Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
«Хлібний мир» 231
колишньої російської армії Юзефа ДовборBМусніцького (1867
–
1937). Як доповідали згодом Центральній Раді й урядові УНР члеB
ни Української військової ради Західного фронту, «почалось безB
соромне хозяйнування польських легіонерів, які, називаючи себе
чомусь хазяями краю, яко частини Польської держави, почали на
все накладати свою руку. Як «реальні політики», поляки перш усьоB
го почали безсоромне реквізування та захоплення усього того баB
гатоміліонного добра, яке не могло бути вивезене большевиками
за швидкістю подій»
424
.
Таким чином, зав’язався білоруськоBпольський конфлікт, який
у недалекому майбутньому завдасть чимало шкоди справі поліB
тичного порозуміння новопосталих національних держав на постB
російському просторі. Тим часом при звістках про наближення
німецьких військ до Мінська Всебілоруська рада нарешті зважиB
лася на створення національного уряду — Народного секретаріа
ту Білорусі. 8 лютого 1918 р. рада оприлюднила 1Bшу «Уставну
грамоту до народів Білорусі», в якій повідомлялося, що «тимчаB
сову народну владу краю, яка поставить собі завдання оборони
і ствердження здобутків революції, буде здійснювати… НародB
ний Секретаріат Білорусі»
425
. Ключові посади в ньому отримали
лідери БСГ — журналіст Язеп Воронко (1891
–
1952), голова, ПоB
лута Бодунова (1885
–
1938), народний секретар опіки, Фома Гриб
(1895
–
1938), Костянтин Єзавітов (?
–
1945), народний секретар
військових справ, Петро Кречевський (1879
–
1928), народний секB
ретар фінансів і державний контролер і Аркадій Смолич (1891
–
1938), народний секретар освіти. Але реальні можливості націоB
нального білоруського уряду були надто примарними.
У згаданій вище доповіді «Комітету охорони інтересів і прав
підданих УНР», що постав з ініціативи колишніх членів УкраїнB
ської військової ради Західного фронту, зазначалося: «У БілоB
руського «Секретаріату» не було не тільки... ні сили, ні відповідB
них людей, але не було зовсім і коштів. Не було навіть автомобіля,
або хоч мотоціклетки якої у розпорядженню Народнього секреB
таріату. Соромно і боляче було дивитись на все це». Не дивно, що
німецьке окупаційне командування принципово відмовилося мати
справу з національним білоруським урядом.
У цій ситуації лише 9 березня (н. ст.) 1918 р. Всебілоруська рада
оприлюднила свою 2Bгу «Уставну грамоту», якою «Білорусь
232 Розділ 3
у межах розселення і кількісної переваги білорусів» проголошуB
валася Народною Республікою
426
. До скликання Установчого сойB
му законодавча влада в ній мала належати Всебілоруській раді,
що після поповнення представниками національних меншин була
реорганізована в Раду БНР (голова — Я. Льосик). Але слід зауваB
жити, що в «Уставній грамоті» — документові конституційного
значення — не було жодного слова про міжнародноBправовий
статус і зовнішню політику новопосталої народної республіки.
Ще більше питань викликала 3Bтя «Уставна грамота Ради
Білоруської Народної Республіки» від 24 березня 1918 р., якою
остання оповіщалася «незалежною і вільною державою». На
підставі цього, наголошувалося в документі, «втрачають силу всі
старі державні зв’язки, які дали можливість чужому Уряду
(ленінському Раднаркому. — Авт.) підписати і за Білорусь тракB
тат у Бересті, що вбиває на смерть білоруський народ, ділячи земB
лю його на частини». Уряд БНР мав «увійти у відносини із заціB
кавленими сторонами, пропонуючи їм переглянути ту частину
Берестейського трактату, яка стосується Білорусі, і підписати
мирну угоду з усіма воювавшими державами»
427
.
Очевидно, що єдиною для Народного секретаріату БНР партB
нерською «зацікавленою стороною» могла бути лише УНР, оскільB
ки решта (кайзерівська Німеччина, більшовицька Росія, варшавB
ська Регентська рада) за жодних умов не пішли б на переговори
з представниками невизнаного уряду БНР, навіть петроградB
ський і московський регіональні осередки БСГ оголосили його саB
мозваною установою. Коли Всебілоруська рада відрядила своїх
представників на Брестську мирну конференцію, саме делегація
більшовицької Росії рішуче заперечила їхню правомочність,
після чого Центральні держави відмовилися розглядати білоруB
ське питання, трактуючи Білорусь як частину Росії, яку можна
використовувати за розмінну монету в міжнародних комбінаціB
ях. Білоруські представники перебували в Бресті, по суті, в ролі
радників делегації УНР.
Тому навряд чи продуманою платформою для порозуміння
з Українською Центральною Радою могло стати визначення
3Bою Уставною грамотою Ради БНР території Білорусі у складі
«Могильовщини, білоруських частин Мінщини, Гродненщини..,
Віленщини, Вітебщини, Смоленщини, Чернігівщини і суміжних
«Хлібний мир» 233
частин сусідніх губерній (виділено нами. — Авт.), заселених білоB
русами». Отже, якщо не брати до уваги дипломатичний тон доB
кумента, «Уставна грамота», по суті, ставила під сумнів легіB
тимність північноBзахідного кордону УНР, визначеного мирним
договором між нею і Центральними державами.
Щоправда, одеська Білоруська національна рада зайняла більш
виважену позицію в цьому питанні: в її резолюції від 7 квітня
1918 р. висловлювалася стурбованість стосовно подальшої долі
білоруських земель на захід від «лінії Гофмана», які переходили
під юрисдикцію Берліна, — східної частини Віленської губернії,
Новоолександрівського повіту Ковенської, більшої частини ГродB
ненської та західних повітів Мінської й Вітебської губерній. З огB
ляду на претензії Регентської ради «Королівства Польського»
на ці землі, одеська Білоруська рада ставила польському нароB
дові риторичне питання: «По якому праву він, прагнучи мати своє
самостійне існування, поруч із цим, квапиться поневолити друB
гий народ»
428
.
Слушно розглядаючи налагодження переговорного процесу
з Києвом як єдино можливий шлях до міжнародного визнання
БНР, мінська Рада вже наступного дня після проголошення неB
залежності, 25 березня 1918 р., сформувала Делегацію у складі
поміркованих лідерів БСГ — народного секретаря закордонних
справ БНР Олександра Цвікевича (1888
–
1937), голова, С. РакаB
Михайловського і секретаря Л. Левченка, що представляв оргаB
нізацію київських білорусів — «Зірку». Консультантом Делегації
у справах переговорів з Україною з правом дорадчого голосу було
(заочно) визначено І. Красковського
429
.
По прибутті до Києва білоруська делегація 10 квітня 1918 р.
представила Раді народних міністрів повідомлення про оголошення
незалежності Білорусі й Уставні грамоти до її народів. У першому
документі члени делегації засвідчували «рідній Україні почуття
глибокої поваги і щирої братерської дружби, які мають до неї Рада
і Народний Секретаріат БНР»
430
. Але в поданні міністру закордонB
них справ УНР В. Голубовичу вже наголошувалося, що «невиясB
нення більшBменш детально межі поміж Українською і БілоB
руською Народними Республіками створює на місцях часткові
непорозуміння, як у справі функціонування державних і громаB
дянських установ між собою, так і в житті населення».
234 Розділ 3
Тому білоруська делегація прохала призначити комісію від укB
раїнського МЗС для вироблення окремого договору про державні
кордони між обома республіками. Крім того, представники БНР
мали повноваження вести переговори у фінансовоBкредитних і торB
говельних справах
431
. О. Цвікевич відразу ж офіційно поставив пиB
тання про можливість використання українського радіотелеграB
фу для «повідомлення всіх Урядів і народів Європи про оголошення
незалежності БНР» та надання делегації позички у 500 тис. карб.
А з огляду на те, що польські легіонери Ю. ДовборBМусніцького за
угодою з німецьким командуванням зосталися на Могильовщині
як окупаційні війська, білоруська делегація висловила стурбоB
ваність щодо можливості переходу на територію БНР 15BтисячB
ного 2Bго Польського корпусу легіонерів, сформованого на териB
торії Київщини, і прохала В. Голубовича «віддати розпорядження
про те, щоб ні в якому випадку не було допущено відправлення
його в межі БНР»
432
.
Доповівши того ж дня — 10 квітня — на урядовому засіданні
про питання, поставлені делегацією О. Цвікевича, В. Голубович
запропонував присутнім висловитися щодо офіційного визнання
БНР. Досвідчений правник, який за царських часів мав генеральB
ський ранг дійсного статського радника, — міністр судових справ
Сергій Шелухин (1864
–
1938) слушно зауважив, що дипломатичB
не визнання країни відноситься до компетенції Центральної Ради.
Міністр внутрішніх справ М. Ткаченко запропонував відрядити
до Мінська спеціальну делегацію для детального з’ясування стаB
ну справ на місці, а міністр пошт і телеграфу, в недалекому майB
бутньому один із провідних українських дипломатів, Григорій СиB
доренко (1874
–
1924) додав, що «треба доручити МЗС вияснити
відношення до цієї справи інших держав».
Після такого обміну думками Рада народних міністрів ухваB
лила «соломонове рішення»: питання про визнання незалежності
Білорусі «з обмірковування зняти», але водночас доручити МЗС
відповісти делегації О. Цвікевича, що уряд УНР «принципіально
нічого не має проти признання Білоруської Народньої Респуб(
ліки незалежною і буде вживати заходів до переведення цієї спра(
ви в життя законним шляхом»
433
.
Решта прохань білоруських представників була швидко заB
доволена, невдовзі керуючий справами МЗС М. Любинський
«Хлібний мир» 235
повідомив О. Цвікевича, що київське радіо передало звістку про
оголошення незалежності БНР, а 2Bму Польському корпусу заB
боронено переходити на білоруську територію. Для ведення ж із
білорусами переговорів і підписання угоди про міждержавний
кордон було сформовано урядову делегацію УНР у складі члена
ревізійної комісії Центральної Ради, прапорщика Анастасія
Ліхнякевича (голова), його колеги по Всеукраїнській раді військоB
вих депутатів, прапорщика Миколи Свідерського і референта
МЗС Тимофія Петрівського
434
.
Офіційний і кадровий рівень української делегації говорив сам
за себе, що й не дивно, з огляду на деякі обставини, ймовірно,
відомі Києву. Аби добитися офіційного визнання з боку Берліна,
Народний секретаріат БНР кількома днями раніше відправив
кайзеру Вільгельму ІІ вітальну телеграму із «вдячністю» за визB
волення Білорусі від більшовиків та проханням узяти її під поB
кровительство Німецької імперії. На знак протесту представниB
ки єврейських соціалістичних організацій і лівого крила БСГ
вийшли з Ради БНР та її уряду. Це спричинило кризу останньоB
го, його місце посіла Тимчасова рада п’яти, а згодом — поміркоB
ваний пронімецької орієнтації уряд на чолі з поміщиком і ексB
депутатом 1Bї Державної думи Романом Скірмунтом (1868
–
1939).
Таким чином, делегація О. Цвікевича на 19 квітня 1918 р., коли
почалися двосторонні переговори, представляла вже не тих осіб,
які підписували її повноваження.
Глава білоруської делегації, виходячи з відсутності в минулоB
му будьBякої ворожнечі між Білоруссю і Україною, запропонуB
вав визначення лінії кордону «на основі етнографічного розселенB
ня обох народів». Потім О. Цвікевич, сам правник за фахом,
зажадав визначитися з потрібними для переговорів картами,
а також «кінцевими точками державної межі на заході і сході»
435
.
Та попри гучні запевнення у «братніх почуттях» і сподівання на
досягнення «державноBбратньої спільности», на переговорах
відразу ж зав’язалася довга і палка дискусія.
Тільки з першого питання порядку денного вдалося порівняно
швидко дійти згоди, коли за базовий було визнано етнографічB
ний принцип, що в разі необхідності міг доповнюватися еконоB
мічною й географічною доцільністю. Але українська делегація
рішуче відмовилася використовувати запропоновану білорусами
236 Розділ 3
етнографічну карту 1917 р., складену уродженцем ГродненB
щини — відомим філологомBславістом, петербурзьким акадеB
міком Євфимієм Карським (1860
–
1931), що, на думку М. СвіB
дерського, лише зазначала, «де взагалі розселений білоруський
нарід як нація, не беручи під увагу чи він є в абсолютній більB
шости, чи ні»
436
.
Конфлікт загострився, коли, посилаючись на невизнання
в 3Bй Уставній грамоті Ради БНР Брестського мирного договору
між Центральними державами і РСФРР, О. Цвікевич запропоB
нував переглянути й північноBзахідний кордон УНР, визначеB
ний статтею ІІ основного тексту її мирного договору з НімеччиB
ною, АвстроBУгорщиною, Болгарією і Туреччиною. Як відомо,
на північ від колишнього російськоBавстрійського кордону він
мав пролягати загально по лінії Тарноград — Білограй — ШебреB
шин — Красностав — Пугачів — Радин — Межиріччя — СарнаB
ки — Мельник — ВисокоBЛитовськ — Кам’янецьBЛитовський —
Пружани — Вигоновське озеро
437
.
Причому формально О. Цвікевич і С. РакBМихайловський поB
силалися на неучасть білоруських представників у Брестських
мирних переговорах і тому відмовлялися визнати Вигоновське
озеро за вихідну західну точку українськоBбілоруського кордону.
С. РакBМихайловський, щоправда, погоджувався на Пружани, але
і цей пункт він не вважав для себе обов’язковим. За обтічними
дипломатичними формулюваннями делегації БНР крився про(
тест щодо входження до складу УНР Берестейського, Кобрин(
ського і частин Більського та Пружанського повітів Гроднен(
ської губернії.
Українські делегати, спираючись на принципи міжнародного
права, вказали білоруським колегам, що кордон УНР на захід від
Вигоновського озера не підлягає сумніву з огляду на його міжнаB
родноBправове визнання. Т. Петрівський до того ж уточнив: «Під
час Берестейських переговорів суверенна Білоруська Республіка
не існувала... і тому правомочною стороною за Білорусинів у той
час являлась ще Російська держава»
438
. Тоді О. Цвікевич запроB
понував продовжити переговори наступного дня з визначення
східної вихідної точки міждержавного кордону.
Як таку українська делегація на пленарному засіданні 20 квітня
1918 р. запропонувала повітовий центр Чернігівської губернії
«Хлібний мир» 237
Мглин (нині — Брянської області Російської Федерації), але
С. РакBМихайловський, зазначивши, що «людність в північних поB
вітах Чернігівщини є Білоруська», наполягав на місці впадіння р.
Судость у Десну біля містечка Грем’яч
439
. Суттєві розбіжності між
сторонами виявилися і при загальному розгляді українськоBбілоB
руського кордону в Прип’ятському басейні. Посилаючися на
російські та німецькі діалектологічні карти, Т. Петрівський стверB
джував, що за етнографічним принципом «межа Українсько
–
БілоB
руська безперечно повинна йти за Прип’яттю на північ».
О. Цвікевич, у свою чергу, доводив, що Прип’ятський басейн
«належить етнографічно до Білорусі», а володіння ним для БНР
«з огляду економичного є... питанням життя і смерти». Він навіть
погоджувався визнати належність УНР північноBсхідної ЧерніB
гівщини, «коли б Україна зі свого боку відступила без виїмку всю
територію Припеті від вливу її в Дніпро по ріку Уж, далі по прямій
лінії на Влодаву»
440
.
У відповідь А. Ліхнякевич оприлюднив найвагоміший, на думB
ку авторів, аргумент української сторони: «Лінія залізнична
Пинськ
–
Гомель мусить бути Українською, а то зі взглядів геограB
фичних. Звісна кожному річ, що ні Польща, ні Московщина ніколи
не зречуться своїх імперіалістичних експанзій на Білорусь. НакоB
либ Україна знала, що її сусідом навічно буде Білорусь, ми може
сказали б що инше». А стосовно білоруського населення ПриB
п’ятського регіону, Річиці та Гомельщини керівник делегації УНР
нагадав, що йому не загрожує асиміляція, оскільки в «Україні
узаконена персональноBнаціональна автономія, яка забезпечує
всім народам вільний розвій»
441
.
У білоруських делегатів не знайшлося вагомих аргументів
для заперечень, тому вони погоджувалися тимчасово передати
в користування Києву залізницю Брест
–
Брянськ. Але подібне
встановлення своєрідного кондомініуму над Прип’ятським басейB
ном і Гомелем завідомо було нереальне, оскільки українським
партнером мала стати ніким не визнана і безпомічна БНР та її
уряд. Саме питання офіційного визнання незалежності Білорусі
Україною опинилося в центрі уваги сторін на третьому засіданні
21 квітня 1918 р.
А. Ліхнякевич тоді цілком слушно зазначив, що вже факт провеB
дення двосторонніх переговорів свідчить на користь принципового
238 Розділ 3
визнання Києвом БНР, але офіційно зробити це він зможе лише
після порозуміння із союзниками — Центральними державами
442
.
Не випускаючи ініціативи, керівник української делегації заявив,
що в разі згоди білоруської сторони на Вигоновське озеро як виB
хідну точку міждержавного кордону на заході та збереження за
УНР лінії Пінськ–Гомель негайно буде виготовлений проект двоB
стороннього договору
443
.
Таким чином, білоруська делегація опинилася в глухому куті,
вихід з якого був можливий лише на шляху задоволення українB
ських вимог. Не маючи безпосереднього зв’язку з Мінськом і очіB
куючи на прибуття до Києва третього члена делегації — відомого
дослідника історії Литви й Білорусі професора Митрофана ДовB
нарBЗапольського (1867
–
1934), який мав привезти додаткові маB
теріали, С. РакBМихайловський під приводом відсутності кворуB
му (О. Цвікевич під приводом хвороби не з’явився на засідання)
відмовився від ведення переговорів 22 квітня і виступив із заявою.
Поряд із зазначенням відомої позиції білоруської делегації
щодо проходження кордону з УНР, у заяві містилося прохання
до України «всіма засобами помогти зі свого боку активній участі»
представників Білорусі у переговорах Києва з більшовицькою
Москвою, що планувалося тоді провести у Курську. Зі свого боку,
С. РакBМихайловський обіцяв «постаратися всіма засобами ускоB
рить закінчення переговорів відносно... границі з Україною»
444
.
Отже, виникала парадоксальна ситуація: не визнаючи БрестB
ського мирного договору між РСФРР і Центральними державаB
ми, яким підтверджувалися невигідні для Мінська північноB
західні межі УНР, білоруська делегація намагалася скористатися
тією ж статтею VІ угоди, що зобов’язувала Москву негайно укB
ласти мир з УНР і відкрила шлях до українськоBросійських пеB
реговорів!
У зверненні делегації БНР до міністра закордонних справ УНР
від 25 квітня 1918 р. (його отримали вже після державного переB
вороту П. Скоропадського) зазначене прохання суттєво конкреB
тизувалося. ПоBперше, українська дипломатія мала повідомити
росіян про ведення нею переговорів щодо кордонів з БНР, а поB
друге, — відхилити «можливі домагання Народних Комісарів про
улаштування з Україною межі в тих областях, де Україна межуB
ється з Білоруссю». До того ж О. Цвікевич і С. РакBМихайловський
«Хлібний мир» 239
висловлювали сподівання, що українські представники у КурB
ську в «формі наполегливого і в крайньому випадку ультимативB
ного представлення» зажадають визнання Росією незалежності
БНР
445
.
Тоді ж білоруська делегація в Києві представила на розгляд
української сторони проект «Прелімінарного договору між УНР
і БНР у питанні про державні межі». З огляду на неможливість
швидкого вирішення цього питання та близький початок перегоB
ворів з Росією, на яких був би бажаний спільний виступ делегацій
обох народних республік, білоруська сторона пішла на суттєві
поступки. Через місяць після укладення миру між УНР і РСФРР
Київ та Мінськ мали досягти ратифікації договору про міждерB
жавний кордон, причому прямо вказувалося, що «представники
Білоруського Уряду зобов’язуються відшукати шляхи для задоB
волення потреб України у справі влаштування меж». Від уряду
ж УНР вимагалося «зробити братерську підтримку Уряду БНР
у переговорах його з (більшовиками) Великоросією щодо визнанB
ня незалежності БНР і в питанні стосовно проходження бєлоруB
ськоBвеликоруської межі»
446
.
Водночас задля успіху своєї місії білоруські представники вдаB
лися до тактики маневрування й використання суперечностей, зокB
рема, М. ДовнарBЗапольський неодноразово пропонував шукати
нових союзників, налагоджувати контакти з різними політичниB
ми силами й використовувати їх на власну користь. «Більшовики
в Курську, — наголошував він, — можуть нас підтримати — поB
трібна тільки певна гнучкість у переговорах; більшовикам не поB
трібна Велика Україна… Не завадить прощупати грунт не тільки
в Німеччині, а й в Англії та Франції. Німцям не вигідна ні велика
Україна, ні велика Польща»
447
. Досвідчений науковець наполяB
гав на інформуванні щодо непоступливості української сторони
посла АвстроBУгорщини в Києві графа Йоганна фон Форгача, «бо
з Австрією нам простіше і краще домовитися, ніж з німцями, поB
трібно розповісти йому про захоплення українцями Гомеля, МоB
зира та Речиці, а потім вже офіційно з’явитися до нього нашій
делегації і подати йому формальний протест від імені БілоруB
ського Уряду»
448
.
Таку позицію підтримав і радник делегації БНР П. ТремпоB
вич: «Потрібно налякати їх (українців. — Авт.) міжнародною
240 Розділ 3
конференцією. Необхідно водночас налагодити стосунки з МосB
ковським урядом, з Францією, Англією, Польщею. Треба спочатB
ку домогтися визнання українцями незалежності Білорусі, а потім
вже продовжувати переговори… Більше протестів, більше мемоB
ріалів, подавати їх і німцям, і австрійцям, повідомляти про них
і поляків, і великоросів, і українців. Тут дуже міцні великоруські
партії. Їх можна та потрібно використовувати. Потрібно встановB
лювати зв’язок з Москвою, з політичними партіями та діячами,
які в майбутньому можуть стати керівниками в Росії. Потрібно
вирядити делегацію інкогніто до Вологди (там перебувало бриB
танськоBфранцузьке представництво. — Авт.), щоб зацікавити
Францію і Англію нашим питанням. Не треба забувати, що ця
коаліція міцна, і ми з її допомогою можемо виграти»
449
. Зрештою,
білоруська делегація вирішила не поспішати з укладенням
міждержавного договору, а під приводом хвороби О. Цвікевича
й недостатності власних повноважень чекати на зручніший моB
мент, тобто на українськоBросійські переговори.
25 квітня білоруські діячі мали зустріч з послом Німеччини
в Україні Муммом фон Шварценштайном, у ході якої намагалиB
ся зацікавити його білоруським питанням й тими вигодами, що
отримає Німеччина. Німецькому послові представили меморіал,
в якому була стисло викладена історія білоруської державності
й прохання допомогти у вирішенні питання самостійності БілоB
русі, збереження її цілісності та створення державних органів
і збройних сил. Зокрема, зазначалося: «З другого боку, до інтеB
ресів Німецького Уряду, на наш погляд, не може входити розB
поділ Білорусі поміж сусідами та зміцнення тих за рахунок БілоB
русі. Якщо для німецької політики байдужі границі Білорусі на
сході, то зміцнення і відбудова великої Польщі за рахунок білоB
руських земель заледве чи буде до вподоби Німеччині. МожлиB
во, Ваша Величність, знайдете потрібним подумати про те, що
для Німеччини має більше вигоди сприяти державному творенB
ню в Білорусі, аніж протидіяти цьому процесу. Тепер тільки від
Німецького Уряду залежить, чи схоче він підтримати білоруську
державність і тим звернути симпатії нашого народу до НімеччиB
ни. Тоді діяльність білоруських партій буде спрямована на спраB
ву державного будівництва, а не на боротьбу з окупантами нашої
країни»
450
.