укB
раїнськоBгрузинській угоді, О. Шульгин поставив знак питання
напроти вимоги Вірменського військового комісаріату в разі
підписання Києвом сепаратного миру з Центральними державаB
ми вивезти у 2Bмісячний термін усіх вірменBвійськових за межі
УНР
486
.
Напередодні залишення Києва перед натиском більшовиків,
25 січня 1918 р., Центральна Рада ще встигла розглянути запроB
шення голови Закавказького комісаріату Є. Гегечкорі «прислати
своє представництво на мирову конференцію, що має відбутися
між закавказькими народами та Туреччиною»
487
. Але на той час
і Закавказький комісаріат у зв’язку зі стихійним розпадом роB
сійського Кавказького фронту опинився у критичному становищі,
більшовицька дипломатія заради досягнення сепаратного миру
з Німеччиною й АвстроBУгорщиною на брестських переговорах
погодилася віддати їхній союзниці — Туреччині — частину істоB
ричних територій Грузії та Вірменії (Батум, Карс, Ардаган). ОпB
рилюднений 29 грудня 1917 р. декрет Раднаркому «Про Турецьку
Вірменію», фактично, залишав її на поталу османським військам,
які горіли бажанням взяти реванш за поразки від російської армії
1915
–
1916 рр.
Не виключено, що запрошенням української делегації на мирB
ну конференцію у Тифлісі (насправді вона відбулася в лютому–
березні 1918 р. у повернутому турецькою армією Трапезунді) ЗаB
кавказький комісаріат розраховував уплинути на Стамбул або
використати дипломатичні контакти між Києвом і Берліном та
Віднем для створення сприятливої атмосфери на переговорах.
Керівництво УНР усвідомлювало дійсні мотиви запрошення, коли
В. Голубович наголосив, що «представника Української РеспубліB
ки не тільки треба послати на Тифліську нараду, а що треба надаB
ти йому самі широкі уповноваження, бо Україна також заінтереB
сована в тих справах, які на цій нараді мають вирішуватись»
488
.
Однак перебіг подій виявився настільки швидкоплинним
і катастрофічно несприятливим для молодих держав на постB
російському просторі, що українськоBкавказьку співпрацю на
міжнародному рівні довелося налагоджувати дещо пізніше.
«Хлібний мир» 257
Сумнозвісна «Одіссея» Центральної Ради, що призвела до заB
прошення в УНР німецькоBавстрійських військ для боротьби
з більшовизмом, закінчилася лише на початку березня 1918 р.
До того часу на Кавказі відбулися доленосні для народів регіону
військовоBполітичні події. Передусім, 10 лютого 1918 р. у Тифлісі
відкрилася робота Закавказького сейму за участю депутатів
Всеросійських установчих зборів від регіону й представників,
пропорційно включених шляхом кооптації. Головою сейму з праB
вами президента республіки невдовзі було обрано колишнього
лідера меншовицької фракції ІV Думи й голову Петроградської
ради Миколу Чхеїдзе (1864
–
1926), абсолютну більшість у парлаB
менті отримали ліві — грузинські меншовики
(29,5 %), а також
члени Тюркської демократичної партії федералістів «Муса
ват» (26,8
%) і Вірменської революційної партії «Дашнакцу
тюн» (24,1
%).
Депутатські фракції сейму в своїх деклараціях не висловлюB
вали великого бажання форсувати державноBюридичне відокB
ремлення регіону від Росії. Зокрема, Н. Жорданія наголосив: «Ми
не знаємо, в яку форму будуть одягнені наші відносини до Росії.
Ви знаєте, що доля наша не в наших руках: ми не знаємо, яку
волю нам продиктує мирний договір з Туреччиною. Але ми завB
жди прагнемо до Росії, але, на жаль, ця Росія все далі й далі від
нас відділяється, ми не знаємо, як її наздогнати, як подати їй
руку»
489
. Набагато важливішим для провідних політичних сил
регіону видавалося вирішення украй гострої й заплутаної проB
блеми адміністративноBтериторіального розмежування націоB
нальностей в процесі формування федерації.
Тим часом турецькі війська, порушивши перемир’я, перейшли
в наступ на Ерзурум, Карс і Батум, винищуючи мирне вірменське
населення й нечисленні міліційні формування. У відчаї ЗакавB
казький сейм відмовився визнати умови БрестBЛитовського мирB
ного договору Центральних держав із РСФРР та спробував наB
лагодити прямі переговори з Туреччиною в Трапезунді. Однак
Стамбул не визнавав повноважень делегатів сейму на чолі з гоB
ловою сформованої 14 лютого 1918 р. Ради міністрів Закавказької
Демократичної Федеративної Республіки (ЗДФР) й одночасно
її міністром закордонних справ, грузинським меншовиком АкаB
кієм Чхенкелі (1874
–
1959). Турецький уряд як попередню умову
258 Розділ 3
налагодження діалогу вимагав проголошення незалежності ЗДФР
й висував до неї нові територіальні претензії.
Грузинський і вірменський військові комісари в УНР Д. ВачейB
швілі та А. ТонієвBТоніянц, які залишилися в Києві під час
більшовицької окупації, відразу ж по поверненні до столиці Ради
народних міністрів звернулися до неї у справі поновлення угод
щодо відрядження до Закавказзя військовослужбовців, які так
були потрібні на турецькому фронті. Питання про «потребу зміниB
ти умови існування на Україні АрмянськоBГрузинського комісаB
ріату», як воно було офіційно сформульоване, розглядалося на
засіданні Ради народних міністрів 13 березня 1918 р. Без жодних
умотивованих пояснень уряд УНР ухвалив, що всі «національні
війська з дня демобілізації повинні бути розпущені, існуючі до цього
часу військові частини (у тому числі грузинські й вірменські. —
Авт.) розпускаються наказом військового міністра». Їхнім учасB
никам гарантувався «вільний виїзд за межі України в ешелонах
без зброї». Фактично, український уряд відмовляв грузинськоB
му та вірменському комісаріатам й у відкритті кредиту, оскільки
грошову справу дозволялося полагодити «лише в порозумінні
з тим національним чи краєвим урядом, до якого призначаються
ці частини»
490
.
Звичайно, можна пояснити таке неприхильне рішення уряду
УНР ймовірною негативною реакцією німецького окупаційного
командування, адже грузинські й вірменські формування мали
відбути для боротьби із союзними Берліну турецькими військаB
ми. Та й Османська імперія з підписанням Брестського миру між
УНР і Центральними державами перетворилася на одного з гоB
ловних дипломатичних партнерів Києва. Але якщо до цього навіть
додати катастрофічний стан залізничної мережі УНР і далеко не
блискучі її фінансові можливості, відмова Києва перезатвердиB
ти угоди з грузинським і вірменським комісаріатами помітно заB
шкодила державному іміджу України в очах кавказьких народів.
Чималі проблеми виникли у Києва навіть із виконанням тих
зобов’язань, на які уряд погодився. 8 квітня 1918 р. А. ТонієвB
Тоніянц повідомляв В. Голубовича, що й досі 1 тис. вірменських
солдатів і сотня офіцерів та лікарів залишаються на території
України «без усяких засобів до існування, бо протягом 3
–
4 місяців
вони не одержують утримання... Вони буквально голодують і для
«Хлібний мир» 259
перевідправки їх Комісаріат не розпоряджається ніякими засоB
бами, а Уряд УНР протягом місяця не дає відповіді на кардинальB
не питання щодо кредита»
491
.
Наступного дня до МЗС звернувся Д. Вачейшвілі, який поB
відомляв, що ешелон грузинівBвійськовослужбовців, які за згоди
українського уряду і німецького командування ще 19 березня
вирушили з Києва, «ледве дістався до ст. Знам’янка». Комісар
Грузії прохав МЗС посприяти «якнайшвидшому й безперешкодB
ному пропускові названого ешелону до кордону України» разом
із військовою технікою, а також видати «посвідчення для безпеB
решкодного пропуску через кордон України парламентарів від
ешелону для переговорів із більшовиками». Треба віддати належB
не керуючому справами МЗС М. Любинському, який розпорядивB
ся взяти прохання Д. Вачейшвілі «до негайного виконання»
492
.
Але якби навіть УНР виявилася у змозі надати ЗДФР суттєву
військовоBтехнічну допомогу, це не поліпшило б її критичного
зовнішньополітичного становища. 12 квітня 1918 р. Туреччина
пред’явила офіційному Тифлісові ультиматум про негайне очиB
щення Карської, Батумської й Ардаганської областей, сейм
відкинув його, проте зупинити наступ османських військ не зміг.
Намагаючись опанувати ситуацію й поновити мирні переговори
зі Стамбулом, 22 квітня більшістю голосів сейм проголосив незаB
лежність ЗДФР і відвів грузиноBвірменські війська за лінію роB
сійськоBтурецького кордону до війни 1877–1878 рр.
Але турецька агресія продовжувалася, ЗДФР перебувала
в критичній ситуації. Член Центральної Ради М. Свідерський,
який займався евакуацією майна українізованих частин 5Bго корB
пусу з Трапезунда, заявив на засіданні політичної секції МЗС
УНР 16 квітня 1918 р., що грузини не зможуть виграти війну
проти Туреччини, оскільки у них «нема справжнього війська».
«Для України булоBб корисніше якBби подоліла Грузія, — впевB
нено продовжив урядовець, — але воно напевне буде навпаки».
«Самовизначення народів на Кавказі не може пройти, — продовB
жував спостережливий урядовець, — бо ті народи змішані і воB
рогують межі собою». М. Любинський, який головував на засіданні
політичної секції, відразу ж запитав М. Свідерського, чи була під
час його закавказького відрядження «розмова про Чорноморську
федерацію». Відповідь була ствердною, не уточнюючи, з ким він
260 Розділ 3
мав зустрічі, представник Центральної Ради повідомив, що «феB
дерація бажається», а її столиця «намічається або в Київі, в котB
рому налажено і організовано, або в Севастополі, котрий може
стати вільним городом»
493
.
Як відомо, історія не дала шансу в 1917–1921 рр. до кінця пеB
ревірити на практиці можливість створення Чорноморської феB
дерації (чи союзу) із центром в Україні, але той факт, що ця ідея
вперше була озвучена щодо Грузії, свідчить про великі сподіванB
ня, які пов’язувалися з цією провідною закавказькою країною
українським політичним керівництвом.
Отже, протягом лютого
–
квітня 1918 р., керівництво ЦентральB
ної Ради швидко еволюціонувало від концепції створення загальB
норосійської демократичної федерації із центром у Києві до ідеї
вільного міждержавного союзу «рандштатів». Водночас, в остан%
ній період своєї діяльності, за умов формування Брестської сис%
теми міжнародних відносин у Центрально%Східній Європі уряд
незалежної УНР прагнув скористатися сприятливим військово%
політичним становищем для визначення й дипломатичного за%
кріплення стратегічно вигідних для держави кордонів на півночі,
сході та півдні. Однак практична реалізація цього масштабного
завдання випала вже на долю наступника Центральної Ради —
гетьманату П. Скоропадського.